Література Джерела

Аристотель. Метафизика // Сочинения: В 4-х т. – М., 1976. – Т.1.

Аристотель. Категории. Об истолковании. Первая аналитика. Вторая аналитика. Топика. О софистических опровержениях // Сочинения: В 4-х т. – М., 1978. – Т.2.

Аристотель. Риторика // Античные риторики. – М., 1978.

Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1979.

Порфирий. Введение к «Категориям» Аристотеля // Аристотель. Категории. – М., 1934.

Теофраст. Характеристики. – СПб., 1888.

Дослідження

Ахманов А.С. Логическое учение Аристотеля. – М., 1960.

Бочаров В.А. Аристотель и традиционная логика. – М., 1984.

Воробьев В.В. Становление идей неклассической логики в античности и средневековье. – М., 1989.

Лебедев С.А. Развитие категории «индукция» // Философские проблемы истории логики и методологи науки. – Ч.II. – М., 1986.

Лукасевич Я. Аристотелевская силлогистика с точки зрения современной формальной логики. – М., 1959.

Микеладзе З.Н. Основоположения логики Аристотеля // Аристотель. Сочинения: В 4-т. – М., 1978. – Т.2.

Орлов Е.В. Силлогизм и «обращение» у Аристотеля // Философские науки. – 2008. – №3.

Широков В.С. Жан Буридан об апориях Зенона // Философские науки. – 1982. – №4.

Тема 2 Діалогічні моделі індійської логіки

План лекції

1. Індійська логіка, її визначення, специфіка, періодизація, головні персоналії, терміни та поняття.

2. Логіка джайністів. Джайнська доктрина відносності та теорія умовних суджень. Класифікація умовних суджень в джайнській логіці.

3. Ранньобуддійська логіка. Риторична логіка й логіка дискусії в ранній буддійський період.

4. Логіка шкіл н’яя та вайшешика. Початок еволюції теорії індійського силогізму.

5. Розквіт буддійської логіки. Завершення еволюції теорії індійського силогізму.

Виклад лекції

1. Індійська логіка, її визначення, специфіка, періодизація, головні персоналії, терміни та поняття.

Індійська логіка – це напрям розвитку східної логіки в індо-буддійській культурі та цивілізації. Вона має яскраво виражений діалогічний характер. Це пояснюється тим, що свої міркування та аргументації індійські логіки будували, звертаючись до аудиторії, яка виступала в ролі арбітра. Й тому ораторам були потрібні додаткові аргументи, щоб схилити присутніх на свій бік, переконати у слушності власних тверджень. Звідси десятичастинний і п’ятичастинний індійський силогізм та його «зайві» частини у порівнянні з Аристотелевим тричастинним силогізмом.

В історії індійської логіки можна виокремити три основних періоди:

• джайнська та ранньобуддійська логіка (VI ст. до н.е. – II ст.. н.е.);

• діяльність логічних шкіл н’яя та вайшешика (ІІІ – V ст.);

• розквіт буддійської логіки (VІ – VІІІ ст.).

Головними персоналіями, термінами та поняттями індійської логіки вважаються:

Вардхамана (599 – 527) – «Переможець», «Великий герой», засновник філософії джайнізму та джайнської логіки.

Будда (560 – 483) – «Людина із пробудженою свідомістю», «Світло Азії», засновник буддійської логіки та філософії.

Васунбандху (420 – 500) – буддійський теоретик логіки, автор вчення про тричастинний індійський силогізм.

Дігнага (480 – 540) – «батько буддійської логіки». Свої логічні ідеї виклав у праці «Про джерела пізнання».

Дхармакірті (VІІ ст. н.е.) – «буддійський Аристотель», систематизатор буддійської логіки. Йому належать ряд логічних трактатів. Головними з них є: «Про достовірність пізнання», «Крапля логіки», «Короткий підручник про логічну підставу», «Дослідження про логічний зв’язок».

С’явада – теорія відносності будь-якого судження, висловленого недосконалою істотою.

В’япті – принцип включення інформації в інформацію.

Анумана – дослівно – вимір після чого-небудь; у переносному значенні – знання, якому передує сприйняття або знання, яке йде за іншим знанням.

Упамана – засіб, за допомогою якого отримують нове знання про об’єкт на підставі його схожості з іншим, добре відомим об’єктом.

Тарка – побічне доведення за схемою «зведення до абсурду».

Вада – дискусія, яка здійснюється шляхом вільного використання силогізму й має на меті встановлення істини.