3. Логіка епохи Відродження. Логіка перипатетиків та оккамістів. Логіка луллістів. Логіка рамістів

Логічні школи в епоху Відродження рельєфно представлені трьома течіями: перипатетичним, луллістським й рамістським.

Школа логіків-перипатетиків бере свій початок ще від «Малої логічної суми» Петра Іспанського. Плеяду гуманістів-перипатетиків відзначає те, що їх керівництва з логіки характеризуються аутентичним прочитанням Аристотелевого «Органона». Сама ж логіка у них виступає у ролі мистецтва, що навчає визначати, ділити, аргументувати та відрізняти за допомогою міркування істину від хиби. У трактуванні логіки як предмета, акцент робився на силогізм як «основний та керівний принцип до всього іншого». Саме в епоху Відродження німецький філософ та логік Рудольф Гоклен (1547 – 1628) вперше описав такий різновид прогресивного скороченого силогізму або сориту, в якому явно не виражені більші засновки. Цей силогізм отримав його ім’я – «гокленівський сорит».

У цьому ж напрямі продовжувались дослідження оккамістського спрямування, у відповідності з якими, логіка є мовною наукою, а її предмет – термін та доведення. У зв’язку із цим постало завдання вивчення різних формальних властивостей термінів, речень та доведень.

Луллістський напрям прагнув розвивати ідеї Раймунда Луллія. Найбільш відомими послідовниками логічної комбінаторики Луллія в даний період були Рудольф Агріколла (1443 – 1485), Генріх Агріппа (1487 – 1535) і Джордано Бруно (1548 – 1600). Йдучи переважно за Луллієм, ця група мислителів формувала думку, що «мистецтво Луллія» повинно розглядатися як універсальна логіка та методологія замість перипатетичної, яка повністю, звичайно, не відкидалась. «Мистецтво Луллія» трактувалося як логіка знаходження та опрацювання будь-якої проблеми, як «мистецтво переконувати». Представники цього напряму в історії логіки відомі також своїми застосуваннями логіки або «луллістського мистецтва» до різних сфер людського життя (медицина, юриспруденція, філологія).

Рамістська течія в логіці епохи Відроджння пов’язана з імям французького мислителя П’єра де ла Раме (1515 – 1572). Він прагнув створити нову, «природну логіку», яку парадоксально обґрунтовував, знову ж таки звертаючись до Аристотеля. Спроби Раме оновити логіку звелися до іншої комбінації матеріалу, запозиченого в Аристотеля з додаванням ілюстрацій до правил логіки, взятих в грецьких та римських ораторів й поетів, що привело до зближення логіки з риторикою. Позитивом творчості Раме була саме постановка проблеми оновлення логічної науки, яка, за його задумом, повинна була вивчати природу. Раме вважається одним із перших істориків логіки. Він виокремив в історії логіки періоди, напрями, школи та персоналії. У XVI – XVIІІ ст. Раме мав багато послідовників у Німеччині, Франції, Іспанії, Британії.

Як бачимо, логіка епохи Відродження, поступово витісняючи схоластику та догматику, водночас успадкувала чимало характерних для них ознак. Власне, тому вона є другим етапом розвитку схоластичної логіки. Незважаючи на критику філософів епохи Відродження, силогістика Аристотеля продовжувала зберігати свої панівні позиції. Проте зростання емпіричних тенденцій у природничих науках епохи Відродження неминуче вело до створення у перспективі нової логіки індуктивного типу.