Семінарське заняття № 3. Історія архівної справи на українських землях (2 год.)

1. Архіви Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

АРХІВИ В УКРАЇНІ ведуть свою історію від давніх часів. Як відомо, виникнення архівів безпосередньо пов'язане з утворенням держави. Найдавніші архіви, залишки яких збереглися до нашого часу, виникли на території державних утворень Ста¬родавнього Сходу - Шумеру, Вавилонії, Ассирії (Ш-ІІ тис. до н. е.). Формування держави з її складним апаратом управління, зміцнення економічних і торговельних зв'язків, розвиток політичних, дипло-матичних відносин спричинили виникнення й розвиток писемності. З утворенням Давньоруської держави та поширенням писемності на її землях виникли перші архіви. Основними центрами зосере¬дження найдавніших писемних документів були великокнязівський двір, ЦЕРКВИ, монастирі, приватні зібрання. Для реконструкції картини функціонування архівів у найдавніші часи, їх складу та джерел формування найважливішу інформацію містять літописні пам'ятки.

З виникненням централізованої держави формувався й апарат управління. На чолі держави стояв князь із дружиною. Члени князівської дружини (мечники, тіуни та ,ін.) за дорученням князя виконували важливі функції у правління й суду. Окремими містами і волостями керували посадники, а міські ополчення очолювали тисяцькі.

У віданні дружинників, бояр були важливі сфери економічного, політичного життя. У результаті їх діяльності створювалися документи внутрішньополітичного управління (донесення, свідчення) , місцем зосередження яких була князівська канцелярія. Звідси документи надходили до великокнязівської казни (архіву). Існування в Київській Русі великокнязівського архіву не підлягає сумніву Уявлення про його склад базуються на конкретних фактах, засвідчених в історичних джерелах - літописах

Найдавніші документи відтворені в "Повісті минулих літ". У великокнязівському архіві зосереджувалися також важливі юридичні документи: "Руська правда", "Правда Ярославичів", "Устав Володимира Мономаха", церковні устави Аскольда, Володимира, Ярослав Всеволода, "Заповіт Ярослава Мудрого", приватне й дипломату листування великих князів, міждержавні договори. Давньоруська держава мала широкі дипломатичні стосунки з Візантією, волзькими болгарами, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами, Римом. Давньоруські літописи подають тексти міждержавних угод київських князів, зокрема перших договорів Києва з Константинополем (907, 911, 944, 971 рр.). щ тексти, поза сумнівом, при переписуванні зазнали деякої редакції однак суть документів лишалась незмінною. Договори були складені у двох примірниках ("на двою харатью"), на одному з яких зазначалися імена руських послів ("имена наша написана"), а на іншому - грецьких. Саме цей останній примірник призначався для київських князів. Зокрема, договір 9! 1 р. було укладено в Константинополі й виготовлено на двох хартіях (пергаментах). Хрисовул (грамота із золотими двосторонніми вислими печатками), затверд¬жений візантійськими імператорами Леоном і Олександром, призна¬чався для великого князя київського Олега. Клятвена грамота русь¬ких послів, переклад якої, на думку дослідників, внесено до літо¬пису1, призначалася для грецької сторони.

У великокнязівському архіві зберігалися затверджені візантій¬ськими імператорами і надіслані через послів грамоти з текстами договорів Русі з Константинополем 944 р. (укладений великим кня¬зем київським Ігорем) та 971 р. (мирна угода великого князя київ¬ського Святослава Ігоревича). Автентичні тексти міждержавних угод не збереглися. Зміст давньоруських актів віддзеркалено також у наративних джерелах - літописах.

Імовірно, до великокнязівського архіву потрапляли й документи з Риму, папської канцелярії. Відомий факт звернення Ізяслава Ярославича до папи Григорія VII з проханням допомогти поверну^ київський престол в обмін на визнання Русі ленним володінням Святого Петра. У буллі, надісланій 17 квітня 1075 р. Ізяславу, папа повідомляв, що він передає управління королівством як частко володінь Св. Петра Ярополку Ізяславичу2. ' Найважливіші державно-правові документи зосереджували в казні великих київських князів. Зберігання князівських архівів разом із коштовностями вказує на роль, яку відігравали документи та місце, яке відводила їм великокнязівська влада. Нерозвиненість державних структур не дозволила архівам виокремитися в самостійні установи, й документи довгий час За давньоруських часів архів не розмежовувалися з бібліотеками, тобто спостерігалася біфункціональність давньосховищ. У великокнязівському архіві поряд з дипломатичними і юридичними актами зберігалися й суто літературні твори - пам'ятки літописання.

Ймовірно, найдавніші рукописні книги, що дійшли до нашого часу Остромирово Євангеліє (на думку деяких дослідників, Євангеліє переписане в Києві для новгородського посадника Остромира в 1056-1057), Ізборник Святослава (1073)- також походять із київського архіву. За літописними даними, 1037. Ярослав Мудрий заснував при Софійському соборі бібліотеку: "Ярослав же се, яко же рекохомь, любимь книгамь, й многьі написавь, положи в святей Софьи церкви"3. Разом із книгозбірнею та скрипторієм київський великокнязівський архів зберігався в Михайлівському приділі Софійського собору.

В Софійській бібліотеці, крім книг релігійного та світського змісту, грецьких і болгарських рукописів, творів давньоруською мовою, зберігалися юридичні та дипломатичні акти. Тут зосереджувалися й приватні акти, купчі, оскільки Софійський собор виконував і роль князівського терему 4.

На час заснування бібліотеки Ярославом Мудрим припадає ство¬рення найдавнішого літописного зводу. Його укладач, як доведено ґрунтовними дослідженнями О. Шахматова та М. Присьолкова, послуговувався не лише літописами, візантійськими хронографами, але й давньоруським актовим матеріалом, Укладачі літописів, хронік сказаній, біографій (житій) залучали широке коло джерел, володіли прийомами їх критики, зіставлення, порівняльного аналізу.

Однією з важливих проблем, що потребує глибокого й всебічного дослідження, як вважають сучасні дослідники, є_ реконструкція київського великокнязівського архіву Х-ХІПст.

Професор М. Брайчевський запропонував методику реконструкції великокнязівського архіву й принципи його публікації. Остання мала складатися з таких частин: а) повне відтворення автентичних текстів документів, включених до складу пізніших джерел; б) відтворення фрагментів текстів, які містять виклад змісту документів, що текстуальне» ^нас не дійшли; в) реєстр документів (та їх копій), які зовсім ^ дійшли до нас і зміст яких нам невідомий, але які згадуються в інших джерелах; г) реєстр літературних та публіцистичних творів, я • напевно або правдоподібно зберігалися в архіві. За підрахункам вченого, видання могло бути здійснено у 2-3 томах7.

Доба роздробленості Давньоруської держави та формування удільних князівств позначилася і на архівах. Документи, як результат політичної діяльності суверенів головних князівств, зосереджувалися в архівах галицьких, волинських володарів. Суверени вели активну зовнішню політику. Так, у 40-50-х рр. XII ст. волинський і водночас київський князь Ізяслав Мстиславович (1146-1154 рр.) підтримував дипломатичні стосунки з Угорщиною, листувався з угорським королем Тезою (Гейзою) II (низку листів включено до Київського зводу XII ст.). Головна мета князя полягала в укладенні союзної угоди з Угорщиною, спрямованої проти галицького князя Володимира, що прагнув позбутися васальної залежності від Києва. Другим важливим місцем зосередження документів у Давньо¬руській державі були_церковні архіви, які формувалися при церк¬вах, монастирях, митрополичих, єпископських кафедрах з часу запровадження християнства й інституційного утвердження церк¬ви на території України. Система церковного правління нагадувала систему князівської влади. На чолі давньоруської православної церкви стояв митрополит київський. Єпархіями управляли єписко¬пи, які призначалися митрополитом і великим князем. Зі зміцненням в житті народу позицій церкви розгалуженішим ставало її уп¬равління. Від часу прийняття християнства і до нашестя монголо-татар на Русі було створено 16 єпархій, верховне управління якими здійснювалося з церковної столиці Давньої Русі - Києва. Виникла велика кількість приходів і монастирів8. Церковні ієрархи брали активну участь у політичному житті держави. При Київській митрополії існували канцелярія й архів, де зосереджувалися важливі державні документи, духовні грамоти, дарчі. Давньоруська Православна Церква була не лише важливим духовним, культурним осередком, а й великим феодальним землевласником. Численні пожертви й придбання земель перетворили Церкву на великого землевласника. Земельні пожалування Церкві з боку великих князів, феодалів підтверджувалися укладними грамотами. Збереглися нечисленні дані про земельні бенефіції в ХІ-ХІІ ст. Літопис руський під 6559 (1051)повідомляє, що великий князь Ізяслав Ярославич пожалував Печорську гору новоствореному монастирю "і дав їм гору ту. А ігумен і братія заложили церкву велику, і монастир обгородили стовп’ям і келій поставили багато, і церкву завершили, і прикрасили її іконами. І відтоді почали називати монастир Печерським..."9. "Житії Феодосія" неодноразово згадує села, які належали Орському монастирю.

Іпатіївський літопис подає ретроспективний запис про великі бенефіції Ярополка Ізяславича Печерському монастирю: "Сей бо Ярополк оддав (монастиреві) все добро своє, Небльську волость, і Деревську, і Луцьку, і (маєтності) навколо Києва"10. Анастасія, дочка князя Ярополка і дружина князя Гліба Всеславича, відписала Печерському монастирю п'ять сіл із челяддю. Остання літописна згадка засвідчує факт феодального землеволодіння.

У монастирських архівах відкладалися документи про заснування монастирів, на право володіння, про надання привілеїв. Зберігалися документи в монастирських ризницях разом із культовими речами (церковним начинням), богослужебними книгами. При_архівах-бібліотеках монастирів виникали скрипторії, де створювалися літописні зводи, публіцистичні й літературні твори. В Печерському монастирі працював автор "Повісті временних літ", який добре знав не лише давньоруську літературу, народні перекази й легенди, а й зарубіжні джерела. Автор цього рукописного зводу був знайомий з архівним матеріалом Київської Русі. Для характеристики автора "Повісті временних літ" як історика, вважав Л. Черепній, важливе його ставлення до джерел. Він сприймав їх з певною недовірою, намагався застосувати до них надзвичайно елементарну, але все ж відому історичну критику11. Церковні архіви Київської Русі майже не збереглися: ворожі навали, війни, природні катаклізми - основна причина втрат найдавніших документів.

Державно-правові стосунки між князівською владою і феодалами-землевласниками фіксувалися в документах. Найдавніші правові документи - грамоти Давньоруської держави, надані великим князем його васалам, закріплювали права на власність, привілеї. Грамоти, що регулювали перехід земельної власності до феодалів (дарчі, купчі, вотчинні), закріплювали феодальну залежність селян, міщан від феодалів, надавали право суду над селянами, право збору податків, збиралися та зберігалися у бояр, дружинників.

Відомі з часів Давньоруської держави і духовні заповіти. В тексті договору між Візантією і Руссю під 6420 (912) р. згадується про русинів, що служили у Греках, у християнського цесаря.

Княжий двір як орган центрального управління Галицьке-Волинської держави XIII -XIV ст. мав серед своїх державних функцій, що домінували над приватними князівськими, завдан¬ня збирати та зберігати важливі документи. Галицький літопис серед двірських урядників, які виконували державні функції, називає печатника (канцлера). Коло обов'язків цього урядника не обмежувалося проставлянням печаток на князівських грамо¬тах, він виконував доручення князя, зокрема здійснював слід-ство над боярами. У княжому дворі зосереджувалися документипо адміністративні, військові, судові, фінансові, церковні й дипломатичні справи Галицько-Волинської держави. Так, писані грамоти (тестаменти) князя Володимир Волинського і Бере¬стейського Володимира Васильковича засвідчували право ус¬падкування його родичами земель, сіл з митом, стольного міста Володимира (на Волині). З княжої канцелярії в місті Володи¬мирі походять відомі грамоти XIV ст. (про відновлення і підтвердження союзу з Пруссією, надання свободи купцям, привілеї містам) останніх галицько-волинських князів Андрія і Льва, Юрія (Болеслава).

Монастирі й церкви, засновані галицько-волинськими князями, крім маєтностей, грошових і речових пожертвувань, отри¬мували богослужебні книги. Так, князь Володимир Василькович спорядив монастир Св. Апостолів, церкви та єпископії (перемиську, чернігівську) книгами. На книгах, які зберігалися в ризницях, нерідко робили записи про пожертвування храмам, нотатки господарського характеру. Монастирські зібрання книг і документів відігравали роль архівів-бібліотек. Хранителями книг і грамот були ризничі (завідувачі ризниці).

Отже, виникнення архівів в Україні безпосередньо пов'язане з утвердженням державності на її землях, насамперед Київської Русі. Розширення державних функцій княжого двору, економічне зміцнення церкви зумовлювали зростання великокнязівсько¬го і церковних архівів, які мали важливе політичне й культурне значення для внутрішнього життя держави та міждержавних відносин. Формувалися й особові архіви дружинників і бояр. Документи захищали приватну власність, закріплювали станові привілеї. Розпад Київської Русі, занепад Галицько-Волинської держави негативно позначилися на розвитку архівної справи, але закладені архівні традиції знайшли своє продовження в литовсько-польській добі української історії.

2. Архіви адміністративних та судових установ литовсько-польської доби (хv-початок XVII ст.).

Литовська метрика (Асtа/Меtriса Маgni Dusatus Lithuaniae; пол. Меtrуka Litewska) — архіви документів, що виходили передусім з канцелярії Великого князівства Литовського в період з першої половини ХV ст. до 1794 р. У ХІV-ХVІ ст. значна частина українських земель (Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина) перебувала під владою Великого князівства Литовського.  Життя на цій території регламентувалося документами, що виходили передусім з великокнязівської канцелярії. Її архіви відомі нині під назвою «Литовська метрика» і належить до найінформативніших комплексних джерел з історії соціально-економічного розвитку і міжнародної політики не тільки України, а й Білорусії, Росії, Литви та Естонії. Хронологічний діапазон Литовської Метрики обіймає період з першої половини ХV ст. до 1794 р.Система діловодства Великого Князівства Литовського з кінця ХІV ст., в основному, брала приклад з польської Коронної канцелярії, це чітко простежується, коли династична унія вперше об'єднала дві держави. Xоча престол польського короля і великого князя литовського займала, як правило, одна особа, існували окремі канцелярії — коронна і великокняжа.Відповідно, канцелярські книги і архіви в цілому велись окремо з середини ХV ст. У обох канцеляріях стало регулярною практикою ведення книг, до яких записувались офіційні копії більшості документів, виданих головною канцелярією і підканцелярією (під керівництвом канцлера і підканцлера відповідно). Звідси беруть початок паралельні комплекси книг, відомі, відповідно, як Литовська метрика (Асtа/Меtriса Маgni Dusatus Lithuaniae; Меtrуka Litewska) і Коронна метрика (Меtricа Regni Poloniae; Metryka Koronna).Використовувалось поняття «метрика» в Литовському князівстві в якості технічного терміну для позначення актових книг чи ресурсів, куди записувались копії записів документів публічного й приватноправового характеру ХV-ХVІІІ ст., що вийшли з великокнязівської канцелярії й юридично оформлювали політичні та соціально-економічні стосунки між державою і суспільством, між різними верствами останнього. Канцелярські книги складають переважну частину архівного фонду «Литовська метрика», який в наш час[Коли?] знаходиться в Російському державному архіві давніх актів (ф. 389). Книги Литовської метрики (ЛМ) містять також записи документів, що надходили до великокнязівської канцелярії. Окрім того, до складу ЛМ входять архіви місцевих установ, фрагменти архівів намісницьких канцелярій, судових установ, приватних архівів і, нарешті, оригінальні грамоти, які раніше систематизувалися за воєводствами і зберігалися в літерних пакунках.Спочатку розділення на серії, подібно установленому Ганкевичем порядку для Коронної метрики, для Литовської метрики проведено не було, хоч певне розрізнення в складі книг фіксувались. Коли, Коронний та Литовський архіви опинились в Санкт-Петербурзі, книги Литовської метрики були поділені за тим же принципом, що й Коронна метрика, але при цьому було допущено багато неточностей.Репрезентуючи книги записів актових документів, ЛМ протягом століть виконувала суто практичні функції. Існував великий попит на офіційні копії документів великокнязівської канцелярії, що підтверджували шляхетність походження, соціальний статус, права на землю, майно, родинні стосунки, різні привілеї тощо.Відкритим залишається питання про обставини і процес формування ЛМ. Вчені не мають єдиної думки щодо способів і принципів записування у книги ЛМ. На думку М. Бережкова, книги ЛМ за XV—XVI ст. становлять собою книги записів документів, виданих від імені великого князя чи панів-ради з великокнязівської канцелярії, або отримали від посадових осіб центрального і місцевого управління, приватних осіб, іноземних урядів. Окрім того, ЛМ містить матеріали інших канцелярій ВКЛ, приватних архівів, оригінальні грамоти тощо. М. Бережков уважав, що вже наприкінці XV ст. книги ЛМ складалися за тематичним принципом. Реконструюючи склад оригінальних книг ЛМ (до 1523 р.), дослідник дійшов висновку, що в червні 1486 р. у канцелярії ВКЛ запроваджено ведення поточних книг чотирьох категорій: «книги данин і судових справ», «книги оренд», «книги відправ», «книги посольств».Дискусійним є також питання щодо мови ЛМ. Академік В. Пічетa вважав ЛМ чудовою пам'яткою офіційної білоруської мови, хоча й зазначав, що фонета мови цього джерела була ще не вповні білоруською. Дослідник Литовського статуту С. Лазутка називав мовою ЛМ давньобілоруську. І. Лаппо оперував терміном «литовсько-руська» мова, а М. Тихомиров називав її «руською мовою». Г. Хорошкевич запропонувала термін «середньовічна західноруська мова» чи «давньобілоруськоукраїнська мова». Професор З. Зинкявичюс пропонував для канцелярської мови ВКЛ вживати назву «слов'янська канцелярська мова ВКЛ». Доктор П. Кеннеді Грімстед вважає, що державною юридичною й основною канцелярською мовою на всій території ВКЛ протягом XV—XVI ст. була «руська» мова, що як «своєрідний лінгвістичний попередник білоруської і української мов існувала паралельно з мовою Московського князівства». Після Люблінської унії 1569 р., з приєднанням Волинського, Брацлавського і Київського воєводства до Польщі, у коронній канцелярії Королівства Польського для цих територій було заведено окрему групу книг — Руську (Волинську) метрику. З канцелярського діловодства Правобережжя почалося витіснення української мови й впровадження польської.Загалом ЛМ відзначається значним тематичним діапазоном щодо соціально-економічної історії України кінця XV—XVI ст. У центрі уваги уряду ВКЛ того часу були питання землеволодіння, коли в основному закінчився розподіл землі між феодалами й почалася гостра боротьба за землю з приводу її перерозподілу. Документи ЛМ (привілеї й підтвердження на володіння землею, купівлі-продажу землі тощо), віддзеркалюють стосунки між землевласниками, що знаходилися на одному чи різних щаблях соціальної системи, між мешканцями міст, між міщанами й представниками приватних юридик у містах, скарги на різні «кривди» та «утиски», позови до королівського суду, судові листи, справи про утиски, бійки, ображання, наїзди на землю, будинки, загарбання майна, розподіл спадщини, повернення боргів тощо. У книгах ЛМ зосереджено інформацію про інститут старост, державців, воєвод, війтів, служебників, маршалків, городничих, кухмістрів, тивунів, урядників, а також про земян, бояр, дворян, міщан, князів та ін. Документи ЛМ містять також дані з української генеалогії, метрології, сфрагістики, топоніміки, антропоніміки, демографії, віддзеркалюють генезу української шляхти. ЛМ — цінне джерело для вивчення історії української мови, палеографії, документознавства, архівної й канцелярської справи в Україні, а також для висвітлення впливів канцелярської практики ВКЛ, а саме ЛМ, на документи та архівну практику Генеральної військової канцелярії та полкових канцелярій Гетьманщини. 

Крім архівів центральних установ ВКЛ, а згодом Речі Посполитої, існували місцеві архіви, оскільки місцевій владі належала важлива роль в управлінні внутрішніми справами. У вигляді компактних архівних зібрань збереглися судово-адміністративні (актові) книги місцевих замків, Іродів і земств. Подібно до ведення книг у цен¬тральних установах, на місцях також існувала практика запису актів до книг. Перший Литовський статут 1529 р. лише закріпив існуючу в судах традицію ведення актових книг, які складалися відповідно до категорій судів - гродських, земських, підкоморських.

У Центральному державному історичному архіві України в м. Києві (ЦДІАК) зберігаються книги з канцелярій судів: Володимирських гродського і земського, Кременецьких гродського і земського, Луцьких гродського, земського і підкоморського, каптурового суду Волинського воєводства, а також з судово-ад-міністративних архівів Київщини та Брацлавщини.

До місцевих архівів з великою кількістю актових книг ста¬вилися вимоги щодо належного їх зберігання. Литовськими ста¬тутами 1566 та 1588 рр. передбачалося зберігати актові книги "в скринях моцних за трьома замками".

Компетенція місцевих судів поширювалася не на всі соціальні верстви Польсько-литовської держави. Судові справи знатних шляхтичів не вирішувались на місцях, їх розглядала центральна влада. В останній чверті XVII ст. було створено трибунали: Го¬ловний Коронний (власне в Польщі), Луцький (як вища судова Інстанція для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств) та Головний литовський трибунал. В результаті діяльності цих трибуналів виникли їх архіви. Луцький трибунал проіснував недовго, але залишки його архіву у вигляді книг збереглися в ЦДІАК України.

У середньовічному діловодстві термін “метрика” відповідав термінові “реєстр” (“регест”). У вузькому розумінні ЛМ означає реєстри канцелярії ВКЛ, куди заносили записи важливих, як правило, вихідних з канцелярії документів. Функціональне призначення книг записів актових документів – відтворювати офіційні копії документів, що вийшли з великокнязівської канцелярії, які підтверджували права успадкування, привілеї, шляхетність походження тощо.