26. Поняття пізнання, структура пізнання. Суб’єкт і об’єкт пізнання.

Види пізнання

життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;

мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранно, багатобарвно та життєво, ніж наука;

наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

релігійно-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; історія людства переконливо це доводить;

екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві, але природа його для науки поки що незрозуміла.

Кожен із означених видів пізнання не заміняє інших, і тому їх слід розглядати у взаємному доповненні одне до одного.

Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і її найважливіші життєві зацікавлення.

27. Філософія Демокріта, його вчення про атоми і причинність.

Демокріт (460-371 pp. до н.е.) Про життя Демокріта є кілька напівлегенд, що оповідають про волелюбну вдачу та твердіш характер мислителя, його жадобу до пізнання, пошуку та відстоювання істини та справед­ливості. Одна з них розповідає про те, що всі багатства, які діста­лися йому від батька, Демокріт витратив на організацію науко­вих мандрівок. У ті роки в Абдерах — місті, де мешкав Демо­кріт. — марнотратство батьківської спадщини вважали злочи­ном. То ж уникнути кари філософу вдалося лише через суд, якому Демокріт подав свій науковий твір, написаний за матеріалами, зібраними під час мандрівок до Вавілону, Персії, Індії та Єгипту. Ім'я Демокріта традиційно пов'язують із вченням про мате­ріальні першооснови буття атомами. Його вчення називають «атомістикою». Матеріалізм Демокріта - «лінію Демокріта», традиційно протиставляють ідеалізму Платона — «лінії Плато­на». У марксистськії! інтерпретації це протиставлення дійшло до абсолюту. Між тим, вчення обох мислителів далекі від прос­того (а тим більше, абсолютного) протистояння. У Демокріта, скажімо, є ціла низка роздумів про Душу і Бога, тоді як у Пла­тона — про атоми і пустоту. Філософи перегукуються один з од­ним у намаганні осмислити таїнство світобудови, хоча, звичай­но, відстоюють різнобазисні теорії. Атомістика - вчення про дискретне начало всього сущого - розпочинається далеко до Демокріта. В індійській філософії, зокрема, ідея «атому», як «найменшої», «найтонкішої» части­нки, обстоювалась різноманітними школами - пьяя, вайшешика, міманса тощо. Вайшешиками була розроблена своєрідна ато­містична доктрина, де ідея атому, як найменшої, найдрібнішої частинки, що рухається й змінюється, протиставлялась вічній і незмінній першопричині. У свою чергу, піфагорієць Екфант із Сіракуз учив, що початок всього «неподільні тіла і пустота». Атом (дослівно: неподільний) — логічне продовження просто­рово-тілесної монади (дослівно: один, одиниця, єдине, неподіль­ний, як синоніми). Але на відміну від однакових монад, непо­дільні Екфанта відрізняються один від одного величиною, фор­мою і силою; світ, який складається з атомів і порожнечі, єдиний і кулеподібний, рухається розумом і керується помислом. Таким чином, Демокріт розпочинав не на пустому місці. Од­нак сталося так, що виникнення античного атомізму (учення про атоми) зв'язують з іменами Демокріта і його вчителя Леякіппа (V ст. до н. е.), погляди яких на природу і будову Макрокосму практично однакові. Демокріт досліджував і природу Мікрокосму, уподібнюючи його Макрокосму. І хоча Демокріт не набагато старшин за Сократа, а коло його інтересів дещо ширше за традиційну досократівську проблематику (спроби пояснити сновидіння, теорія ко­льору й зору, що не мала аналогів у ранній грецькій філософії), все ж таки його відносять до досократнків. Концепцію давньо­грецького атомізму часто кваліфікують як «примирення погля­дів Геракліта і Парменіда: існують атоми (прообраз - парменідівське буття) і порожнеча (прообраз - небуття Парменіда), де атоми рухаються і, з'єднуючись один з одним, утворюють речі. Тобто світ плинний і змінний, буття речей множинне, але самі атоми — незмінні. «Жодна річ не відбувається надаремно, але все через причинний зв'язок і необхідність» — вчили атомісти і демонстрували тим самим філософський фаталізм. Та фаталізм не залишає місця випадковості. Людину Демокріт визначає як тварину, яка від природи здат­на до всілякого навчання і має за помічника в усьому руки, розум і розумову гнучкість. Людська душа — псюка, як вогонь, склада­ється із сукупності атомів; вона — необхідна умова життя - - дихання, що атомізм розумів як обмін атомів душі із середови­щам. Тому душа безсмертна. Залишивши тіло, атоми душі роз­сіваються в повітрі, і ніякого (загробного) існування душі немає і бути не може. Демокріт ототожнював «душу» і «розум» (процес мислення). Пізнання, за Демократом, здійснюється як «відлуння» і «відби­ток», що залишається в «душі». Від поверхні тіл, розміркову­вав філософ, відлітає певна матеріальна плівка, що мас матері­альну форму; вона проникає в око, а потім - у душу, в якій відбивається певний слід. Так здійснюється пізнання через «відбиток образів». Демокріт не заперечував існування богів. Він описував їх як «складених з атомів» розумних, велетенських істот, які живуть довго, але не вічно. Від них, як і від усього сущого, також відлі­тають плівки «ідоли» — причому, одні з них «добрі», інші — (злі ), які своїм виглядом і звучанням віщують майбутнє, залітаючи в душу найчастіше під час сну. За висновками сучасників і послідовників Демокріта. така трактовка богів межувала з їх запереченням. Демокріт вважав­ся атеїстом. Така оцінка посилювалась ще і тому, що традицій­ну віру в богів і долю філософ пов'язував із марновірством та страхом смерті. Демокріт розрізняє два види існування: те, що існує в дій снасті, і те. що існує в загальній думні. До існування « дійсності Демокріт відносить тільки атоми й порожнечу, що не мають чут­тєвих якостей. Чуттєві ж якості є те, що існує в загальній думці. — зорові, смакові та ін. Проте чуттєва косність виникає не просто в думці, а в загальній думці. Демокріт вважає таку якісність не індпвідуально-суб'єктивною, а загальнолюдською, і об'єктивність чуттєвих якостей має свою основу у формах, ве­личинах, порядках та в розташуванні атомів. Тим самим ствер­джується. що чуттєва картина не довільна: однакові атоми, впливаючи на нормальні людські органи почуттів, завжди по­роджують одні й ті ж відчуття. Водночас Демокріт усвідомлював складність і трудність про­цесу досягнення істини: «Дійсність — у пучині». Тому суб'єк­том пізнання може бути лише мудрець. «Мудрець - міра всіх існуючих речей. За допомогою відчуттів — міра сприйманих речей, а за допомогою розуму — міра осягнутих речей». Філо­софська творчість Демокріта фактично завершує епоху досократинів. Устрою держави та способи його налагодження є ще одним фундаментальним надбанням античної соціально-філософської думки. Воно не втрачає значення і в наші дні. І хоча вчення Демокріта про демократію мас історично обмежений характер, сучасна філософія шанує мислителя, який на відміну від теоре­тиків аристократизму підняв прапор демократичного устрою су­спільства, розпочав пошук його оптимальних форм і засобів до­сягнення. Саме тому відомий критик тоталітаризму, німецький філософ Карл Попиер, називає Демокріта «дійсним філософом», протиставляє його плеяді «лжефілософів» - - Платону, Арістотелю, Гегелю і Марксу, — які «зачарували людство» філософі­єю організованого суспільства її втягнули цивілізацію в досить тривалу епоху тоталітаризму.

28. Специфіка, рівні і форми наукового пізнання

Перш ніж безпосередньо перейти до розгляду проблем наукового пізнання, необхідно відповісти на запитання: що являє собою наука взагалі; якою є загальна класифікація наук?

Отже, наука - це історично сформований вид людської діяльності, спрямований на пізнання і перетворення об'єктивної дійсності. Вона знаходить свій вияв і як певний результат діяльності у вигляді системи знань, і як їхнє духовне виробництво, тобто науковий процес.

За своїм предметом науки поділяються на природно-технічні, ті, що вивчають закони природи і способи її освоєння і перетворення, і суспільні, ті, що вивчають різні суспільні явища і закони їх розвитку, а також самої людини як соціальної істоти (гуманітарний цикл). Важливо зазначити, що предмет науки визначає її метод. У природничих 200 науках одним із головних методів дослідження є експеримент, а в суспільних таким методом є статистика.

Ґрунтовний розгляд особливостей науково-пізнавальної діяльності можливий лише з урахуванням її зв'язку з практикою, що є основою будь-якого пізнання. Усяка пізнавальна діяльність, у тому числі й наукова, виростає з практики, базується на ній, зорієнтована на неї, рухається нею. Більше того, пізнання як процес взаємодії людини з об'єктивною реальністю, що є націленим на здобуття нових знань, вбирає, копіює й повторює структуру практичної діяльності, а остаточно - структуру праці. Як і праця, що є серцевиною практики, пізнавальна діяльність містить ряд звичайних моментів: до неї входять людина, яка пізнає, предмет пізнання, ціль, засоби й результати. Буденне і наукове пізнання тією чи іншою мірою включають перелічені моменти.

Разом з тим є очевидним, що особливості того чи іншого різновиду пізнання залежать від конкретного поєднання цих моментів, від рівня й характеру їх розвитку. Структура практичної, трудової діяльності є загальною основою для всіх різновидів пізнання. Тільки вона дає можливість порівнювати ці різновиди пізнання, фіксувати відмінності, що є між ними, та особливості.

Отже, у чому полягає різниця між буденним і науковим пізнанням?

По-перше, буденне пізнання водночас є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо втілено в неї. Наукове пізнання відокремлене від практичної діяльності. Воно здійснюється спеціально підготовленими групами людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності.

По-друге, вони відрізняються також за обсягом, методами і засобами дослідження, ступенем обґрунтованості знань. На відміну від буденного пізнання наука має справу не тільки з реальними, а й із так званими абстрактними, ідеальними об'єктами. Це обумовлює наявність у науці специфічних засобів опису об'єктів, їх дослідження.

По-третє, засобом буденного пізнання виступає наша "природна" мова, знаряддя праці. Його методи і прийоми, як правило, не усвідомлюються суб'єктом. І навпаки, наукове пізнання має усвідомлений, планомірний характер. Наука виробляє засоби емпіричного і теоретичного дослідження: вимірювальні прилади, мову науки, яка містить спеціальні правила формування визначень, висновків, доказів.

По-четверте, ці види пізнання відрізняються також і за ступенем проникнення у суть природних і суспільних явищ. Якщо наука - це система обґрунтованого, достовірного знання, то буденне пізнання € сукупністю фрагментарних знань, здогадок, рецептів народної мудрості, які є результатом практичного досвіду поколінь, воно фіксує в основному зовнішні зв'язки між явищами. Достовірність цих знань встановлюється в ході повсякденної практики. І навпаки, наукове знання проходить через особливі процедури доведення, обгрунтування, перевірки через експерименти і тільки потім широко запроваджується в практику.

У такому разі можна зробити висновок, що наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, що складається із взаємодії таких компонентів'.

а) суб'єкта пізнання, тобто особистості чи групи людей, що мають певний рівень знань, навичок, світоглядні і методологічні установки з приводу своєї діяльності;

б) об'єкта пізнання, тобто фрагмента об'єктивного світу, на який спрямовані думка і дії суб'єкта пізнання;

в) предмета пізнання, тобто конкретних аспектів пізнання, що детермінуються об'єктом пізнання і визначаються у певних логічних формах;

г) особливих методів і засобів пізнання; ґ) певних форм пізнання і мовних засобів;

д) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах;

е) цілей пізнання, спрямованих на досягнення істини і достовірного систематизованого знання, здатного пояснити невідомі науці факти.

Наукове знання і сам процес його отримання характеризуються системністю і структурністю. Передусім у структурі наукового пізнання виокремлюються емпіричний і теоретичний рівні. Вони відрізняються глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значущості чуттєвого та раціонального моментів.

У найбільш загальному розумінні емпіричне дослідження є знанням про явище, а теоретичне - про його сутність. Емпіричне дослідження - це такий рівень наукового пізнання, зміст якого головним чином отримано з досвіду, із безпосередньої взаємодії людини з об'єктивною дійсністю. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами.

Теоретичний рівень наукового пізнання є більш високим ступенем дослідження дійсності, де об'єкт постає з боку тих його зв'язків і відносин, які недоступні безпосередньому чуттєвому вивченню. На цьому рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

Слід відрізняти поняття "емпіричне" та "теоретичне" від понять "чуттєве" та "раціональне". Поняття "чуттєве" та "раціональне" характеризують пізнавальні здібності людини, а "емпіричне" та "теоретичне" - відносно самостійні етапи та рівні наукового пізнання. Чуттєве і раціональне-це етапи цілісного процесу пізнання. Вони не відокремлені в часі, отже, ізолювати їх можна лише в абстракції. У людини не буває відчуттів без їх осмислення, раціонального-без супроводження його почуттями. Наприклад, коли хворий відчуває біль, він одночасно підводить його під певні поняття (біль гострий, пульсуючий та ін.).

Емпіричні знання, дослідні дані не є тотожними ні сумі відчуттів, ні сприйняттю. Це особливий вид знань, який є результатом довгочасної попередньої обробки, спостережень, узагальнення даних приладів, експериментів. Завданням емпіричного рівня пізнання є отримання наукових фактів. їх формування пов'язане з діалектичною взаємодією чуттєвого і раціонального в ході емпіричного пізнання.

Теоретичний етап - це також переплетіння чуттєвого і раціонального. Форми раціонального пізнання (поняття, судження, умовиводи) домінують у процесі теоретичного освоєння дійсності. Втім при побудові теорії використовуються також наочні модельні уявлення, які є формами чуттєвого пізнання. Отже, можна говорити лише про те, що на нижчих рівнях емпіричного пізнання домінує чуттєве, а на теоретичному рівні - раціональне.

Однак, незважаючи на зазначені відмінності, чіткої межі між емпіричним і теоретичним пізнанням не існує. Так, емпіричне дослідження, хоча і зорієнтоване на пізнання і фіксацію явищ, постійно проривається на рівень сутності, а теоретичне дослідження шукає підтвердження правильності своїх результатів у емпірії. Експеримент завжди теоретично навантажений, а будь-яка абстрактна теорія має емпіричну інтерпретацію.

У науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми.

1. Факт (Від лат. factum - здійснено, зроблено). Це подія, явище, процес, які мають місце в об'єктивній дійсності і є об'єктом дослідження. Розрізняють факти дійсності і факти науки (факти пізнання). Факти дійсності- це речі, властивості, відношення, події, які існують дійсно, незалежно від свідомості. Факти науки - це відображення фактів дійсності, всебічно перевірених, вірогідність яких доведена. Вони усвідомлюються і фіксуються в термінах мови науки у вигляді емпіричних суджень. Різними шляхами дослідник поступово накопичує факти, які становлять емпіричну основу усієї подальшої роботи. Ця основа - першорядна передумова успіху в науковій роботі. Після набуття фактичного матеріалу починається друга фаза дослідження. Вчений прагне дізнатися, що насправді є фактом, а що думкою або навіть вигадкою. Факти групуються за їх важливістю, актуальністю і т. д. Ця робота ґрунтується на теоретичних положеннях науки, її законах та категоріях.

2. Проблема .Ця форма виникає як намір пояснити факт. Проблема (від грец. problema - завдання) - це запитання чи комплекс запитань, . які виникають у процесі розвитку пізнання і вирішення яких має суттєвий практичний або теоретичний інтерес. Формування проблеми є важливим моментом розвитку наукового знання, оскільки правильно поставити проблему означає частково вирішити її. Хибна постановка проблеми буває однією з причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто таких, що несумісні з фактами і законами. І такі проблеми практично не вирішуються. Поставити проблему означає: відокремити відоме від невідомого; факти, з'ясовані від фактів, які вимагають з'ясування; сформулювати запитання, яке виражає основний зміст проблеми; накреслити конкретні шляхи її вирішення. Формулювання проблеми спирається на процес і результат емпіричного дослідження і разом з тим стимулює подальше дослідження, направляє його.

3. Гіпотеза. З формулювання гіпотези починається рух проблеми. Гіпотеза (від грец. hypothesis - основа, припущення) - це різновид здогадки, припущення більш або менш обґрунтоване, але ще не підтверджене, не доведене повністю. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від непевного до знання більш повного і точного.

У яких же випадках використовується гіпотеза у процесі розвитку наукового знання? По-перше, тоді, коли відомих фактів недостатньо для пояснення причинної залежності явищ і є потреба їх пояснити. По-друге, коли факти складні і гіпотеза може принести користь як перший крок до їх пояснення. По-третє, тоді, коли причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть бути вивчені. У проблемній ситуації може висуватися кілька логічно несумісних між собою гіпотез. Кожна з них повинна відповідати знанням і припускати висновки, що можуть бути перевірені практикою.

4. Доказ гіпотези. Це наступна необхідна стадія дослідження і форма, в якій існує знання. Суть доказу полягає в установленні істини, підтвердженні або спростуванні сформульованих положень теоретичними аргументами за допомогою порівняння, індукції, дедукції, аналогії. Аргументи доказу будуть переконливими тоді, коли висновки послідовно виходитимуть один із одного з урахуванням законів і правил логіки, як ланка з ланки в ланцюгові.

5. Теорія. Вона є найрозвиненішою формою наукового пізнання. Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якої доведена і перевірена практикою. Вона дає істинне знання й пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає можливість зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні закономірні властивості і зв'язки. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною, логічною організацією.

Теорія включає такі елементи: змістові - принципи, закони, категорії, ідеї та ін.; формальні - знаки, символи, правила та ін. Вона дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності, пояснює різноманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Найважливіші функції теорії такі: синтезуюча, пояснююча, прогнозуюча.

Теорія є не тільки результатом, але й одним із початкових моментів розвинутого наукового пізнання. На основі практики дослідник підходить до вирішення кожної конкретної проблеми, будучи озброєним певними теоретичними концепціями. З їх допомогою відбираються проблеми, гіпотези. У свою чергу розвиток теорії, підтвердження справедливості її положень вимагає нового звернення до фактів, постановки нових проблем, висування гіпотез - і так без кінця. Процес наукового пізнання йде від теорій меншої загальності до теорій більшої загальності. При цьому нова теорія не виключає попередню, а навпаки, включає її, по-новому організуючи зміст.

Таким чином, всю логіку наукового пізнання як послідовну зміну форм наукового дослідження можна подати так: нагромадження та усвідомлення фактів; виникнення і постановка проблеми; висування гіпотези або гіпотез; побудова теорії; визначення шляхів практичної реалізації теорії.

У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об'єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей проблем, що вирішуються, вирізняють два основних види наукових досліджень:

1) фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пізнання глибинних законів дійсності для їх можливого практичного застосування в майбутньому;

2) прикладні наукові дослідження, спрямовані на пізнання конкретних форм прояву об'єктивних законів, вирішення проблем не тільки пізнавального, а й соціально-практичного характеру.

Фундаментальні теоретичні дослідження покликані пояснювати навколишній світ, а прикладні, спираючись на їхні досягнення, - перетворювати його. Закони і методи фундаментальних наук мають більш загальний характер, а закони і методи прикладних - конкретний, вузький. У системі наук провідне місце належить фундаментальним дослідженням, які становлять передній край пізнавальної діяльності і, власне, тому ці дослідження називаються фундаментальними, що на їх основі можна провести різноманітні прикладні дослідження. Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати і основні методи, які тут застосовуються.

29. Філософія Піфагора.

ВЧЕННЯ ПІФАГОРА

• Античну філософію важко уявити також без Піфагора і піфагорійців. Інформацію про них можна почерпнути з багатьох джерел Піфагор (бл 580 - бл 500 рр. до н. е.) після довгочасного навчання в Єгипті, Вавилоні, можливо й в Індії, засновує у м Критоні свою школу - Піфагорійський союз, що увійшов в історію у вигляді величної картини «спільного товариства» як науково-філософської і етико-політичної єдності однодумців.

Цікавим є спосіб життя, який сповідували піфагорійці. Він спирався на ієрархію цінностей. На перше місце ставилося прекрасне і благопристойне, на друге - вигідне і корисне, на третє - приємне. Наука належала до прекрасного і благопристойного. До союзу приймались жінки й чоловіки, які витримали багатолітню перевірку своїх розумових і моральних якостей. Власність була спільною. У школі було два ступені. Акусматики (послушники) засвоювали знання догматично, звідси походить легенда, що в школі Піфагора учень повинен перші п'ять років мовчати. Другий ступінь - математичний — посідали вчені, які займалися обґрунтуванням складних проблем. Піфагорійський союз був закритою організацією, а його вчення - таємним. Розповідають, що сам Піфагор викладав основи свого вчення за ширмою, щоб учні лише чули його голос, а самого не могли бачити.

В основі піфагорійської етики лежало вчення про «належне», яке означало перемогу над почуттями, підкорення молодших старшим, культ дружби і товариськості, шанування Піфагора. Велика увага приділялась медитації, психотерапії, проблемі дітородіння. Розроблялися прийоми поліпшення розумових здібностей, вміння слухати і спостерігати. Найбільш цінувався споглядальний спосіб життя мудреця. Перед сном обов'язковим був звіт перед собою за прожитий день: «Як я його прожив. Що я зробив? Який мій обов'язок залишився невиконаним?» Спосіб життя піфагорійців мав світоглядні основи: він брав початок в уявленні про космос як упорядковане і симетричне ціле, краса якого доступна лише тим, хто веде правильний спосіб життя.

Життя Піфагора, згідно з існуючою інформацією, сповнене легенд і містики. То Піфагора бачили одночасно у двох містах, то казали, що він мав золоту ногу, то його вітала голосом ріка Кас. Начебто він знав про свої минулі втілення, зокрема, що він, син бога Гермеса, через кілька поколінь народився Піфагором. Тому ставив себе вище за інших людей, вважав, що існує три види розумної живої істоти: бог, людина і «подібні Піфагору» (останні походять із сім'я кращого, ніж людське).

У цьому магіко-міфологічному контексті вимальовується теза Піфагора про те, що «наймудріше — число», воно володіє всіма речами, серед них і моральними, і духовними якостями. Душа — гармонія, що є числовим відношенням. Розповідають, що Піфагор прийшов до цього висновку так: проходячи повз кузню, він помітив, що удари різних за вагою молотів, збігаючись, дають різні гармонічні співзвуччя. Вагу молота можна виміряти. Тобто якісне явище (співзвуччя) точно визначається через кількість. Звідси висновок, що взагалі «число володіє речами».

«Будь повелителем самого себе: володіючи і управляючи собою, ти матимеш чудове царство і найбільш важливу посаду».

Піфагор

Піфагор відомий як творець «теореми Піфагора», він став на шлях перетворення математики емпіричної на математику теоретичну. Він надав геометрії форми вільної науки, досліджував теореми з інтелектуальної точки зору. В космогонії Піфагор - один з перших геоцентристів, який вчив про «гармонію сфер». Йому приписують конструювання слова «філософ».

У вченні Піфагора знайшов відображення складний, суперечливий процес народження філософської думки, що пробивалася через пережитки міфології, магії, інші культурні напластування зовсім іншого, ніж філософія, рівня. На відміну від іонійських філософів-одинаків, Піфагор у спілці однодумців виступив першим пропагандистом філософії, і для успіху в слухачів, які звикли до старих цінностей, легенди про золоту ногу і тому подібне були не зайвими.

30.Основні форми наукового пізнання та їх взаємозв’язок .

Основні форми наукового пізнання

Застосування різноманітних методів наукового пізнання дає наукове - знання, але це знання виникає не відразу в готовому вигляді, а розвивається поступово в процесі пізнання в різних формах. Для наукового пізнання насамперед характерні такі форми, як емпіричний факт, проблема, ідея, гіпотеза, теорія.

Фундаментом усього знання в кожній науці є фактичний матеріал або конкретні факти. Фактом (від лат.: factum -здійснене, зроблене) називають подію, явище, процес, які мають місце в об'єктивній дійсності і є об'єктом дослідження. Факт -це речення, що фіксує емпіричне знання.

Установлення фактів, їх опис - початкова, найбільш проста, але дуже важлива форма, в якій виявляється наукове знання. Роль фактів у науковому пізнанні величезна. Як відзначав

І. П. Павлов, факти - це крила науки. Без фактич-ного матеріалу, умілого відбору їх і обособлення не може бути ніякого наукового знання. Але знання фактів в усій їх сукупності не є ще справжнє наукове знання. Наука завжди прямує за фактами, явищами, розкриваючи сутність, закон, якому явище і факти підкорюються, тобто установлює причини явищ і фактів.

У науковому пізнанні сукупність фактів утворює емпіричну основу для висування гіпотез і створення теорій. Завданням наукової теорії є описування фактів, їх пояснення, а також пророкування раніше невідомих фактів. Факти відіграють важливу роль у перевірці, підтвердженні і спростуванні теорій: відповідність фактам - одна із суттєвих вимог до наукових теорій. Розходження теорій з фактами розглядається як суттєвий недолік теоретичної системи знання.

У розумінні природи фактів у сучасній філософії науки виділяються дві основні тенденції: фактуалізм і теоретизм.Якщо перший підкреслює незалежність і автономність фактів відносно різних теорій, то другий, навпаки, стверджує, що факти повністю залежать від теорії і при зміні теорії відбувається зміна усього фактуального базису науки. З точки зору діалектичного матеріалізму, невірне як абсолютне протиставлення фактів теорії, так і повне розчинення фактів у теорії.

Факт є результатом активної взаємодії суб'єкта і об'єкта. Залежність факта від теорії виявляється в тому, що теорія формує концептуальну основу фактів: виділяє досліджуваний аспект дійсності; задає мову, в якій описуються факти; детермінує засоби і методи експериментального дослідження. З іншого боку, одержані в результаті експерименту факти визначаються властивостями матеріальної дійсності і тому або підтверджують теорію, або суперечать їй. Отже, науковий факт, якому притаманне теоретичне навантаження, порівняно незалежний від теорії, оскільки в своєму підґрунті детермінується матеріальною дійсністю.

Внаслідок наміру пояснити явище, знайти його причини виникає наукова проблема. Наукове дослідження завжди являє собою ланцюг прямуючих одна за одною проблем.

Проблема - це теоретичне або практичне запитання, яке потребує свого вирішення,, вивчення і дослідження,. У перекладі з грецької мови цей термін означає: перешкоди, складність, завдання.

Поштовхом до створення наукової проблеми є нові факти, що виникають на практиці; вони не вкладаються в існуючу систему знань і тому потребують для свого пояснення нових ідей.

Формування проблеми - це важливий момент розвитку наукового знання, тому що правильно поставити проблему, значить, частково вирішити її. Невірна постановка проблеми є однією з причин виникнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто таких проблем, постановка яких може суперечити фактам і законам. І такі проблеми практично не вирішувані.

Своєрідною формою вирішення проблеми може бути доведення її нерозв'язуваності, що стимулює перегляд засад, у межах яких проблема була поставлена (наприклад, доведення нерозв'язуваності проблеми побудови вічного двигуна було тісно пов'язане з формулюванням закону збереження енергії).

У науковому пізнанні способи розв'язання проблем збігаються з загальними методами і прийомами дослідження. У силу комплексного характеру багатьох проблем сучасного природознавства і соціальних наук великого значення для аналізу побудови і динаміки проблем набувають системні методи. Розвиток наукового пізнання нерідко приводить до проблем, що набувають форму апорій і парадоксів, для вирішення яких потрібний перехід на інший, філософський рівень їх розгляду.

Однією із важливих форм розвитку наукового знання є ідея. Ідеї, особливо нові і фундаментальні, відіграють у науці і техніці величезну роль. Добре відомо, які широкі горизонти відкриваються перед наукою у випадках, коли виникають несподівані і плідні ідеї.

Термін "ідеї" (від грец.jdйа - вид, образ) був вперше введений давньогрецькими філософами і використовується в різних значеннях в історії філософії. Матеріалістичні напрями в філософії розглядали ідеї як відображення дійсності. Демокріт, наприклад, називав ідеями атоми, що є неподільними формами, які осягаються в розумі. За ідеалістом Платоном, ідеї - це прообрази речей, чуттєвого світу, істинне буття. У середні віки вважалось, що Бог творить речі згідно зі своїми ідеями, які є ідеальними формами.

У Новий час, у ХVII-ХVIII ст. на перший план висувається теоретико-пізнавальний аспект ідей, розробляється вчення про ідеї як спосіб пізнання, ставиться питання про походження ідей, їх пізнавальну цінність і ставлення до об'єктивного світу. Емпіризм пов'язував ідеї з відчуттями і сприйняттями людей, а раціоналізм - із спонтанною діяльністю мислення.

Велике місце вчення про ідеї займало в німецькому класичному ідеалізмі: Кант називав ідеями поняття розуму, яким немає відповідного предмета в нашій чуттєвості; за Фіхте, ідеї - це іманентні цілі, згідно з якими "Я" творить світ; за Гегелем, ідея є об'єктивною істиною, увінчує весь процес розвитку.

Якщо ж пізнання розуміти як відображення дійсності, то ідея виступає як специфічна форма цього відображення. Однак ідея не зводиться до фіксації результатів досліду, але є відображенням речі, властивості або відношення не просто в їх наявному бутті, а у необхідності і можливості, в тенденції розвитку.

Відображення об'єктивної реальності і постановка практичної мети перед людиною, що знаходяться в органічній єдності, визначають специфіку ідеї і її місце в русі людської свідомості. Отже, ідея є активною, посередньою ланкою в розвитку дійсності, що створює нові форми реальності, які не існували раніше.

Таким чином, у науці ідеї виконують різну роль. Вони не тільки підсумовують досвід попереднього розвитку знання в тій або іншій галузі, а є підґрунтям, на якому знання синтезуються в деяку цілісну систему. Ідеї виконують роль активних евристичних принципів пояснення явищ, пошуків нових шляхів вирішення проблем.

Під ідеєю розуміється також форма розвитку наукового знання, коли у вигляді ідей формуються якісь узагальнення, теоретичні знання, пояснюючи сутність, закон явищ. Наприклад, ідея про матеріальність світу, про корпускулярно-хвильовий характер світла, речовину і поле тощо. Отже, в ідеї як формі наукового пізнання відображається фундаментальна закономірність, яка лежить у підґрунті тієї чи іншої теорії. У такому розумінні ідея виявляється найважливішою формою розвитку наукового дослідження.

Провідна ідея для систематичного висвітлення предметів і явищ одержала в теорії пізнання назву "концепція".Концепція (від лат. сопсврИо - розуміння, система) - певний спосіб розуміння, трактування будь-якого явища, процесу, основна точка зору на предмет або явище, провідна ідея для їх систематичного тлумачення.

Цей термін використовується також для позначення провідної думки, конструктивного принципу в науковому, художньому, технічному, політичному та інших видах діяльності.

Величезну роль у розвитку наукового знання відіграє така форма теоретичного мислення, як гіпотеза. Гіпотеза(від грец. зрухеуІт- основа, припущення) - це науково обгрунтоване припущення про існування явищ, про внутрішню структуру або функції явищ, про причини виникнення і розвиток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі виробництва і науки не може бути перевірена й доведена. Гіпотеза являє собою форму імовірнісного знання, оскільки вона є таким висловлюванням, істинність і помилковість якого ще не встановлені.

У яких же випадках використовується гіпотеза в процесі розвитку наукового знання?

♦ По-перше, тоді, коли відомі факти недостатні для пояснення причинної залежності явищ і є потреба, щоб їх пояснити.

♦ По-друге, коли факти складні і гіпотеза може принести користь як обособлення знань в даний момент, як перший крок до пояснення їх.

♦ По-третє, тоді, коли причини фактів недоступні для досвіду, але дії і наслідки їх можуть бути вивчені. Важливою вимогою наукової гіпотези є також можливість практичної перевірки.

Як форма наукового пізнання гіпотеза в своєму розвитку проходить чотири стадії:

♦ накопичення фактичного матеріалу, його опис і вивчення;

♦ формування гіпотези про причинні зв'язки явищ;

♦ перевірка одержаних висновків на практиці;

♦ перетворення гіпотези у вірогідну теорію або заперечення раніше висунутої гіпотези і висування нової гіпотези.

Значення гіпотези в пізнанні навколишнього світу величезне. Без гіпотез взагалі неможливий розвиток наукових знань. Роль її в науці високо цінували всі видатні вчені. Так, М. В. Ломоносов вбачав у гіпотезі головний шлях, на якому видатні люди відкривали самі важливі істини. Д. І. Менделєєв говорив, що гіпотези полегшують наукову працю так, як плуг землероба полегшує вирощування корисних рослин.

На основі наукових гіпотез ведуться дослідження закономірностей природи і суспільства. Наукові теорії, як правило, з'являються на світ у вигляді гіпотез. Гіпотези можуть використовуватися не тільки відносно спільних закономірностей, а й для пояснення одиничних фактів. Наприклад, гіпотеза широко застосовується в діагностиці захворювань. Діагноз хворого, - говорив С. П. Боткін, - є більш-менш вірогідна гіпотеза, яку необхідно постійно перевіряти: можуть з'явитись нові факти, які змінять діагноз або збільшать його імовірність. Вже при першому знайомстві з хворим лікар висуває ту чи іншу "робочу" гіпотезу про його хворобу. На основі цієї попередньої гіпотези ведеться лабораторне і клінічне обстеження хворого. Якщо фактичні дані підтверджують висунуту гіпотезу, то вона перетворюється на остаточний діагноз, який слід розглядати як специфічну форму пізнання.

Всяка гіпотеза, розвиваючись, одночасно підлягає перевірці, необхідність якої випливає із самої сутності гіпотези як тільки наукового припущення, як тільки імовірного знання. Перевірка гіпотези полягає в тому, що її теоретичні наслідки і висновки зіставляються з результатами дослідів. При цьому дослід не відразу може підтверджувати гіпотезу. Від виникнення гіпотези до перетворення її в доказ нерідко проходить значний час. Ступінь імовірності гіпотези тим вищий, чим різноманітніші й численніші дослідження, які підтверджуються досвідом. За достатніх умов імовірності гіпотеза теоретично і практично межує з вірогідністю.

Будь-яка справжня наукова гіпотеза органічно пов'язана з практикою не тільки тим, що практика є умовою виникнення нових гіпотез, а й тим, що вся наступна виробнича діяльність людей безпосередньо удосконалює гіпотезу, шліфує її, приводить теоретичні положення у відповідність із об'єктивними закономірностями.Перевірена і доведена на практиці гіпотеза переходить у розряд вірогідних істин і стає науковою теорією.

Тісний, нерозривний зв'язок гіпотези, теорії, закону й практики розкривається в ході наукового дослідження. Теорія є найбільш розвинутою формою наукового пізнання.

Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну й духовну діяльність людей. Термін "теорія" використовується в широкому значенні. Дуже часто під теорією розуміють людське пізнання взагалі, на відміну від практики, або в сукупності вірогідних знань, на відміну від гіпотези, а часом просто як сукупність суджень у тій чи іншій сфері пізнання. Термін "наукова теорія" використовується і в більш вузькому розумінні - як сукупність понять і суджень щодо деякої предметної сфери, об'єднаних у єдину істинну, вірогідну систему знань за допомогою певних логічних принципів.

У споглядальному, теоретично-пізнавальному плані під теорією розуміють систему знань, що описує і поєднує сукупність явищ деякої сфери дійсності і зводить відкриті в ній закони до єдиного об'єднуючого підґрунтя. У цьому плані наукова теорія як система знання характеризується деякими ознаками.

♦ Першою ознакою наукової теорії є предметність, бо вся сукупність понять і тверджень відноситься до однієї і тієї ж предметної області, повинна відображувати одні і ті ж об'єкти дослідження. Правда, ця ознака не включає того, що для пояснення одних і тих же об'єктів можуть існувати декілька теорій.

♦ Друга ознака - адекватність і повнота відображення об'єктивної реальності. Це значить, що знання, які дає теорія, відповідали б тому оригіналу, який вона описує, тобто вона повинна бути вірогідною, мати характер об'єктивної істини.

♦ Ознака перевірочності характеризує теорію з точки зору змістовної істинності і здатності її до розвитку і вдосконалення. Перевірочність виступає як встановлення відповідності змісту твердженням теорії, властивостям, відношенням реальних об'єктів. Вирішальним засобом такого встановлення є науковий експеримент, практика в її широкому розумінні. Відповідно з цим повинна виконуватись вимога внутрішньої несуперечливості теорії і відповідності її дослідним даним. У протилежному випадку теорія повинна бути удосконалена або навіть заперечена.

♦ Ознака істинності та вірогідності полягає в тому, що істинність основних тверджень наукової теорії вірогідно встановлена. У цьому відношенні наукова теорія відрізняється від наукової гіпотези, де істина встановлюється тільки з тим або іншим ступенем вірогідності.

Наукова теорія розвивається під дією різних стимулів, які можуть бути внутрішніми або зовнішніми. Зовнішні стимули -це суперечності теорії й досвіду. Внутрішні стимули являють собою виявлені у складі теорії невирішені завдання. Як ті, так і інші спонукають розвиток теорії, що може здійснюватись у трьох основних формах:

♦ у інтенсифікаційній формі, коли відбувається заглиблення наших знань без зміни області застосування теорії;

♦ друга форма - екстенсифікаційна, коли теорію використовують ширше без суттєвих змін її змісту. Прикладом цього може бути поширення теорії електромагнетизму на сферу оптичних явищ;

♦ третя форма - комбінована, екстенсифікаційно-інтенсифікац-ійна. Такої формою є процес диференціації наукових теорій.

У розвитку теорії виділяють два відносно самостійні етапи:

♦ еволюційний, коли теорія зберігає свою якісну визначеність;

♦ революційний, коли здійснюється злам її основних вихідних засад, компонентів, математичного апарату, методології. Врешті-решт такий стрибок у розвитку теорії є створенням нової теорії. Дійсна, зріла теорія являє собою не просто суму пов'язаних між собою знань, але й містить певний механізм побудови знання, внутрішнього розгортання теоретичного змісту, втілює деяку програму дослідження. Усе це створює цілісність теорії як єдиної системи знання.

31 Поворотним пунктом у розвитку античної філософії з’явилися погляди Сократа (469-399 до н.е.). Його ім’я стало прозивним і служить для вираження ідеї лудрості. Сам Сократ нічого не писав, був близьким до народу мудрецем, філософствував на вулицях і площах, звідси вступав у філософські суперечки.

Неоціненна заслуга Сократа полягає в тому, що в його фактики діалог став основним методом знаходження істини. Якщо раніше принципи просто постулировались, то Сократ критично і всебічно обговорював всілякі підходи. Його антідогматізм висловлювався а відмову від претензій на володіння достовірним знанням. Сократ застосовував повивальнемистецтво, іменоване мейевтікой — мистецтво визначати поняття при посередництві наведення. За допомогою майстерно задаються питань він виділяв помилкові визначення і знаходив правильні. Обговорюючи сенс різноманітних понять (благо, мудрість, справедливість, краса і т.д.), Сократ вперше почав використовувати індуктивні докази і давати загальні визначення понять, що стало безцінним внеском у формування науки логіки. Сократ прославився як один з родоначальників діалектики в сенсі знаходження істини за допомогою бесід і суперечок. Метод діалектичних спорів Сократа полягав у виявленні протиріч у міркуваннях співрозмовника і приведення його до істини за допомогою питань і відповідей. Він перший побачив у виразності і ясності суджень основний ознака їх істинності. У суперечках Сократ прагнув довести доцільність і розумність як світу, так і людини. Він зробив поворот у розвитку філософії, вперше поставивши в центр свого філософствування людини, його сутність, внутрішні суперечності його душі. Завдяки цьому пізнання переходить від філософського сумніву «я знаю, що я нічого не знаю» до народження істини за допомогою самопізнання. Сократ звів у філософський принцип знамените вислів дельфійського оракула: «Пізнай самого себе !» Головна мета його філософії — відновити авторитет знання, поколебленний софістами. Його невгамовна душа неповторного сперечальника прагнула працею невпинним і завзятим до досконалості спілкування, щоб усвідомити істину. Сократ твердив, що він знає тільки те, що він нічого не знає.

Сократ акцентував своєрідність свідомості порівняно з матеріальним буттям і одним з перших глибоко розкрив сферу духовного як самостійну реальність, проголосивши її як щось не менше достовірне, ніж буття сприймається світу, і тим самим як би поклав її на вівтар загальнолюдської культури для вивчення всієї наступної філософської і психологічної думкою. Розглядаючи феномен душі, Сократ виходив з визнання її безсмертя, що погоджувалося з його вірою в Бога.

У питаннях етики Сократ розвивав принципи раціоналізму, стверджуючи, що доброчесність виникає з знання і людина, що знає, що таке добро, не стане надходити погано. Адже добро є теж знання, тому культура інтелекту може зробити людей добрими: ніхто не злий з доброї волі, люди злі лише через незнання !

Політичні погляди Сократа базувалися на переконанні, що влада в державі повинна належати «кращим», тобто досвідченим, чесним, справедливим, порядним і неодмінно володіє мистецтвом державного управління. Він піддавав різкій критиці недоліки сучасної йому афінської демократії. З його точки зору: «Найгірше — це більшість!» Адже далеко не всі, обирають правителів, розбираються в політичних, державних питаннях і можуть оцінити ступінь професіоналізму обираються, їх моральний і інтелектуальний рівень. Сократ ратував за професіоналізм у справах управління, у вирішенні питання про те, хто і кого може і повинен обирати на керівні пости.

32Основне питання філософії – це питання про співвідношення буття і мислення, матерії і свідомості, природи і духу, матеріального та ідеального тошо. Це питання є основним тому, що вирішення всіх філософських проблем так чи інакше в кінцевому рахунку виходить саме з цього співвідношення.Основне питання філософії – це питання про співвідношення буття і мислення, матерії і свідоОдним з фундаментальних питань філософії є безпосередньо питання: «Що таке філософія?» Кожна філософська система має стрижневий, головне питання, розкриття якого складає її основний зміст і сутність.

Філософія відповідає на запитання

· «Хто така людина і навіщо вона прийшла у цей світ?»

· «Що робить той чи інший вчинок правильним або неправильним?»

Філософія намагається відповісти на питання, на які поки що не існує способу отримання відповіді, типу «Для чого?» (Напр., «Для чого існує людина?». У той же час наука намагається відповісти на питання, на які існують інструменти отримання відповіді, типу «Як?», «Яким чином?», «Чому?», «Що?» (напр., «Як з'явилася людина?», «Чому людина не може дихати азотом?», "Яким чином виникла Земля?« Як спрямована еволюція? »,« Що буде з людиною (в конкретних умовах )?»).

Відповідно до цього відбувалося поділ предмета філософії, філософського знання на основні розділи: онтологію (вчення про буття), епістемологію (вчення про пізнання), антропологію (вчення про людину), соціальну філософію (вчення про суспільство) та ін

Важливість питання «матерія і свідомість, що первинно?» Полягає в тому, що від його достовірного дозволу залежить побудова цілісного знання про навколишній світ і місце людини в ньому, а це і є головним завданням філософії. мості, природи і духу, матеріального та ідеального тошо. Важливість питання «матерія і свідомість, що первинно?» Полягає в тому, що від його достовірного дозволу залежить побудова цілісного знання про навколишній світ і місце людини в ньому, а це і є головним завданням філософії.

Матерія і свідомість (дух) - дві нерозривні і в той же час протилежні характеристики буття. У зв'язку цим існують дві сторони основного питання філософії - онтологічна та гносеологічна.

Онтологічна (буттєва) сторона основного питання філософії полягає в постановці і вирішенні проблеми: що первинне - матерія чи свідомість?

Суть гносеологічної (пізнавальної) сторони основного питання: пізнати або непізнаванне чи світ, що первинно в процесі пізнання?

Залежно від онтологічної і гносеологічної сторін у філософії виділяються основні напрями - відповідно матеріалізм та ідеалізм, а також емпіризм і раціоналізм.

При розгляді онтологічної (буттєвої) сторони основного питання філософії можна виділити такі напрямки, як:

• об'єктивний ідеалізм;

• суб'єктивний ідеалізм;

• матеріалізм;

• вульгарний матеріалізм;

• дуалізм;

• деїзм;

гносеологічної (пізнавальної) сторони:

• гностицизм;

• агностицизм;

• емпіризм (сенсуалізм);

• раціоналізм.

2. Онтологічну сторону основного питання філософії представляють:

• матеріалізм;

• ідеалізм;

• дуалізм.

Матеріалізм (так звана "лінія Демокріта") - напрям у філософії, прихильники якого вважали, що у відносинах матерії і свідомості первинною є матерія.

Отже:

• матерія реально існує;

• матерія існує незалежно від свідомості (тобто існує незалежно від мислячих істот і від того, мислить про неї хто-небудь чи ні);

• матерія є самостійною субстанцією - не потребує свого існування ні в чому, крім самої себе;

• матерія існує і розвивається за своїми внутрішніми законами;

• свідомість (дух) є властивість (модус) високоорганізованої матерії відображати саму себе (матерію);

• свідомість не є самостійною субстанцією, існуючою поряд з матерією;

• свідомість визначається матерією (буттям).

До матеріалістичного напряму належали такі філософи, як Демокріт; філософи Мілетськой школи (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен); Епікур; Бекон; Локк; Спіноза; Дідро та інші французькі матеріалісти: Герцен; Чернишевський; Маркс; Енгельс; Ленін.

Гідність матеріалізму - опора на науку,. особливо на точні та природничі (фізику, математику, хімію і т. д.), логічна довідність багатьох положень матеріалістів.

Слабка сторона матеріалізму - недостатнє пояснення сутності свідомості, наявність явищ навколишнього світу, пояснити з наукової точки зору матеріалістів.

Основного питання філософії (що первинне - матерія чи свідомість) насправді не існує, так як матерія і свідомість взаємодоповнюють один одного і існують завжди. Деїзм - напрям у філософії, прихильники якого (переважно французькі просвітителі XVIII ст.) Визнавали наявність Бога, який, на їхню думку, одного разу створивши світ, вже не бере участь у його подальшому розвитку і не впливає на життя і вчинки людей (тобто визнавали Бога, практично не має ніяких "повноважень", який повинен лише служити моральним символом). Деїсти також вважали матерію натхненної і не протиставляли матерію і дух (свідомість).

Дві сторони питання філософії: 1) про природу і сутність світу, що лежить в основі світу матерія чи ідея духу свідомості. 2) про пізнавальність світу.

Матеріалізм – це вчення, яке за основу світу бере матерію, яка в своєму розвитку доходить до свідомості людини і тому є первинною по відношенню до них. ( давнього. Фаліс, Демокріт, Епікур, давньорим Лукрецій Карл, анл. Філософ Бекон, томас Гоббс, Джон Локк, франц – Гільвецій, Гольбах, Дідро, нім – Маркс, Енгельс., рос – Ленін.

Ідеалізм – це вчення, яке за основу світу бере духовне начало (ідея, дух, світ ідей, абсолютна ідея, світовий розум, світова воля, свідомість), яке породжує матеріальний світ і тому є первинним по відношенню до нього.

Обєктивний ідеалізм – це вчення, яке за основу світу бере духовне начало, яке існує незалежно від свідомості людини і яке породжує світ. (Сократ, Платон, Арістотель, Гегель, Лейбніц)

Субєктивний ідеалізм – це вчення, яке за основу світу бере свідомість окремої людини, тобто суб’єкта. (Джордж Бертлі – засновник,

Передумови появи ідеалістів – це двояке відношення людини до природи. З одного боку людина відноситься до природи як такої, яка в своєму розвитку прийшла до свідомості людини, а з другого боку людини відноситься до природи, яка була перетворена самою людиною. Але безпосередньо ідеалізм був спричинений гносеологічними та соц. – економ поглядами.

Гносеологічні творення ідеалізму – однобічний підхід до пояснення дійсності, це перебільшення абсолютизація якоїсь сторони, грані.

Сенсуалізм – вчення, яке перебільшує роль відчуттів в процесі пізнання світу людини і недооцінює в цьому процесі роль розуму.

Раціоналізм – це течія, яка перебільшує роль розуму в процесі пізнання і недооцінює роль відчуттів в цьому процесі.

Соціально – економічні корені ідеалізму – це поява приватної власності на засоби виробництва, експлуатація людини людиною, відокремлення розумової праці від фізичної, а також зацікавленість певних соціальних груп, класів в однобічному їхньому поясненні дійсності.

Проміжні рішення 1 сторони.

Дуалізм – (від. лат –  двойственный) – це вчення за основу світу бере 2 начала: матеріальне та духовне. При цьому пріоритет надається духовному началу, воно розглядається як ефективне, творче, в той час як матеріальне начало вважається інертним, пасивним. (Рене Декарт, Вольт)

Деїзм – це вчення згідно з якого Бог створив світ і більше до нього не вертається, а далі світ розвивається за законами механіки. (засновник – Чербелі, прибічники – Вольтер, наближався до деїзму Руссо.

Пантеїзм – це вчення, яке ототожнювало Бога і природу. Згідно з пантеїзмом Бог створюючи природу, сам ніби розлився в ній і вже із середини визначає її розвиток. (Бенедіт, Спіноза, Кузанський, Жордано Бруно)

Друга сторона питання.

При вирішенні другої сторони основного питання філ.-ї про пізнаваність світу філософи поділились на нозологічних оптимістів та агностиків.

Гносеологічні оптимісти – філософи, які вважають, що людина здатна пізнавати світ рухаючись від сутності 1-го порядку до сутності 2-го порядку і т.д. Значну частину групи складають матеріалісти, а також входять деякі ідеалісти (Лейбніц і Гегель)

Агностицизм – це вчення, яке заперечує можливість пізнання людиною сутності речей і явищ світу. Вважають що людина не здатна пізнати сутність речей і явищ світу.

33 Філософія епохи Відродження

На зміну епохи Середньовіччя прийшла епоха Відродження, або Ренесансу. Щоправда, термін Відродження не зовсім вірний, тоді здавалося, що відроджується антична наука: філософія, література та ін. Насправді ж йшло не відродження античності, а народження нової філософії, нової науки, нового мистецтва, що виникли в результаті формування нових капіталістичних виробничих відносин. У чому ж особливість філософії епохи Відродження? Середньовічна догматика не дозволяла мислити та відчувати. Людське тіло вважалося таємницею та оголошувалося гріховним. Людина, її почуття, думки, усе життя вважалося нікчемним перед величчю Бога, святістю служителів церкви, безсмертям душі. Мистецтво та література Відродження, на відміну від теології, гуманістично «реабілітували» людину, утверджували її права на почуття, на думку, оспівували не небесне, а земне кохання, красу людського тіла.

Великими гуманістами епохи Відродження стали: видатний гуманіст, поет, автор «Божественної комедії» Данте Аліг'єрі; відомий мислитель італійської гуманістичної школи, автор трактату «Захисник світу» Марселій із Падуї; великийпропагандист античної культури, поет Франческо Петрарка; відомий автор «Декамерона» Джованні Бокаччо та багато інших. Філософія тоді відзначалась, по-перше, пошуками вірного методу пізнання природи, чітко виділялись два напрямки пізнання: сенсуалізм (емпіризм) та раціоналізм. Сенсуалісти стверджували, що розуміння світу має ґрунтуватися на почуттях, доводили, що основним методом пізнання природи є досвід, експеримент. Раціоналісти вважали, що основним засобом пізнання є логічне мислення (розум). Сенсуалісти та раціоналісти сперечалися за методи пізнання, але з різних сторін руйнували догматику та схоластику, забороняли чуттєвість та вимагали, щоб думка підпорядковувалась вірі, а філософія — богослов'ю. По-друге, в епоху Відродження формується новий матеріалістичний світогляд, виникає в боротьбі, в муках, тому що церква рішуче боролася з мислителями. З'явилися своєрідні форми переходу від старого до нового світогляду. Одна з таких форм — деїзм. Деїсти визнавали божеський першопоштовх, але вважали, що Бог, одного разу створивши природу, більш не втручається в її закони. Це ще не атеїзм, але перехідна форма. Друга форма опозиції церковній догматиці — пантеїзм. Це вчення про те, що суть Бога «розлита» по всій природі, що Бог та природа збігаються.

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі проблеми. Тоді філософське мислення називали антропоцентризмом, у центрі уваги якого стояла Людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в Середньовіччя в основу брався Бог та зв'язана з ним ідея спасіння. Звідси характерна риса світогляду епохи Відродження — орієнтація на мистецтво, з допомогою якого замальовується різноманітний світ людського почуття та його величезна користь. Саме Людина з її тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і замальовується такою, якою є насправді: не носієм духовності, а як вища цінність і реальність. Філософія Відродження переглядає і ставлення до природи.

Справжній переворот світогляду епохи Відродження проявився в поглядах на побудову Всесвіту — Миколи Коперніка і Джордано Бруно. Геліоцентрична теорія, сформульована Миколою Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт. Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності світів. З великої плеяди мислителів Відродження прихильником деїзму став Галілео Галілей, а прихильником пантеїзму — Джордано Бруно. Справа в тому, що філософія природи, яка складалася тоді, у своїх висновках спиралась на великий винахід теоретичного природознавства — геліоцентричну систему світу Миколи Коперніка. Полем бою, на якому йде битва між новим та старим світом, релігією та наукою, стала астрономія. Середньовічне релігійне вчення ґрунтувалося на уявленні про Землю як Богом вибрану планету та привілейоване становище Людини у Всесвіті. Микола Копернік розгромив штучну систему, що ґрунтувалась на геоцентричних уявленнях, та створив геліоцентричну. Основна праця «Про круговий рух небесних тіл» вийшла тоді, коли Микола Копернік помер. Вчення Миколи Коперніка є революційною творчою діяльністю науки.

Геніальний учений Ренесансу, фізик та астроном Галілео Галілей шляхом експериментальних досліджень зробив ряд важливих винаходів, сформулював наукові закони. За допомогою телескопу власної конструкції виявив, що поверхня Місяця та Сонця не є рівною, що Молочний (Чумацький) Шлях є складною системою зірок, знайшов чотири супутники Юпітера, фази Венери та ін. Свої винаходи Галілео Галілей опублікував у книзі «Зоряний вісник». Найбільшою заслугою Галілео Галілея стало наочне підтвердження правильності геліоцентричного підходу Миколи Коперніка до пояснення світу. Все це мало філософські, світоглядні та космологічні наслідки, завдало вирішального удару схоластичному світогляду. Філософську концепцію Галілея можна характеризувати як механічний матеріалізм на деїстичному Ґрунті. Бог, вважав Галілео Галілей, установивши закони механіки, потім не втручається до них. Ці закони абсолютні, незмінні та створюють «природний порядок речей». Механічна форма матеріалізму Галілео Галілея історично виправдана. Тоді з природних наук здобула розвитку тільки механіка, творцем якої став сам Галілео Галілей. Католицька церква змусила Галілео Галілея відректися від геліоцентричного вчення. Це зробив після катування. Збереглася легенда, що перед смертю Галілео Галілей нібито сказав: «А все-таки вона обертається».

Головне значення філософії Відродження для розвитку філософської думки в тому, що середньовічна філософія розвивалася в межах теології, схоластики, догматики, раціонального обґрунтування віри, тоді ж мала реальні тенденції прогресу. Філософія Відродження звільнила давню античну філософію від схоластичних деградації, зробила зрозумілим її зміст, а також привела у відповідність до потреб суспільного життя. Гуманізм XV — XVI ст. не став рухом, що охопив широкі маси народу. Культура Відродження стала надбанням відносно нечисленної соціальної спільності освічених людей різних країн Європи, зв'язаних спільними науковими, філософськими, естетичними інтересами, які спілкувались тоді з допомогою інтернаціональної мови — латині. Більшість гуманістів негативно ставились до релігійних рухів, у тому числі й до реформаційних учасників, які визнавали тільки релігійну форму ідеології і вороже ставились до деїзму та атеїзму. На соціально-становій основі і програмній спрямованості в антифеодальній ідеології визначались тоді два основних напрямки. Програмні вимоги молодої буржуазії зводились тоді до заміни феодально-станової нерівності юридичною рівністю, до непохитності і недоторканності приватної власності, захисту особи від феодального свавілля. Другий напрям виражав прагнення того народжуючого класу, який передував пролетаріату. Самостійні рухи ремісників, майстрів та іншого робочого люду мали стихійний, бунтівний характер. У соціально-політичній думці панували утопічні відображення ідеального суспільного ладу. Теорії утопічного соціалізму Томаса Мора, Томмазо Кампанелла та ін., що виникли в XVI ст., засуджували не тільки феодальну державу і право, а й будь-яке суспільство, засноване на приватній власності.

34 Із філософською концепцією знання і способами його одержання (пізнання) логічно пов'язана філософська теорія свідомості. На думку Платона, потреба знання є головним мотивом людської мислительної діяльності: "Немає нічого сильнішого за знання, воно завжди і в усьому перевершує і задоволення, і все інше". Отже, пізнання - це процес здобування, нагромадження, оновлення і систематизації знання про природу, суспільство і духовний світ людини.

Грецькою мовою знання як феномен виражається такими поняттями, як "gnosis" та "epistema". Філософська традиція, яка ґрунтується на цих поняттях, характеризує вчення про пізнавальний процес як гносеологію та епістемологію. Термін "епістемологія" більш поширений у західних англомовних країнах, йому надають перевагу ті вчені, які досліджують природу наукового пізнання. Поняття "гносеологія" ширше за змістом, воно охоплює будь-які форми і види пізнання людиною навколишнього світу - наукові, донаукові, ненаукові.

Гносеологія (грец. gnosis - пізнання і logos - вчення) - галузь філософії, яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітті.

Важливим розділом філософської гносеології є вчення про структуру і методи пізнання, його рівні і способи, завдяки яким відбувається одержання знань, їх систематизація, оформлення у наукові гіпотези, концепції, теорії. Центральним пунктом гносеології є проблема істини як результату адекватного відображення у свідомості суб'єкта пізнавальної діяльності сутнісних властивостей об'єкта дослідницького інтересу. За словами Г.-В.-Ф. Гегеля, істина - велике слово і велике діло; в більшій мірі вона - ставлення до життя, позиція, від самого поступу, самого наближення до якої, якщо дух і душа людини здорові, вище здіймаються груди, глибше дихається.

Проблеми пізнання навколишньої дійсності завжди хвилювали мислителів. Однак розгорнута гносеологічна проблематика була осмислена в Нову епоху, коли потреба у достовірному знанні про сутність речей, природних і суспільних явищ стала домінуючою у мотивації філософських пошуків. Суспільні потреби актуалізували питання щодо досвідного характеру одержання знання (емпіризм), можливостей розуму дати знання, адекватне самим об'єктам (раціоналізм). Загострилася і проблема активності суб'єкта в пізнавальному процесі, його можливостей отримати потрібне знання як достовірну, аргументовану інформацію про навколишній світ, здатності людини завдяки своєму досвіду, від якого залежать її почуття і розум, одержати точні, істинні знання про природу, суспільне життя і про себе.

Відповідно до розуміння природи суб'єкта, об'єкта пізнавального інтересу та їх взаємодії теорія пізнання в історії філософії набувала різних форм, відтінків і напрямів: ідеалістична чи матеріалістична, споглядальна чи діяльнісна гносеологія. Важливе значення при цьому має проблема визначення основного відправного чинника самого "механізму" процесу пізнання.

Так, в історії філософії була порушена важлива для теорії проблема методу пізнання - сукупності правил, прийомів, процедур пізнання і відповідної практичної діяльності. Вчення про методи (шляхи, засоби, прийоми пізнавального процесу) є одним із головних у філософській гносеології.

У процесі пізнання використовують такі методи:

1) емпіричні (грец. empeiria - досвід, метод) - визнання основою пізнання досвід;

2) сенсуалістичний (лат. - почуття, відчуття) - метод, який основним засобом одержання знання визнавав відчуття;

3) раціоналістичний (лат. - розумний) - метод, який ставить розум, логічне мислення над почуттями.

Філософи, які надають перевагу емпіричному і сенсуалістичному методам, сприймають логічне мислення як "шосте чуття", яке впорядковує здобутий емпіричний матеріал. Утім, будь-яке знання є поєднанням чуттєвого і раціонального знання. З огляду на це Ф. Бекон запропонував оригінальну метафору щодо основних методів пізнання: "шлях павука" (здобуття істини із "власної свідомості"); "шлях мурахи" (безсистемне збирання фактичних даних); "шлях бджоли" (поєднання здібностей досвіду - збирання нектару і роботи розуму - перетворення його на мед (знання)).

Формами чуттєвого пізнання (живого споглядання) є:

а) відчуття - відображення властивостей, якостей предметів і явищ об'єктивного світу, внутрішніх станів організму внаслідок їх впливу на рецептори;

б) сприймання - цілісне відображення у свідомості людини предметів і явищ об'єктивної дійсності та їх вплив на рецепторні поверхні органів чуття;

в) уявлення - образи предметів і явищ дійсності, створені внаслідок їх впливу на органи чуття.

Раціональне пізнання здійснюється завдяки мисленню на таких рівнях, як розсудок (початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми) і розум (вищий рівень раціонального пізнання, для якого притаманне творче оперування абстракціями і рефлексією). Його формами є:

а) поняття - форма мислення, яка відображає предмети з їх загальними та істотними властивостями;

б) судження - форма мислення, в якій засобами ствердження чи заперечення розкриваються зв'язки предметів з їх властивостями або відношення між предметами чи їх множиною;

в) умовивід - форма мислення, за допомогою якої з одних думок (засновків) отримують нові думки (висновки).

35 Дуалістична позиція Р.Декарта у філософії, його вчення про вроджені ідеї.

Дуалі́зм — доктрина, котра стверджує, що фізичні предмети є незалежними у своєму існуванні у природі від розумового акту пізнання і знання. Дуалізм теж вважає, що існує різниця між «ментальними» (розумовими) та «реальними» предметами і подіями, так що останні існують незалежно від того чи вони є пізнаними чи непізнаними спостерігачем.Іншими словами, дуалізм це — філософська теорія, яка стверджує, що всесвіт складається з двох незмінних і незалежних речовин, або вчення, що він базується на двох фундаментальних принципах (наприклад, добро і зло). Цим дуалізм відрізняється від монізму — вірування лише в одну речовину чи принцип, а також від плюралізму, який дотримується погляду що таких перших початків є багато. Одною з найпоширеніших дуалістичних теорій у філософії з часів Декарта, є думка, що світ складається з ментальної субстанції (розум чи свідомість) і фізичної субстанції (тіло чи матерія.

36. Виходячи з емпіричного й теоретичного рівнів пізнання, які розрізняються не тільки ступенем значущості в них чуттєвого та раціонального моментів, глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта, а й цілями досягнення та способами вираження знань, слід охарактеризувати й основні методи, які тут застосовуються.