43. Об’єктивно-ідеалістична філософія г.В.Ф. Гегеля, його система та метод.

45. Загальна характеристика некласичної філософії

Під некласичної філософією прийнято розуміти сукупність розрізнених філософських течій, які з'явились у Західної Європи о 19-й ст. поза межами німецької класичної філософії. Остання, проте, має саме прямий стосунок до виникнення цих течій, оскільки вона самим фактом присутності і сфери впливу на уми сучасників, стимулювала критичне ставлення й прагнення її подолання.

Починаючи з епохи Відродження і Нового часу й до середини 19 ст. у Європі складалася і міцнішала традиція раціональної філософії, знайшла свою остаточну оформлення в філософських системах представників німецької класичної філософії, передусім І. Канта і Р. Гегеля.

Реальна історія 18 та19 ст., проте, не затребувала цю філософію: піднесений на її вершину людських цінностей розум виявився нездатним як пояснити, і запобігти дисгармонію і хаос, котрі почали змістом життя. Разом з крахом Наполеоновской Франції на початку 19 ст. були осоромлені високі ідеали епохи Просвітництва (розуму); 30-40-і р. р. у Німеччині й Франції різко загострилася класова боротьба, обозначившая непримиренні позиції з суспільстві. Цей розкол збільшився до кінця 19 ст. і вилився в спробу корінного перебудови самих основ економічної і суспільної практики (Паризька Комуна в 1871 р.). Франко- Прусська війна 1870- 1871г. р. винесла свій вирок духовних цінностей епохи розуму. Прогрессистские ілюзії у майбутнє золотого століття вони були розвіяні.

Іншим чинником, оттеснившим німецьку класичну філософію, стала революція в природознавстві і промислова революція. Тріумф хімії, створення теорії збереження енергії, відкриття Фарадеем электро-магнитной індукції, Ампером- теорії магнетизму; до кінця 19 в. відкриття радіоактивності, рентгенівських променів та інших. було неможливо залишитися непоміченими громадським свідомістю. Усе це відбувалося і натомість інтенсивного застосування знань на модернізацію виробництва та технічних новацій. Світ змінювався очах: перша залізниця, перший автомобіль, перші досліди повітроплавання, електричний телеграф і електрична лампочка, потім- телефон, радіозв'язок й багато іншого. Техніка агресивно вторгалася у духовну життя, завойовуючи у ній провідні позиції. Європеєць втягнуто у цей процес; наука і ставали ціннішої “філософією”, бо їх використання обіцяло нові блага.

Привертає увага фахівців і ту обставину, як демографічний вибух, що стався в Європі. Коли у період із шостої в по 1800 р. населення Європи не змогло перевищити 180млн. людина, то починаючи з 1800г. по 1914г. воно досягло 460 млн., тобто зросла більш, ніж у 2, 5 разу. Прихід маси на арену історії ознаменував це й усунення акцентів у культурі. Класична філософія не могла матимете успіх поза університетських кафедр.

Динамічний 19 століття, як нам бачиться, ламав багато звичні уявлення людей. Разом з райдужними надіями були й тривожні передчуття, і справдилися побоювання, і переляк перед невідомим. Усе це загострювало інтерес до суто людським формам життя, про які раціональна філософія змовчала. Течения, які становлять зміст некласичної філософії, саме- екзистенціалізм, ідеї А. Шопенгауера, “філософія життя”, прагматизм та й позитивізм, попри відданість науці, досвіду, корисності,. тощо. по суті є иррационалистическими. Залишити розуму, його заперечення як духовної цінності є суттєва риса некласичної філософії.

Інша її спільна риса плюралізм (множинність) концепцій, ідей, підходів, течій, своєрідна “різноголосиця” серед філософів. Сенс те, що відбувається можна зрозуміти в тому разі, якщо чути всіх разом, а чи не окремо кожного їх.

Некласична філософія знаменувала собою більшої уваги людині, спробу побачити його в усій складності його багатогранній натури. У цьому полягає її гуманістичний зміст.

Екзистенціалізм З. Къеркегора

Основоположником цього філософського течії є Сьорен К'єркегор (1811-1855). Він народився Копенгагені, у ній заможних батьків; його виховання здійснювалось у дусі суворих християнських канонів протестантського штибу. Хилый і болісний хлопчик, Сьорен в шкільні роки піддавався численним глузуванням із боку кривдників. Після закінчення школи сімнадцятирічний К'єркегор був зарахований студентом теологічного факультету Копенгагенського університету, проте теологія не захоплювала його. Він уже цікавився естетикою, й у остаточному підсумку навчання його затяглася аж десятиліття.

У К'єркегор був схильний вести неупорядоченный, богемний спосіб життя. Серйозним епізодом у його біографії стала несподівано расстроившаяся заручини з юної дівчиною, до якої він плекав ніжні почуття. Незабаром пішли смерть батька, матері, всіх сестер і двох братів. У цих життєвих негараздів він замкнулося у собі, вів суто самотній спосіб життя, хоча й забезпечений, отримавши спадщину. Усе це каже через те, що Серен К'єркегор мав особистий досвід душевного дискомфорту, глибоких переживань, що також можливе зумовило її загострене відчуття самітності й невпевненості, що виразилося у філософії екзистенціалізму.

З. К'єркегор однією з перших звернув увагу до глибинні пласти людської душі, яскраво показав притаманні їй протиріччя; його філософія вторгається до сфери психології, а психологія — до сфери філософії. Слово екзистенціалізм походить від латинського слова existentia, що означає існування. Тут, проте, ідеться виключно про про духовної боці свого існування.

Для ідеї К'єркегора важливо пам'ятати його ставлення до філософії Гегеля. Умозрительная філософія Гегеля, має у своїй основі раціональне мислення, представляється двумерной; тоді як філософія К'єркегора, вводящая екзистенціальне мислення та переживання бачиться як третє, об'ємне вимір, хіба що достраивающее загальне полотно буття.

Вважають, що К'єркегор уникнув Гегеля до Иову. Тут мають на увазі те, що абсолютний пріоритет загального як світового духу, і чистої думки у філософії Гегеля був “зміщений” пріоритетом одиничного як душі простої людини, узагальненим чином якої виступила біблійний герой Іов. (Див. Книгу Іова. Старий заповіт).

Роботи К'єркегора: “Страх і трепет”, “Поняття страху”, “Хвороба до смерті”, “Або- чи” та інших. засновані на ідеях протестантській догматики і мають антигегелевскую спрямованість, хоча у них багато запозичене у Гегеля, наприклад діалектичне бачення духовного світу.

За відправний пункт в міркуваннях К'єркегора є Біблійна історія первородного гріха. Адам і Єва, як відомо, порушили заборона Бог і погода вкусили плід від дерева пізнання. Як бачить цю ситуацію К'єркегор?

У цьому вся він бачить якийсь якісний перегонів, саме- перехід від незнання до знання.

Адам і Єва, як наші далекі прабатьки, здобули волю і Божий.

Цей перегонів слід розглядати як поворотний пункт у долі людства (і як людини), як початок всесвітньої історії.

У основі переходу від незнання до знання лежить еротичне початок: первородний гріх є порушенням етичного заборони і добровільне підпорядкування гносеологическому забороні. Тепер, з вигнанням Адама і Єви з Раю, усе, що не піддається розуму, вважається неістинним і бути відкинуте як такий. Замість “старого” Бога з'явився “новий” Бог — раціональна істина.

Отже, первородний гріх ознаменував перехід від дерева життя (його символом вважається Єрусалим) до древу пізнання (його символ- столиця Стародавню Грецію Афіни, батьківщина раціональної філософії).

Вступивши на шлях Розуму і відвернувшись від віри, Адам і Єва, проте, сильно не справдилися. Избегнув одних рамок необхідності- підкорення волі Бога, вони потрапили “в капкан” інших рамок ще більше жорсткої необхідності, бо розум все зводить до пошукам законів і кінцевих причин. Людина опиняється іграшкою до рук природи й суспільства, де з нього панують цих законів і. Інакше висловлюючись, набута свобода обертається несвободою нового штибу.

У цьому закладений трагізм людського буття. Диктаторська суть християнської етики, що людині кордону дозволеного, з одного боку, і примус людського духу анонімної історичної необхідністю у філософії Гегеля, з іншого, однаково неприйнятні для К'єркегора. Він проти будь-якого диктату над людським духом. Але духовне життя, як його бачить К'єркегор, дуже складна. Її перипетії розкриваються їм у категоріях “первородний гріх”, “страх”, “трепет”, “свобода”, “розпач”, “надія”, “вина”, “віра”, “безвір'я”, “нескінченне самозречення” т. п.

Початком філософії (екзистенціалізму) К'єркегор вважає не подив, як це було у Сократа, а розпач. Воно виникає тоді, коли людина усвідомлює відсутність можливостей. Первородный гріх, породжений бажанням свободи, обертається страхом, перед “Ніщо”, т. до. Бог не з людиною, а далеке від нього. Саме тому страх К'єркегор називає “непритомністю свободи”. Саме в точці духовного самотності й незахищеності людини виникає розпач як усвідомлення своєї приреченості. Пошуки порятунку та породжують філософію.

Відчай може відступити в тому разі, якщо блисне удалечині промінь надії. Але це лише тоді, коли через нескінченне самозречення та усвідомлення свою вину людина повертається до Віри. Безверие прирікає особи на одне загибель. Отже, аби здолати кривду розпач, ми повинні відкинути Розум і прийняти Віру, від дерева пізнання повернутися до древу життя.

Наведені вище міркування містять одну, дуже важливу думку, яка служить ключем до розуміння суті екзистенціалізму. Мислити у межах екзистенції, по Кьеркегору, означає мати справу з ситуацією вибору. У реальному житті кожен із нас у цій ситуації. Вибір здійснюється з альтернативних можливостей. К'єркегор закликав відрізняти у людині “глядача” (відповідно до Гегеля людина є лише іграшка до рук світової необхідності) від “актора”, який, граючи своєї ролі, цим творить спектакль (реальне життя). Тільки “актор” втягнутий у экзистенцию.

Вибір завжди пов'язані з рішенням. Цю процедуру має спиратися наукові, математичні знання, на етичні й естетичні уявлення. Проте завжди по неї шикується конкретна людське життя, і тому абстрактні міркування під час виборів мало допомагають. Цей суб'єктивний елемент часто замінюється апеляцією до наукового знання, логіці й ін., а він же притаманний усім людей і тому важливий їм. Що ж до екзистенції, вона унікальна, тоді як наукове, філософське тощо. п. знання має загальністю.

Але саме у силу унікальності індивідуального душевного досвіду (переживання) істина має виключно суб'єктивного характеру, тоді як раціональна істина має загальністю. Екзистенціальна істина формується, по Кьеркегору, на своєму шляху людського життя від сутності для існування. Традиційне що цього руху міститься у теології і це зводиться до гріхопадінню людини. К'єркегор дає психологічну інтерпретацію цій ситуації. Він відокремлює занепокоєння людини перед неминучої смерті причину відчуженості його сутності. Прагнучи віддалити від неминучий кінець, людина не тільки зростає і тим самим додає до своїх переживань відчуття провини й відчаю.

46. Емпіричні дослідження — спостереження і дослідження конкретних явищ, експеримент, а також узагальнення, класифікація та опис результатів дослідження і експерименту, впровадження їх у практичну діяльність людей.

Емпіричні дослідження використовуються для відповіді на емпіричні питання, які повинні бути точно визначені згідно з даними. Як правило, дослідник має певні теорії на тему, з якої ведеться дослідження. На основі цієї теорії пропонуються певні припущення або гіпотези. З цих гіпотез робляться прогнозування конкретних подій. Ці прогнозування можуть бути перевірені відповідними експериментами. Залежно від результатів експерименту, теорії, на яких гіпотези та прогнози були засновані, будуть підтверджуватися чи спростовуватися.

Спостереження (англ. Observation): збір та групування емпіричних фактів, формування гіпотези.

Індукція (англ. Induction): розробка гіпотез.

Дедукція (англ. Deduction): дедукція (виведення) послідовності гіпотез, які перевіряються прогнозуванням.

Перевірка (англ. Testing): перевірка гіпотези з нового емпіричного матеріалу.

Оцінка (англ. Evaluation): оцінка результатів перевірки.

47. Найвидатнішим мислителем елліністичного періоду був Епікур (341-270 рр. до н. е.). Домінуючу роль серед теоретичних джерел вчення Епікура відіграє атомістична система Демокріта. Головна увага Епікура акцентується на етиці. неї труднощі, апорії».

Сенека

Епікур не сприймає вчення Аемокріта пасивно, а виправляє, доповнює і розвиває його. Якщо Демокріт розрізнює атоми за величиною, формою і положенням у просторі, то Епікур приписує їм ще одну властивість — вагу. Разом із Демокрітом він визнає, що атоми рухаються в пустоті. На відміну від Демокріта, який, виходячи з висунутого ним принципу детермінізму, приписує атомам лише прямолінійний рух, Епікур допускає і визнає закономірним і визначеним відхилення від прямолінійного руху. Епікур викладає основні тези атомістичної концепції світу доступніше, ніж Демокріт. Абсолютний детермінізм Демокріта не відповідав загальній концепції Епікура, яка'завершувалася його етичними поглядами і уявленнями про суспільний устрій. Допуск відхилення від прямолінійного руху дає можливість більш «діалектичного» розуміння проблеми руху.

Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду (гедоне, звідси — гедонізм). Воно полягає в задоволенні природних потреб і в досягненні душевної рівноваги - спокою душі (атараксія), а тим самим і щастя (евдемонія). Ці моральні вимоги вважаються природними, як наслідок людської сутності

«Звикай думати, що смерть для нас - ніщо: адже все - і добре, і погане - міститься у відчутті, а смерть є позбавлення відчуттів... Таким чином, смерть не існує ні для живих, ні для мертвих, позаяк для одних вона як така не існує, а інші для неї як такі не існують».

Епікур

Етичні та в цілому філософські погляди Епікура тісно пов'язані з його відкритим вільнодумством. Основним джерелом виникнення та існування релігії він вважав страх смерті та незнання природних законів. Страх смерті та страх перед богами є головними перепонами в досягненні людиною щастя. Проте все ж таки Епікур припускав існування богів, які живуть у міжсвітових просторах, є байдужими до світу і не втручаються в долі людей.

Роль насолоди як етичного принципу не можна змішувати із сибаритством. У цьому плані вчення Епікура вульгаризували пізніші прихильники епікуреїзму, зокрема заможні вихідці з вищих кіл римського суспільства Вульгаризована епікурейська етика стає об'єктом критики християнських філософів.

Принцип насолоди відображається і на соціальних поглядах Епікура. Суспільство, вважав він, є сукупністю індивідів, які домовилися між собою про те, щоб не шкодити один одному. Дотримання цієї домовленості він називав справедливістю. Власне кажучи, Епікур певною мірою передбачив пізнішу теорію суспільного договору.

47. Філософія епохи еллінізму. Епікур

Соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії. Занепад полісної демократії, відчуження держави від індивіда призводить до того, що останній втрачає інтерес до загального. Особа замикається в собі. Зрештою, саме в цей період і формується особа з її приватними інтересами.

Тему на передньому плані філософії опиняються проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Філософія змінює свій статус. Якщо раніше вона мислилася як теоретична наука (вчення про світ), то в цей час вона постає як життєва мудрість, як навчання мудрого життя.

Згідно ж з етикою Епікура (271 - 342 рр. до н.е.), метою людського життя є щастя, яке Епікур розумів як насолоду. Однак справжню насолоду Епікур бачив зовсім не в тому, щоб без усякої міри вдаватися грубим чуттєвим насолодам. Як і більшість грецьких мудреців, Епікур був прихильником ідеалу міри. Тому широко розповсюджена уява про епікурейців як людей, що вдаються до чуттєвих насолод і ставлять їх вище за усе, не є вірною. Вищою насолодою Епіку вважав незворушність духу, духовний спокій і безтурботність, а такого стану можна досягти лише за умови, що людина навчиться угамувати свої пристрасті, підкори їх розуму.

Отже, філософія Стародавнього світу являє собою своєрідне культурно-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістовне наповнення.

У філософській думці Стародавнього сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалася у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості.

Антична філософія – великий ідейний здобуток людства. Вона не лише вперше відкрила широкі обрії людського інтелектуального світоосмислення, а й зафіксувала великі прозріння межах цих обріїв. Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначавши на віки людське розуміння космосу, природи, суспільства, людини, її пізнання, інтелекту, поведінки. Певною мірою усе це ввійшло і в духовну скарбницю України, де з першими християнськими текстами з Візантії мислителі Київської Русі засвоювали ідеї Сократа, Платона, Аристотеля.

48. Глобальними проблемами називають ті, які мають загальнолюдський характер, зачіпають інтереси людства в цілому і кожної окремої людини практично в будь-якій точці планети. Наприклад, загроза термоядерної катастрофи, загроза деградації природного середовища та екологічного самогубства людства, продовольча проблема, проблеми боротьби з небезпечними для людства захворюваннями і т. д. Всі ці проблеми породжені роз'єднаністю людства, нерівномірністю його розвитку. Свідоме початок ще не стало найважливішою передумовою людства як єдиного цілого. Негативні результати і наслідки неузгоджених, непродуманих дій країн, народів, окремих людей, накопичуючись в глобальних масштабах, стали потужним об'єктивним чинником світового економічного і соціального розвитку. Вони роблять все більш істотний вплив на розвиток окремих країн та регіонів. Їх рішення передбачає об'єднання зусиль великої кількості держав і організацій на міжнародному рівні.

Всі глобальні проблеми сучасності можна звести до трьох основних груп:

1. Проблеми економічного і політичної взаємодії держав:

а) проблема запобігання світової термоядерної катастрофи та створення сприятливих умов для соціального прогресу всіх країн і народів;

б) проблема подолання технологічної та економічної відсталості країн, що розвиваються і встановлення нового міжнародного порядку.

2. Проблеми взаємодії суспільства і природи:

а) запобігання катастрофічного забруднення навколишнього середовища;

б) забезпечення людства необхідними природними ресурсами (сировиною, енергією, продовольством);

в) освоєння світового океану та космічного простору.

3. Проблеми взаємовідносин людей і суспільства:

а) проблема зростання народонаселення;

б) проблема охорони і зміцнення здоров'я людей;

в) проблеми освіти і культурного зростання.

В умовах "потепління" міжнародного клімату, скорочення гонки озброєнь створюються політичні та економічні передумови зняття проблеми термоядерної катастрофи. Проте спокушатися успіхами в демілітаризації людства не слід. По-перше, зберігається протистояння окремих держав і небезпеку для людства локальних конфліктів і малих війн. По-друге, в умовах швидкого розвитку атомної енергетики зростає небезпека термоядерного катаклізму через безконтрольного розповзання атомної зброї і потрапляння його в руки політичних маніяків і гангстерів.

Проблема повної демілітаризації людства може бути вирішена тільки на основі усунення гноблення і експлуатації одного народу іншим, подолання економічної відсталості країн, що розвиваються і встановлення справедливого міжнародного економічного порядку. Ця проблема є ключовою в справі переходу до нового історичного типу природокористування, до коеволюційний механізмом розвитку людства в гармонії з природою і самим собою.

Суть екологічної проблеми полягає в небезпечному для існування людства порушення рівноваги біосферних процесів.

Відомо, що життя на Землі існує у формі біотичних круговоротом органічної речовини, заснованих на взаємодії процесів синтезу і деструкції. Кожен вид організмів - ланка біотичного кругообігу, процесу відтворення органічної речовини. Функцію синтезу в цьому процесі виконують зелені рослини. Функцію деструкції - мікроорганізми.

Людина на перших етапах своєї історії був природним ланкою біосфери і біотичного кругообігу. Зміни, що вносяться ним в природу, не надавали вирішального впливу на біосферу.

Сьогодні людина стала найбільшою планетарної силою. 

49. Неопозитивізм

Неопозитивізм являє собою третій етап у розвитку позитивізму. Спочатку він проявив себе у 20-х рр.. XX ст. в рамках філософського семінару у Віденському університеті («Віденський гурток»), який об'єднав групу філософів і представників спеціальних наук.

Відзначаючи спадкоємність поглядів махістів неопозітівістамі, один з представників «Віденського гуртка» Ф. Франк писав: «Наша група повністю схвалила антіметафізіческіе тенденції Маха, і ми охоче пристали до його радикального емпіризм як відправною точці ...». Неопозитивізм виник у зв'язку з розвитком природознавства, прагненням зрозуміти труднощі його зростання.

Причини виникнення неопозитивізму

· Відносність знань

· Процес математизації та формалізації наук, яскраво проявився в зв'язку з розвитком теоретичних розділів науки.

Неопозитивізм намагався вирішити актуальні філософсько-методологічні проблеми, наприклад, роль знаково-символічних засобів наукового мислення, взаємовідносини теоретичного апарату й емпіричного базису. Так, зростання ролі математичного апарату у фізичній теорії виявило, що в теоріях науки не можна все звести до чуттєвого світу суб'єкта, а є несвідомих до нього «залишок», який характеризує загальнозначущої теоретичних положень, об'єктивний характер пізнання суб'єкта. У позитивізмі ж Конта, і особливо в махізму, всі знання зводилися до відчуттів, що призвело до крайньої суб'ектівізаціі знань і не давало можливості обгрунтувати загальнозначущої фізичних теорій.

Разом з тим виникає проблема: як виділити «залишок», несвідомих до чуттєвого досвіду? Пояснення загальнозначущої, наявність об'єктивного змісту в теоріях встановлює практика.

Ідеалізм же суб'єктивного спрямування, починаючи з Дж. Берклі, тлумачив загальнозначущої як колективний досвід, як залежність від суб'єктів, їхнього досвіду. Для суб'єктивного ідеаліста без суб'єкта немає факту, факт існує лише остільки, оскільки суб'єкт його сприймає. Загальнозначущої зв'язується зі специфікою математичного знання.

Адже у формалізованих системах математизувати об'єкти і відносини між ними позбавлені зв'язку з чуттєво-наочними образами. Таким чином, процес формалізації трактувався неопозітівістамі як незалежність логічних зв'язків від об'єктивної дійсності. Така крайня абсолютизація процесу формалізації знань привела до вигнання змістовного сенсу через формалізованих теорій, до заперечення евристичної цінності людський знань.

Єдиним критерієм їх застосовності в пізнанні було оголошено їх зручність, простота і т. п. Але розвиток науки показало, що повну формалізацію провести неможливо, вона має межі, стало бути, не можна повністю відволіктися від чуттєво-наочного матеріалу.

Неопозитивізм виконав свого роду еволюцію, в якій можна виділити кілька стадій, коли він був представлений певними модифікаціями:

1) логічний атомізму (Б. Рассел, ранній Л. Вітгенштейн);

2) логічний позитивізм («Віденський гурток», «Берлінська школа Рейхенбаха»);

3) семантичний позитивізм;

4) лінгвістичний аналіз;

5) постпозитивізм.

Терміном «неопозитивізм» нерідко позначалося будь-яке суворе і самоосознающее філософське вчення, що приділяло помітне увагу логіко-лінгвістичним аспектам аналізу розглянутих і реконструюються явищ і процесів. Позначення «позитивізм-неопозитивізм» припустиме лише для окремих різновидів Аналітичної філософії лише на деяких етапах її розвитку.

Мова формування філософських ідей виступає в аналітичній філософії не тільки як важливий засіб дослідження, але і як самостійний об'єкт вивчення. Особлива роль відводиться аргументації.

50. Природа, в гранично широкому значенні - усе суще, існуюче в нескінченному різноманітті своїх проявів. У цьому сенсі поняття "природа" виступає як синонім понять Всесвіт, матерія, буття, об'єктивна реальність.

Суспільство - в широкому сенсі використовується у філософській і соціологічній літературі для позначення усієї сукупності форм спільної діяльності людей, що історично склалися.

У своєму розвитку (еволюції) від простого до складного, від нижчого до вищого природа проходить ряд східців, яким відповідають певні структурні рівні матеріїНайістотніший стрибок в розвитку природи пов'язаний з виникненням і розвитком суспільства, яке є (що відокремилася) частина природи в широкому значенні слова. Суспільство, формуючись на основі біосфери, придбаває ряд принципово нових рис і тому воно є особлива частина природи, відносно протиставлена усій іншій природі.

Суспільство виступає як особливий, вищий ступінь розвитку живих систем, яка проявляється у функціонуванні і розвитку соціальних організацій, інститутів, груп.

Специфіка взаємозв'язку природи і суспільства призводить до використання терміну "природа" у вужчому значенні, в якому він означає відносно супротивну суспільству природу; природа в цьому плані - синонім природного середовища (на земній кулі - географічного середовища).

У еволюції процесу взаємодії природи і суспільства можна виділити ряд великих етапів. На ранньому етапі людський рід, що формується, подібно до усіх тварин, безпосередньо привласнює готові продукти.. Суспільство переходить від стихійного споживання природних ресурсів до організації цілеспрямованого ходу природних процесів, тобто виробництву сприятливих для людини природних умов.

Формування особою, організованою людською працею природно-історичного середовища, - сфери взаємодії природи і суспільства - істотна риса якісного перелому в їх взаємодії.

Тобто панування, підпорядкування природи людським суспільством відбувається не за рахунок зміни її законів, а за рахунок знання їх і уміння ними користуватися у своїх цілях, що стало розумітися рівносильним владі над природою (її управлінням). Сама людина - біосоціальне, або природно-громадське, істота, і в тій мірі, в якій він підпорядковує або перетворить природу, він в тій же мірі впливає і на свою природу (тіло) своєю свідомістю (розумом). Розум (у формі мовного, логічного мислення) в людині є вираженням громадської сили (історії), яка починає значно змінювати саму природу людини (теорія культурно - історичного розвитку Выготского) шляхом перекладу його біологічних властивостей в біографічні (соціальні; напр., фізична пам'ять замінюється логічній, фізична сила інтелектуальної).

51.Стоїци́зм — вчення однієї з найвпливовіших філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н. е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. στοά ποικίλη, букв. «розписний портик»), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка — садова огорожа, фізика — фруктове (фруктові) дерево(а), а етика — плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.

У межах стоїцизму встановлюється розрізнення трьох основних галузей філософського знання: вчення про природу (фізика), вчення про пізнання та мислення (логіка) і вчення про належне життя (етика). Світ розглядався в стоїцизмі як організоване ціле, пройняте животворним логосом, який виступає іманентною породжуючою силою і законом, що скеровує світовий розвиток. Останній мислиться як циклічний процес із періодичними спалахами світового вогню, виявленнями творчого Бога-Логоса. Душа людини розглядалася як частина світової душі; після смерті вона відділяється від тіла і втрачає особистісні ознаки. Через прилученість усіх людей до Логоса вони є громадянами єдиної світової держави - "космополісу". Але вони мають брати участь і в громадському житті реальних держав - якщо тільки це не змушує їх до аморальних вчинків. За неможливості жити і діяти розумно і морально вважається виправданним самогубство. Головною метою людини проголошується доброчесне життя у згоді з природою, Логосом. Ідеал стоїцизму - мудрець, що досяг душевної незворушності (атараксії) і завжди діє у згоді із природним законом, відповідно до накреслень долі. Надалі поняттям "стоїцизм" стали позначати моральну позицію, котра передбачає витриманість, стійкість, суворе дотримання моральних вимог, незалежно від сподівань на винагороду (щастя), гідну поведінку за будь-яких обставин.

Періодизація стоїцизму[ред. • ред. код]

Стародавня Стоя: III–II століття до н. е. Засновником школи вважають Зенона з Кітіона (бл. 336–264 рр. до н. е.). Найвідомішими його учнями були Клеанф (пом. бл. 232 р. до н. е.), Хрісіпп (бл. 281–208 рр. до н. е.) та Персей (бл. 307–243 рр. до н. е.).

Середня Стоя: II–I століття до н. е. Основні представники цього періоду — Панетій (бл. 180–110 рр. до н. е.) і Посідоній (бл. 135 — 51 рр. до н. е.). Завдяки їм стоїчні ідеї було перенесено до Риму, первинний етичний ригоризм суттєво пом'якшено.

Пізня Стоя: I—II століття н. е. Основні представники періоду — Сенека (4 р. н. е. — 65 р. н. е.), Музоній Руф, Епіктет (50 — 138), Марк Аврелій (121–180). Це період римського розвитку філософії стоїцизму. Головними питаннями, які розглядали філософи Пізньої Стої, є проблеми етики, зокрема питання незалежності від умов життя. На цей час до стоїцизму починають ставитися як до свого роду популярної філософії.

Стоїки дотримувалися поглядів епікурейців. Вони уявляли Космос як першооснову усього живого на світі. Вони вважали, що якщо їхня увага не буде спрямована на богів, то вони самі зможуть наблизитися до них і в певному значенні самі ними стати.

52. Принцип причинності затверджує універсальний характер причинно-наслідкового зв'язку.

Принцип детермінізму – твердження закономірної обумовленості всіх явищ буття.

В історії філософії і науки виділяють дві форми детермінізму:

1). Механістичний, твердий, Лапласівський – одна причина жорстко і закономірно породжує цілком певний наслідок.

2). Сучасний, релятивістський детермінізм – одна причина може викликати кілька різноймовірних або рівно ймовірних наслідків. У деяких процесах (мікросвіт, теорія газів) принципово неможливо визначити ймовірність (принцип невизначеності, наприклад); тому в XX столітті з'явився індетермінізм – заперечення універсальності причинно-наслідкового зв'язку. Насправді ж причинно-наслідковий зв'язок є скрізь, просто залежно від сфери буття, якісної специфіки об'єкта він міняє свій механізм.

Розглянемо прояв причинно-наслідкових зв'язків у медицині й медичній практиці.

Безпосередньою причиною ОРЗ є вірус, який, впроваджуючись у слизувату верхніх дихальних шляхів, запалює їх, внаслідок чого викликає захворювання носоглотки, бронхів, трахеї. Але не всі люди, інфіковані цим вірусом, занедужують. Для здійснення цього причинно-наслідкового зв'язку необхідний привід, тобто необхідні умови, при яких людей уже не в змозі активно пручатися впливу шкідливих факторів вірусу. Такими умовами можуть бути: переохолодження, нервово-психічні перевантаження, скупченість людей і т.д.

Отже, загартовування організму, профілактична робота, нормальний спосіб життя, тобто усунення приводів до виникнення ОРЗ сприяють зміцненню здоров'я людей.

Або оберемо таке захворювання, як туберкульоз, який викликається паличкою Коха. Більшість людей інфікована цією паличкою, але занедужують тільки одиниці. Для розвитку цього захворювання є чимало приводів: ослаблення організму, тривале вживання алкоголю, сильне переохолодження, погані умови побуту, праці і т.д.

І ще один приклад. Причиною виникнення гнійничкових захворювань є мікроорганізми – стафілококи, стрептококи й ін. Вони постійно перебувають у людському організмі, не викликаючи захворювання. І тут роль приводу до захворювання відіграють: переохолодження, зниження захисних сил організму, що супроводжують захворювання й ін., які підсилюють патогенність хвороботворних мікробів.

53. Філософська система Спінози найбільш близька до системи Декарта. Він поділяв як раціоналістичний метод Декарта, так і його фізичні уявлення.

Не випадково, що одна з 6 великих робіт Спінози присвячена доказу ідей Декарта. Однак, на відміну від Декарта, який основну увагу приділяв методу, Спіноза цікавився більше застосуванням цього методу для отримання знань про навколишній світ і міркувань з приводу цього світу.

Значний вплив на Спінозу зробили також ідеї Джордано Бруно, особливо його пантеїстичні міркування. Також значний вплив на нього зробили такі різні мислителі як Томас Гобс, видатний представник матеріалізму того часу, і Маймонід, єврейський філософ і богослов 12 століття,схилявся до пантеїзму.

Філософська концепція Спінози.

Картина світу. Бог є світ.

Центральним філософським поняттям в процесі осягнення Бога і природи виступає поняття субстанції [1]. На відміну від Декарта, який виділяв двавзаімонезавісімие субстанції - матерію і розум, що об'єднуються Богом, Спіно застверджує, що існує єдиний вид субстанції, якаодночасно є Бог і природа. Природу, а таким чином і субстанцію вінне зводить до поняття матерії, як це робить Гоббс, а стверджує, що вонає «не один матерія та її стану, але крім матерії та іншенескінченне »[2]. Для розуміння того, що Спіноза розуміє під цим "іншимнескінченним "необхідно розглянути поняття Спінози про субстанції,атрибутах і модус. Під атрибутом (субстанції) він розуміє «те, що розумпредставляє в субстанції як що становить її сутність »[3]. Відповідно,модус є «стан субстанції, інакше кажучи, те, що існує водним і представляються через це інше »[4]. З одного боку, вінстверджує нескінченність атрибутів нескінченної субстанції. Через цюнескінченність він доводить єдиність субстанції. З іншого боку, вінстверджує, що фактично існує тільки два незалежних і головнихатрибута Природи-Бога, а саме: довжина, що виражається в модусіматерії, і мислення, що знаходить своє вираження в модусі розуму. певною мірою він суперечить сам собі, тому що ранжуваннянескінченного числа атрибутів, взагалі кажучи не може призвести до виділеннядвох головних. Однак, якщо розглядати ці два головних атрибуту як упевному сенсі категорії, то це більш природно. А він, ймовірно,так і робить, так як стверджує в своєму «Короткому трактаті про Бога, Людинуі його щастя », що всі інші атрибути Бога є« або зовнішнє позначення,як то що він існує через самого себе, вічний, єдиний, незмінний і т.д.або .. відноситься до його діяльності, наприклад, що він причина всіх речей,що він визначений і керує ними »[5].

Етичне значення вчення про Бога. Детермінізм Спінози.

54. Аксіолóгія (від грец. αξια­—цінність) ­— наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, їх зв'язок між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини; розділ філософії.

Зокрема, наука про цінності освіти, у яких представлена система значень, принципів, норм, канонів, ідеалів, які регулюють взаємодію в освітній сфері і формують компонент відносин у структурі особистості.

Аксіологія виховання ­— орієнтація на цінності, що сприяють задоволенню потреб людини та відповідають особистим запитам і нормам у певній історичній та життєвій ситуації.

Виділення та конституювання предметної проблематики А. як самостійної галузі філософської рефлексії було пов'язано:

з переглядом обгрунтування етики (в якій буття ототожнювалося з благом) Кантом , який протиставив сферу моральності , тобто свободи , сфері природи , тобто необхідності , що вимагало чіткого розмежування належного і сущого ,

з розщепленням поняття буття в післягегелівській філософії , яке поділяється на "актуалізоване реальне" і "бажане і належне" , рефлексією над тими теоретико-методичними і практично-діяльнісними наслідками, які виникали з тези про тотожність буття і мислення ,

з усвідомленням необхідності обмеження інтелектуалістських домагань філософії і науки , того , що пізнання не є областю їх монополії та домінування , а також того , що воно також пов'язане складними відносинами з спрямованістю людської волі (для якої критеріальне розрізнення істини і неістини є далеко не єдиним і не завжди визначальним серед інших критеріїв : добро - зло , прекрасне - потворне , корисне - шкідливе тощо ),

з виявленням неусунення з пізнання оціночного моменту , різних модальностей і (пізніше) типів організації розумової діяльності ( логіка , антропологія , лінгвістика , семантика тощо, з якими виявиться пов'язаний новий поворот у розвитку А. ),

з постановкою під сумнів самих основоположних цінностей християнської цивілізації в концепціях Шопенгауера , К'єркегора , Дільтея та ін , але перш за все з " відкритим викликом " їм, кинутим Ніцше ;

з усвідомленням , з іншого боку , неможливості редукції поняття цінності до " блага " (традиція, що йде від Платона) або її розуміння як " вартості " , економічної цінності (традиція утвердилась в класичній політекономії , істотно переосмислена Марксом в " Капіталі " і покладена потім в основу марксистської аксіології).

55. Персоналі́зм (лат. persona — особа) — релігійно-ідеалістична течія в сучасній філософії, яка розглядає особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ — як вияв творчої активності верховної особи — Бога.

Виникнення

Персоналізм виник наприкінці 19 ст. в США. Головними його представниками були Б.-П. Боун, В.Е.Хокінг, Е.-ПІ. Брайтмен та інші. В 30-х роках 20 ст. сформувався французький варіант персоналізму (Е. Муньє, Ж. Лакруа). Персоналізм тісно пов'язаний з теїзмом.

Погляди

Центральним у персоналізмі є поняття особи, яку розуміють не як реальну людську особу, а як «першоелемент» буття, певну духовну сутність, що їй властиві активність, воля, самосвідомість. Природа, за персоналізмом, є сукупністю духовних осіб (див. Плюралізм), яку увінчує верховна особа — Бог. Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок творчої активності особи або як те, що набуває значення лише тоді, коли включається у досвід особи. Хоч персоналізм є в основному різновидом об'єктивного ідеалізму, в ньому є суб'єктивно-ідеалістичні елементи, що особливо виявляються в тлумаченні процесу пізнання, де чільне місце належить індивідуальній свідомості, оцінювальній здатності окремої особи. Значну увагу персоналісти приділяють проблемам взаємин особи і суспільства, духовної і матеріальної культури, які вони розв'язують з позицій ліберального християнства. Персоналізм розвиває ідеї про ворожість особи і суспільства, характерні для екзистенціалізму.

Деякі представники персоналізму, наприклад Муньє, піддають критиці капіталізм, виступають за соціальне (економічне й духовне) оновлення суспільства. Проте цей процес вони зводять до морального самовдосконалення, духовного оновлення особи.

Головне соціальне завдання, за персоналізмом, полягає в тому, щоб «перетворити особу», а не суспільство.

56. Прагнення Гегеля тотально раціоналізувати свою філософію і, на його думку, узгодити діалектичний метод із вимогами його системи, яка завершує розвиток людства - оголошувалось вищою точкою історичного процесу. Це положення було піддане різкій критиці Л. А. Фейєрбахом.

Фейєрбах виходив із принципового положення, що ідеалізм - це раціоналізована релігія. Звідси й натяки на те, що гегелівська філософія - це взагалі не філософія. А до того ж філософія і релігія, за своєю суттю, принципово несумісні, протилежні одна одній. В основі релігії, вважав він, лежить віра в надприродне, догмати, тоді як в основі філософії - знання, прагнення розкрити дійсну природу речей. Мислитель відкидав ідеалістичну філософію Гегеля, оскільки вона логічно вибудовувала раціональну форму релігії. Як релігія, так і ідеалістична філософія виникають із відчуження людської сутності, шляхом приписування надприродному тих якостей (атрибутів), котрі в дійсності належать людині. Тому, Фейєрбах основне завдання філософії, її призначення вбачає в критиці релігії, розвінчуванні тих ілюзій, котрі складають сутність релігійної свідомості. Саме завдяки релігійній свідомості конструюється ілюзорно-спотворена картина світу. Людина виступає творцем Бога. Більше того, людина і олюднений нею світ підпорядковуються Богу і залежать від його волі. Таким чином, людина втрачає свободу і самостійність.

У контексті своїх роздумів Фейєрбах, відкинувши стару філософію, логічний раціоналізм Гегеля, прагнув створити нову філософію - філософію людини (антропологію). Він вважав, що ця філософія повинна вивчати людину, дати розуміння людини і служити справі її звільнення від релігійних заблуджень. Вирішення цих завдань бачиться ним у площині усвідомлення й розуміння того, що людина не творіння Бога, а частина, ідо того ж найдосконаліша, вічного світу природи.

Таким чином, складається і формується фейєрбахівська концепція антропологічного матеріалізму. Мислитель відходить від механіцизму XVIII ст. Об'єктивну і суб'єктивну реальність не зводить до механічного руху, а природу розглядає скоріше не як механізм, а організм, тобто як біологічний рух. У центрі уваги Фейєрбаха не абстрактне поняття матерії, а людина як єдність психічного й фізіологічного, душі і тіла. В дусі матеріалізму мислитель стверджує, що тіло у його цілісності і складає сутність людського "Я". Духовне начало в людини не може бути відділеним від тілесного, дух і тіло - дві сторони тієї реальності, котра називається людським організмом. Логічно, що людська природа тлумачиться ним переважно біологічно, а окремий індивід не як суспільна (історично-духовна) істота, а як окрема ланка в розвитку людського роду.

Тлумачачи людину як природно-біологічну істоту, Фейєрбах не помічає соціально-історичного, а відтак - ролі практики в житті людини і суспільства та в процесі пізнання. Не розуміє того, що суспільне життя людей, по своїй суті, є практичним. Звідси логічно випливає незадоволення й недовіра до абстрактного мислення та апеляція до чуттєвого (живого) споглядання.

У теорії пізнання Фейєрбах виступав як сенсуаліст, вважаючи, що відчуття складають єдине джерело нашого пізнання. Мислитель стверджує: тільки те, що дане нам в органах чуття (зір, слух, нюх, смак, дотик) - володіє дійсною реальністю. За допомогою органів чуття ми пізнаємо як фізичні об'єкти, так і психічні стани людей. Фейєрбах не визнає існування надчуттєвої (надприродної) реальності, відкидає можливість суто спекулятивного (абстрактного) пізнання за допомогою розуму, вважаючи його витвором ідеалістичної, зокрема, гегелівської філософії.

Антропологічний принцип дав змогу Фейєрбаху по-новому тлумачити об'єкт пізнання. Згідно з його філософією поняття об'єкта першочергово формується у досвіді людського спілкування. Звідси ~~ першим об'єктом для будь-якої людини є друга людина, тобто "Ти". Таким чином, любов до іншої людини - це шлях до визнання її об'єктивного існування, а там самим і до визнання існування зовнішніх речей. На почуттях любові ґрунтується внутрішній, для Фейєрбаха, суспільний зв'язок між людьми, виникає безкорисна мораль. Мислитель переконаний, що мораль повинна замінити ілюзорний зв'язок "Я" з Богом. Любов до Бога, згідно з Фейєрбахом, є лише відчуженою, хибною формою любові - любові до інших людей.

Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха - це реакція на ідеалізм. Фейєрбах не сприйняв ні об'єктивного, ні суб'єктивного ідеалізму, але й не побудував послідовного матеріалізму. Проблеми, порушені класичними німецькими філософами-ідеалістами, у філософії Фейєрбаха вирішуються яскраво, хоча Й багато в чому слабкіше, ніж це мало місце у його попередників. Тому й правий Ф. Енгельс, який писав, що його матеріалізм був більш дотепним, аніж глибоким. По суті, Фейєрбахом завершується класична німецька філософія.

57. . Поняття істини.

Поняття істини належить до найважливішим у системі світоглядних проблем. Вона знаходиться щодо одного ряду з цими поняттями, як "справедливість", "добро", "сенс усього життя". Від, як трактується істина, як вирі-шується питання, досяжним вона, - залежить й у життєва позиція людини, розуміння їм свого призначення. Отже, залежить процес наукового пошуку,т.к. учений, що здійснює відкриття, має бути впевненим, що він справді збагачує наукову картину світу, а чи не вносить черговий елемент помилки.

Є різні визначення істини:

· "Істина - це відповідність знань дійсності";

· "Істина - це досвідченаподтверждаемость";

· "Істина - це властивістьсамосогласованности знань";

· "Істина - це корисність знання, ефективність";

· "Істина - цю угоду".

Перше становище, за яким істина є відповідність думок дійсності, є у класичної концепції істини. Вона називається так оскільки виявляється найдавнішої із усіх концепцій істини: саме з нього і починається теоретичне дослідження істини. Першим спробував її дослідження вжито Платоном й Арістотелем. Сучасне трактування істини, яку, поділяють більшість філософів, включає у собі такі моменти:

· По-перше, поняття "дійсність" сприймається як об'єктивність, існуюча доі незалежно від нашої свідомості, як що перебуває з явищ, але й сутностей, котрі переховувалися по них, у яких які виявляються.

· По-друге, на реальність" належить і суб'єктивна дійсність, пізнається, відбивається у істині ще й духовна реальність.

· По-третє, пізнання, його результат - істина, і навіть сам об'єкт розуміються як нерозривно пов'язані зпредметно-чувственной діяльністю людини, з практикою; об'єкт задається через практику; істина, тобто. достовірне знання суті Доповнень і її проявів,воспроизводима практично.

· По-четверте, визнається, що істина як статичне, але й динамічний освіту; істина є процес.

Ці моменти відмежовуютьдиалектическо-реалистическое розуміння істини від агностицизму, ідеалізму і спрощеного матеріалізму.

Один із визначень об'єктивної істини таке: істина - це адекватне відбиток об'єкта який пізнає суб'єктом, відтворюючий пізнаваний об'єкт оскільки він є сам собою, поза свідомістю.

Пізнання розвивається завдяки виявленню усе нових і нових відносин істин, які, уточнюючись, перетворюються у елементи абсолютного знання. Абсолютна істина - це повне, вичерпне знання про об'єкт. Різновидом абсолютної істини є вічна істина, а саме знання конкретних фактів, історичних подій і т. ін. Таке знання не може бути уточнене, доповнене, поглиблене і за умов подальшого розвитку науки. Наприклад, висловлювання: "Наполеон помер 5 травня 1821 року", "Птахи мають дзьоб" і таке інше являють собою вічні істини.

За своєю сутністю абсолютна істина - це теж об'єктивна істина, яка пізнана в її повній, закінченій формі. Звичайно, така істина стосовно пізнання світу в цілому осягається не відразу, а лише в процесі нескінченного історичного розвитку людства, тобто абсолютну істину в повному обсязі можна досягти лише в нескінченному поступовому русі в такому ряді послідовних людських поколінь, який для нас на практиці виявляється нескінченним. Людина не може відобразити одразу всю природу у її безпосередній цілісності, а може лише наближатися до цього, утворюючи абстракції, поняття, закони, наукову картину світу. Це пов'язано з тим, що об'єктивний світ знаходиться в неперервному процесі історичного руху і розвитку. Звичайно, думка людини не може охопити усі різноманітні сторони дійсності, що розвивається вічно. На кожному історичному етапі пізнання вона здатна відобразити світ лише частково, в тих межах, що обумовлені суспільною практикою в кожний даний момент. Догматизм розглядає істину тільки як абсолютну. Він вважає, що істинне знання цілком відповідає дійсності і заглиблюватись, уточнюватись не може. З точки зору догматиків, існує або абсолютна істина, що не змінюється з плином часу, або помилка. Термін "догматизм" було введено давньогрецькими скептиками Пірроном і Зеноном, які заперечували можливість істинного знання. Пізніше зміст цього терміна еволюціонував. Кант вважав догматичним будь-яке знання, що не базується на попередньому дослідженні його можливостей і передумов. Для Гегеля догматизм - це метафізичне розсудливе мислення. Гносеологічну основу догматизму становить однобічне ставлення до істини, визнання в ній абсолютного моменту за умов одночасного ігнорування її відносності. Психологічно догматизм пояснюється сліпою схильністю до способів і заходів, що вироблені і засвоєні раз і назавжди. Звичайно, догматизм використовується для збереження і зміцнення певних уявлень, які забезпечують стабільний стан суб'єкта, якщо в цьому є класова, групова або індивідуальна зацікавленість.

На противагу догматизму релятивізм (від лат. геїагIVіи -відносний) визнає тільки відносну істину і заперечує абсолютну. Релятивізм походить з однобічного підкреслювання постійності змінності дійсності і заперечення відносної стійкості речей і явищ. Гносеологічне підґрунтя релятивізму становлять невизнання спадкоємності в розвитку знання, перебільшення залежності процесу пізнання від його умов (наприклад, від біологічних потреб суб'єкта, його психічного стану тощо). Факт розвитку пізнання, коли долається попередній рівень знання, релятивісти розглядають як доказ його неістинності, суб'єктивності, що приводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, до агностицизму. Уже Протагор основою пізнання визнавав лише чуттєвість, що не відображує об'єктивних і стійких явищ ("людина є міра всіх речей"). Скептицизм перебільшує значення таких моментів, як умовність знань, залежність їх від історичних умов, і тлумачить їх як свідчення невірогідності знання взагалі. Аргументи релятивізму філософи XVI-XVIII ст. Еразм Роттердамський, Монтень, Бейль використовували для критики догматів релігії і традиційних основоположень метафізики. З іншого боку, ідеалістичні емпірики Берклі, Юм, представники махізму, прагматизму, неопозитивізму абсолютизацію відносності, умовності пізнання застосовували для обгрунтування суб'єктивізму.На межі XIX-XX ст. у зв'язку з переусвідомленням революції у фізиці Мах та Петцольд підкреслювали відносність знань, Пуанкаре - їх умовність. Вони повністю ігнорували принцип історизму при аналізі змін наукового знання. Звичайно, якщо підґрунтям теорії пізнання буде релятивізм, то це приведе до абсолютного скептицизму, агностицизму і софістики.

Наші знання відносні, але не в розумінні заперечення об'єктивної істини, а в розумінні визнання історичної обмеженості кожного досягнутого рівня знань. Разом з тим у кожній відносній істині містяться елементи абсолютної істини, що обумовлює спадкоємність наукового пізнання.

58. В.ІЛенін кваліфікував корінні зміни в науці, що розпочалися в кінці XIX століття, як новітню революцію в природознавстві, а пізнавальну ситуацію, що викликала ідеалістичні висновки, як ''кризу в фізиці''. Він піддав критиці філософські школи, які з ненаукових позицій оцінювали ці події, осмислив і узагальнив революцію в природознавстві з позицій матеріалізму і діалектики, вказав шлях на подолання ''кризи в фізиці'' — заміну метафізичного матеріалізму діалектичним. У цьому зв'язку В.І.Ленін дав таке узагальнююче визначення матерії: ''Матерія є філософська категорія для означення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них''1. Або інакше: ''Матерія є об'єктивна реальність, яка дана нам у відчуттях''2. Це визначення має пряме відношення до революції у фізиці. В ньому є ряд особливостей: а) Визначити, що таке матерія взагалі, як така, можна лише установивши її відношення до чогось нематеріального, яким є свідомість. Тому матерія визначена стосовно свідомості, через відношення матеріального й ідеального. б) В цьому визначенні нема вказівок на конкретні види, властивості матерії. Вони відносні, не обмежені жорсткими ''перегородками''. Матерія невичерпна, вона вічно змінюється, розвивається. Незмінне, абсолютне при цьому лише об'єктивне існування матерії по відношенню до породженої нею свідомості: все повніше, глибше, точніше відображення невичерпної матерії в свідомості, яка постійно розвивається.Філософське визначення матерії, таким чином, пов'язано з ленінською ідеєю про невичерпність матерії. Воно може бути повною мірою зрозумілим лише в контексті всього філософського аналізу цього питання. в) У гносеологічному плані філософське визначення матерії слід відрізняти від конкретно-наукових знань про будову і властивості матерії, тобто від тих знань, які в своїй сукупності становлять наукову картину світу. У своєму історичному розвитку ці знання становлять ряд відносних істин, які все повніше й точніше відображають світ, але ніколи його не вичерпують.Для конкретно-наукового пізнання філософське визначення матерії є загальнотеоретичною, світоглядною основою, методологічним орієнтиром. Воно вказує на нескінченний шлях пізнання світу, застерігає проти абсолютизації будь-яких наукових положень, законів, які можуть мати широку сферу дій, але не є найзагальнішими у філософському розумінні. Це визначення орієнтує на все нові відкриття. Проте основою всього того, що може бути відкрито, є все та ж матерія, об'єктивна реальність у невідомих раніше модифікаціях, і любий відкритий її новий стан, властивість не можуть бути так чи інакше не пов'язаними з тими станами і властивостями матерії, які вже відомі, а в кінцевому — і з тими, які ми безпосередньо сприймаємо.г) Філософське визначення матерії є зразком матеріаліс тичного монізму, на якому грунтується принцип матеріальної єдності світу. Протилежність матерії і свідомості має абсолютне значення лише в межах основного питання філософії; поза ним дана протилежність має відносний характер, оскільки свідомість -не самостійна сутність, а властивість матерії, її породження, і за своїм змістом є її відображенням. Принцип матеріалістичного монізму спрямований проти дуалізму, який поділяє світ на дві самостійні ''субстанції'', та поглядів, які ''дроблять'' світ на багатоманітність таких ''субстанцій''. Людина зі своєю свідомістю — частина єдиного, хоч і нескінченно багатоманітного світу. І все ж матерію і свідомість треба розглядати як єдність протилежностей. Вони протилежні за способом існування: якоб'єктивна і суб'єктивна реальність, а їх єдність полягає в тому, що свідомість не існує без матерії, а матерія потенційно містить у собі можливість виникнення свідомості. Основою цієї єдності є матерія, яка саморозви-вається і ''відображається сама в собі''.Філософське визначення матерії виключає різні форми ідеалізму й агностицизму. Те, що нам дане у наших відчуттях, це — об'єктивна реальність, матерія, а не відчуття само по собі чи ''досвід'' (в суб'єктивно-ідеалістичному значенні). Матерію ми сприймаємо, і вона не відчужена від нас як якась ''річ у собі'' (І. Кант). Вона відображається в наших відчуттях, які виникають у процесі безпосереднього контакту рецепторів організму (теж матеріальна система) з предметами, що знаходяться поза нами, а також у сприйняттях, думках, теоріях, які формуються на основі практики.Філософське поняття матерії відноситься не лише до природи, але й до об'єктивно-реальної сторони суспільного життя.Філософське визначення матерії охоплює і всю систему категорій матеріалістичноїдіалектики, які відображають найза-гальніші форми буття, закони його розвитку, котрі одночасно є й загальними формами пізнання, — змістовними формами, які фіксують весь пізнавальний досвід людства.Існують думки, що ленінське визначення матерії небездоганне, оскільки включає лише гносеологічний аспект проблеми. Тому в останні десятиріччя дедалі більше вносяться пропозиції щодо доповнення його онтологічним аспектом.Слід визнати, що матерія як субстанція має свої атрибути (найбільш притаманні їй властивості), наявність яких підтверджується всім пізнавальним і практичним досвідом людства. Проте, це не ті ''невід'ємні'' і ''незмінні'' властивості, на які вказував метафізичний матеріалізм і які були в дійсності лише чимось ''особливим'', неправомірно абстрагованим у ''всеза-гальне''. Атрибути матерії — це властивості, які виражають діалектичну сутність матерії і виступають як єдність ряду протилежностей: рух і спокій, простір і час, взаємодія і відображення (вищим його проявом є свідомість, якій певною мірою теж можна приписати атрибутивність), безконечність і конечність, безперервність і перервність і таке інше.У зв'язку з характеристикою найзагальніших властивостей матерії виникає питання про системність як одну з її властивостей. Світ, який ми пізнаємо, справді є ієрархічним рядом систем, кожна з яких є елементом у відношенні до системи вищого порядку. Прикладом може бути ряд: елементарні частинки — атоми — молекули — макротіла — Земля — сонячна система — Галактика — Метагалактика. Такі ж системи існують і у живій природі (клітина — організм — вид — популяція — біоценоз — біосфера), включаючи і людське суспільство.Крім тенденції до утворення матеріальних систем і підвищення рівня організації матерії, діє і протилежна тенденція — пониження цього рівня, підвищення міри неупорядко-ваності, ''хаотичності'' (ентропії). Це свідчить проте, що космос не являє собою картини ''розумної'' упорядкованості і гармонії.

59. Релігійна філософія, зазнавши чергових втрат у XVII – XVIII ст., у сучасних умовах знову посилює свій вплив. Релігійна філософія містить у собі такі філософські школи, як неотомізм, християнський еволюціонізм, або тейярдизм (П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955)), персоналізм, неоавгустінізм. Неотомізи (новий томізм) являє собою відроджений енциклікою Папи Римського Лева ХІІ у 1879 році, томізм Аквіната, оголошений офіційною філософією Ватикану. Модернізація томізму ведеться екзегетичним методом (через розбір, пояснення, тлумачення текстів), що зближує неотомізм з екзистенціалізмом та позитивізмом та дозволяє трактувати його як сучасну філософську течію, не дивлячись на традиціоналізм. Починаючи з ХХ ст. неотомізм стає на Заході одним з найбільш значущих напрямків сучасної філософії. Не дивлячись на те, що неотомізм особливо розповсюджений у Франції та Бельгії, однак має своїх представників майже у всіх західноєвропейських країнах. У католицьких університетах Франції, Бельгії, Італії, Польщі розробляються теоретичне підґрунтя неотомізму. Найбільш відомими представниками сучасного неотомізму є Жак Мартен (1882-1973), Етвен Анрі Жильсон (1884-1978), Герман Веттер (н. 1911 р.), Юзеф Марія Бохенський (н. 1902 р.) та ін.

Центральна проблема неотомізму – теоцентризм, тобто вчення про Бога, як досконале буття, абсолютну реальність, причому використовуються п’ять доказів буття Бога (Ф.Аквинський). Найважливішим принципом неотомізму є постулат гармонічної єдності віри та знання, які не виключають, а за правильного використання доповнюють один одного. Це два шляхи пізнання. Джерело віри – божественне одкровення, яке дає абсолютні істини (вище знання). Розум дає нижче знання, яке повинне контролюватися вірою. Тут вже примат віри над знанням, причому сучасний неотомізм використовує наукову термінологію, не заперечує дарвінізму і т. д. Таким чином, мова йде про синтез науки, релігії, теології, але за визначаючого впливі теології Важливими є у неотомізмі соціально-етичні, антропологічні проблеми, де здійснюється пошук людиною себе, свого “Я”, своєї неповторної духовності, “євангелізації душі”, у кінцевому підсумку – служіння Богу. Родоначальником християнського еволюціонізму (тейярдизму) є П’єр Тейяр де Шарден (1881-1955) – французький католицький мислитель (член ордена єзуїтів у 14 років) і разом з тим вчений – природознавець (палеонтолог, археолог – один з відкривачів синантропа, біолог), що стоїть на позиціях об’єктивного ідеалізму. В силу того, що ідеї і вчення П.Тейяра протистояли ортодоксальним томістським уявленням про світ та людину, Ватикан, спеціальною енциклікою заборонив йому займатися викладацькою діяльністю і видавати свої філософсько-теологічні твори. Лише після смерті мислителя, починаючи з 1960-х років, коли погляди П.Тейяра починають розповсюджуватись у Європі та на Заході в цілому, Ватикан знімає заборону на його публікації (з’являються найбільш значущі праці: “Феномен християнства” (1938-1940), “Феномен людини” (1938-1940), “Божественне середовище” (1926-1927) та ін.; почалась публікація зібрання творів). Сучасні теологи на Заході назвали П.Тейяра де Шардена “Фомою Аквінським ХХ століття”.П.Тейяр прагнув до корінного перегляду християнського світорозуміння, шляхом внесення у нього ідей еволюціонізму, руху, розвитку. Своє кредо він формулює так: “щоб існувати та розвиватися, християнські погляди потребують атмосфери простору та комунікації. Чим більше буде світ, чим органічніше його внутрішні зв’язки, тим переможніше перспективи втілення. Це і починають (...) відкривати для себе віруючі. Християнин, у якийсь момент наляканий еволюцією, тепер бачить, що вона дає йому просто великий засіб більше відчувати Бога та віддаватися йому”.

60. Свідомість як феномен дійсності має складну і багатовимірну природу. Сідомість вивчають різні науки – психологія, фізіологія, біологія, соціологія та інші. Тому необхідно виявити той комплекс питань у проблемному полі свідомості, які є власно філософськими. Філософія намагається осягнути свідомість в її цілісності і багатовимірності і досліджує такі аспекти проблеми свідомості як онтологічний – ставиться питання про походження, буттєві коріння і буттєвий статус свідомості; гносеологічний – ставляться питання про можливості і методи пізнання свідомості, її власний пізнавальний потенціал; соціокультурний – досліджується взаємозв’’язок свідомості і суспільства, свідомості і культури. феномен суспільної свідомості, ментальності; аксіологічний – досліджується ціннісний зміст свідомості тощо. філософія ставить питання про природу і походження свідомості, механізми її формування і розвитку в онто - і філогенезі, питання про сутнісні характеристики, здійснює змістовний аналіз свідомості, досліджує особливості її функціонування на різних суб’’єктних рівнях – суспільному та індивідуальному, у різних конкретно-історичних умовах. Прагнучи виробити цілісну теорію свідомості, філософія спирається на дані конкретних наук, які вивчають свідомість, узагальнює їх і таким чином виконує інтегративну функцію в пізнанні свідомості. Проблема свідомості є однією з найбільш складних у філософії. Пізнати, описати, визначити свідомість надзвичайно складно. По-перше, вона Не існує як окремий предмет чи річ. Свідомість завжди наявна у кожному нашому акті сприйняття світу. Вона миттєво поєднує, встановлює взаємозв‘язок між нашими відчуттями, почуттями, думками, при чому без нашої згоди чи контролю. Свідомість не можна вилучити із цього зв‘язку, оскільки поза ним вона не існує.

По-друге, свідомість існує як безперервний потік образів, почуттів, переживань думок. І цей потік не можна ні зупинити, ні повністю відтворити увесь його хід. У цьому можна легко переконатися, якщо провести певний експеримент. Спробуйте зупинити свідомість і подумати декілька хвилин про що ви думаєте. Чи спробуйте відтворити повністю те, що відбувалося у вашій свідомості декілька хвилин тому. Можна переконатися, що свідомість з усією повнотою свого змісту постійно услизає з поля нашої саморефлексії. Як же з огляду на усі ці складності здійснюється пізнання свідомості в філософії? Проблема свідомості має в філософії два основних рівня свого рішення: Перший міститься в описі способів, якими речі дані в свідомості, існують у ньому. Філософською мовою це означає опис феномена свідомості. Другий – має за мету пояснити, як можлива сама свідомість, тобто пояснити сам феномен свідомості, його природу. В історії філософії ці питання тривалий час не розрізнялися. Вважалося, що якщо описати способи, якими речі існують в свідомості, то це і буде вирішенням питання про природу свідомості. Філософія переважно здійснювала опис і вивчення таких феноменів, актів свідомості як відчуття, сприйняття, уявлення тощо. І тільки в філософії ХХ століття питання про те як можлива свідомість було виокремлено у самостійне. Саме це питання про те як, завдяки яким механізмам усі ці окремі акти свідомості миттєво поєднуються в єдиний, цілісний образ, завдяки якому здійснюється взаємозв‘язок людини зі світом і самою собою є найскладнішим, а його розв‘язання і означає розкриття природи свідомості. Кожна епоха має власні уявлення про свідомість, які зумовлені панівними світоглядними настановами свого часу. Античний космоцентризм, середньовічний теоцентризм і антропоцентризм Нового часу формували відмінні уявлення про свідомість. Перші уявлення про свідомість складаються вже в античній філософії. Але Антична філософія відкрила лише один бік свідомості – її спрямованість на об‘єкт. Платон та Аристотель порівнювали свідомість із восковою дошкою. Вважалося, що як букви роблять відбиток на дошці воску, так і об‘єкти відбиваються на “дошці” розуму. Другий найважливіший бік свідомості – вміння людини спрямовувати свою увагу на свій внутрішній світ став предметом філософської уваги лише з утвердженням Християнського світогляду. Саме християнство, утверджуючи ідею особистого Бога, підкреслювало необхідність встановлення особистісних стосунків із ним через молитву. Християнство також через впровадження практики сповіді стимулювало вміння здійснювати самоаналіз, моральний самозвіт. Відкриття другого боку свідомості по-суті означало ставлення проблеми свідомості як самосвідомості. Цю проблему чітко сформулював вже Августин (У ст.), на якого здійснив великий вплив засновник неоплатонізму Плотін (ІІІ ст), котрий проаналізував проблему духовного досвіду. Плотін а слід за ним й Августін і уся християнська філософська традиція утвердили розуміння Свідомості як явища духа і водночас як покарання людини за гріх. По-перше, завдяки свідомості людина розуміє не справжність свого земного буття, його недосконалість, своє відпадіння від божественної досконалості. По-друге, свідомість - це відпадіння людини від вічності, оскільки важливою складовою свідомості є час. Сутністю свідомості є чітке розрізнення минулого, сучасного і майбутнього. По-третє свідомість відкриває людині трагізм її буття у часі, оскільки відкриває людині її кінцевість, смертність. По-четверте, свідомість постійно нагадує людині, що вона є не тільки тілесною, тварною істотою, але й істотою духовною. Звідси для людини виникає необхідність вибору між духовним, божественним і плотським, тварним. Необхідність і складність такого вибору надає трагізму людському існуванню, а невід‘ємним супутником свідомості стає страждання. Як зазначав Е. В. Ільєнков “Уся боль світу існує, особливо лише в свідомості” . По-п‘яте, вважається, що думка передує свідомості і не завжди потребує свідомості. Свідомість навіть може викривляти прояви думки і заважати людині в її діяльності. У філософії Нового Часу проблема свідомості одержує принципово нове ставлення і вирішення.

На зміну теоцентризму приходить антропоцентризм. Мірою секулярізації культури розпочинається відмова людини від ідеї Бога. Людина перестала співвідносити із Богом, Вічністю усі свої думки, почуття, діяння. Вже філософи Відродження порівнюють людину із богом, називають її “смертним” богом. Людина сама забажала стати богом на землі, володарем природи, що було вже виражено у гаслі Ф. Бекона “знання –це сила”. Раціоналізм Нового часу остаточно утвердив переконання в тому, що завдяки своєму розуму людина підноситься над усіма живими істотами і може стати володарем природи, опанувати і приборкати соціальні сили, свою власну природу. Врешті решт людина абсолютизувала свою індивідуальність і міць власного розуму. Саме ці зміни в культурі були виражені у діагнозі Ніцше “Бог помер”. Таким чином попередній механізм формування свідомості, її розуміння і пояснення вже не спрацьовував. Якщо немає Бога, то немає і того рівня духовного досвіду, співвіднесення з яким і визначало зміст свідомості в християнській культурі. Виникла потреба у новому поясненні свідомості, у її перевідкритті. Ключові положення новоєвропейської понятійної моделі свідомості були закладені Р. Декартом. Пригадаємо, що Декарт вихідною для людини самоочевідністю, яка не викликає сумніву, визнав факт мислення: Я мислю – отже я існую. Таким чином, єдиним справжнім існуванням речей було визнано їх існування в мисленні. Звідси з необхідністю поставало питання: наскільки образи предметів, які є в свідомості співпадають із самими предметами, які існують поза свідомості. Саме така настанова декартовської моделі свідомості значною мірою призвела до виникнення і поширення суб‘єктивно ідеалістичних ідей, коли тільки мислення стало вважатися єдиною реальністю. Було утверджено уявлення, що свідомість відкрита лише самій свідомості і точку відрахунку для пізнання свідомості слід шукати в самій свідомості. Таким чином був зроблений висновок, що Свідомості немає без самосвідомості. В акті самосвідомості свідомість сама себе знає, прояснює свій зміст і структуру.