40. Релігія як історичний тип світогляду.

Релігія ( від лат. religio – благочестя, побожність, святиня, предмет культу) - світосприйняття, яке одухотворено вірою у Бога. Це не тілько віра чи сукупність поглядів. Релігія - це також почуття причетності, залежності та обов¢язку по відношенню до таємної вищої сили, яка дає опору і гідна поклоніння. Перетворення релігії на пануючий тип світогляду пов¢язано з формуванням і утвердженням світових релігій: буддізму (6-5 в. в. до н. е), християнства (1 ст. н. е.), ісламу (7 ст. н. е.).

Основні риси релігійного світогляду:

1.  Його основу складає віра у існування надприродних сил і визнання панівної ролі надприродного світого початку у Всесвіті і житті людей. На відміну від міфологічного світогляду цей надприродний світовий початок мислиться як уособлений в одній істоті і такий, який знаходиться поза межами природи і постає як її творець.

2.  Світ тут роздвоєний на “земний”, природний, який сприймається органами почуттів людини, і потойбічний – “небесний”, надприродний, спілкування з яким можливо через культові дії. Таке бачення світу було концептуально оформлене у вченні батька церкви Августіна Блаженного про “Град земний” і “Град небесний” і визначало світосприйняття напротязі усього середньвіччя.

3.  Уособлений Бог потребуає і особистого до себе ставлення, що передбачає і особисту відповідальність перед Богом за власну життєдіяльність.

4.  Тут роздвоєним є не тільки світ, але і людина. Вона постає як єдність души і тіла, де душа – це божий початок в людині, а тіло – гріховне, є тварним початком.

5.  Уявлення про безсмертя душі.

6.  Нове уявлення про простір і час. У просторі виділяються святі місця, зони сакрального, священного та профанного, буденного. На зміну циклічним уявленням про час, властивим міфологічному святогляду, приходять уявлення про спрямованість часу у майбутнє, де людину очікує Друге пришестя і Страшний суд.

7. Наявність системи абсолютних моральних норм та цінностей. Уявлення про них як про непорушні моральни закони, встановлені Богом.

40.Релігійний світогляд.

Релігія виникла як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з роду, усвідомила свою окремішність. Як наслідок родові зв'язки слабнуть; особа перестає вважати справедливим покарання одних за гріхи інших — кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покарання, який становить основу міфу, вже не спрацьовує.

Релігія виникає в такому суспільстві, де зовнішній контроль (звичаї, табу) виявляється недостатнім, тому для зміни чи посилення його виникає внутрішній контроль — мораль. Всевидячий і всемогутній трансцендентний Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер — з іншого створюють силове поле, яке утримує особу в межах норм, вироблених культурою суспільства.

Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу. У зв'язку з цим змінилися способи контролю та впливу на особистість. Серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, релігії — віра і мораль. Релігія поясненню світу приділяє значно менше уваги, ніж міфологія. Головне для неї — моральне регулювання соціального життя.

41. найвпливовішою стає у XX ст. некласична філософія, яка виступає проти класичного раціоналізму, продовжує лінію ірраціоналізму А. Шопенгауера, С. К'єркегора, Ф. Ніцше.

Великий вплив на формування некласичної філософії справив засновник феноменології Едмунд Гуссерль (1859-1938 pp.), який виступив проти натуралізму та психологізму з метою перетворення філософії у точну науку, для чого слід виділити основні категорії, очищені від нашарувань культури шляхом "феноменологічної редукції" — виявлення чистих феноменів і усунення елементів їх довільного тлумачення. На перший план при цьому висувається смисловий зв'язок свідомості та світу, спрямування свідомості (інтенціональність), через яку аналізуються усі відношення людини та світу. Потрібно не бути заглибленим у світ, а усвідомлювати його як заздалегідь даний та співвіднесений з нашою суб'єктивністю. Простіше кажучи, первинна реальність — це "життєвий світ", а не протилежність матерії і свідомості, згідно з класичною дихотомією. Сама ж свідомість розглядається як поле смислів, і цим відкривається можливість для тлумачення того, що було далі розвинуте у герменевтиці.

Наука не повинна прагнути усунути суб'єктивне сприйняття зі своїх процедур, бо воно є основою утворення абстракцій та кінцевим пунктом верифікації теорії. Гуссерль вбачає в об'єктивізмі причину кризи всієї європейської культури.

Чітко сформулював антикласичні позиції іспанський філософ Хосе Ортега-І-Гасет (1883-1955 pp.), за яким, у масовому суспільстві культура дрібна й знеособлена, буття людини незбагненне розумом. Та й узагалі, ніякого "чистого розуму" немає. Місце його повинен зайняти "життєвий розум". Кризу раціональності Ортега вважає кризою культури, а головну ваду класичної філософії він бачить у розумінні людини не як живої істоти, а тільки як мислячої.

Ця антикласична тенденція тіш ходить своє вираження та розвиток у різноманітних філософських течіях XX ст., які, так чи інакше, тяжіють до трьох основних полюсів або напрямів:

♦ релігійний (продовження традиційних, а також спроби створення неортодоксальних філософських вчень на основі деяких традиційних релігійних цінностей);

♦ антропоцентричний (напрям або "філософія життя",

вихідним для якого є існування — екзистенція — людини);

♦ різноманітні течії, що орієнтуються у своїх методах на сучасне наукове пізнання — сцієнтизм.

Четвертим буде найновіший напрям, який дещо виділяється з-поміж інших, — постмодернізм.

На противагу класичній філософії, для некласичних напрямів характерні наступні риси:

♦ У бутті психічне і фізичне нерозривно пов'язані, але виходити потрібно із психічного. Буття хаотичне і не визначене. Світ нестаціонарний, нескінченно складний, процеси, що протікають у ньому, багатоваріантні. Це індетермінізм у розумінні буття.

♦ Історія людства також видається індетермінованою й безглуздою, у соціальних процесах першість надається особистості. Вирішальним фактором розвитку історії стає внутрішнє духовне життя особистості.

♦ Людина є живою істотою, і життя її, передусім, є психічним, розум при цьому відіграє несуттєву роль.

♦ Тому пізнання повинно бути спрямоване всередину себе, а наукове пізнання вивчає тільки зовнішнє, "несправжнє" життя і у кращому випадку, не дає нічого істотного, а в гіршому — заводить людство у безвихідь та кризу.

♦ Шлях філософії — від буття людини до буття взагалі, і головними філософськими питаннями стають смисложиттєві питання і, передусім, проблема смерті. Темпи розвитку матеріальної культури зростали протягом усієї історії людства, і у XX ст. вони досягли максимуму. Але прогрес відбувався, на жаль, в основному в економічній, технологічній та соціальній сферах. Духовний же розвиток набагато відставав. Саме це визначило трагічну ситуацію кінця другого тисячоліття: з одного боку величезні досягнення в області енергетики, переробки інформації, нових промислових технологій, з іншого — світові війни, збільшення розриву в рівні життя багатих та бідних країн, екологічна катастрофа, виникнення загальної деградації людства, що виявляється у зростанні бездуховності, злочинності, наркоманії.