37) Характерні риси філософії Нового часу.

Доба Нового часу - основа становлення нового філософського напряму - раціоналізму. З ХУІ ст. по ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його всесильності. Необхідність появи раціоналістичної філософії - це заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та життєдіяльності людини. У кiнцi ХУ1-ХУП ст.у Захiднiй Європi настає епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки. Філософія Нового часу-це філософія короткого (XVII - ХУШ ст.), але насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської філософії. На протязі цього періоду відбулись істотні зміни в баченні проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так - філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря, господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння.

Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу. Ними є, принаймні, такі основні риси:

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;

6. Просвітництво;

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

38) Поняття практики. Види практики, місце практики у пізнанні

Практика - матеріально-предметна діяльність з перетворення навколишньої дійсності.

I. Практика (грец. діяльний, активний) як специфічний людський спосіб буття у світі являє собою діяльність, яка володіє складною системною організацією.

Вона включає в себе:

1) Реальні перетворення навколишнього середовища за допомогою штучно створених знарядь і засобів. (Суб'єкт - об'єктні відносини.

2) Спілкування людей в процесі і з приводу цього перетворення (суб'єкт - суб'єктні відносини)

3) Сукупність норм і цінностей.

Структура відносин являє собою єдність двох строн: 1 - суб'єктна (людина з її здібностями, можливостями, целеположеніямі. 2 - об'єктна (засоби, вихідні матеріали, отримані продукти).

Як за своїм змістом, так і за способом здійснення практичної діяльності, практика носить не тільки предметний, але й громадський характер. Практика може характеризуватися як включення людини в навколишній предметний і соціальний світ, шляхом перетворення об'єктивно існуючих предметів і явищ.

Практика - це предметна, матеріальна, чуттєва, целеполагающая діяльність людини, що має своїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів.

Основні форми практичної деят-ти людей

1. Матеріально-виробнича

2. Соціально-перетворююча.

3. Науково-експериментальна

4. Технічна

Практика товариств-я тісно взаємопов'язана з пізнавальною діяльністю, теорією.

- Практика виступає насамперед у ролі джерела пізнання. (Формує об'єкт пізнання.)

- Як основа пізнання (рушійна сила пізнання, в практиці кореняться імпульси до отримання нового знання.)

- Як движ сила пізнання (см вище)

Коли у про-ва з'являється практ потреба, вона рухає науку швидше, ніж десятки університетів. Практика явл метою пізнання т.к. наукові знання мають життєвий сенс лише в тому випадку, якщо вони втілюються в життя.

Практичне втілення ідей, їх перетворення в предметний світ являють собою процес опредметнення знань. Знання опредмечиваются не тільки в мовній формі, а й в творіннях культури. У процесі цього опредмечивания ми можемо з'ясувати істинність змісту наших знань. А тому практика виступає як критерій істини.

Отже, практика - це необхідна умова пізнання. Без практики пізнання неможливо, але в теж час, сама практика як опредмечивание знань немислима без самих знань, тобто у відриві від пізнання  практика і пізнання діалектично пов'язані.