4. Дивідендна політика об’єднань підприємств
Дивідендна політика визначає дії корпорації як юридичної особи під час розподілу чистого прибутку між акціонерами і корпорацією. Основною проблемою в розподілі прибутку на той, що розподіляється серед акціонерів, і той, що не розподіляється, є можливість його реінвестування за більш високою ставкою.
У західній літературі відомий так званий маржинальний принцип нерозподіленого прибутку. Його сутність полягає в тому, що капітальні проекти, які фінансуються за рахунок нерозподіленого прибутку, повинні приносити вищу ставку прибутку, ніж той капітал, котрий одержують акціонери у вигляді дивідендів. У даному випадку мова йде про альтернативні доходи (opportunity cost – «ціну шансу»), тобто одержання більш високого доходу за альтернативним видом інвестицій.
В американській літературі зазначається, що дивідендна політика є «міцним горішком» для фінансових менеджерів корпорації. Річ у тім, що їм необхідно поєднати дві протилежні мотивації: акціонерів, що претендують на зростання дивідендів, і корпорації, які повинні забезпечити зростання прибутку та економічний розвиток за рахунок внутрішніх джерел, зокрема через реінвестування прибутку.
Складність проблеми полягає також у тому, що спроможність корпорації сплачувати дивіденди визначається не тільки її прибутковістю, а й ліквідністю. Корпорація має у своєму розпорядженні прибуток для дивідендних платежів, але її грошові потоки в даний час обмежені. Тому фінансові менеджери повинні в касовому бюджеті визначити відповідні суми для платежів у відповідні терміни.
Виділяються різні чинники юридичного, економічного і фінансового характеру, що впливають на дивідендну політику корпорації. Перша група чинників пов’язана з юридичними обмеженнями у проведенні дивідендної політики, друга – з інвестиційними можливостями корпорації, третя – зі збереженням контролю над акціонерним капіталом і четверта – з дохідністю акціонерного капіталу.
Умови дивідендних виплат обмежені відповідними законами. Корпорації під час підписання контракту повинні визначати максимальні суми дивідендів за звичайними акціями. У ряді випадків у договір включаються умови, які забороняють платежі дивідендів у тому разі, якщо сума прибутку або чистих активів нижча встановленого рівня.
Дивіденди є важливим засобом трансфертів фінансових фондів від іноземних філій ТНК у материнську корпорацію. У США вони становлять понад 50 % від усіх трансфертів корпорації. Розробляючи дивідендну політику для своїх філій, ТНК враховують такі чинники, як податки, валютний контроль, фінансові вимоги, доступність до фінансових фондів, коефіцієнт дивідендних виплат у материнській корпорації, агентські витрати. Більшість корпорацій вимагають, щоб філії встановлювали коефіцієнт дивідендних виплат на рівні материнських компаній, інші визначають дивідендні виплати в процентному відношенні до всіх доходів у іноземній валюті. Якщо материнська корпорація встановлює норму дивідендних виплат у розмірі 40 %, то іноземні операції повинні приносити 40 % прибутку для досягнення поставленої мети. Основною причиною контролю ТНК над дивідендною політикою дочірніх корпорацій, на думку американських економістів, є їх обов’язкова участь у виплаті дивідендів акціонерам.
Коефіцієнти дивідендних виплат у дочірніх корпораціях визначаються також фінансовими умовами. Одні з них залучають капітал з фінансового ринку за високими ставками, інші – за нижчими, оскільки умови розміщення цінних паперів на зарубіжних ринках неоднакові. Материнська корпорація враховує фінансові умови кожної з дочірніх корпорацій, тому встановлює диференційовані коефіцієнти дивідендних виплат: вищі – для філій, які залучають фінансові фонди за сприятливих умов, і нижчі – для тих, що сплачують за залучений капітал високі проценти.
Трансферт дивідендів у материнську корпорацію в ряді випадків ускладнений через уведення валютного контролю країнами, у яких розташовані її філії. ТНК намагаються проводити політику стабільних трансфертів, які підтверджують брак яких-небудь спекулятивних намірів. Виплата дивідендів декларується ТНК навіть у разі заборони перерахувань відповідних сум. Такі дії свідчать про серйозність намірів сплачувати дивіденди в майбутньому, а не проводити валютні операції, які загрожують стабільності місцевої валюти.
Кожна корпорація розробляє процедуру дивідендних виплат, яка зводиться до визначення:
дати декларації (declaration date);
дати реєстрації власників акцій (holder-of-record date);
дати початку продажу акцій без дивідендів (ex-dividend date);
дати виплати дивідендів (payment date).
Рада директорів корпорації визначає день декларації, тобто повідомляє дату виплат і суму регулярних дивідендів. Наприклад, корпорація «Кока-Кола» звичайно виплачує дивіденди 1 квітня, 1 липня, 1 жовтня і 15 грудня. Корпорація виплачує дивіденди всім акціонерам, які зареєстровані на встановлену дату. У тому разі, якщо акція продана іншій особі до дати реєстрації, дивіденди будуть виплачені першому власнику.
Дивідендна політика, що називається «залишковою» (residual), широко застосовується на практиці. Вона передбачає чотири послідовні кроки в прийнятті рішень з приводу коефіцієнта виплати дивідендів.
Перший — складання оптимального бюджету інвестицій.
Другий — визначення суми оплаченого капіталу, яку необхідно включити в бюджет капітальних вкладень.
Третій — максимальне використання для фінансування нерозподіленого прибутку.
Четвертий — виплата дивідендів тільки в тому разі, якщо прибуток одержаний у такому розмірі, який вимагається для забезпечення оптимального бюджету.
Слово «залишковий» (residual) означає «залишений понад» (якоїсь певної суми), тому залишкова політика полягає в тому, що дивіденди виплачуються із «залишку» прибутку, після формування фондів, необхідних для розширення виробництва.
Деякі корпорації проводять політику виплат дивідендів у постійних розмірах або політику постійного їх збільшення. Сформульовано правило, що наголошує: «Намагайтесь уникати становища, коли вам доведеться скоротити щорічні виплати дивідендів». З розвитком інфляції, коли обсяги одержуваних прибутків значно зростають, американські корпорації переходять до політики «stable growth rate», тобто стійких темпів зростання дивідендів. Корпорація визначає певний темп зростання дивідендів, наприклад 6 % за рік, і прагне щороку збільшувати дивіденди на цю суму в доларах. Така політика обумовлена:
по-перше, негативним впливом коливань у величині дивідендів на підвищення ks — очікуваної ставки доходу на акціонерний капітал; ринкова ціна, відповідно, є нижчою, ніж за стабільної політики;
по-друге, акціонери, особливо та їх частина, котра витрачає одержані дивіденди на споживчі потреби, повинні мати можливість постійно враховувати свої доходи, тому нерегулярна виплата дивідендів може знизити попит на акції й призвести до зменшення їхньої ринкової ціни. Політика стійких темпів зростання може суперечити «залишковій» політиці, тому в окремі роки розмір інвестицій та їхні джерела переглядаються.
Необхідно зазначити, що за політики стійких темпів зростання виплат дивідендів коефіцієнт дивідендних виплат може бути нестабільним. У літературі наводиться приклад, коли американська залізнична компанія «Пенн Централ» здійснювала стабільну політику щодо коефіцієнта дивідендних виплат за принципом: «Долар для акціонерів, долар для компанії». Подібна політика, як стверджують західні автори, підведе будь-яку компанію до банкрутства.
На практиці широко застосовується відомий варіант дивідендної політики, коли фірма регулярно виплачує низькі дивіденди плюс додаткові у сприятливі фінансові роки.
Дивідендна політика, яку розробляють фінансові менеджери корпорацій, визначається на основі поточних і стратегічних планів. З цією метою вивчається вплив дивідендної політики на економічне і фінансове становище корпорації. Особлива увага приділяється питанням обігу акціонерного капіталу на фінансовому ринку. Слід зазначити, що акціонери (як діючі, так і потенційні), розглядаючи фінансову звітність емітента, цікавляться насамперед показниками, пов’язаними з доходами і дивідендами на одну акцію, поточною ціною (курсом) акції на ринку капіталів, тобто узагальнюючими, підсумковими даними фінансової ефективності корпорації.
Можна виділити дві групи показників, які характеризують дивідендну політику:
коефіцієнти обігу акціонерного капіталу;
коефіцієнти оцінки ринком капіталу дохідності акцій.
У першій групі базовим, фундаментальним показником є коефіцієнт чистого прибутку на одну акцію, визначений за формулою:
.
Важливість коефіцієнта полягає в тому, що в кінцевому підсумку він визначає інвестиційні можливості корпорації.
З погляду акціонера більш важливою є сума виплачених дивідендів на одну акцію. З цією метою обчислюється показник дивідендних виплат на одну звичайну акцію за формулою:
.
На підставі розглянутих вище коефіцієнтів розраховуються два взаємозалежні і взаємодоповнювані показники:
коефіцієнт дивідендних виплат (payout ratio);
коефіцієнт кратності покриття дивідендів прибутком.
Фінансові аналітики уважно вивчають рух цих показників і будують стратегію економічного розвитку корпорації.
Коефіцієнт дивідендних виплат визначається за формулою:
.
Коефіцієнт кратності покриття дивідендів прибутком є оберненим коефіцієнту дивідендних виплат. Він визначається за формулою:
.
Показник визначає стратегічну можливість виплат дивідендів. Висока кратність покриття показує, що дивіденди захищені від ризику їх невиплати навіть у тих випадках, коли прибуток скорочується. У фінансовій літературі зазначається, що нормальним є показник кратності 2,4 раза, що еквівалентно 42 % коефіцієнта виплати дивідендів. Наведена в літературі інформація показує середнє значення коефіцієнта в межах 3 разів по країнах з розвиненою ринковою економікою, по окремих галузях економіки – від 2 до 4. Стабільно працюючі корпорації, які мають великі ринки збуту в багатьох країнах світу, значну частину чистого прибутку виплачують у вигляді дивідендів. Цінні папери таких корпорацій зазвичай користуються високим попитом. Корпорації, які випускають принципово нову продукцію і швидко розвиваються, основну частину чистого прибутку спрямовують на економічне зростання. Такі корпорації можуть протягом кількох років підтримувати відносно низький коефіцієнт дивідендних виплат.
Для оцінки потенційного зростання корпорації використовується коефіцієнт реінвестування, що розраховується за формулою:
.
Коефіцієнт утримання є дуже важливим показником впливу дивідендної політики на перспективний економічний розвиток корпорації. Він розраховується за формулою:
.