3.2. Добро і зло у професійній діяльності педагога

Добро – це одна з найбільш загальних імперативно-оцінних категорій етики, яка виражає позитивне моральне значення явищ суспільного життя у їх співвідношенні з ідеалом. Доброта – морально-ціннісна характеристика людини, яка включає такі властивості, завдяки яким вона здатна творити добро (у моральному сенсі). До цих властивостей належить, наприклад, милосердя, чуйність, привітність, приязнь, прихильність, готовність поступитися власними інтересами задля інших та ін. Доброчесність – поняття моральної свідомості, яке виступає узагальненою характеристикою позитивно стійких моральних якостей особистості. Дане поняття підкреслює діяльну форму засвоєння добра. Доброчесність характеризує моральну міру поведінки особистості в тих чи інших сферах суспільного життя, відносинах, стосунках.

Протилежним до доброчесності є поняття вади. Вада – поняття моральної свідомості, яке служить узагальненою характеристикою негативних моральних якостей особистості. Ця категорія віддзеркалює моральну міру непорядної поведінки індивіда у тій чи іншій сферах суспільного чи особистого життя. Вадами, які ганьблять людину і заслуговують морального засудження, є, передусім, такі: погорда, нечесність, жадність, лицемірство, корисливість, заздрість. Невміння або небажання керувати власними вчинками і надто велике бажання керувати іншими.

Зло – як категорія етики віддзеркалює негативні аспекти дійсності, діяльності людей і відносин між ними.

На сьогодні існує багато філософських напрямів та концепцій, які по-різному трактують поняття «добро». Так, основним з них є:

• гедоністична – добром є те, що приносить людині насолоду й задоволення;

• евдоністична – добро виступає основою людського щастя;

• утилітаристична (прагматизм) – добро розуміється як користь;

• теологічна – добро з виявом Божої волі (Слово про закон і благодать);

• раціоналістична – з всесиллям людського розуму;

• натуралістична – пов’язує добро із загальною проблемою збереження і продовження життя.

З найдавніших часів учитель, що мав добре серце, слово, волю, шанувався як Бог, адже він тримав ключі від таємниць земного буття. «Місія вчителя від Бога – долати хаос світлом власного серця, творити гармонію через утвердження істини, добра, краси засобами благодатного слова» – пише професор Г.Сагач. Надзвичайно цінні поради вмілого використання слова у формуванні дитини доброї, чуйної, чесної подає В.О.Сухомлинський. «Я твердо вірю в те, що виховати дитину можна насамперед ласкою та добром».

В.О.Сухомлинський про добро-слово:

• Справжня духовна влада педагога над вихованцем досягається лагідним, добрим словом.

• Педагог має моральне право повчати дітей добру, якщо його слово не розходиться з ділом.

• Добро-слово – це не лише духовне, а й фізичне здоров’я дитини.

• З добро-слова починається справжня творчість особистості.

• Добро-слово – це необхідний зв’язок між живими і тими, хто пішов із життя.

Добродія педагога повинна:

• протидіяти злу;

• навчати праці;

• учити вдячності.

У педагогічній практиці часто зустрічається удавана доброта та корислива псевдо доброта. Моральний обов’язок педагога розглядається на засадах сучасних вимог до його діяльності. Вимоги суспільства до вчителя фіксуються на рівні не лише морального, але й юридично належного, тому вони закріплені в Основному Законі – Конституції України, Законах «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про професійно-технічну освіту», в Національній доктрині розвитку освіти та ін. Наприклад, в Законі України «Про освіту» наголошується, що «педагогічною діяльністю можуть займатися особи з високими моральними якостями, які мають відповідну освіту, професійно-практичну підготовку, фізичний стан яких дозволяє виконувати службові обов’язки».