21.Історичні погляди французьких просвітників.

Особливу увагу загострили на сусп.-політичному аспекті іс-ї. В першу чергу їх цікавила антична історія.

Шарль Луї Монтескье(1689-1755). "Про причини величі і падіння римлян" (1734), трактат "Про дух законів" (1748). В пошуках виріш-я суч-х йому пол.-х проблем звертався до існуючих колись пол.-х форм, при цьому викор-чи порівн.-й метод. Суспільне життя підпорядк-ся закономірностям, які не залежать ні від Бога, ні від людей. Створив теорію розподілу влади (зак, викон, судова), цим самим заклавши основи парламентаризму. Природні умови формують хар-р і дух народу. Зосередж-я влади в руках однієї особи веде до свавілля. Д-ва і закони з’явл внасл війн. Свобода – право робити все, що дозволено законами.

Виділяв 3 види правління: респ (дем-я і арист-я), монархія, деспотія. Респ хар-на для невеликих д-в. Монархія – для д-в сер-ї величини. Деспотія – для вел-х імперій.

Франсуа Вольтер (1694-1778). "Досвід про устої і дух народів і про головні історичні події" (1756-1769). Розвиток людства розглянув в контексті загал-ї еволюції природи, вищою ланкою якої є л-на, а тому все у світі зазнає змін – природа, н-ди, с-ва у напрямку до прогресу. Великого значення надавав освіченній монархії. Іс-я у Вольтера була іс-єю всього л-ва. З цією метою він одним з перших включив в досл-я н-ди Азії, Африки, Америки. Виступав проти абсолютизму.

Жак Тюрго (1727-1781). У "Послідовні успіхи людського розуму" (1750) і "Міркування про загальну історію" (1750) розглядає іст-ю л-ва як закономірну поступальну ходу по висхідній лінії як руху від «дитинства» до «зрілості». Прогрес є загал-м законом л-го роду, який охоплює усі галузі його діяльності. Прогрес: полювання і збир-во – скот-во – землер-во, ремесла, а звідси вдоск-я л-го розуму.

Жан Кондорсе (1743-1794). «Ескіз історичної картини прогресу л-го розуму» (1794). Прогрес розуму і знань повинен забезпечити реалізацію ідеалу свободи, рівності і братерства через знищ нерівності між націями. Рушієм іс-ї є боротьба і подолання помилок та забобонів. Іс-ю л-ва поділив на 9 епох, яка мала завершити 3 головні завдання: знищ нерівності між націями, досягн рівності між класами одного н-ду, дійсне вдосконал л-ни.

«Енциклопедія чи тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» (1751-1772) під ред. Дені Дідро Жана д’Аламбера. Скл з 35 томів (71 тис статтей). В ній писали Монтеск’є, Кьоне, Кьоне, Тюрго, Вольтер, Руссо. Вони бачили в ній інструмент, за доп-ю якого вони знищать забобони, давши доступ до знань. Її жорстко крит-ли через її ставл до релігії. Енц-я встала на захист протестантизму. Вона є довідником з усіх існуючих на той час технологій (опис інструментів та їхнього признач).

22.Історична думка англійського просвітництва. Епоха Просвітництва – важливий період у розвитку британської історичної науки. Члени Королівського Товариства (1660) у своїй програмі визначали історію однією з фундаментальних основ світогляду філософів, моралістів, економістів, політичних діячів. Починаючи з ХVІІ ст.,формується ставлення до історії як самостійної наукової дисципліни. Історія вважається засобом, за допомогою якого людина може досягти щастя, необхідного не тільки для її власного добробуту, але і для добробуту навколишнього світу.

У 1707 р. у Лондоні утворилося Товариство антикварів, метою якого проголошувалося збереження національних стародавностей. На рубежі XVII-XVIII ст. при Оксфорді і Кембриджі відкрилися центри антикварного вивчення стародавньої історії, а також джерел до періоду норманського завоювання в Англії. За підтримкою церкви вони видавали античні хроніки і документи, довідкові матеріали до університетських колекцій. У середині XVIII ст. у британській провінції, у середовищі освіченого дворянства, почали виникати антикварні товариства, «клуби джентльменів», члени яких займалися вивченням пам’яток історії та архітектури, проводили археологічні розкопки, складали історико-топографічні описи. У 1734р. у Лондоні виникло Товариство дилетантів (аматорів мистецтв). Завдяки старанням антикварів і пірроністів, видаються узагальнюючі праці з археології і нумізматики: “Руїни Пальмири” Р.Вуда (1753), “Стародавності Афін” Р.Стюарта та Н.Реветта (1762-1794), “Стародавності Іонійських островів” (1769), а також “Опис палацу Діоклетіана у Спалато” К.Адама (1764), “Нумізматика” Е.Спанхейма, “Історія медалей” Ч.Патіна. Товариство антикварів Шотландії в Единбурзі, засноване в 1780 р. Батьківщиною Просвітництва була Англія, де розвиток капіталізму стимулював прогрес науки і знань. Визначні англійські вчені-мислителі: Ісаак Ньютон, Томас Гоббс, Джон Локк разом із голландцем Бенедиктом (Барухом) Спінозою та німцем Готфрідом Лейбніцем заклали підвалини ідей Просвітництва. У Англії XVIII ст.. Просвітництво розвивалося в умовах, коли гальмівний вплив феодальних стосунків був фактично усунений. Тому воно порівняно з французьким носило помірніший характер. Видними англійськими істориками цього часу були Давид Юм і Едуард Гиббон.Девід Юм (1711-1776)Головна праця 8-томна "Історія Англії від вторгнення Юлія Цезаря до революції 1688 г". Це була перша спроба дати зв'язний цілісний виклад англійської історії у світлі просвітницьких ідей. У центрі уваги автора - події політичної історії, хоча він приділяє увагу релігії, культурі і явищам духовного життя. У основі періодизації у Юма - царювання династій і королів.Едуард Гіббон (1737-1794) "Історія занепаду і краху Римської імперії". Містить заснований на детальному вивченні джерел виклад політичної історії Римської імперії починаючи з правління Коммода (180-192) і доводить до падіння Константинополя в 1453 р. Заслуга Гіббона як історика полягає в тому, що він висунув проблему занепаду і краху Риму як проблему природного розвитку суспільства, визначувану не "божественним промислом", а взаємодією певних причин і наслідків.

Оригінальним явищем в просвітницькій історіографії були праці істориків шотландської історичної школи. Її представники А. Фергюсон і особливо У. Робертсон надавали велике значення в історії фактам матеріального життя, розвитку промисловості і торгівлі, розподілу власності. Адам Фергюсон (1723-1816) "Історія громадянського суспільства". Він виходив з думки, що вирішальну роль в розвитку суспільства грає закон прогресу, що веде до вдосконалення людського роду. Фергюсон ділить історію на етапи, кожному з яких відповідав свій тип господарської діяльності людини: дикість (мисливці і рибалки), варварство (скотарі), цивілізація (землероби). Він також одним з перших застосував до вивчення історії порівняльний метод: для розуміння історії древніх германців часів Тацита притягнув описи життя і побуту індіанських народів Північної Америки.Уильям Робертсон (1721-1793) також прагнув у своїх роботах ("Історія Шотландії", "Історія Америки", "Історія царювання імператора Карла V" та ін.) встановити основні чинники, що направляють історичний розвиток. На перший план серед них він висуває промисловість і торгівлю. Визнання важливості матеріального чинника робить концепцію Робертсона більш історичною. Його заслугою є також чіткіша, ніж у попередників, періодизація середніх віків. За верхню межу цієї епохи він берет 1500 р.

23. Просвітницька історіографія в Німеччині. На початку XVII ст. в Німеччині поширюються ідеї західноєвропейського Просвітництва, яке продовжувало раціоналістичну традицію ренесансу: одним із ранніх його представників був Христіан Вольф (1679—1754). Іншим представником був Г. Лейбніц (1646-1716). Починаючи з 1680 року він був бібліотекарем і йому офіційно було доручено написати історію Брауншвейзької династії. Він помер, довівши її до 1005. Його робота була опублікована лише в 1843 році. Видним представником просвітительської філософії виступає Іммануіл Кант (1724-1804). У його творчості можна прослідити визначену еволюцію від проблем природознавства й загальної «метафізики» до проблеми людини, питання про призначення людини, про її сутність. Найбільш характерна робота для цього періоду «Спостереження за почуттям прекрасного і піднесеного» 1764). Ще одним представником є Ф. Шиллер, який є одним із основоположників німецької класичної літератури. За Шиллером, у Всесвіті найбільшими цінностями є краса, любов і гармонія, де це яскраво виражено у вірші «До радості» (1755). Творчий доробок митця досить вагомий. Є у ньому драми («Розбійники», «Підступність і кохання», «Дон Карлос»), трагедії («Орлеанська діва», «Марія Стюарт», «Вільгельм Телль»), філософська лірика («Боги Греції», «Художники»), балади («Івікові журавлі», «Рукавичка», «Лицар Гогенбург»), праці з естетики («Лист про естетичне виховання людини».). Творчість Йоганна Готфріда Гердера (1744-1803) пронизана глибокими гуманістичними роздумами. Ще будучи студентом він прийшов до думки про те, що у філософії проблема людини повинна стати центральною. Філософською основою гуманізму Гердера було навчання про розвиток, про прогрес людства. Першою спробою викласти це навчання з'явилася робота «Ще одна філософія історії для виховання людства» (1774). У цій роботі, знаходячись у межах теологічних поглядів на походження людського роду і на рушійні сили історії, Гердер висловлює глибокі думки про закономірний поступальний характер змін, що відбуваються в суспільстві.

Першою парадигмою історії як академічної науки була просвітницька університетська історіографія в Німеччині, в Ґьотинґені (Й. К. Гаттерер, А. Л. Шльоцер, А. Л. Геерен), де було відкрито перший “Історичний інститут” та засновано перший “Історичний часопис”. Основними заслугами істориків ґьотинґена була розробка нової методики в критиці джерел та увага до економічної (торгівельної) історії у світовому масштабі.

24.Соціально-історичні погляди північноамериканських просвітників. Американське Просвітництво зародилася в умовах боротьби за незалежність і національну єдність жителів тринадцяти англійських колоній в Північній Америці. Бенджамін Франклін (1706-1790) "Історичний нарис конституції і уряду Пенсильванії" (1759). Звертався до іс-ї для аргументації права північноамер-х колоній на незалежність. Для обгрунт-я він звертався до договірної теорії походження верховної влади. Вв., що єдиним, що пов’язувало Пн. Америку з Британією, була влада монарха, яка в колоніях мала обмежуватись хартіями і асамблеями. Першим назвав північноамер-кі провінції штатами. У 1776 р. його ідеї лягли в основу Декларації незалежності. На його думку, рушійною силою прогресу є вдосконалення моралі і знань.

Томас Пейн (1737-1809) займав найбільш радикальні позиції в амер-му Просвітництві. Він уперше показав, що в основі англійської колоніальної політики в Америці лежать економічні інтереси і що Англія систематично експлуатує колонії, перешкоджаючи їх розвитку. "Здоровий глузд" (1776). В ній виступив проти влади короля Георга ІІІ. Вв, що колоністи мають право на насильство стос англ.-в.

"Століття розуму" (1794) – Біблія трактується як легендарно-міфологічне джерело. Гострій критиці піддав діяльність церкви, що сприяла зміцненню деспотизму.

"Аграрна справедливость" (1797) – засудив існуючу систему розподілу власності і низьку заробітну платню, які призводять до бідності. Підтрим-в заборону работоргівлі.

Форми держави: старі (монархічні), нові (республіканські).

Томас Джефферсон (1743-1826). Автор Декларації незалежності (1776). У Декл-ї була сформульована історична конц-я походж-я рев-ї. Революція - результат розвитку колоній, а існуюча королівська влада не відповідає збільшеній самосвідомості жителів колонії. Розвиток сусп.-ва - передусім продукт діяльності законодавців, а джерело нерівності - в недосконалості політичних інститутів. Виступав проти работоргівлі.

Джон Адамс (1735-1826). У 3-томній роботі «На захист конституцій урядової влади в США» одним з перших виокремив пит.-я про держ-й устрій у розряд найважл-х. Доводив несправедливість англ.-го уряду. Допускав і визнавав доцільність монархічної форми правління, але знать при цьому повинна стримувати короля. Ідеал – змішана форма правління (виконавча, верхня аристократична палата, нижня демокр-на палата парламенту). Обгрунтував необх відокремлення і незалежн трьох гілок влади: законод-ї, викон-ї, судової.

Висував ідею, що всі люди дурні за природою і обов’язково виявлять природну зіпсованість душі, як тільки для цього трапиться слушний випадок.

25. Ідейно-теоретичні засади романтичної історіографії. Поразка франц революції, контрреволюція, крах ідей Просвітництва з його «Царством Розуму» показав , що уявлення про суспільство як просту механічнк сукупність особистостей, яких можна довільно «переробляти» є помилковим. Іде розчарування у раціоналізмі, оптимістичній оцінці ролі Людини і прогресу. Погляди інтелектуалів повертаються до минулого. Зароджується романтизм. Йому властиві:

•ідеалізація минулих періодів історії, з яких на чільне місце вийшло середньовіччя зі становою гармонією й ідеологічною стабільністю;

•зміщення центру ваги з особи до народу – нації, кожна з яких має особливі культурно – психологічні риси;

•героїзація видатних осіб, спроможних висловити «волю» народу – нації;

•ірраціональний підхід до пояснення людських прагнень і дій, котрі не можна осягнути розумом;

•увага до особливих і неповторних явищ у минулому;

•відмова від універсалізму і сторичного прогресу;

•заміна людського розуму як підстави розвитку, колективним «національним духом»;

•сприйняв від Просвітництва і розвинув ідею історизму як принципу змінності епох, зосередженняуваги на духовному житті людей кожної епохи і народу;

• історія стає професійною наукою, виокремлюється від літератури.

Німецький філософ Йоганн – Готфрид Герднер (1744 - 1803) окреслив першим контури романтичної історіографії. Видав фундаментальну працю «Ідеї до філософії ісорії людства». Погляди:

•сформулював в універсальній формі ідею прогресу;

•звернув увагу на використання таких методів дослідження як емпіричний, аналіз конкретних фактів;

•рушій історії – культура; культура – це все, що пов’язане з людською діяльністю;

•порушив проблему культурної та етнічної відмінності народів; кожен народ використовує досягнення попередників і готує грунт для прийдешніх поколінь; відмовився від європоцентризму.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831). Праці «Феноменологія духу» та «Лекції з філософії історії». Погляди:

•представив природний і людський розвиток у вигляді прогресу – безперервного , взаємопов’язаного і суперечливого руху, об’єднаного ідеєю абсолютного духу (Бога). Останній через діалектику розвитку проявляє себе в історії природи й історії людства, прагнучи самототожності через самопізнання. Абсолютний розум є у вченого абсолютною тотожністю ідеального й реального, об’єктивного й суб’єктивного;

•запровадив термін «історичність», розвинув філософський історизм;

•намагався обґрунтувати смисл історії;

•сформулював ідею незворотності історичного процесу, унікальності й неповторності його стану;

•історія неможлива без історичного зла, насилля, де його не має, не має й історії, як не було її до гріхопадіння;

•рішуче виступав проти прибічників «прагматичної історіографії», що хотіли зробити з історії виховний посібник. Зробив висновок: «історія вчить тому, що нічого не вчить»

Англійський історик Томас Карлейль (1795 – 1881). Праця «Герої, шанування героїв, героїчне в історії». Переніс центр ваги історичного процесу з обєктивного світу у свідомість видатних осіб, вольові дії яких визначають історичну дійсність. Історичні епохи – продукт їхньої творчості.

26. Романтизм в історичній думці Німеччини. Німецька романтична історіогр-я зароджується в обстановці пригніченості с-ва, викликаного військовими поразками з боку армії Наполеона, які сприймалися як нац-на ганьба. Історія, по думці німецької інтелігенції, повинна була повернути німцям почуття пошани в годину нац-го лиха і підняти дух народу.

Досягненням романтизму було усвідомлення національної цілісності і народності культури, що було особливе важливо саме в Німеччині з її роздробленістю, відокремленням вогнищ к-ри і прямим протистоянням катол-х і протест-х кіл.

Великий вплив на розвиток історичної думки в Німеччині зробила німецька класична філософія, що склалася в цей період.

Йоганн Готліб Фіхте. Лейтмотивом усієї творчості Фіхте були ідея національної єдності Німеччини. Дійшов висновку, що справжнім творцем історії є не держави або народи, а деяке творче начало, абсолютизоване ним в понятті "Я".

Ідеї Фіхте знайшли завершення в творчості Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля. Він уперше спробував застосувати діалектичний метод до світової історії як до прогресивного процесу, що розвивається через боротьбу протилежностей. Гегель підходив до проблеми закономірності громадського розвитку, з широкої соціально-історичної точки зору, а не тільки виходячи з теорії природного права.

Рушійну силу іс-го розвитку не у сфері мат-го виробництва, а у сфері сусп-ї свідомості. Сенс історії у Гегеля полягав в неухильному русі від "природного" рабства до достовірно людського буття під захистом "конкретної свободи", що утілюється в державі.

У першій пол XIX ст. в академічній історіографії виникла школа консерв-го іс-ка Леопольда Ранке (1795-1886). У 1824 р. опублікував "Історію романських і німецьких народів з 1494 до 1535 року". Багатство фактичного матеріалу і ретельність його обробки відразу зробили книгу помітною в наукових кругах. Ранке запросили в Берлінський університет для читання курсу загальної історії, ввів – семінари.

Історичний процес, по Ранке, це здійснення "божественного плану управління світом", що надає єдність усьому процесу; релігія грає вирішальну роль в життя народів, зовні історичні явища виступають як боротьба ідей, причому вища ідея - Бог, а усі інші ідеї - "думки Бога у світі". Кожен історичний період, має свою "керівну ідею".

Історична концепція Ранке характеризується також принципом европоцентризма. Основний інтерес у своїх творах Ранке приділяє війнам і дипломатії, історія виступає як переважно політичний розвиток держав і їх взаємин.

Важливим вкладом Ранке в розвиток історичної науки являється те, що він став першим систематично застосовувати до джерел середньовічної і нової історії метод історичної критики джерела.

Йоган Дройзен. Займався проблемами античності, нового часу («Лекції із визвольних війн», «Історія прусської політики».

Карл Фрідріх Эйхгорн (1781-1854) "Історія німецької держави і права" (1808-1818), - вперше докладно прослідкував історію німецького права і державних установ з прадавніх часів до 1815 р., розбиваючи його історію на чотири періоди.

Перший період охоплює час з 114 р. до н.е. по 561 р. Другий період складає історія франкської монархії, тривав з 561 до 888 р.. Третій період -от 888 до 1517 р. - час Священної Римської імперії німецької нації. Четвертий період - це період виникнення і подальшого розвитку німецьких держав від 1517 до 1815 р.

Німецька «історична школа» в частина наукової історіографії (Б. Нібур, Л. Ранке, Й. Дройзен та ін.), відмовившись загалом від апріорних універсальних історіософських побудов, зосередилася на дослідженні одиничних історичних об’єктів, насамперед античності й середньовіччя, де намагалася відшукати коріння німецької нації.

Дослідження ж локальних історичних об’єктів вимагало критичного опрацювання джерел. Так зародився «критичний, філолого-історичний метод», фундаторами якого стали Б. Нібур (1776–1831) і А. Геерен (1760–1842). Вони заклали підвалини критичного методу опрацювання джерел як необхідної умови наукової історіографії, емпіричного дослідження локальних історичних об’єктів.

27.Французька романтична історіографія. Спочатку романтизм в історіографії оформився у Франції в руслі реакції на Велику революцію, ополчившись на яку, а також на ідеї Просвітництва, він апелював до старовини, до традиції. Його ідеалом було феодальне минуле. Найбільш послідовне вираження суспільно-політичні ідеї консервативного романтизму у Франції знайшли в творі Ж. Де Местра і Ф. Де Шатобріана.

Граф Жозеф де Местр (1753-1821), публіцист, політ. діяч, релігійний філософ. Трактат "Міркування про Франції" (1796 ), спрямований проти Французької революції; написав "Про папу"(римського) (1819) і особливо написані у формі діалогу "Петербурзькі вечори" (1821). Кращий державний порядок, на його думку – необмежена влада короля, який править за допомогою дворянства. Вище за короля на землі лише влада католицької церкви, втілена в папі.

Обгрунтовував думку про принципову неможливість перетвореня суспільства і держави за допомогою написаних у дусі "розуму" законів і конституцій. Держави не грунтуються писаними конституціями. Загальний погляд де Местра на історію був релігійно-провіденціалістичним, новим моментом, що відрізняв його погляди від середньовічної теології, було запровадження в історію, окрім Бога, ще й “народного духу”, який був вироблений звичаями котрі панують над людьми. Фр. революцію розцінював як зло, за яке французів було покарано. Конкретні причини революції він зв'язував з розвитком критичної думки, філософії і науки XVII - XVIII вв., які розхитали релігійну віру і увесь старий порядок.

Франсуа Рене де Шатобріан (1768-1848). Знаходячись в еміграції в Лондоні, він створив "Історичний, політичний і моральний досвід про древні і нові революції", огляд усіх політичних революцій від Древньої Греції до сучасної йому історії, в якій з позицій скептицизму піддав критиці просвітницьку філософську історію, яка, на його думку, була відірвана від реальних фактів минулого.

Історію уявляв як фатальний рух по замкнутому колу, з якого людина марно намагається вирватися. У трактаті "Геній християнства" (8 томів, 1802) намагається довести, що щастя людства - в християнській вірі, що з усіх релігій, християнство найлюдяніше, найсприятливіше для свободи, мистецтва і науки.

Песимістичні настрої консервативного романтизму у 20-х роках ХІХ ст. змінилися більш оптимістичним -ліберального романтизму (Ліберальна іст. школа п-ду Реставрації)

Огюстен Тьєррі (1795-1856). "Історія завоювання Англії норманнами" (1825). В 1827 р. –"Листи про історію Франції". Закликав до оновлення вивчення французького минулого. Зазначав, що попередні історики не займалися дослідженням історії народу, громадянства, розглядаючи лише історію королів та інституцій. Вивчення минулого народу — це передусім дослідження “національного духу”. Одночасно Тьєррі критикував просвітників, підкреслював, що пізнати й зрозуміти минуле можна тільки з допомогою проникнення у “дух епохи”, використовуючи відчуття та інтуїцію. Висунув концепцію розподілу суспільства на класи і їх боротьбу, в його трактуванні - різних станів, різних народів або "рас"; розуміння історичної науки як соціальної історії, тобто історії сус-ва, народу. Історія Франції представляла собою боротьбу двох станів-націй: аристократія і третій стан, кожен з яких відбивав власний “національний дух. Ця боротьба повинна завершитися повною перемогою третього стану і відновленням його прав.

Франсуа Пьера Гийома Гізо (1787-1874). "Досліди по історії Франції" (1823), "Історія цивілізації в Європі" (1828, доведена до Французької революції) і "Історія цивілізації у Франції" (1829-1830, доведена до часу Гуго Капета).

Він відстоював і ідею прогресу в історії. Поступовий розвиток у бік вдосконалення суспільства і людини він вважав головною рисою цивілізації, особливо європейської, яка знаходится постійно в стані прогресу. Вчений поділяв ідеї “теорії завоювання” і утворення станів, доповнюючи їх концепцією виникнення майнової нерівності, пов’язаної з захопленням землі. Робив наголос на цивілізаційному прогресі, підкреслюючи його прояви у господарстві, соціальних стосунках, духовному житті. Показав, що у кожну епоху релігійна боротьба, в сутності, була прихованою боротьбою станів за політичне та ідеологічне панування у суспільстві. У роботі "Історія цивілізації у Франції" Гізо піднімає проблему визначення суті феодалізму. У 1826-1827 рр. вийшли перші 2 томи його "Історії Англійської революції", доведені до страти Карла I. У 1854 р., після того, як Гизо відійшов від політичної діяльності, вийшла друга частина - "Історія англійської республіки і Олівера Кромвеля".

Франсуа-Огюст Міньє (1796-1884) Об’єктом його досліджень була Французька революція, найголовнішою працею була "Історієя французької революції" (1824). Створив першу наукову концепцію Фр. Революції.

Революцію він вважав явищем закономірним і благотворним. Констатував, що революція стала не тільки політичним переворотом, але змінила “внутрішній стан нації”, У Франції до революції "ще існували середньовічні форми суспільства". Цей старий порядок "революція замінила новим, справедливішим і більш відповідним вимогам часу". У цій боротьбі симпатії історика були на боці “середнього” стану — носія нових соціальних і національних цінностей.

Адольф Тьер (1797-1877). "Історія Французької революції" у 8 т. (1823-1827 рр.) У роботі Тьера приводився великий новий матеріал по військовій і фінансовій історії революції.

Жюль Мишле (1784-1874). "Історія Французької революції". Одним з перших він використав важливі архівні документи. Особливо цінні вивчені ним протоколи паризьких секцій, згодом згоріли при пожежі.

Вважав, що змістом історії є одвічна боротьба людини з природою, духу з матерією, подолання природних законів.

У нього народ виступав головним актором історії. Ідеалізація народу, його позитивних якостей і протиставлення йому представників різних станів, які лише певною мірою відбивали народні прагнення, стали вихідним положенням його історичних праць, в яких він намагався знайти насамперед риси масової свідомості мас, показати вияв у подіях “народного інстинкту”. У основі революції, на думку Мишле, лежали не матеріальні інтереси, а ідеї справедливості, братерства, свободи.

28. Романтичні ідеї в історіографії Великої Британії. На розв іст-х знань в Англії в перші десятиліття XIX ст. багато в чому чинило вплив промислова рев-я, яка прискорила процес диференціації гуманітарного знання і поступової професіоналізації історичних досліджень. Важливим чинником, що вплинув на розвиток історичної думки в Англії на початку XIX ст., з'явилося зростання інтересу до історії в суспільстві.

Едмунд Бьорк (1729-1797). як публіцист він розпочав діяльність з пропаганди ідей Просв-ва. Але події фр. рев. розчарували його. 1790 р. він опублікував працю “Роздуми про революцію у Франції і про ставлення деяких лондонських товариств до цієї події”, в якій піддав критиці дії людей у рев-ї, котрі руйнували культурні здобутки багатовікової творчої діяльності попередніх поколінь. Джерело цих спонтанних рухів Бьорк вбачав у поширенні невідповідних суспільно-іст-х ідей, які руйнували свідомість мас, заперечували національні традиції в ім’я невизначених “загальнолюдських” ідеалів.

Провідне місце в англійській історіографії першої половини XIX ст. займав вігський напрям, найяскравіший представник - Томас Бабінгтон Маколей (1800-1859), один з перших професійних істориків в Англії. Головна праця "Історія Англії від запанування Якова II" у 5-ти томах, а також декілька теоретичних статей: “Про історію”. У “Історії...”. Маколей навів деталі з історії політ. життя Англії й становлення у ній конят. монархії, доводячи, що високий рівень станової свідомості англійців веде до уникнення революції і громадянської війни. Проте, коли йшлося про обгрунтування загальної ідеї твору, то історик не дуже слідував фактам, заміняючи їх власними міркуваннями. Маколей представляє історію своєї країни як безперервний рух по шляху прогресу під керівництвом партії вігів до лібералізму 30-х і 50-х рр. XIX століття.

Особливе місце серед англійських романістів займає Томас Карлейль (1795-1881). "Історія Французької революції", в якій він засуджує Французьку і всякі революції взагалі. У 1844 р. він публікує книгу "Герої, шанування героїв і героїчне в історії", в якій стверджує, що історія - це біографія великих людей і цілі епохи являются продуктом їх творчості. "Листа і промови Олівера Кромвеля". Карлейль же зробив спробу розкрити справжні мотиви і значення державної діяльності Кромвеля. Зокрема він показав його заслуги в підвищенні морської могутності Англії і в посиленні її міжнародного престижу.

29. Вплив ідей романтизму на історичну думку США. У амер-ій історіогр-ї романтизм із самого початку отримав ліберальне забарвлення. Характерні: увага до своєрідності нац-го розвитку країни, уявлення про особливу місію Америки в створенні ідеального сусп-пол-го устрою. Романтикам представлялося, що політичні установи США докорінно відрізняються від європ-х. Відійшли від світського і реалістичного світогляду епохи Просв-ва убік провіденціалізму. Прогрес бачився їм не в розвитку знань як таких, а в зростанні морально-етичних принципів. Центром романт-го напряму був Гарвардський університет в Кембріджі біля Бостона. На американський романтизм також вплинули культура і релігійні традиції Нової Англії. Розглянемо трактування в романтичній історіографії США двох засадничих проблем американської історії, які в якнайповнішій мірі виразили специфіку американської цивілізації, - проблема Війни за незалежність і проблему рабства.

Перші роботи, присвячені аналізу Війни за незалежність, з'явилися в США у кінці XVIII - поч XIX ст. Амер-кі публіцисти і історики того періоду як федералісти, так і антифедералісти сходилися на думці відносно передумов першої амер-ї рев-ї. Вони виділяли її причини: а) безрозсудна політика Англії відносно північноамер-х колоній; б) природне право американців на свободу і незалежність; в) наявність в пуританській ідеології традицій опору тиранії.

У 20 - 30 - х рр XIX ст в історичної науки США формується "рання школа", провідним представником якої був Джордж Бэнкрофт (1800 - 1891). У його головній праці "Історія Сполучених Штатів" (10 т. 1834 - 1874) значне місце приділене опису подій Війни за незалежність. Бэнкрофт випробував сильний вплив німецьких романтиків, особливо Л. Ранке. Бэнкрофт у своїй праці відстоював тезу про американську винятковість, про обраність американського народу, який був спрямований Богом по досконалішому шляху, ніж інші народи. Американська революція, по словах Бэнкрофта, частина божественного плану по поліпшенню суспільства і його членів в їх русі до золотого століття. Вона природний і логічний прояв американських демократичних інститутів і духу народу. Причини революції Бэнкрофт убачав в нездоланному русі Америки до прогресу, її схильності до свободи. Ідеалізація американської революції заходить в праці Бэнкрофта так да-леко, що автор представив американців під час революції як єдину і згуртовану націю. Бэнкрофт стверджував також, що США встануть на чолі світового прогресу, і в країні вже здійснені ідеали свободи, демократії, рівність прав людини "Історія Сполучених Штатів" перше в американській історіографії дослідження, засноване на широкому крузі джерел, яке зробило значний вплив на розвиток історичної науки США. Робота Бэнкрофта була надзвичайно популярною і широко видавалася.

Френсіс Паркмен «Франція і Англія в Пн. Америці – праці присвячені війнам колоністів з індіанцями, англо-франц. суперництву. Досл-в амер-й Захід. Джон Мотлі і Уільям Прескотт також досл-ли європейську і латиноамер-ку іс-ю.

30. Ідеї романтизму в історичній думці південних і західних слов’ян. Іоахим Лелевель (1786- 1861). За відозву "До братів російських", що містило заклик до спільної боротьби проти царизму, опубліковане комітетом, висланий з Франції до Бельгії (1833).

Автор багатьох праць по політичній історії Польщі і Литви з прадавніх часів по XIX ст., історії польського селянства. Вимагаючи опори на джерела, заклав основи ряду допоміжних дисциплін в польській історичній науці. Лелевель ввів в науковий обіг нові матеріали. Ще більше значення мав плідний поворот від політичної історії, що вузько розумілася, до розвитку соціальних стосунків.Доводив, що без знання минулого неможливо збагнути сучасність. Першим серед польських іс-в розробив прийоми оцінки і критики джерел і праць, так як вони тенденційні.Історичне досл-я ділив на 3 частини: критику, причина і наслідок, опис. Ствердж-в, що іст-й процес залежить в своїй основі від специфічного нац.-го духу, культури. Нац.-й дух залежить від антропол-х і пол.-х факторів. При досл-ні народів намагався знайти особливості кожного з них. Дійшов до висновку, що в старовину в слов’ян була свобода і рівність, не було монархії, але внасл зх.-м впливам це втратилось. Вв, що польські повстання провалились через недовіру до народу, а причина занепаду Речі Посп бачив у невирішеності селянського питання.

Зібрав велику колекцію книг і карт, монет. Першим в польській історіографії Лелевель розробив прийоми оцінки і критики джерел.

Праці "Історика", "Яким має бути історик", "Польща, що Відроджується, "Порівняння двох повстань польського народу 1794 і 1830 - 1831 рр.". "Польща середніх віків", "Історія Польщі", "Народи на слов'янських землях перед утворенням Польщі", "Замітки по історії Польщі і її народу".

Енджей Морачевский (1802-1855), "Історія Речі Посполитої Польської". На відміну від Лелевеля, головну причину послаблення Польщі Морачевский бачив в моральному занепаді шляхти.

Францішек Палацький(1798-1876) – батько чеської історіографії. Займався по виданню док-в. Головна праця: «Історія чеського народу в Чехії і Моравії». Чеська іс-я показана як рез-т взаємовпливів нім-ї і слов’янської к-р. Німецька згодом витіснила чеську.

Рушій іс-го процесу – боротьба протилежностей. З боротьби проти нім-го впливу народився гуситський рух, період існ-я якого Палацький поставив в центр періодизації чеської іс-ї. Гусизм – прояв слов’янського демократизму, нац.-ї ідеї. В його основі ставив нац.-ну і рел-ну основи.