14.Рання візантійська історична література (історична проза IV-V ст., церковні історики, Прокопій Кесарійський).

Візантія стала спадкоємцем і продовжувачем античних греко-римських традицій, поєднаних зі східними культурами і християнством. Візантія зберегла міцну державну владу, що дозволила централізувати управління імперією. Християнське світобачення посіло провідні позиції у суспільній свідомості. У V ст. християнські богослови доклали зусиль для систематизації православної догматики християнства, що народжувалась у безперервній боротьбі з язичницькими культами та єресями. На відміну від католицтва візантійські богослови докладно розробляли насамперед питання людської особистості, її можливостей у осягненні божественого провидіння. Тому в полі зору постала проблематика тіла і душі, котра розроблялась з огляду на античну традицію, зокрема на підставах неоплатонізму. Загальна ідеологічна доктрина православ’я, збереження античних традицій зумовили особливості розвитку візантійської історіографії. Якщо жанри історичної літератури залишались подібними до західноєвропейських, то їх зміст суттєво відрізнявся. Візантійські історичні твори були багатшими на описи подій, характеристику дійових осіб, вміщували спроби раціонального пояснення явищ. Тематика праць оберталась переважно навколо сутичок з варварськими племенами або двірцевих переворотів. У працях провідних діячів цього часу провіденціалізм залишався на другому плані, а людські діяння розглядались як наслідок психології і характеру видатних осіб.

Особливою оригінальністю відрізнялись твори Прокопія Кесарійського (бл.500-бл.565), секретаря стратиґа Велисарія часів імператора Юстиніана. Як автор, обізнаний зі стосунками при дворі і політикою імператора, Прокопій написав декілька праць, важливих з огляду на вміщені в них дані про сусідні народи, зокрема “Історію війн Юстиніана з персами, вандалами, ґотами”, в яких високо оцінив політику Юстиніана. Проте пізніше підготував твір “Таємна історія”, який став одним з найоригінальніших творів середньовічної історіографії. У “Таємній історії” Прокопій фактично заперечив думки і оцінки попередніх своїх творів щодо Юстиніана, звинувативши його у слабовільності, недалекоглядній політиці, підпорядкуванні впливам дружини Теодори. У вступній частині автор подав завдання історика: зберегти для нащадків правду про діяння видатних мужів, навчити прийдешні покоління розрізняти добро і зло, чинити добрі справи. Прокопій відокремлює християнську мораль від дійсності. Політика є справою людей, мораль — справа Духу. Він засуджує необмежену владу імператора, віддаючи перевагу римській системі управління з великими повноваженнями аристократичного сенаторського стану. Прокопій “задав тон” візантійської історіографії, зосередившися на політичній історії, яка є продуктом діяльності людей.

15. Візантійська історична думка класичного періоду VII-XII ст. (Феофан, Михаїл Псел, Анна Комніна, Нікіта Хоніат).

Візантійська культура поступово розвивалась, і вже в період — ІХ-ХІІ ст. —досягла свого найбільшого розквіту. З’явились науково-освітні центри (з ІХ ст. у Константинополі почав діяти університет патріарша Академія), виникли раціоналістичні філософські вчення, літературні школи. Інтерес до наукової традиції не виник сам по собі, а був народжений потребами повсякденного життя і політики. Не останню роль у підвищенні інтересу до знань відіграв імператор Константин Порфирородний (905-959), який всіляко заохочував літературну й наукову діяльність, сам написав відомі твори “Про феми”, “Про управліня імперією”, “Про церемонії” та інші. Нові риси у розвиток наукових знань вніс відомий візантійський вчений

Михаїл Пселл (1018-1096), в творчості відчутні елементи повернення до античної традиції філософського осмислення дійсності на засадах неоплатонізму. Він закликав до раціонального мислення а не переписування творів не задумуючись над змістом. В його ідеях був поділ оточуючого світу на земний і небесний, з яких перший є доступним для людського розуму, а другий — є вотчиною божественої волі. Залишаючи за Богом загальну ідею творення і еволюції природи та людини, Пселл проголошував потребу пояснення земних справ природними і морально-психологічними чинниками. Тим самим він намагався поєднати теологію з античною філософією.

Його твір “Хронографія” описував події сучасної автору історії. Він не прагнув подавати повну картину подій, чимало з них він пропускав і не згадував як другорядні. Провідна думка історика — показати “людські” слабості візантійських правителів, які були наслідком впливу влади, яка “псує” особистості, перетворюючи їх у деспотів. Описував двірцеві інтриги, перевороти, зіпсовану мораль імператорського оточення. Усе це супроводжувалося коментарями та критичними оцінками. Бездуховність і аморальність сучасного авторові суспільства навівають почуття песимізму і безперспективності людських діянь, сподівання на завершення “земної” історії у теологічному тлумаченні.

Песимізмом і моралізаторством просякнуті твори інших авторів ХІІ ст. Серед них привертає увагу праця Анни Комніни “Алексіада”. Анна була старшою дочкою імператора Алексія І Комніна, освіченою і обізнаною особистістю. Прагнула створити героїчний образ свого батька, якому сприяло провидіння. В 15-ти книгах вона описує кар'єру батька Олексія I, а точніше в роки з 1069 до 1118. Її робота є продовженням праці її чоловіка Никифора (Історичні записки). Анна описала портрети основних учасників Першого хрестового походу, наприклад, Боемунда I Тарентського і граф Раймунда IV Тулузького, ця праця є одним з найвідоміших джерел з історії Візантії часів Хрестових походів і описує події 1069-1118 рр.

Інший автор цього часу Никита Хоніат у “Хроніці” описав події початку ХІІІ ст., пов’язані з захопленням Константинополя хрестоносцями у 1204 р. під час 4-го хрестового походу. Цей історик мав на меті обґрунтувати причини падіння Константинополя і нещасть, що впали на країну. Їх він бачив у занепаді моралі візантійських кесарів та їхнього оточення, протиставляючи їм “не зіпсованих” вірних християн — хрестоносців.