59. Ф. Бродель і концепція різних швидкостей “історичного часу”. З метою виявлення динаміки історичного розвитку Бродель створив спеціальну теорію “історичного часу”. Вирізняв 3 типи часу.

1.Час великої тривалості, в якому розгортається історія цивілізацій. Стосунки людей з природним середовищем малопомітні і зміни проходили впродовж століть.

2. Час середньої тривалості властивий для економічних циклів, соціальної дійсності. Інтервали часу тут коротші.

3. Час короткої тривалості, властивий для пол.-х подій, досить динамічний час.

Змінність сусп.-ї системи піддається описові з доп-ю відповідних закономірностей — соціологічних, політологічних таощо, які мають ймовірнісний, статистичний хар-р.

При цьому Бродель робив наголос на специфіці історичної науки в цілому і “глобальної історії” зокрема. “Глобальність” передбачає відновлення минулої дійсності, в якій перебувала людина, у всій її можливій повноті, різноплановості і багатоманітності.

Координати цієї дійсності задані часом і простором, в якому жили і діяли люди. “Глобальне суспільство” у Броделя і є “цивілізацією”, вінцем його історичної теорії. Цивілізація є слоїстою, багатоступеневою, ешелонованою вглиб структурою, яка є, водночас, опорою і перешкодою історичного руху. Найбільш тривкі елементи структури цивілізації — культурні (мова, релігія, техніка, спосіб харчування і т. д.).

Зміни цивілізаційного плану, як зазначалося вище, є дуже повільними і викликаються “розривом” у структурі (християнство, застосування парової машини тощо).

60. Особливості й здобутки історіографічного виробництва “третіх Анналів” (Е. ле Руа Ладюрі, Ж. ле Гофф, М. Ферро). "Третє покоління" школи "Анналів" на поч 1970-х змінило покоління Броделя на керівних постах. Найбільш видними предст-ми були "молоді директори", що очолили журнал: Эммануэль Ле Руа Лядюрі, Жак Ле Гоф і Марк Ферро, Нора.

Журнал істотно змінив свою тематику, направивши головну увагу на іст-ю менталітету і іст-ну антропол-ю. Крім того нова редакція журналу взяла курс і на вивч-я порівняно короткочасних іст-х подій; приділяючи велику увагу пол.-ій іс-ї і іс-ї сучасності.

Эммануэль Ле Руа Лядюри приділяв увагу вивченню "сільської цив-ї", з її "нерухомою історією". У книзі про невелике піренейське село Монтайю він дав зразок детального історико-антропологічного дослідження, ретельно проаналізувавши житла, одяг, їжу, спосіб життя і проведення часу жителів цього села в XIII - XIV ст.

Роботи Марко Ферро були присвячені вивченню кіно як історичного джерела, а також проблемам викладання і сприйняття історії.

У 1974 р. вони опублікували тритомну колективну працю "Техніка історії". В ній розгул-ся такі традиційні предмети іс-го досл-я, як рел-я, наука, м-во, пол.-ка і ек-ка, а також робилася спроба показати, як по-новому переосмислювалися ті чи інші питання. В роботі була представлена нова тематика і раніше не досліджувані області: іс-я клімату, іс-я свят, іс-я тіла, іс-я кулінарії, іс-я книг, іс-я підсвідомого. Мали місце і методологічні роздуми про квантативну історію (Ф. Фюре), про історіографічний процес. В праці „Техніка історії” знову запров-ся поняття „нова історія”, дещо призабуте від часів Берра.

Тут вперше була опублікована відома стаття Лє Гоффа „Ментальність: неоднозначна історія”, в якій він окреслював здобутки та перспективи цього напрямку досл-нь. Виправдовуючи прихильність до іс-ї ментальностей, він писав, що сильна її сторона в тому, в чому її часто критикують, – в розпливчастості предмету, в спробах вловити той „осад” історичного аналізу, який ігнорують інші історичні науки.

В 1978 р. видається вже окрема праця під такою назвою – „Нова історія”, яка стала маніфестом післяброделівського покоління „Анналів”. Сам Лє Гофф пропонував читачам пояснення розвитку загальних рис „нової історії”.

Культурна антропологія стала найбільш популярним захоп­ленням представників "третього покоління" Школи "Анналів". Гучного розголосу і наслідування набули праці Філіпа Арієса, який у 70-ті опублікував кілька книжок про ставлення до смерті в різні часи та його відображення в поведінці людей ("Людина перед Обличчям смерті"; "Нарис смерті на Заході"). Після чого чимало істориків почали вивчати народження, шлюб, почуття, кохання, секс, одяг та інші прояви л-го життя у минулі часи. Зокрема, Жорж Дюбі написав роботу "Лицар, жінка і священик. ІПлюб у середньовічній Франції" (1981), Мітель Фуко - "Історію сексуальності в класичну добу".

Жака лє Ґоффа цікавили системи колект-х уявлень та ідей людей середньовіччя, "учена" та "народна" культура. Героєм його творів стали прості люди та їхні повсякденні проблеми, звичаї, вірування, забобони ("мовчазна більшість"). Культурно-антропол-й підхід усунув з історії події й постулював "неподієву історію" - ментальність, змусив запро­вадити у досл-я нові типи дж-л (фольклор, казки, ритуали, артефакти). Усе це дало змогу значно глибше проникнути у вн-й світ людей певної епохи.

Культурно-антропол-на історія стала вершиною вивчення свідомісних проявів поведінки людей. Проте у 80-ті в середовищі фр-х іс-в виникли дискусії щодо фрагментації іс-ї і кризи історичної науки. Редакція "Анналів" провела декілька між нар-х семінарів з обговорення проблем історичної методології. У дискусіях підносилися питання про цілісність бачен­ня історії, ставлення до "мікроісторії", що набирала популярності.

61.Культурна антропологія у французькій історіографії (Ф. Арієс, Ж. ле Гофф, Ж. Дюбі, М. Фуко). У рамках школи Анналів зародилася і стала нестримно рости культурна антропологія, що вивчає, головним чином, біологічні аспекти життя людських суспільств, : народження, смерть, хвороби, стан гігієни і тому подібне. Історики почали вивчати відношення людей до життя і смерті, що виявляється, головним чином, на основі їх заповітів, надгробних написів, вкладів в церкві, а також іконографії.

Філіп Ариес в "Нарисах історії смерті на заході" (1975), в монографії "Людина і смерть" (1977) і в інших роботах стверджував, що відношення людей до смерті визначається, в першу чергу, їх "колективною підсвідомістю".

Предметами спеціальних досліджень стали свята, символи, міфи, історія ритуалів, "історія спілкування" і "історія уявного". У роботі під програмним заголовком "За інші середні віки" (1977) Жак Ле Гофф уперше досліджував уявлення середньовічної людини про час, його стосунки до праці, його світ і культуру. Жорж Дюбі написав спеціальну роботу про взаємини середньовічного мистецтва і суспільства– "Час соборів" (1976).

Великим кроком у вивченні історії колективних представлень стала капітальна 5-томна праця "Місця пам'яті", опублікована в 1984-1986 рр. під редакцією П. Нора. Його автори досліджували різні "місця пам'яті", тобто все те, що може служити збереженню пам'яті про минуле, у тому числі емблеми, символи, пам'ятники, свята, архітектурні споруди, підручники, словники, календарі, історичні твори, легенди і багато що інше. Вони прагнули створити історію колективних представлень, що знаходяться "між пам'яттю і історією", з'ясувати, як формувалися і закріплювалися в пам'яті різних поколінь, наприклад, такі поняття, як "нація" і "республіка".

М.Фуко багато уваги приділив історичним аспектам формування понятійного складу мови, співвідношення слів (епістем) і речей. Він показав історичну змінність обставин формування і вживання мови, яка поставила історика перед складною проблемою декодування сенсовних значень мови різних епох. У книзі “Слова і мови. Археологія гуманітарних наук” (1967) він поставив важливу методологічну проблему: щоб зрозуміти власну історію, людині слід спочатку навчитися знаходити багатоманітність сенсів, які приховані за мовою і культурою кожної окремої епохи.

63. Історія Французької революції у сучасній французькій історіографії. У другій половині XX століття в розвитку історіографії Французької революції позначилися чотири напрями: 1) левореспубликанское, продовжуюче традиції Ж. Жореса, А. Матьеза та Ж. Лефевр; 2) марксистський напрям, центральною фігурою якого був А. Собуль; 3) ревізіоністський напрям, пов'язаний в першу чергу з іменами Ф. Фюре і Д. Рише; 4) порівняно-історичний напрям, провідним представником якого був Ж. Годшо з його теорією "атлантичної революції.

У центрі досліджень Альбера Собуля (1914 - 1982) знаходилися міські низи під час революції, об'єднані поняттям "санкюлоти". Докторська дисертація Собуля називалася "Паризькі санкюлоти в 2-му році республіки (1958).

На думку Собуля, суть руху санкюлотів полягала в боротьбі проти аристократії. Але Собуль вважав, що головна рушійна сила революції мала не лише загальнореволюційні завдання, але і власні. Собуль обгрунтовував тезу про народну революцію, базу якої складали санкюлоти і селяни.

Рух санкюлотів був більшою мірою коаліцією різних соціальних сил, а не організованим політичним рухом.

У 1965/66 роках молоді історики Франсуа Фюре і Дени Рише опублікували двотомну роботу під назвою "Революція", яка заклала основи ревізіоністського напряму у французькій історіографії революції.

Фюре (1927 - 1997). Головна праця "Досягнення Французької революції" (1978).

Фюре вважав, що процес демократизації французького суспільства, що почався в період революції (і навіть до неї), завершився на рубежі XIX - XX віків. Французька революція навряд чи може претендувати на роль події, яку скріпила французьку націю і створила сучасну Францію.

Фюре відкинув уявлення про Французьку революцію як про початок переходу від феодалізму до капіталізму. Революція уповільнила розвиток капіталізму у Франції. Жак Годшо (1907 - 1989) висунув концепцію про існування особливої атлантичної цивілізації. Утворення такої цивілізації стало можливе в результаті єдиного циклу революцій, що охопили одночасно країни Європи і Північної Америки. Годшо визначив цей процес як атлантична революція. Висвітлено у праці "Велика нація. Революційна експансія Франції у світі від 1789 до 1799" (1956).

Європа стала духовною Батьківщиною атлантичної цивілізації, то США надали їй політичної форми, створивши ліберальну демократію.

Американська війна за незалежність і Французька революція поклали початок формуванню атлантичної цивілізації.

62. “Четверті Аннали”: переосмислення історіографічних практик і нові експерименти. Наприк 70-80-х починається систематична критика „Анналів”, яка лунає як від самих фр-в, так і від предст-в зарубіжжя. Опоненти „Анналів” закидали предст-м цієї школи занадто тісне зближення з постмодерністськими віяннями і перетворення анналівської іс-ї у «історію в скалках». Дискусія про подальші напрями роботи, в ході якої сформувалося четвертим покоління (Буро, Шарт'є), яке в 1990-і вісунуло ідею так званої спеціальної ісї ментальностей. Вона досліджує вплив колект-ї свідомості на індівідуальну. Одночасно наголошується на необхідності повернення до моделі «глобальної історії» Броделя.

У 1979 р., у зв'язку із 50-річчям видання журналу, редакція сама дала поштовх до ревізії усталених позицій. Але якщо для неї «Аннали» стали об'єктом спокійного історіографічного переосмислення «золотої легенди», то зовн-й світ намагався усіляко критикувати, закликаючи відмовитися від тієї моделі науковості, яка некритично копіювала «природньо- наукову парадигму». Потрібно зауважити, що у 1988-1989 «четверті Аннали» оголосили «критичний поворот», закликаючи до пере­осмислення історіограф-х практик і новим експериментам в іс-ї. В якості основних векторів інновації рубежу 1980 — 1-ї пол 1990-х можна виділити наступні напрями сучасної французької історіографії. Перший, нова культурна історія соціального (Р. Картьє) постулює критичне переосмисл-я спадщини історії ментальностей через ключове поняття «репрезентацій». Другий, рефлексивна історія «у другій ступені»як культурна в широкому сенсі (М. Гоше, П. Нора). У цьому проекті переосмислюються самі виражені явища високої к-ри і знань одночасно — «когнітивні диспозиції, які дозволяють ак­торам рухатися всередині певної культури». Сірінеллі виступає за союз культ-ї іс-ї (вивчення форм репрезентації світу всере­дині людської групи) і відродженої пол.-ї історії. Третій, міждис­циплінарний альянс з економікою, географією, правом і соціологією, на базі якого, за задумом Лепті, повинна відбутися кристаліза­ція «прагматичної парадигми», що продовжує «критичний поворот». Четвертий, «ігри масштабів», що передбачає зміни масштабів іс-го досл-я в залежності від визначеного завдання і пошук нових способів опису (поєднання мікро- і макро- підходів). П'ятий, ряд істориків-анналістів крізь призму оновленої історичної антропології підтримують інтерес до простору і еволюцій незахідних цивілізацій, беруть участь в методологічних дискусіях і розвивають проект «пере­хресної історії». Крім того, сьогодні спостеріг-ся новий підйом пол.-ї історії, представлений різними напрямами, кожний з яких має свою інституціональну і концептуальну основу (Ремон, Агюлон, Дюбі, Ле Гофф, Нора).

Деякі підсумки широкомасштабної дискусії були підведені в спеціальному випуску «Анналів» (1989. № 6), в якому посуті було сформульовано методологічний маніфест майб-х «четвертертих Анналів».

Зміна парадигм трактувалася «анналістами» як «критичний поворот». За словами одного з авторів програмного номера Шартье, вона полягало «в трьох відмовах».

1.Відмова від проекту глобальної історії, покликаної охопити всі поверхи соціальної цілісності. Соціальне постає як соціальна практика, в якій стикаються пред¬ставленія живих і конкретних людей.

2. Відмова від територіального, в дусі «людської географії», визначення об'єкта досл-я, від орієнтації на картографіро¬ваніе локального своєрідності в більшій мірі, ніж на пошук загальних закономірностей. Повернення до традицій дюргеймовської соціологіі.

3. Відмова від розуміння соціальних диференціацій як «логічно первинних». Визнання активної, конструктивної ролі культурних товарів та культурних практик в створенні самого соціальногорозшарування.

У тому ж випуску «Анналів» була опублікована стаття Жан-Ів Греньє і Бернара Лепту під назвою «Іст-й експеримент: До вивчення досвіду Лабрусс», в якій були пропоз-ї щодо зміни методол-х оріентацій нових «Анналів». Вони базувалися на наступних двох принципах. Принцип перший: оскільки історія належить до соціальних наук, вона містить у собі методику, засновану на маніпулюванні та експериментуванні: достовірність її висловів поверяется практикой. Принцип другий: міждисциплінарність, тобто явище культурного перекладу; обопільні запозичення здійснюються на базі мов вже сформованих дисциплін, забуття своєрідності яких небезпечне.

Відповідно до зазначених принципів нова досл-ка програма «Анналів» повинна була насамперед сконцентр-ся на проблемах самоідентифікації іс-ї як наук-ї дисципліни та вивченні соціальних зв'язків спільно з іншими соціальними науками.

Отже, до 1994 відбувся перехід до нових - четвертих «Анналів», що почався ще в кінці 80-х. За словами керівника редколегії журналу Греньє, основні концепт-методол-ні установки нових «Анналів» можна звести до таких двох моментів. Перший стос-ся визнач-я досл-х об'єктів. Поняття «відкриття», «к-ра», «ціни» стають нині об'єктами численних сумнівів. Будучи іст-ми фактами, сконстр-ми істориками, вони виступають в той же час як постійно перероблювані учасниками іс-го процесу і самими іс-ми поняття. Необх переосмисл-я категор-го апарату іс-ї та дискурсу іс-го пізнаня.

Другий момент стос розгляду часу, який нині стає повноправним об'єктом роздумів. Греньє підкреслює обмеженість старих тимч-х моделей, «уроки яких на сьогодні вичерпані». Він констатує відмову від глобальних пояснювальних моделей (марксистського) на користь тоншого аналізу.

Греньє виступає за виключення детерминистского підходу при розгляді всіх соціальних процесів. Плідним він вважає застосування методів мікроісторії та нової історичної соціології до вивчення пол.-ї, ек-ї чи іншої еволюціі.

Нове покоління редакторів "Анналів» дотримується принципу «відкритості» до новітніх методол-х віянь в соц.-х науках.

У зв'язку з новими методологічними орієнтирами в числі пріоритетних напрямків дослідницької практики анналістів виявилися наступні:

мікроісторія, відправним пунктом аналізу якої виступає не соціальний контекст, а своєрідність окремих іст-х персонажів (соц.-ї групи або індивіда), конкретика їх соц.-х взаємозв'язків, мотивів поведінки;

Друга соціальна іс-я. С-во проп-ся вивчати через пряме спостереження над взаємодією суб'єктів іс-х процесів.

«Культуральна іс-я». В центрі уваги особливі об'єкти - «семіофори», що поєднують в собі елементи індивід-ї форми і формуючих їх мат-х функцій. «Семіофори» орієнтують досл-ка на те, щоб з'єднати в історико-культ. аналізі вивч-я конкретно «видимого» і «невидимого», неповторно образного та об'єктивного, одномоментного. Індивід розгляд-ся не як пасивний виконавець групових норм, а як активний їх інтерпретатор, що бере участь в їх змінах. Саме формування соціальних груп, а також стратегія їх поведінки трактується як функція від їх самоідентифікації, що виводить на передній план аналіз культурних практик груп у різних конкретних ситуаціях;

«Іст-я політики». Центр-й предмет досл-я іс-я пол.-ї к-ри і тих культ-х феноменів, які визначають готовність людей підкоритися владі, терпіти політичне насильство або навіть звеличувати деспота. Особлива увага приділяється способам, ритуалам і пол.-м символам, уявленням про владу, властивим різним мікрогрупам, інтерпретаціям цих пред¬ставленій в конкретній практиці окремих індивідів.

64. “Нова історія міжнародних відносин” у сучасній французькій історіографії. У колективній праці "Історія міжнародних відносин" (8 тт., 1952-1957 pp.), виданій під керівництвом Ренувена, а також у спільній з Ж.-Б.Дюрозелем праці "Вступ в історію міжнародних відносин" (1964 р.) Ренувен обгрунтовував положення про те, що розвиток міжнародних відносин пояснюється не просто бажанням того чи іншого уряду, а "глибинними силами", які визначають і пояснюють його діяльність.

В "Історії міжнародних відносин" поряд з викладом головних подій політичної і дипломатичної історії наводились дані про розвиток науки і техніки, соціально-економічне становище, національні рухи і суспільну психологію в різних країнах. Відступаючи від традиційного "євроцентризму", автори цієї колективної праці висвітлили міжнародні відносини не тільки в Європі, а й в інших частинах світу.

Однак основними проблемами, якими Ренувен займався до останніх днів свого життя, були історія Першої світової війни і соціальна психологія того часу. Їм він присвятив такі праці: "Перемир'я 11 листопада 1918 р." (1968 p.), "Версальський мир" (1969 p.), "Образ Німеччини в 1917-1918 pp. за матеріалами французьких розвідувальнюі служб" (1973 p.). Ренувен пов'язував виникнення Першої світової війни, як і Другої, головним чином з розгулом "колективних пристрастей" і "станом душ" європейських націй.

Сформульований Ренувеном підхід до історії міжнародних відносин продовжив його учень Ж.-Б.Дюрозедь (народився у 1917 p.), який очолив Інститут по дослідженню історії сучасних міжнародних відносин при Паризькому університеті. Він вважає, що для розуміння міжнародних відносин необхідно вивчати "соціальну поведінку", І "ієрархію цінностей", процес прийняття рішень та інші аналогічні проблеми. Пропонував звертати особливу увагу на колективну психологію і напрям мислення.

65. Проблеми новітньої історії у сучасній французькій історіографії. Нова історія міжнародних відносин висвітлена у колективній праці "Історія міжнародних відносин" (8 тт., 1952-1957 pp.), виданій під керівництвом Ренувена, а також у спільній з Ж.-Б.Дюрозелем праці "Вступ в історію міжнародних відносин" (1964 р.)

Ренувен обґрунтовував положення про те, що розвиток міжнародних відносин пояснюється не просто бажанням того чи іншого уряду, а "глибинними силами", які визначають і пояснюють його діяльність. Він підкреслював необхідність вивчати роль державних діячів, які здатні змінювати хід міжнародних відносин. В "Історії міжнародних відносин" поряд з викладом головних подій політичної і дипломатичної історії наводились дані про розвиток науки і техніки, соціально-економічне становище, національні рухи і суспільну психологію в різних країнах. Відступаючи від традиційного "євроцентризму", автори цієї колективної праці на чолі з Ренувеном висвітлили міжнародні відносини не тільки в Європі, айв інших частинах світу.

Однак основними проблемами, якими займався Ренувен були історія Першої світової війни і соціальна психологія того часу. він присвятив їм такі праці: "Перемир'я 11 листопада 1918 р." (1968 p.), "Версальський мир" (1969 p.), "Образ Німеччини в 1917-1918 pp. за матеріалами французьких розвідувальних служб" (1973 p.).

Ж.-Б.Дюрозедь (народився у 1917 p.) одне з головних завдань істориків міжнародних відносин Дюрозель бачить в тому, щоб вийти за рамки чисто дипломатичної історії, враховувати досягнення інших "наук про людину", передусім соціології і політології. Він вважає, що для розуміння міжнародних відносин необхідно вивчати "соціальну поведінку", "ієрархію цінностей", процес прийняття рішень та інші аналогічні проблеми.

Французькі історики займаються дослідження, зарубіжних країн, зокрема України. Наприклад, одним з відомих українознавців є професор Аркадій Жуковський (родом з Буковини), що 1956 р. спільно з Д.Квітковським і Г.Бриндзаном він видав працю "Буковина. її минуле і сучасне." Схвальну оцінку серед фахівців мав його підручник "Історія України", який було видано 1993 p. і Парижі. На значному фактичному матеріалі написана його стаття"Гетьман Мазепа в оцінці Михайла Грушевського". За активну участь у створенні 10-томної "Енциклопедії українознавства" А.Жуковського нагороджено у 1997 р. орденом України "За заслуги" третього ступеню. НАН України присвоїла йому звання академіка, Чернівецький держуніверситет — ступінь почесного доктора права.

Помітні здобутки французьких науковців і на ниві історіографці історичної науки. Так, у 1965 р. вийшов 2-томник "Історичні дослідження у Франції з 1940 по 1965 pp." за редакцією І.Ренуара та Ж.Шнейдера, а у 1995 р. за редакцією Ф.Бедаріда було опубліковані працю "Історія і спеціальність історика у Франції. 1945-1995". У названих рпацях дано аналіз розвитку історичної науки у Франції з 1940 по 1995 pp. Проблемам французької позитивістської історіографії другої половини XIX ст. присвятив свою монографію Ш.-О.Карбонель "Позитивістська історіографія: доктрина без практиків" (1976 p.). Цікавий аналіз еволюції школи "Анналів" зробив Жак Ревель у статті "Історія і соціальні науки у Франції".

В період з 1495 р. і до сьогодні французька історична наука досягла значних успіхів у своєму розвитку. Нею розроблялися проблеми як національної, так і зарубіжної історії. Незважаючи на наявність різних історіографічних напрямів і шкіл, все-таки найвпливовішими і найпродуктивнішими були ліберальний напрям і школа "Анналів".