54. Організаційні і методологічні підстави розвитку історичної науки у Франції в новітній період.

Теоретико-методологічні концепції французької історичної науки новітнього часу. У Франції новітнього часу основними осередками історичних досліджень і підготовки істориків залишались університети: Паризький, Ліонський, Тулузький. Історія вивчається і викладається на факультетах, які носять назву "словесні". При університетах та деяких словесних факультетах функціонує чимало науково-дослідних інститутів, центрів, шкіл, які розробляють проблеми національної та зарубіжної історії. Цією діяльністю займаються також різні приватні та громадські наукові фонди, товариства. Зазначимо, що у Франції вважається, що нова історія охоплює XVI-XVIII ст., а новітня, або "сучасна" — з 1789 р. і до наших днів. З 1939 р. у Франції діє загальнодержавний Національний центр наукових досліджень. У Франції розгалужена мережа наукових історичних журналів: "Історичний огляд" (з 1876 р.), "Аннали економічної і соціальної Історії" (з 1929 р.), "Французький огляд політичних наук" (з 1951 р.) і а ін. Настання новітньої епохи спонукало багатьох істориків пристосувати історичну науку до нових запитів часу. Серед них посилилась тяга до перегляду пізнавальних методів історії. Однак вирішальний вплив на перебудову французької історичної науки справили ті науковці, які у 20-30-ті роки рішуче поставили питання про перегляд методологічних принципів традиційної ліберально-позитивістської історіографії. Одним із них був історик і філософ Анрі Берр (1862-1954). У першому томі 100-томної серії "Еволюція людства", Берр висунув і розвинув теорію "історичного синтезу". Вона полягала у тому, що історія, щоб стати наукою, не може тільки займатися описом одиничного, вона повинна встановлювати закони історичного розвитку, причино-наслідкові зв'язки, вивчати вплив соціального фактору на людину. Особлива роль в розробці проблем методології історії належить видатному французькому історику Ф.Броделю. Бродель також виступав за створення всезагальної, "глобальної" історії. Така історія, вважав він, повинна охоплювати всі сторони діяльності людини в просторі (тобто у нерозривному зв'язку з географічним середовищем) і в часі. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років вплив школи "Анналів" почав падати. До її керівництва прийшло нове покоління істориків(М.Ферро, Ж.Гофф, Е.Ладюрі та ін.), яке, фактично, відмовилось від створення всезагальної, "глобальної" історії. Настало тяжіння до "мікроісторії". Що стосується історичної демографії, то її розквіт у Франції припадає на 60-70-ті роки. Дослідження прибічників цієї школи акцентували увагу на "людську складову" історичних процесів. Глибоку кризу пережила в 70-90-ті роки школа соціальної історії. Головна її відмінність, за словами фундатора Бернара Лепті, — зміна предмету дослідження. Тобто, суспільство пропонується вивчати не шляхом таких узагальнених характеристик, як економіка, ідеологія, ментальність, а через пряме спостереження над взаємовпливом суб'єктів історичних процесів, що склались в кожній "практичній ситуації".В останні роки у французькій історіографії досить інтенсивно розпинається така наукова течія, як "культурна історія". Одним із її фундаторів є К.Поміан — автор монографії "Історія культури, історія семіофорів" (1997 р.). Характерною рисою "культурної історії" є те, що н центрі її уваги не відокремлена "духовна культура" і "матеріальна культура", а намагання побачити в навколишньому світі сукупність об'єктів. Ще одна характерна риса культурної історії — це спеціальний інтерес до політичної проблематики. На думку Ле Гоффа (праця "Чи є все ж політична історія становим хребтом історії?", 1994 р.), політичну історію слід вважати "становим хребтом" історичного аналізу. Питанням теорії та методології історичної науки приділяється увага й істориками марксистського напряму. Так, певний інтерес викликає колективна праця науковців-марксистів "Історія сьогодні" (1974 р.). Отже, як організаційний, так і теоретико-методологічний рівень французької історичної науки новітнього часу був досить високий. Щоправда, перед у розробці питань методології вели ліберальні історики, особливо школи "Анналів". Мозаїчність методологічних концепцій французьких істориків різних історіографічних напрямів і шкіл знайшло своє відбиття в розробці конкретних проблем національної та зарубіжної історії.