1.Історіографія в системі історичної освіти. Об’єкт і предмет історіографії всесвітньої історії. Слово "історіографія" походить від грецького - "історія" - розвідка, дослідження минулого і "графо" - пишу. Поняття "історіографія" не однозначно. Таким терміном часто називають літературу з якого-небудь питання, проблеми, періоду. До подібного слововживання примикає використання терміну "історіографія" як синоніма історичних творів, історичної літератури взагалі. Виходячи з розуміння "історіографія", в сенсі історичних творів, в минулому столітті авторів таких творів іменували історіографами.

Термін "історіографія" має ще і значення історії історичних знань, історичної науки в цілому або в окремій країні. Як особлива історична дисципліна історіографія має свій предмет дослідження, свої джерела, власні методи дослідження.

Об'єктом вивчення в історіографії виступає не процес історичного розвитку як такий, а історична думка, що його пізнає, тобто історична наука.

Розвиток історіографії органічно пов'язаний з конкретним пізнанням історичного процесу. В той же час ці процеси не тотожні. Історіографія покликана пояснити, чому в той або інший період історії, скажемо в XVIII столітті або на рубежі XIX - ХХ вв., отримують популярність одні аспекти історичного процесу, а в інший час вони відходять на другий план.

Історіографія як одна з історичних дисциплін знаходиться в тісному зв'язку з джерелознавством, бо розширення круга джерел в кожну епоху, успіхи в їх критичному використанні, сам підхід до різних категорій джерел не лише визначають розробку тих або інших конкретних проблем, але і відбивають загальний рівень історичної думки.

Історіогр-я як специфічна історична дисципліна має свої дж-ла, які не співпадають по своєму характеру з джерелами конкретних історичних досліджень. Первинне значення при історіографічних дослідженнях мають, передусім, конкретно-історичні роботи по історії і культурі. Наприклад, праці Августина, Вольтера, Гегеля, Макса Вебера, Тойнби або інших мислителів, що створили глобальні концепції історичного розвитку. Розвиток історіографії визначається рядом чинників, і передусім загальним станом громадської думки, пануючою історико-філософською системою. Наприклад, раціоналізм просв-в XVIII ст., позитивізм середини і другої половини XIX або неокантианство кінця XIX - почала ХХ ст. по-різному визначали напрям наукового пошуку. В той же час слід враховувати, що на розвиток історіографії, як і будь-якої іншої громадської науки, чинять вплив традиційні, часто віджилі концепції, пристосовані до нових умов. Наприклад, у вітчизняній історіографії нині як і раніше хвилює залишається питання загальнометодологічного підходу до вивчення заг-ї іс-ї пов'язаний з критикою і відмовою більшості дослідників від формаційного підходу, слабким місцем якого є економічно детермінована іс-я. Тому спост-ся спроба звернутися до цив-го підходу досл-я історії, тобто дослідження л-го с-ва в усьому різноманітті проявів його життя і існ-я, перенесення уваги на суб'єктивну сторону громад-го розвитку, на л-ку діяльність. Проте цілий ряд досл-в вважає, що необхідно поєднувати формац-й і цивілізаційний підходи.

У західній історіографії з питання перспектив вивчення всесвітньої історії і історичного знання взагалі, кінець ХХ ст. також відмічений кризою методологічної основи історіографії, що привело до появи теорії гносеологічної безвиході (Ф. Фукуяма).

Предмет- закономірне нагромадження знань і розвиток іст думки,її становлення і збагачення; конкретні факти події історії,які мають відношення до розвитку знань,праці,подій,явищ.

Предметна сфера об’єкту становить :1.світоглядний складник з ідеологічним компонентом 2методологічний складник- наявність у дослідженні знань і методів дослідження 3.джерельний складник(уміння дослідника працювати х джерелами) 4.соціокультурний(вплив середовища,ментальність) 5.психологічний 6.мовно-лінгвістичний

Мета- представити процес виникнення і поширення іст знань в країнах європи і америки. Представити послідовні змвни в отриманні цих знань.

2.Понятійний апарат історіографії. Історіографічні джерела. Термінологічний апарат. Значна частина понятійного апарату Ісформувалася в 1960—80-х Тепер ця термінологія вважається традиційною: історіографічне джерело, історіографічний факт, історіографічний процес, історіографічна ситуація, історіографічне поле, історіографічні міфи, історіографічні стереотипи, напрям, школа, течія та ін. Упродовж 1980—90-х рр. понятійний апарат І. поповнився модерними (стиль мислення, тип історика, образ науки, ідеал науковості, парадигма, інституціоналізація та ін.) та постмодерними (дискурс, деконструкція, наратологія та ін.) дефініціями. Втім, деякі вчені висловлюють суттєві застереження стосовно формування традиційної частини термінології. Зокрема, вказують на відсутність субординації та розмежування із загальноістор. поняттями, на дублювання у функціональному та змістовому сенсі відомих наукознавчих дефініцій, на відсутність адаптаційних процедур для багатьох запозичених понять та ін. Загалом висловлюється думка про похідний характер та механістичне застосування більшості традиційних термінів (джерело — історіографічне джерело, факт — історіографічний факт) тощо.

Історіографічне дж-ло – це текст наративного чи док-го хар-ру, який містить інф-ю про минулі події та явища і постає як рез-т свідомої пізнавальної діяльності суб'єкта у певних соц-культ-х обставинах. У такому ви­падку кожний іст-й текст є водночас і історіографічним, тоб­то таким, що є продуктом творчості (конструювання) особи, не­залежно від того, усвідомлює вона це чи ні. Кожний такий текст у відкритій (експліцитній) чи прихованій (імпліцитній) формі містить і зберігає інф-ю про світогляд творця тексту, його уявлення про минуле і способи його пізнання, соціокультурні орієнтації, середо­вище. Дяя виявлення авторських поглядів, здебільшого прихо­в-х за понятійно-категоріальним апаратом і оціночними судження­ми, необхідно вміти "розшифрувати" такий текст, а також віднайти у джерелах соціально-культурні та ідеологічні інспірації дослідника.

Історіогр-і дж-ла становлять об'єктивно-суб'єктивні феномени – відбивають об'єктивний процес розвитку іст-ї науки, збагачення іс-го знання й суб'єктивні погляди іс-в – авторів іс-х праць. Узяті в сукупності, історіогр-і дж-ла  відображають історико-науковий процес в усій його повноті, суперечливості й складності.

Користуючись виробленим у джерелознавстві видовим принципом класиф-ї історіогр-х дж-л можна виокремити такі їх групи: міфи, легенди, перекази; аннали, літописи, хроніки; узагальнюючі іс-і праці; монографічні досл-я; науково-популярна й навчальна л-ра; джерельні публікації; матеріали наук-х конференцій, з'їздів, симпозіумів тощо; критико-бібліографічна л-ра; м-ли, що відображають творчий шлях і досвід визначних учених; документи, що відбивають організаційний бік розвитку історичної науки і т. ін. До історіогр-х джерел можна віднести публіцистику як первісне відображення й узагальнення історичних явищ. Для вивчення історіографічного процесу певних епох залучаються як джерела політичні та ідеологічні документи.

Кожний вид історіогр-х дж-л має своє пізнавальне навантаження. З XVIII ст, коли історичні знання перетворилися на науку, особливу роль відіграють монографії. Саме в них найгрунтовніше відбивається розвиток історичної науки. На основі монографічних досліджень створюються узагальнювальні праці, навчальні посібники тощо. Проте слід зауважити, що стан історичної науки на певний період її розвитку, її місце в суспільному житті можна простежити лише за історіографічними джерелами, взятими в сукупності.

3.Міфологічна історична думка. Як зясували вчені у IV-II тисдо н.е панувала міфологічна історична думка

Їй властивий синкретизм (не відокремленість людини від природи). Небудо уявлень про час і простір

Міф-це це символічне відображення і наївно бачення світу в образі богів і напів богів

-перекази які не піддаються верифікації, часто ці перекази є сакралізованими

Міфи передавали з покоління в покоління

З винекненням держав:Шумер,Дав.Вавлон,Єгипит спостерігається міфологізація особи правителя, якого починають прирівнювати до бога( н-д Стела Комунів сер.ІІІ тис)

Державна організація вимагала провадження відповідної документації. Від того часу до нас дійшло чимало документів, що складалися спеціальними царськими рахівниками про виконані робіт, повинностей, майнових справ тощо. Збереглося також ряд написів правителів (царів) різних міст-держав, які повинні були увічнювати їхні перемоги у битвах, дари храмам, мудрее правління. Ці записи засвідчують прагнення панівної верхівки залишити певний слід у пам’яті нащадків, сформувати сприятливий образ, який би тривалий час зберігався у пам’яті нащадків.

Утворення і зміцнення ранніх держав, потреби обґрунтування претензій на управління і владарювання дуже рано народили прагнення “увіковічнення” важливих для даної держави чи краю подій. Такі події за вказівкою правителів вибивалися у вигляді текстів на кам’яних плитах, стовпах, керамічних табличках. Найдавніші з них походять з ХХVІІІ-ХХV ст. до н.е. Завдяки матеріалу, на якому робилися написи або записувалися якісь акти, до наших днів дійшло декількак сотень тисяч документів. З часом у шумерів зявляється список царів, одночасно починають виникати розповіді про правління- анали. “Династичні аннали”, “Аннали ранніх царів”, “Аннали Вайднера” відомі лише у пізніших ассирійських і вавілонських копіях. Вони розповідають про послідовність правління царів Шумеру, Аккаду, Вавілону і Ассирії. Слід зазначити, що такі документи складалися жерцями храмів; ми знаходимо перші спроби їх авторів обгрунтувати успіхи або невдачі окремих царів тим, що дари і пожертвування одних забезпечували їм “довге і щасливе” владарювання, а скупість інших провадила до невдач і поразок.

У давньому Єгипті.обожнювалися природні явища, тварини, рослини. Література давнього Єгипту значно більш рузноманітна і багатша за шумеро-аккадську, включає описи царювань, казки, релігійні твори тощо.

Традиція царської анналістики була продовжена й вдосконалена у Нововавілонській державі, що утворилася у VІІ ст. до н.е. після звільнення від ассирійського панування, але проіснувала лише близько століття. Вавілоняни провадили аннали, які представляли собою порічні записи важливих подій, переважно політичного характеру. Їх відрізняла досить докладна хронологія, а також синхронізація з правліннями ассирійських царів (“Вавілонські аннали”).

Важливе значення має Біблія- Ст. Завіт(ХІІ ст. до.н.е.):-здійснюється розрив з міфологічною традицією яка поєднувалось з світом людей і Богів;

-формується ідея розвитку,змін,боротьби

У Біблії сформувалась ідея лінійності розвитку, та поняття історичного часу.

4. Біблійне бачення історії. Своєрідною збіркою історичної літератури є Біблія (точніше, Старий завіт). У основі історичних книг Біблії лежать жрецькі або, з часів Соломона, царські аннали, перероблені невідомими авторами в різний час, від Х до II ст. до н.е. Проте при освітленні ранніх періодів, відчувається великий вплив епічних народних творів. Але вже в "Третій книзі Царств" (висхідною до X - IX вв. до н.е.), знаходиться досить реалістичний підхід до подій минулого. Тут немає механічного втручання бога в усі події, немає чудес, а історичне оповідання включає портрети дійових осіб, крім того, виклад місцями розвивається у вигляді ланцюга причин і наслідків.

Проте при визначенні історіографічної цінності Біблії в цілому необхідно виходити, не з історичних достоїнств деяких її книг, а із загальної теократичної, богословської установки, яка вплинула на розвиток цілого напряму в історіографії, - клерикалізму, досягло особливо свого розквіту в період середніх віків.

Важлива роль «Біблії» – Старого Завіту. Викладена у ньому історія євреїв внесла чимало нових ідей:

• здійснено розрив з міфологічною традицією, що поєднувала світ богів і світ людей;

• сформульовано ідею розвитку, змін, боротьби, ідею лінійності розвитку, початку і кінця земного буття;

• виникло уявлення минулого, сучасного, майбутнього, тобто історичного часу;

• подано ідею універсалізму в розвитку людства – ідея теологізму – визначеності життя волею Вищого розуму.

У VIII – VI ст. до н.е. започатковуються докорінні зміни у становленні культурно – духовних цінностей майбутньої європейської цивілізації – це «вісьовий час». Окреслився початок переходу від міфологічного до філософсько – наукового осмислення питань, період становлення нового типу раціональності, коли думка набуває предметності, а засоби мислення стають самостійними об'єктами ідеальної природи.

5. Давньогрецька історіографія. Геродот та його роль у розвитку історичної думки. Зародження історичної думки і літератури у греків припадає на VII - VI ст. до н.е., коли система традиційних міфол-х переконань, генеалогічних віддань піддалася критичній переоцінці. Батьківщиною гр.-ї історіогр-ї стали іонійські поліси Малої Азії, звідки вийшли перші історики. Термін "історія" також іонійського походження і означав спочатку – "дослідження". Перші ж прозаїчні твори на історичну тему називалися по-грецьки "логос" ("слово", "розповідь"), а їх автори іменувалися "логографами"тобто що "пишуть логос"). Малося на увазі, таким чином, що змістом логосу є щось реальне те, що відбувалося або існувало.

Гекатей з Милета (540-478 рр. до н.е.), намагався дати раціоналістичне тлумачення переказам про походження і діяння легендарних грецьких героїв.

Слід зазначити також розробку логографами, зокрема Геллаником з Митилены (495-411 рр. до н.е.), методу хронологічної фіксації подій за допомогою генеалогії і синхронизмов (приблизного датування факту шляхом вказівки його відношення в часі до іншого, відомішому факту). Логографы першими ввели в історичну літературу географічні і етнографічні екскурси.

Геродот (бл. 490- бл. 431). «Історія». Поділ на 9 книг відбувся пізнішими істориками. Споч праця являла собою лише геогр.-й і етнограф-й опис земель, в яких він побував. За змістом можна поділити на 2 частини. Перші чотири і поч. 5-ї – про поступове посилення Персії, Вавилону, Ассирії, Єгипту, Скіфії. Основний зміст першої частии – війни греків з варварами. Друга частина являє собою послідовну іст-ну розповідь про греко-перські в-ни.

Сам Геродот називає розповіді «лотосами». Основна проблема твору – «чому варвари воюють з греками». Велике місце при спробі встановлення причинних зв'язків подій в "Історії" займають ідеї долі, року, випадку (утілюваних в образах богинь Немезіди, Тихі, Мойри та ін.). Джерелами для опису йому послужили твори логографів, власні спостереження і замітки, розповіді учасників подій, перекази.

Методологія Геродота. Треба встановити істинність зібраних свідчень, відібрати необхідну інф-ю.

Методи відбору інф-ї. коли йдеться про легенди, він наводить усі версії і вказує, яка йому найбільше імпонує. Дещо повністю відкидає. Відокремлює власні спостереження від того, що знає лише за слухами.

2 принципи: раціональний і міфологічний.

6. Минуле і сучасне в працях Фукідіда та Ксенофонта. Фукідід (460-396). Автор основ історичної критики.

«Історія Пелопонеської війни» описано події з 431 до 411 р. до н.е. (всього тривала з 431 до 411). Скл з 8 книг. Першим став критично ставитися до повідомлень.

Звертає увагу на причини і приводи війни. Фукідіда можна назвати засновником "прагматичної історії".

Виключає втручання богів в іст-ні події.

Прихильник розумно впорядкованої влади (високо оцін-в помірно-олігархічне правління в Афінах).

Високий ступінь об’єктивності.

Зміст:

Ретельний опис воєнних подій. Опис вн-го життя воюючих сторін, угрупувань, змін в пол.-му житті Афін і Спарти.

Перша книга. У вступі короткий, але ґрунтовний опис ранньої іс-ї Греції, причини війни (Спарта боялася піднесення Афін).

Друга книга. Опис-ся 1-й етап війни (431-421) – Десятилітня війна.

Шоста-сьома. Афінська експедиція на Сицилію.

Значна частина написана за гарячими слідами; вставки.

Фукідід намагався направити думку читача в певному напрямі. Він вваж-ся батьком психологічної історії.

Ксенофонт (430-355). Питання – історичні, економічні, філософські, військові. Був прихильником Спарти.

«Похід Кіра» - мемуари про експедиції Кіра і «відступ 10 тисяч».

«Грецька історія» (в 7 книгах). До 362 р до н.е. Робота є продовженням праці Фукуідіда (з 411 р). Прославляє Спарти і її правителів. Перші дві книги розповідають про кінець Пелопон-ї війни в літописному стилі. Доводиться до битви під Мантином (362 р. до н.е.).

Історію розглядає як результат довільних дій царів або полководців. Ряд моментів Пелоп-ї війни свідомо опускає, умовчує або ж допускає неточності в освітленні. Цінність історичної праці Ксенофонта в тому, що він писав про свій час, сам був учасником багатьох подій.

Мемуарний характер носить і інший твір Ксенофонта - "Анабасис", в якому описана боротьба загону грецьких найманців на стороні Кіри Молодшого. Ксенофонта можна вважати його одним з родоначальників історичного портрета (Кіра Молодшого), засновником мемуарної літератури.

7. Історичні погляди Корнелія Тацита та Светонія Транквіла. Тацит був вихованцем риторичної школи і стоїчної філософії. «Історія». Охоплює період з 69 до 89 (від смерті Нерона до смерті Доміціана) рр. в 12 книгах. Збереглися перших чотири книги і поч. 5-ї (69-70 рр). Вв., що потрібно чесно описувати минуле з його злочинами і ганьбою для напучування нащадків. Прославляти тих, хто кинув виклик тиранії. Горизонт Тацита як історика Риму обмежений рамками імператорського двору, сенату, верхівки армії - про життя нижчих верств населення столиці автор майже нічого не повідомляє, що стало слідством невисокої думки Тацита про роль римського народу в історії.

«Аннали» (оригін. назва «Від смерті божественного Августа»). Опис подій з 14 до 68 р. (кінець дин-ї Юліїв-Клавдіїв). Скл-ся з 16 книг. Піддавав критиці дж-ла. Збереглися перших 6 книг і останніх 6. Дає власне трактування, хоч і не завжди об’єктивно. Не охоплював всю імперію, а лише історію міста-держави.

Гай Светоній Транквілл (70-140 рр.). Маючи доступ до імператорських архівів, він склав життєписи перших 12 імператорів ("Життя дванадцяти цезарів"), зосередивши увагу, передусім, на скандальній хроніці їх правління. Мету історика визначав не пояснення, а тільки опис згідно з обраною їм риторичною схемою біографію того або іншого правителя. Для Светония характерні точність, ясність і стислість викладу. Замість офіційної історії правителів він описував їхні звички. Писав сухою і простою мовою, з доданням гумору. Праця скл з 8 книг: від Цезаря до Доміціана.

8. Римська латинська історіографія. Тіт Лівій. Римська історіографія розвинулась під безпосереднім впливом елліністичної, але мала також своє власне коріння. Найдавнішими пам'ятками рим-ї історіогр-ї були записи римських жерців на таблицях, які отримали назву "анналів". Вони вміщували опис гол-х пол.-х подій, а також астрономічних та клімат-х явищ. Таблиці виставлялись для загального огляду біля будинку головного каплана. Вони провадились від V ст. до н.е. Власне історіографія розпочалась під грецькими впливами з ІІІ ст. до н.е. Перші римські історики писали свої твори грецькою мовою, оскільки латинська ще не виробила потрібної термінології. Вони опрацьовували у літературній формі храмові таблиці й тому їх називали "анналістами". Ці перші історики намагались представити римську історію від найдавніших часів, включаючи в опис також історію італійських міст, релігійних культів тощо. Перший історичний твір латиною написав Марк Катон Старший (234-149 рр. до н.е.), який з недовірою ставився до всього грецького і закликав до патріотизму, вважаючи, що грецька мова і культура "знищують" підстави традиційного римського стилю життя.

Тіт Лівій (59 до н.е.-17 н.е.). Став засновником альтернат-ї іс-ї, описавши можливу бор Риму з Олекс-м Македонським.

«Історія Риму від заснування міста» в 142 книгах». Охоплює періоди поч.-чи від 753 до н.е. до 9 н.е. З 142 книг повністю збереглися 35. Книги згруповані по в 10 в декади і по 5 в напівдекади. Зазв на початку декади вміщ-ся спец-й вступ. Справжня назва невідома, але автор називав його «Літописом». Початок роботи в 27 р. до н.е.

Національна іс-я, а іноз-ї торкається лише тоді, коли вона впливає на Рим.

Сухі розповіді попередників висвітлював в яскравому забарвленні. Ясність, правдоподібність.

Знаходячи різну інф-ю про певну подію, він повідомляє про розходження.

Правдоподібність для нього важливіша за правду. Він майже не виправляв помилок попередників, а просто вказував на них.

9. Християнська концепція історії. Аврелій Августин. Вихідним моментом переходу від античності до середньовіччя була криза Римської імперії ІІІ-ІV ст. На початку ІV ст. христ-кі ідеологія і культ перетв-ся з протесту поневолених і знедолених у офіційно визнану релігію, у спосіб світобачення і систему морально-духовних цінностей. Християнський культ віднайшов своє місце у системі державної влади і авторитету. Християнство внесло принципово новий момент: хресну смерть та воскресіння Ісуса Христа, котрі розділили історичний процес на дві якісно різні частини — час Бога- Отця і час Бога-Сина. Від Ісуса Христа, який спокутував людські гріхи, для усіх людей відкрито шлях до спасіння під час досягнення кульмінаційного пункту розвитку — Страшного Суду, яким завершиться світова історія і розпочнеться Царство Боже.

Першим досвідом християнської історіографії були три праці єпископа з Кесарії Євсевія (бл.263-339 рр.) “Хроніка”, “Церковна історія” і “Житіє Константина”. Через усі праці проходила ідея божественного провидіння, якому підпорядковане усе людство і яка знайшла концентрований вигляд у втіленні Ісуса Христа. У відповідності з цим історія поділялась на дві частини — “до Різдва Христова” і “після Різдва Христова”

Найбільш завершений вигляд теологія історії раннього християнства знайшла у праці Августина “Про Град Божий”. Августин, спираючись на Святе Письмо, подав християнську версію історичного розвитку. Він відповів на питання: що нового внесло християнство у історичну свідомість європейських народів?

У центрі християнського світобачення замість античного Космосу опинився Бог, наділений усіма атрибутами незмінності, всебачення, безмежності і всемогутності. Він створив і скеровує єдиний світ, що складається з Неба і Землі й нараховує близько 6 тис. років від “дня творення”. Християнська картина світу засновувалась на вірі, як вихідному положенні орієнтації людини в світі. Віра не лише передує розуму, але є в сутності єдиним об’єктом діяльності людського розуму. Світ реальний — це лише блідий і недосконалий відбиток світу Бога-творця. Життя у реальному світі складне і небезпечне, безрадісне і насичене стражданнями. Перебування людини на землі є “стражданням” і “вмиранням”, тому що воно є наслідком гріхопадіння, перемоги ворожих сил (диявола). Земному життю протиставляється потойбічний світ, створений Богом — Град Божий. Він є дійсним сенсом і призначенням кожної людини. Смерть є способом єднання з Богом. Бог скеровує людину, допомагає їй знайти вірний життєвий шлях у вірі. Без Бога людина ніщо, порох.

Таким чином раннє християнство відмовилось від однієї з провідних ідей античності — оптимістичної оцінки людської сутності, її активної, творчої ролі у земному житті. На відміну від античних мислителів Августин ставив людину в залежність не від природних і соціальних умов, а від етики громадського життя. Провідним наміром такої розстановки понять була ідея єдності усього роду людського, який походить від однієї пари — Адама і Єви.

Для християнської догми історія набула особливого сенсу, тому що символи віри представляли собою сукупність цілком конкретних історичних подій (життя і діяння Христа).

Л-ка іс-я у теологічному тлумаченні це боротьба добра і зла, віри і невір’я. Але людина у такій історії виявлялась не активним учасником подій, а лише одним зі знарядь божественої волі — провидіння. Ідея провіденціалізму — намагання знайти у всіх явищах земного життя прояви божественої волі — стала підставою теологічної історії і, водночас, її методом тлумачення історичних подій. Августин твердив, що події земної історії людства і спроби її пояснення якимись іншими, крім провіденціальних, чинниками, є “оманою”, позбавленою дійсного сенсу. Таким чином, Августин розглядав історію як діяння Бога, як священу історію, а теологічний погляд на історію завдяки комплексності і системності утримувався дуже довго.

10.Англійська середньовічна історіографія. Беда Досточтимий, Іоанн Солсберійський та ін. Анґлійська історична думка розвивалась у цей період поза обсягом ідей

“нової Романської імперії християн”. Імперія Каролінґів вже занепадала, коли король

Уессексу Альфред Великий (849-899) побудував стабільну, міцну державу анґлів і

саксів. У ній народилась оригінальна історична праця “Анґлосаксонські хроніки”,

яку за дорученням короля провадили давньоанґлійською мовою. Альфред Великий

був великим прихильником літератури і мистецтв, згуртував навколо себе групу

освічених осіб, котрі за його вказівкою переклали на давньоанґлійську мову

найвідоміші праці середньовічної теологічної думки, що дозволило значно поширити

коло їхніх читачів. Зі смертю короля спалах анґло-саксонської літератури згас.

Ордеріка Віталія (1075-

1143) “Церковна історія”, котра стала добрим джерелом для істориків ХІХ-ХХ ст. Її

автор відвідав монастирі Франції, Нормандії, Фландрії, Анґлії, де знайомився з

місцевими бібліотеками, нотував власні спостереження. У підсумку його твір

відбігав від теологічної догми і нав’язував до античної традиції у описі подій:

переказував повсякденний побут і життя мешканців різних країн, традиції і звичаї, матеріальну і духовну культуру тощо. Цікаво, що, виявляючи негативне ставлення до

норманів, він водночас високо оцінював значення норманських завоювань у Європі.

Беда Досточтимий (672-735). Англ-й бенедикт-й монах. Названий Домт-м після смерті. 1899 – канонізований. Створив свою систему хрон-ї (від створ-я світу до Р.Х. – 3952 р.). «Церковна іс-я народу англів». Хоч історія поширення і утвердження римо католицької церкви в Англії являється головною темою, а розповіді про чудеса займають не мале місце, помірна увага приділена політичній та соціально-економічній історії Англії VI-VIIст. Праця також являється важливим джерелом. Інший твір Беды - всесвітня хроніка, побудована за планом Августина з періодизацією по шести "віках".

Поч-є працю не з створ-я світу, а з опису островів Брит-ї і Ірл-ї і вторгнення Юлія Цезаря. Головна тема – пошир-я і утвердж-я римо-катол ц-ви в Брит-ї. Викор-в значну к-ть док-в (копії листів Папи). Засуджує короля за те, що він роздає землі вел-м землевласникам нібито для буд-ва мон-в, а його синам вже не вистачає земель. Народні землі (фолкленд) і феодальна власність (букленд). Зробив коментарі до Біблії (гомілія). Вніс зміни до Вульгати (титул до перекладу Біблії). Його версія офіційно викор-ся до 1979 р. Вигадав іменя трьох волхвів: Каспер, Мельхіор, Бальтазар.

Іоанн Солсберійський.

«Полікратік», «Металогіки». Іоанн Солсберійський розрізняв світську й духовну влади. За його вченням духовна і світська сфера суспільства — це два різних політичних співтовариства, але вони обидва перебувають під духовною владою. Остання також має політичний вимір, вирішуючи духовні справи може брати участь у світському житті. Він доводить, що світська влада, повинна діяти відповідно до законів природи і розуму (Природу він розумів як інструмент Бога). Іоанн Солсберійський вперше ввів в європейську думку органічну теорію світського політичного ладу. Державу мислитель ототожнював з людським тілом, в якому голова — це князь; серце — сенат; судді — очі, вуха і язик держави; солдати — руки; землеробці — ноги. Душею держави є священик. Аналогія ця доводиться до того, що фінансові чиновники та зберігачі королівської скарбниці уподібнюються шлунку і кишкам, які, якщо вони переповнені через надмірну жадібність і занадто чіпко утримують свої накопичення, породжують незліченні і невиліковні хвороби, так що через їх недугу загибель загрожує всьому організму . Розуміння держави як єдиного організму, уподібненого природі, передбачало, що політичне управління повинне здійснюватися відповідно до законів природи, тобто розумно. Природа розуму вимагає від короля правити згідно з правом і справедливістю. Найважливіше відкриття Іоанна — використання латинського слова «принцес» (державець) для позначення не тільки конкретного правителя або конкретної посади, а й правителя взагалі. Піддані згідно з волею Бога наділяють владою князя, який у своїй діяльності підпорядкований божественним законам і отримує від церкви меч (право застосування сили). Іоанн обгрунтовує право, і навіть обов'язок тирановбивства.

11.Італійська середньовічна думка. Іоахим Флорський. Фундатором першої європ-ї майстерні письма вважають Кассіодора (VІ ст.) — “останнього римлянина і першу людину середньовіччя”, який перейшов на службу до остготів. Наприкінці життя він перетворив свій маєток на монастир, при якому заснував школу і майстерню письма, в якій ченці переписували книги. У підсумку була створена поважна бібліотека. З кінця УІ ст. у Європі одна за одною 519 р. на замовлення спадкоємця Теодориха Остґотського — Евтариха згадуваний вище римський аристократ Кассіодор склав малозмістовну “Всесвітню хроніку”, що представляла собою компіляцію з пізньоримських істориків. Автору присвячувала ідея обґрунтування початку “нової епохи”, яка продовжувала славні традиції Риму — епохи примирення й злиття

“варварів” і римлян.

“Ґетика” (12 книг, які не дійшли до нас), де він намагався довести давність і знатність родоводу ґотських правителів, виводячи їх від фракійців (ґетів). Загалом ранньосередньовічні іс-ки доклали чимало зусиль для пошуку аргументів на користь нових правителів, а також звеличення “варварських” народів, які опанували Західну Європу. При цьому не зупинялися перед фантастичними побудовами, котрі ґрунтувалися не стільки на переказах, скільки довільних аналогіях (наприклад, ґоти виводилися від ґетів тільки завдяки співзвучності етнічних назв).

Історична думка Італії не вирізнялась від поширеної у Європі. Італійські ченці й теологи компілювали переважно твори, що писалися у Франції та Німеччині. Проте саме в Італії виник такий оригінальний жанр історичної літератури як “міські хроніки”. У містах Північної Італії, що були просякнуті світським духом і де політична боротьба та ек-ні стосунки були переплетені у міцний вузол суперечностей, “життєві проблеми” чинили поважний вплив на світогляд освічених осіб. Міські хроністи Мілана, Ґенуї, Пізи, Венеції та інших описували вн-ю боротьбу партій і кланів, не вдаючись до теологічного обгрунтування подій. На першому плані у них виступали інтереси “своїх” угруповань. Так, диякон Арнульф (1085 р.) у своїй “Міланській хроніці” описував події з позицій аристократії. Протилежний погляд на міську боротьбу висловлював у одноіменному творі прихильник патаренського єретичного руху Ландульф.

У ХІІІ ст. міські хроніки іт-х міст-республік досягли значного розвитку, торуючи дорогу світському погляду на сучасні й минулі явища. Серед багатьох такого плану творів заслуговує на увагу “Хроніка Салімбене” (сер. ХІІІ ст.), написана ченцем з Парми Салімбене з метою висвітлити пол-ну боротьбу в декількох італ-х містах. Хроніка була оригінальним твором, який поєднував хронограф, міську хроніку, мемуари і проповіді, свідчив про неабиякий кругозір її автора. Крім того вона була складена т.зв. “нар-ю латиною”, містила багато приказок, пісень, а також величезну к-ть цитат з Біблії. Будучи ченцем франциск-го ордену, Салімбене критично висловлювався на адресу вищої церк-ї ієрархії та пол-ї еліти, за що його твір був “заарештований” в одному з франциск-х мон-в.

Серед істориків XII ст. творцем нової історичної концепції був абат одного з монастирів в Калабрии (південь Італії) Іоахим Флорський, що жив в другій половині XII ст. (помер у 1202 р.). На основі вивчення закономірного розвитку с-ва у минулому прагне зрозуміти счасне і передбачати майб-є. Це майбутнє розуміє не як кінець світу і заспокоєння л-ва в царстві небесному, а як настання досконалішого ладу на землі. Римська імперія і католицька церква в її сучасному вигляді не являються, із його точки зору, останньою формою існування л-го с-ва, а піддадуться корінним змінам і зникнуть задовго до кінця світу. Як духовна особа, він уявляє іс-й процес, як процес розвитку хр-ї ц-ви. Людство проходить у своєму розвитку три фази. Перша фаза - це час "бога батька", коли суспільство тримається тільки страхом, коли покора людини "закону" зумовлена рабством. Ця фаза триває до появи Христа. Далі – час "бога сина". У цей п-д л-на ще не вільна, хоча страх вже змінився свідомою покорою, "дисципліною". Отже, держава і церква, як форми примусової орг-ї с-ва ще потрібні. Але вже з часу зародження чернецтва закладається основа нового, третього ладу для якого хар-на повна свобода духу. Коли цей перехід здійсниться держава та церква з властивими їм елементами насильства стануть непотрібними і зникнуть.

12. Французька середньовічна історіографія. Флодоард, Ліутпранд, Гвіберт Ножанський та ін. Гвіберт Ножанський (1053-1124)

Історіограф І-го хрестового походу. Головні праці «Діяння Бога через Франків»(в 7 книгах). Вона присвячена І хрестовому походу на Єрусалим (1095-1100). В ній прославляв франкський народ; патріотичні ідеї, порівнюючи фр-х воїнів з іншими відає перевагу першим; пояснював причини походу. В праці спостерігаються провіденціоналістські позиції. Джерелами праці виступають: твори Аноніма; Фульхерія Шартрського. Характерне некритичне ставлення до легенд і передбачень.

«Про моє життя»: спогади про свою сімю, дитинство, виховання, навчання в монастирю; історія Ножанського монастиря; іст. боротьби мешканців Лано проти єпископа Годрі в 1111 р за комуну; про гріховне захоплення молодого монаха класичною світською поезією; аналіз становлення людської особистості; побутову життя. Написана під впливом Августина(«моя сповідь»).

Флодоард (894-966) - фр. хроніст, поет, канонік Реймського собору, автор «Історії реймській церкви»(в 3-х книгах) і «Анналів». Останні охоплюють період з 919 по 966 р і є важливим джерелом по політ, іст

Ліутпранд кремонський - єпископ м. Кремона в Північній Італії, історик і дипломат імператорів Священної Римської імперії німецької нації Оттона II і Оттона III. Народився в Павії близько 920 м у знатній лангобардской сім'ї, помер на початку 972 р Батько Лиутпранда був впливовою особою при дворі, в 927 м виконував дипломатичну місію в Візантії від імені короля, але незабаром після повернення в Італію помер. Вітчим Лиутпранда також був послом в Константинополі в 942 р Сам Ліутпранд отримав прекрасну класичну освіту у придворній школі італійського короля Гуго, добре оволодів грецькою мовою. У 931 р юний Ліутпранд, що володів прекрасним голосом, був запрошений в палацову капелу, пізніше отримав сан диякона. З 945 р Італією став правити маркграф Беренгара (король Італії з 950 р), і Ліутпранд служив у нього особистим секретарем, виконував посольську місію в Константинополі в 949 р Проте потім з невідомих причин відносини Лиутпранда з Беренгара зіпсувалися, і молодий диякон був змушений тікати до Німеччини до двору короля Оттона. Там Ліутпранд зробив успішну кар'єру і в червні 961 р був поставлений на єпископську кафедру в Кремоні. У наступні роки він брав участь у багатьох політичних подіях, виконував дипломатичні доручення Оттона в Римі та Равенні, брав участь в імператорській коронації Оттона на Різдво Христове в 967 р У 969 р Ліутпранд їздив до Константинополя сватати Феофано, дочка візантійського імператора Романа II, за сина імператора Оттона. За деякими відомостями, він вирушав до столиці Візантії ще раз в 971-972 рр. у складі посольства кельнського архієпископа Геро, для супроводу до Німеччини принцеси Феофано. Або по дорозі до Греції, або відразу після повернення додому Ліутпранд помер. Перу Лиутпранда належать три твори. «Антаподосіс» («заплата») в 6 книгах, головний його праця, коротко і не завжди послідовно розповідає про історію європейських держав в 887-962 рр. Друге твір Лиутпранда, «Діяння Оттона», містить всього 22 глави і присвячено діяльності Оттона в 960-964 рр., Його італійському походу і військових дій проти папства. Тут є вельми цікаві відомості про життя і звичаї папського двору. Твір це цілком об'єктивно, про себе Ліутпранд говорить у третій особі, призводить документи, листи, промови. Особливо цікаво третє твір кремонського єпископа - «Звіт про посольство в Константинополь». У ньому він, щоб відвернути увагу імператорів батька і сина Оттонів і імператриці Адельгейди від підсумків своєї місії, що закінчилася повним провалом, привів безліч подробиць і другорядних деталей, що мають, однак, важливе значення для історії. Тенденційно, місцями злобно, але при цьому досить точно описав Ліутпранд життя Константинополя, зовнішність і звички імператора Никифора II Фоки і його найближчого оточення. Твори Лиутпранда служать важливим джерелом з історії Священної Римської імперії, Італії, Візантії та Давньої Русі. Наприклад, в «Антаподосісе» наводиться докладна розповідь про невдалий похід київського князя Ігоря на Візантію.