Спогади Іванюк Марії Юхимівни:

« Мій батько був старостою, до цього був головою сільської ради Левчук Юхим Іванович. В грудні 1942 року, коли батька не було вдома, прийшло троє незнайомих і забрали мене. Привезли в селище Ярунь, яке на той час було районним центром. Начальник поліції Кульбач мучив мене, примушував з ним спати. Вранці з усіма відправили на комісію в Новоград – Волинський. Хто «бракований», тобто хворий, ставили на руці печатки.

Мені вдалось втекти, бо поліцай Крикун мені допоміг. Тиждень я пробула вдома, а потім знову забрали.

В Германію везли в вагоні без вікон разом з хлопцями. І до самого кордону не відпускали.

На кордоні нас завели в баню, дали по кусочку хліба і помістили в бараки. Приїзджали хазяї, нас вибирали на роботи, бо треба їм була робоча сила, а євреїв не брали, їм на руках випалювали номери. Мене не вибрали хазяї і нас повели в бараки в місті Дрезден. Спали на нарах, матраци і подушки були із соломи. Було чисто, але клопів було багато. На нарах сидіти не можна було. Працювала на заводі «Reік». Нам давали довгі рукавиці. Ми іржаві деталі кидали в резервуар з кислотою і через деякий час виймали, як нові.

Їжу давали по талонах. В неділю давали один раз, а в робочий день два рази. Хліб давали порціями на три дні. Картоплю також важили, якщо багато, то відрізали.

На роботу возили з поліцаями. Як мала кінчатись війна, примушували нас копати окопи.

9 Травня нас звільнили. Наші визволителі нас не любили, вважали зрадниками. Нас пішки пригнали в якийсь табір. Потім потягом у Львів на станцію «Зимні води». Зі Львова в Новоград – Волинський.

Приїхала додому 18 серпня 1945 року, а батька нема. Нашу хату спалили німці».

Під час Великої Вітчизняної війни на території села воювали три незнайомих партизана. Вони добували інформацію про німців і відразу зникали. Та одного разу, зі спогадів Лапчука Івана Євтуховича, коли вони зайшли в село, німці їх розстріляли.

З перших днів війни семирічний Сергій Рибак разом зі своїм батьком Григорієм Кириловичем став партизаном загону з’єднання Малікова, що базувався у довколишніх Туганівських лісах. Ось це і стало фатальним для його сім’ї. «Коли про це дізнались фашисти матір Тетяну і молодших моїх сестричок Ганнусю і Оленку зачинили в хаті і спалили живцем. Я тоді встиг заховатися - згадує Сергій Рибак - Мама була вагітною, то їй спершу проштрикнули багнетом живіт… Вже потім бабуся моя знайшла на згарищі частинку маминого намиста, а з сестер не залишилось нічого». Григорій Кирилович Рибак був старшиною розвідроти, якою командував Андрій Кіндратович Чурсін. Тож і малий Сергійко виконував доручення розвідників: збирав розвіддані, передавав записки з донесеннями про техніку противника командиру.

Від фашистських загарбників село Велика Горбаша визволили 8 січня 1944 року частини першого Українського фронту. За час окупації гітлерівські розбійники спалили церкву, яка була дуже красива, зруйнували цегляний завод, колгоспні будівлі, знищили поголів’я худоби.

На фронтах Великої Вітчизняної війни билося 87 жителів села, в партизанському загоні – 12. 68 громадян віддали своє життя за Батьківщину. За мужність і відвагу в боях 45 чоловік нагороджені бойовими орденами й медалями.

Відбудова села розпочалася відразу ж після звільнення його від фашистів і проходила у надзвичайно складних умовах. Відновила роботу сільська рада. Головою сільської ради був Тарадайник Арсень Семенович.

У післявоєнні роки до проблем, породжених війною, додався голод 1946 – 1947 роки. Від посухи загинули посіви, була низька врожайність озимих і ярових культур. Розмір обов’язкових поставок зерна державі збільшився. Після виконання планів хлібозаготівель зерна в селі майже не залишилось.

Зі слів очевидців в селі від голодомору ніхто не помер.