Спогади, Куприянчука Степана Івановича,1913 року народження, батьків якого було розкуркулено:

«Моїх батьків називали «куркулями». У нас була старенька хата, клуня, корова, коні і 20 десятин землі. Батьки важко працювали і внаслідок цього й мали трішки більше від інших. Коли почалася колективізація, прийшли до нас наші ж сільські люди, забрали все зерно, розкидали клуню, забрали матеріал на хату, коні, материного кожуха, а нас вигнали з хати. Тоді для того, щоб вижити люди доносили одне на одного. Ми були закопали скриню зерна, сусід Харитон сказав, про це тоді забрали й те. Для того, щоб не померти з голоду, їли картопляні стебла, липове листя, воронячі яйця. 1933 року мої батьки померли з голоду. Ми, діти, залишилися сиротами. Із села нас вигнали. Ми влаштувались в «леспромхозі» на роботу. Там нам видали робочі паспорта, платили заробітну плату, давали хліб. Батьків поховали на сільському кладовищі. В своєму горі я звинувачую тодішню владу».

Спогади Щавінського Олександра Івановича, 1928 р. Н.

«Голод був викликаний неврожаєм. Відбирали в людей продукти. Це робили місцеві чиновники, можна сказати, поліцаї. Доносити владі на сусіда було небезпечно, бо на наступний день могли наказати і самого доносчика. До людей застосовувалися покарання, арешти. Люди, щоб уникнути поборів, ховалися і втікали. Можна було і сховати дещо з їжі, але боялися.

А їх до хати приходило багато. Приходили у будь-який час, стукали в двері вночі, ходили, доки не вибирали всього.

Людей гонили в колгоспи. Багатих примушували. В них самовільно брали зерно, худобу, сільськогосподарський реманент. Сховати його було ніде.

Тим, хто вступив до колгоспу, давали їсти. Всі знали закон про п’ять колосків. Ніхто не смів самовільно навіть ступити на колгоспне поле. Його охороняли місцеві поліцаї.

Люди почали вмирати вже в 1932 році. Малих сиріт зовсім вигонили з села – вони були діти «ворогів народу». Не голодували ті, що мали владу в руках і їх близькі.

Люди допомагали один одному. Голодні їли все, що могли знайти: збирали гнилу картоплю і пекли млинці, їли листя і кору з липи. З тварин – їли зайців, але тоді їх майже не було».

Спогади Кравченко Лариси Степанівни, 1944 р. Н.

Мій дідусь, Михальчук Мусій Тарасович, був працьовитою людиною. Мав 20 десятин лісу, 40 десятин землі, пару коней, 5 корів, хату, хлів.

Сім’я складалася з жінки і семи дітей.

Як почалось розкуркулення, дід, звичайно, не хотів іти до колгоспу, бо мав свій шматок хліба. Щоб діда заарештували, потрібний був привід. От і придумали, що дід вкрав 8 кілограмів насіннєвої конюшини (якої він не брав). За те його і судили.

Майно конфіскували, забрали хату, хлів. З хати зробили маленьку школу, а з хліва побудували конюшню для колгоспних коней. Виселяли їх з хати зимою. Старший син Михайло схопив торбину з мукою і хотів заховати. Він біг босими ногами по льоду, подалі від своєї хати, свого дому. Хтось і з тих, що прийшли заарештовувати діда, побачив це і вистрелив у цю торбину. Хлопець упав, а мука розсипалась по всьому льоду, неначе людська доля і біль розкидалась у різні боки.

Після того, як діда забрали, його жінка Наталка з дітьми вирили землянку на жолобенському полі, там і жили. Життя проходило в злиднях, в холоді, в голоді. Вмирали голодною смертю діти: Андрій, Лівонько, Михайло. У 18 років вмерла від голоду і дочка Параска.

Повернувся дід Мусій живим, але невдовзі захворів тифом. Працювати, звичайно, не міг, а жити треба було.

На той час у Жолобному був радгосп, а керував ним єврей Голод. Він непогано ставився до людей. От для того, щоб дід якось міг вижити, наказав висаджувати діда на коня, щоб він пас худобу і за це одержував свою пайку хліба. Жінка цього Голода жила в Яруні. Він запропонував бабі Наталці носити в Ярунь (для його жінки) відро молока. За те вона давала їй хліб і суп. Суп бабуся з’їдала сама, а хліб приносила додому дітям. Отак і жили.

На мою думку, ні в одній сім’ї не було так важко, як в моїй. Навіть як розкуркулювали, забирали фотографії, наклеювали на магазині і стріляли в них. Стріляли навіть в ікони, які висіли в хаті. Доказом цього в нас є ікона, прострілена в ті роки.

Пізніше почали будувати маленьку хатинку в Великій Горбаші, яка стоїть і зараз. В ній я живу.

Здавалося, доля могла обминути нашу родину, але так не вийшло. Якщо занадиться горе, то вже надовго. На фронтах війни загинули ще 2 сини – Василь і Арсень. Доля чорною ниткою пов’язує наші покоління.

В селі Велика Горбаша 23 жителі зазнали політичних репресій.

Жертви сталінського режиму – великі сільські трударі – принижені і знищені більшовицькою владою лише за те, що прагнули добробуту своїй родині, були незалежними господарями своєї долі і не вписувались у комуністичні гасла «гвинтиків і цвяшків» нового суспільства. Позбавившись селян-одноосібників таким жорстоким і цинічним способом, влада вже із середини 30-х років розпочала всіляко пропагувати колгоспний добробут.

Так наприклад: колгоспник С.Т.Осипчук у листі до редакції районної газети «Прикордонна зірка» від 7 листопада 1937 року писав: «Тяжким і безпросвітним було моє життя до Великого Жовтня. Від тяжкої праці на куркулів рано помер мій батько. Коли мені сповнилося вісім років, пішов і я у найми до куркулів. Заможно і радісно живу тепер у колгоспі. Маю гарну хату, корову, свиней, вдосталь хліба та інших продуктів. Сім’я моя добре вдягається. Діти вчаться в школі. Щоразу стає життя кращим, веселішим».

У тридцяті роки широко пропагувався стаханівський рух. Десятки колгоспників прагнули виконувати свої виробничі завдання на 150 – 200%.

Зі слів очевидиці Романюк Василини Іванівни у Великій Горбаші 1935 року був збудований цегляний завод. При заводі був гуртожиток. «Спочатку цегляний завод належав державі. Інженера прислали нам з Ленінграда. Прізвище його я не пам’ятаю, але пам’ятаю, що на нього казали «єврейчик». В нього було два сини. Коли прийшли німці, їх одразу розстріляли. На заводі працювали три печі. Виготовляли цеглу. А коли в односельчанина Левчука згоріла хата, то на цьому заводі зробили черепицю, щоб перекрити хату. З глини також робили борошно. Його грузили на підводи і відвозили на залізничну станцію Колодянка та відправляли до Ленінграда. А близько 1938 року завод перейшов у власність колгоспу. І тоді у колгоспі з’явилися гроші».

Поступово в село прийшла електрика, радіо, пошта, телефон, телеграф. Відкрилася крамниця, медичний заклад, бібліотека та клуб, працювала школа.

1939 року почались будуватися тваринницькі ферми, майстерні для ремонту сільськогосподарського реманенту .В цьому ж році наш колгосп вперше виконав план здачі цукрових буряків.

Через посуху та суховій урожай 1940-го року був нижчий ніж 1939-го. 1941 року поля засіяли пшеницею, льоном, буряком, картоплею, але напад фашистської Німеччини перервав мирну працю жителів села.

7 липня 1941 року гітлерівські війська увірвались в село. В селі розгорнулись репресії. Знищувались партійні і радянські активісти, комуністи й комсомольці, єврейське населення. Молодь мобілізували на каторжні роботи до Німеччини. Навесні 1943 року гітлерівці вчинили і такий злочин, як торгівля дівчатами по 4 (дівчинка) – 5 (хлопчик) марок за дитину для роботи в Німеччині в якості рабів. З нашого села було забрано Іванюк Марію, Грушевського Василя, Самчук Ларису.