2. Право власності в системі речових прав (поняття, зміст, суб’єкти, об’єкти).

Власність є тією фундаментальною ос­новою, що забезпечує існування будь-якого суспільства — організованої су­купності людей.

Утвердження в Україні відкрито­го, демократичного, соціальне орієн­тованого суспільства не можливе без всебічного зміцнення інституту при­ватної власності. У цьому головна особливість впроваджуваних реформ, а відповідно, і визначальний прин­цип політики — утвердження права кожного громадянина на володіння, користування та розпорядження при­ватною власністю. Люди повинні вбачати свою життєву перспективу в реалізації можливості мати власність і одержувати від неї доходи.

Власність, право власності і право взагалі (з його принципами формаль­ної рівності і свободи), — зауважує ві­домий правознавець В. Нерсесянц, — має сенс лише там, де у суспільному житті є, визнається і діє індивідуальне людське начало, де, отже, окрема людина, індивід — це незалежна і самостійна особа, суб'єкт власності і права, тобто еко­номічно і юридичне вільна особистість.

Власність має соціальний, політичний, психологі­чний, культурний та етичний аспекти. Їх ми не будемо розглядати. Зазначимо лише, що широке розуміння категорії власності є важливим моментом розуміння сучасних процесів реформування економіки.

Привласнювати означає брати собі у власність, присвоювати. Власність одних людей на певне майно нерозривно пов'язана з відчуженням цього майна від інших людей. Категорії “привласнення” і “відчуження” є парними, не можуть існувати одна без одної. Це дає підстави говорити про власність як про такі відносини між людьми з приводу матеріальних благ, які поляга­ють у привласненні матеріальних благ одними особам (чи колективами) і відповідно у відчуженні цих благ від усіх інших осіб.

Оскільки особливості привласнення визначають характер суспільного виробництва, то можна ствер­джувати, що власність (привласнення) — це ядро ви­робничих відносин.

Отже, про відносини власності можна сказати, що вони, по-перше, являють собою певні виробничі відноси­ни (тобто відносини, які виникають між людьми в про­цесі виробництва — як його передумова і результат). По-друге, вони є відносинами людей з приводу привласнення матеріальних благ, перш за все засобів виробництва (його передумов), а також результатів виробничої діяль­ності. По-третє, сутність таких відносин полягає в при­власненні або належності матеріальних благ певним особам або їх колективам.

З'ясовуючи зміст економічного поняття власності як відносин привласнення матеріальних благ — вста­новлення над ними з боку власника “господарського панування”, що дає йому можливість за своєю волею усувати чи допускати інших осіб до користування своїм майном і самостійно визначати характер такого користування, — не слід залишати поза увагою питан­ня про особливості статусу самого власника. Наприк­лад, в умовах товарного виробництва власність зо­бов'язує власника бути виробником, організатором, комерсантом тощо, тобто зобов'язує його бути компе­тентне відповідальним перед суспільством.

Економічні відносини власності включають такі основні стадії їх реалізації: володіння багатством природи й створення нових матеріальних благ; розподіл матеріальних благ між членами суспільства; виробниче й особисте спо­живання матеріальних благ. Зазначені стадії реалізації економічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб'єктами) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме — повноваженнями “господаря” (власника). Гос­подарю надається можливість панувати над належни­ми йому речами. І таке панування має бути ефектив­ним, що можливо лише тоді, коли воно закріплюється певними правилами (правовими нормами) обо­в'язковими для усіх членів суспільства — як власни­ків, так і невласників.

Врегульовані правовими нормами економічні від­носини здійснюються як правовідносини і виступають у такій юридичній категорії, як право власності. На відміну від власності — економічної категорії, право власності є категорією юридичною.

Згідно ст.13 Конституції України після таких невід'ємних прав людини, як право на життя і сво­боду, найважливішим невід'ємним її правом є право власності.

Право власності є найважливішим речовим правом, з яким пов'я­зуються всі інші речові права. Право власності належить до природ­них прав людини, є абсолютним правом і ніхто не може його порушу­вати. Праву власника протистоїть невизначена кількість людей, і на всіх них покладено обов'язок не порушувати права власника.

Історично право власності виникло не відразу, а пройшло довгий шлях. Найпершим вирізненням права власності в юридичному полі було визначення його при правопорушенні: річ підлягала повернен­ню лише тоді, коли було заподіяно злочин (делікт), отже, прогля­дався зв'язок не між річчю і тим, кому вона належала, а між втра­тою речі і злодійством.

Великого значення набував поділ речей на рухомі і нерухомі. Ін­дивідуальна приналежність речі визначалася лише за відношенням рухомих речей до нерухомих, наприклад, землі, суб'єктивне право на них лишалося невизначеним.

Поняття права власності на нерухомість розвивається відповідно до соціального розвитку суспільства. З'являються поняття народу, племені, до землі має відношення громада, рід. Вони спільно корис­туються землею без чіткого визначення, що ця земля належить саме тому роду. У міру того, як плем'я, рід, союз племен осідають на зем­лі, з'являється поняття, що то їх земля у протилежність чужим об­щинам і родам. І це вже стає вирізненням родової власності або власності громад.

Наступним етапом є поява сімейної власності. Власність однієї сім’ї протистоїть власності інших сімей, відповідно зменшується об­сяг і значення власності громади. І тут треба відзначити особливий, публічно-правовий характер володіння землею — нею володіє не приватна особа, а член даної сім'ї або член даного союзу племен.

Річ власника належить лише йому одному, і його власність зав­жди ціла і повна. Можуть існувати права й інших осіб на цю річ, проте вони не складають окремих частин власності, вони невідділь­ні від неї і права власника на цю річ.

Аналіз права власності вирізняє дві його сторони — позитивну і негативну. У першій виражається право власника вільно розпоря­джатися своєю річчю (необмеженість права власності), у другій — його право усувати будь-яку іншу особу від впливу на цю річ (ви­ключність власності).

Характерною ознакою права власності є те, що воно існує само по собі незалежно від відносин між особами. Головне у праві власнос­ті — це панування власника над річчю. Право на річ дає відповідно­му суб'єкту безпосередньо виключну й обов'язкову для всіх владу над річчю. Суб'єкт цієї влади сам розпоряджається річчю, ніхто ін­ший не має права впливати на неї, у чиїх би руках вона не знаходи­лася; особа, яка має право на річ, після суду може вимагати визнан­ня свого права і видачі речі.

Ці риси права власності дістали своє відображення і в законодав­стві. У ст. 316 ЦК України вказується, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності, як і будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомочностей — володіння, користування і розпо­рядження. Цими правомочностями володіє власник, проте кожна з них, а в деяких випадках і всі вони разом, може належати не влас­нику, а іншій особі, правомочностями якій дозволив користуватися власник (наприклад, при договорі оренди). Сутність змісту цих пра­вомочностей полягає в їх залежності від власника і в залежності від закону самого власника. Право власності абсолютне, проте воно не безмежне.

Право власності — це приватне право, але воно має забезпечува­ти і публічний інтерес. Тому можливо при диспозитивному характе­рі права власності встановлення певних його обмежень. Основою встановлення цих обмежень є Конституція України. Згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, а також правовий режим власності.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, по­гіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 319 ЦК України).

Новий ЦК України визначає: власник володіє, користується, розпоряджається майном на власний розсуд (ст. 319), проте, на жаль, визначення цих повноважень кодекс не навів. Ці правомочно­сті складають право власності в суб'єктивному розумінні, яке озна­чає, що суб'єкт-власник має певні засоби впливу на річ.

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному ро­зумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність норм, які регулюють право власності. Право власності в суб'єктив­ному розумінні складають його правомочності — право володіння, користування і розпорядження.

Якщо право власності в об'єктивному розумінні виражає об'єк­тивно існуюче становище з правом власності в законодавстві і краї­ні, то право власності в суб'єктивному розумінні означає міру мож­ливої поведінки для суб'єкта-власника, яка об'єднує три правомоч­ності — володіння, користування і розпорядження.

З цього приводу можна навести визначення права власності в суб'єктивному розумінні, яке дає Є. О. Суханов: “Право власності як суб'єктивне цивільне право — це закріплена законом можли­вість особи на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджати­ся належним їй майном, одночасно беручи на себе тягар і ризик його утримання”.

Зазначене дозволяє звернути увагу на дві сторони права власнос­ті — дозвільну і зобов'язуючу. Право власності як суб'єктивне пра­во — це можливість певної поведінки, що полягає в єдності трьох правомочностей: володіння, користування і розпоряджання й одно­часно це певний тягар, який має нести власник.

Розглядаючи право власності як цивільні відносини ми повинні визначити детальніше їх суб’єктний, об’єктний склад, а також детальніше зупинитись на змісті.

Новий ЦК України називає таких суб'єктів права власності в Україні: український народ, фізичні та юридичні особи, держава Україна, територіальні громади, іноземні держави та інші учасники цивільних відносин (статті 2, 318 ЦК України). Усі суб'єкти права власності є рівні перед законом. Детальніше здійснення права власності окремими з названих суб’єктів ми розглянемо в окремому питанні лекції.

Об’єктами права власності можуть бути будь-які речі або майно, яке не вилучене з цивільного обігу. Хоча й закон й передбачає певні обмеження щодо здійснення права власності стосовно окремих видів майна визначеними суб’єктами, зокрема фізичними особами щодо вогнепальної зброї тощо. Дані положення знайдуть відображення у відповідному питанні лекції.

Зміст права власності згідно зі ст. 317 нового ЦК України скла­дають три правомочності — володіння, користування та розпоря­джання своїм майном.

Правомочності по користуванню, володінню і розпоряджен­ню виникають у власника одночасно з виникненням права влас­ності. Характерно, що разом, у сукупності, “тріада” правомоч­ностей, яка характеризує право власності у повному обсязі і роз­криває його зміст, може належати лише власнику і нікому більше.

Окремо право володіння, право користування, право розпо­рядження може належати також іншим особам – орендареві, наймачу, іншим, які здійснюють ці права лише при погодженні з власником. Правомочності власника щодо належного йому май­на здійснюються ним незалежно від волі та бажання всіх інших осіб і обмежуються лише законом. Проте й власник не може здійснювати своє суб'єктивне право на шкоду іншим особам.

Володіння – це фактичне перебування речі у господарю­ванні власника або можливість впливати на річ.

Право володіння у суб'єктивному значенні є закріплена у відповідних нормах права можливість фактичного володіння річчю:

Фактичне володіння може бути:

• фізичним;

• госпо­дарським,

оскільки, однаково володіє річчю той, хто утримує її фізично, наприклад, має книгу у портфелі, а також той, хто має змогу впливати на цю річ, наприклад власник житлового будин­ку не може володіти ним у фізичному розумінні, але він здійснює правомочність володіння в силу того, що має змогу впливати на цю річ за своїм інтересом.

Право володіння в об'єктивному значенні становлять норми права, в яких закріплено можливість фактичного воло­діння майном, (якщо, наприклад, йдеться про знахідку).

Користування – вилучення з речей їхніх корисних властивос­тей, які надають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Право користування в об'єктивному значенні — це правові нор­ми, які встановлюють порядок вилучення корисних властивос­тей речей для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування у суб'єктивному значенні — це закріплена нормами права можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб.

Право користування нерозривно пов'язане з правом володіння. Без володіння, тобто без фактичного утримання речі, не можна видобути з неї корисні властивості і тим самим викорис­тати її для задоволення потреб. Проте власник може використа­ти своє майно не лише для задоволення своїх особистих потреб. Закон України “Про власність” (ст.4) закріплює за ним право ви­користовувати належне йому майно для здійснення будь-якої діяльності, в тому числі господарської, за умови, що ця діяльність не суперечить закону. Це право реалізується суб'єктами, коли вони, використовуючи належні їм споруди, устаткування, матеріали, організують виробництво продукції.

В умовах радикальної економічної реформи значно розшире­но можливості будь-якого власника щодо господарського вико­ристання його майна. Громадяни можуть створювати сімейні об'єднання (трудові господарства), приватні підприємства, селянські господарства і ви­користовувати господарські будови, машини, установи, устаткування, сировину й матеріали, вести самостійне господарство, виготовляти різні види продукції (сільськогосподарську, промислову) як для особистих потреб, так і для реалі­зації її іншим особам.

Розпорядження – визначення власником юридичної або фак­тичної долі речі.

Право розпорядження в об'єктивному розумінні є сукупністю правових норм, з допомогою яких закріплюється можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі (майна).

Право розпорядження у суб'єктивному розумінні — це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю майна.

Якщо викладені вище правомочності володіння і користування можуть належати не лише власнику, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як правило, лише власнику, винятки з цього становлять випадки примусового вилучення майна у власника (націоналізація, конфіскація, реквізиція, примусовий продаж тощо).

Право розпорядження власник реалізує через можливість при­пинити або обмежити належне йому право власності. Наприк­лад, укладаючи договір оренди, власник на встановлений строк передає право володіння і користування своїм майном, його окремою частиною чи певною річчю іншій особі — орендарю. Тим самим власник на цей час обмежує своє право власності, немов би розподіляючи правомочність по володінню, користу­ванню і розпорядженню майном між різними особами.

На зміст права власності не впливають місце проживання та місцезнаходження майна. Власник має не тільки право власності, а й несе певні обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України). Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або за­коном.

Характерною ознакою права власності є його непорушність. Ніхто не може бути протиправне позбавлений цього права чи обме­жений у його здійсненні. Це дуже важливе положення закону (ст. 321 ЦК України), яке дозволяє особам захищати свої права.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути засто­соване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підста­ві і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків реквізиції в умо­вах воєнного або надзвичайного стану з наступним повним відшко­дуванням його вартості (статті 321, 353 ЦК України).