Тема: Загальна характеристика права власності.

Набуття та припинення права власності Навчальні питання:

1. Загальна характеристика речових прав.

2. Право власності в системі речових прав (поняття, зміст, суб’єкти, об’єкти).

3. Підстави виникнення та припинення права власності.

4. Класифікація правовідносин власності.

5. Форми права власності.

1. Загальна характеристика речових прав.

Речовим правом є право, що забезпечує задоволення інтересів правомочної особи шляхом безпосереднього впливу на річ, що зна­ходиться у сфері її господарського відання.

Оскільки опосередкування відносин щодо майна, а також за­хист майнових прав є одним з найважливіших завдань приватного (цивільного) права, то речові права є одним з центральних інсти­тутів цієї галузі.

Речові права належать до абсолютних. Тобто юридична належ­ність речі певній особі означає, що всі інші особи зобов'язані визнавати цю належність і не порушувати її. Тому речово-правовий захист ще називають абсолютним, підкреслюючи цим, що володі­лець речового права може отримати захист від будь-яких пору­шень.

Отже, особливості речово-правового захисту полягають насам­перед у тому, що він забезпечується за допомогою так званих речо­вих позовів.

Слід зазначити, що поява цих позовів належить ще до часів формування римського права. Оскільки розмежування прав на ре­чові і зобов'язальні у Римі не провадилось, то розрізняли два види позовів: позов до речі і позов до особи. Це пов'язано з тим, що римляни наявність того або іншого права виводили з існування позову, а не навпаки. Саме можли­вість звернутися з позовом свідчила про наявність певного права. Відповідно можливість подання "позову до речі" свідчила про існу­вання речового права (права на цю річ).

Сутність речового позову полягає в тому, що необхідною умо­вою його подання є наявність речі, щодо якої існує спір. Водночас не має значення, у кого (крім уповноваженої особи) ця річ знахо­диться. Тут діє відомий ще римському праву принцип: "Де знаход­жу свою річ, там її і віндикую (витребую)". Таким чином, речовий позов тісно пов'язаний з річчю і набагато менше — з особистістю порушника майнового блага.

У ст.313 проекту ЦК України 1996 р. це положення було викладене у такий спосіб: "Речові позови йдуть слідом за речами і подаються до того, хто на даний момент незаконно володіє річчю або перешкоджає користуватися нею". Хоча в ЦК 2003 р. зазначена норма відсутня, але відлуння такого рішення відчувається в ст.ст.388, 391, 396 ЦК.

Слід зазначити, що речово-правовий захист може бути наданий будь-якому речовому праву, що певною мірою обмежує навіть пра­во власності. Так, ст.396 ЦК встановлює, що особа, яка має речо­ве право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна. Тобто в тому разі, якщо власник свої­ми діями чинить перешкоди здійсненню речових прав, що обтяжу­ють її право власності, до нього можуть бути заявлені позови осо­бами, які є суб'єктами цих речових прав.

Протилежністю речовим правам є зобов'язання, які належать до прав відносних, оскільки правомочній особі (кредитору) захист на­дається лише від порушень і з боку конкретної особи — боржника.

Отже, суть протиставлення речових і зобов'язальних прав поля­гає в тому, що у першому випадку вирішальне значення для задо­волення потреб правомочної особи мають її власні дії, у той час як у сфері зобов'язань задоволення потреб правомочної особи відбува­ється насамперед внаслідок дій зобов'язаної особи.

Залежно від значимості і характеру виникнення речові права можуть бути поділені на: 1) основні (первинні); 2) вторинні.

Основні речові права є визначальними у системі відносин що­до речей, їх властивості випливають із характеру привласнення майна і необхідності забезпечення його використання.

До них належать:

а) право власності, яке дає власнику повну владу над майном (речами) і абсолютний захист — право подання позову проти будь-якого порушника прав власника;

б) права на чужі речі, які мають місце у випадку, коли право власності належить одній особі, у той час як інша має на те саме майно таке ж (безпосереднє) речове право, тільки вужче за змістом.

Вторинні речові права мають підґрунтям основні речові права. Вони виникають, оскільки існують перші, і не можуть існувати без них.

До вторинних речових прав належать:

а) право повного господарського відання — можливість воло­діння, користування і розпорядження майном у своїх інтересах, але на підставі надання цих повноважень власником;

б) право оперативного управління — право володіння, яке ґрунтується на праві власності іншої особи, що надала це повноважен­ня. Обмежені право користування і розпорядження майном з ме­тою і у межах, встановлених власником.

Особливе місце в системі відносин з приводу речей займає воло­діння (посідання). Відносити його до речових прав не зовсім корек­тно. Хоча гл.31 ЦК називається "Право володіння чужим майном", однак згідно зі ст,397 ЦК володільцем чужого майна визнається осо­ба, яка фактично тримає його у себе, тобто йдеться про фактичний стан, а не про право на річ. У той час як "право володіння" є елемен­том права власності, "володіння чужим майном на законних підста­вах" означає, що особа, яка не є власником, фактично володіє річчю.

Таким чином, володіння (посідання) не є речовим правом. З практичних міркувань воно може бути віднесене до відповідного розділу цивільного права. Хоча з приводу володіння існує достатньо спірних позицій, ми, з урахуванням положень Цивільного кодексу, розглянемо дане поняття саме у сфері прав на чуже майно.

Концепція регулювання речових відносин зазнала у новому ЦК змін, відображаючи загальну зміну концепції речових прав в укра­їнській цивілістці.

Водночас у проекті ЦК України від 26 серпня 1996 р. структура книги третьої ЦК була логічнішою. Проте її остаточний варіант за сво­єю структурою є проміжним між концепцією проекту ЦК 1996 р. та Основами цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік.

У ЦК 2003 р. книга третя побудована за принципом протиставлення інституту права власності та всіх інших речових прав, хоча й недостатньо послідовно. Це відтворено в її назві -- "Право власності та інші речові права" (замість колишньої назви -- "Речове право").

Позиція протиставлення праву власності всіх інших речових прав призвела до того, то у розд. ІІ книги третьої "Речові права на чуже майно" нелогічно включено інститут володіння.

До недоліків книги третьої ЦК слід віднести також відмову від викладу загальних положень про речові права. Це певною мірою позбавило її цілісності первісного задуму.

Структурно книга третя ЦК поділяється на норми інституту права власності і норми про права на чужі речі та володіння, які увійшли до розд.ІІ книги третьої —- "Речові права на чуже майно". Саме тому положення щодо здійснення, змісту, захисту і інших питань стосовно речових прав ми розглянемо при аналізі сутності права власності та речових прав на чуже майно.

Право власності відповідно до обраної концепції розглядається як основне речове право і є основним інститутом книги третьої ЦК, який ґрунтується на концепції регулювання відносин власнос­ті, закладеній у Конституції.