Божок А.П. Картографія

Божок А.П., Осауленко Л.Є., Пастух В.В.

картографування чи його складові, називають показниками картографування (спрощено показниками). Ці показники бувають якісними (наприклад, різні типи грунтів, галузі виробництва) і кількісними (маса, висота точок, густота населення). Кількісні показники у свою чергу, ділять на абсолютні, отримані під час вимірів, підрахунку об'єктів (їх можна виразити в одиницях виміру — метрах, або штуках, екземплярах тощо), і відносні, отримані в результаті певних обчислень (наприклад, ділення одних чисел на інші для визначення густоти населення, тобто кількості чоловік на одиницю площі; підрахування відсотків цілого тощо). Серед них є індивідуальні для кожного окремого об'єкта як населений пункт, сумарні, що об'єднують однорідні показники кількох об'єктів, наприклад, кількість підприємств в населеному пункті, і структурні, що відображають поділ об'єкта на частини за певними ознаками, наприклад, склад сільськогосподарських угідь: орні землі, пасовища тощо.

І якісні і кількісні показники бувають аналітичними, або елемен­ тарними, тобто такими, що отримані під час безпосереднього ознайом­ лення з певним об'єктом (наприклад, для повітря — це температура, тиск; для певної території — площа, зайнята лісом, та ін.), і синтетич­ ними, або узагальнювальними, визначеними за кількома параметрами (їх враховують, наприклад, при районуванні території за економічним розвитком, природними особливостями). Показники бувають порівняні (кількість виробленої продукції різними підприємствами в грошовому ви­ мірі, тобто в однакових одиницях) та непорівняні, (та ж сама продукція, але у фізичних одиницях, наприклад трактори, меблі, текстильні вироби тощо). Розрізняють також моментні показники (на конкретну дату або час, наприклад температура повітря в певну годину доби) й інтервальНі (наприклад, температура повітря за певний проміжок часу — добу, місяць, рік тощо). Крім того, є прямі і непрямі, основні і додаткові тощо.

Об'єкт картографування може мати кілька показників, кожен з яких характеризує його з тієї чіл іншої точки зору (табл. 5.1), але для певної карти відбирають лише ті показники, котрі відповідають її призначенню та тематиці.

Зображені на карті об'єкти, до яких відносять ті чи інші показни­ ки, називають одиницями картографування. Ними можуть бути: під­ приємство, культурний заклад чи якась інша установа, населений пункт, господарство, район, область, країна, басейн, зона, пояс тощо. Одиниці картографування насамперед відрізняються територіальним поширенням.

5.2. Картографічні умовні знаки і зображувальні засоби Властиве картам картографічне зображення формується за

допомогою картографічних умовних знаків.

Умовні знаки карти — це графічні символи, або елементи карто­ графічного зображення, які сприймаються та розрізняються оком і не-

60

суть певне змістове навантаження на конкретній карті. Інакше кажучи,

графічний символ стає умовним знаком лише тоді, копи йому на­ дають певного змістового значення. За стандартним визначенням,

картографічні умовні знаки (умовні знаки) — це позначення на картах різних об'єктп/е та їхніх якісних і кількісних відмінностей.

Картографічні умовні знаки є особливою штучною мовою карт, яка дозволяє не тільки передати певні відомості про об'єкти картографування, а й показати просторове розміщення їх, чого не можна було досягти за допомогою інших мовних систем (вербальної', математичної тощо). Підраховано, що текстовий опис однієї карти шкільного атласу зайняв би 20-25 сторінок, а атласу в цілому — до 4000 сторінок, або 10 томів по 400 сторінок кожний.

Сукупність, або система умовних знаків дає можливість показати одночасно різні об'єкти, їхній стан, особливості групування і взаємозв'язки між ними, завдяки чому моделюється просторовий образ відображених на карті об'єктів реальної дійсності.

Графічний символ формується різними зображувальними (графічними) засобами. Найпростіші з них — точки, лінії, штрихи, колір. З них складаються графічні символи, різні за складністю рисунка та особливостями використання:

значкові, що є фігурними або геометричними знаками компактної форми, ширина й довжина яких однакові або відрізняються незначно; їх використовують для зображення на карті об'єктів точкової локалізації;

лінійні, тобто графічні символи витягнуті завдовжки, з відносно малою товщиною. Серед них розрізняють лінії, стрічки, смуги, стрілки (вектори); ними зображують на карті об'єкти лінійної локалізації;

заповнювальні, котрі використовують для виділення на карті значних за площею територій або їхніх частин. Такими є: рівномірне фарбування виділених частин території; штрихування, тобто суцільне заповнення певних ділянок здебільшого паралельними лініями або штрихами; розміщення в межах ділянок за встановленими правилами

скорочених слів, чисел для позначення різних за поширенням об'єктів j (рис.5.1).

Графічні символи тієї чи іншої групи можуть розрізнятися за формою (кружок, трикутник, стилізований рисунок), розміром (кружоки різного діаметра, лінії різної товщини), структурою (кружок, поділений на сектори), орієнтуванням (прямокутники, видовжені знизу вверх та зліва направо).

Колір (зорове сприйняття світла певного спектрального складу) ', бере участь у формуванні графічних символів усіх названих вище груп. Він має такі характеристики: кольоровий тон (червоний, жовтий, блакитний тощо), насиченість тону (наприклад, світло-червоний, \ червоний, темно-червоний, ще темніший), світлість тону, зорове сприйняття його яскравості (наприклад, жовтий колір сприймається світлішим за червоний).

Не зважаючи на широкі можливості створення найрізноманітні­ ших за графічним виконанням умовних знаків, на картах застосовують достатньо сталий набір їх, простих за формою, легких для зорового сприйняття та запам'ятовування, зручних для креслення. Це можливо \

тому, що знаки однієї і тієї ж форми на різних картах можуть мати різне значення, яке розкривається в легенді до кожної з них.

Основні правила, яким повинні відповідати умовні знаки, такі:

кожний знак на карті має тільки одне значення; однорідні групи об'єк­ тів подаються однотипними позначками, а внутрішньогрупові відмін­ ності — додатковими до основного знака елементами (приклади відомі з топографії).

Рис. 5.1. Зображувальні засоби: значкові (а), лінійні (б), заповнювальні (в),; буквені і цифрові (г)

Картографія

Для "зручності користування умовні знаки класифікують за певними ознаками. З топографії відома класифікація знаків за здатністю передати геометричні ознаки об'єктів (розміщення їх, форму, розмір, зайняту ними площу тощо). За такої класифікації виділяють позамасштабні, лінійні знаки та знаки для об'єктів, площа яких відтворюється в масштабі карти.

Позамасштабні умовні знаки використовують для зображення на карті об'єктів, площа яких або зовсім не виявляється в масштабі відтворення, або погано сприймається оком внаслідок малих розмірів. Це точкові за характером розміщення об'єкти. Позамасштабні знаки застосовують і тоді, коли площа, яку займають об'єкти, та її обриси не беруться до уваги. Зображувальними засобами для таких умовних знаків найчастіше є значкові графічні символи, а також буквені.

Лінійні умовні знаки застосовують для відображення об'єктів лінійного характеру, тобто локалізованих на лініях. Часто ширина цих об'єктів не може бути подана в масштабі карти, тому вона дещо перебільшується відносно їхньої дійсної величини. Для таких знаків використовують лінійні графічні засоби.

Умовні знаки для об'єктів, площа яких відтворюється в масштабі карти (деякі автори називають їх площинними ), добре передають розміри, особливості окреслюваних меж (контура), інші просторові відмінності об'єктів. Для умовних знаків цієї групи застосовують лінійні та заповнювальні засоби. За допомогою перших окреслюють площу об'єкта, за допомогою других відображають якісні чи кількісні відмінності. В окремих випадках обмежуються окресленням площі, яку займає об'єкт тощо.

Названі групи умовних знаків, що є традиційними для загальногеографічних карт, передають перш за все розташування об'єктів з можливою для карт певного масштабу точністю. Широко застосовують їх і на тематичних картах. Однак на останніх використовують також умовні знаки, якими показують приблизну локалізацію об'єктів, якщо вони розміщені розосереджено, а їхні складові не можуть бути відтворені в масштабі карти (сільське населення, посівні площі, тварини тощо). Ще одну групу складають умовні знаки для характеристики об'єкта в межах одиниць певної територіальної сітки (адміністративного поділу, регулярної сітки прямокутних координат та ін.) за сумарними величинами (кількість загальноосвітніх шкіл, площа під лісом тощо) або у відносних показниках (густота сільського населення, процент ріллі в загальній площі району та ін.). Кр*ім того, зображення об'єкта може подаватися схематично в разі відсутності точних даних (як дпя морських течій) або навмисно (так показують вантажопотоки, якщо треба виділити пункти, між якими перевозять вантажі). Таким чином, залежно від особливостей об'єкта картографування, наявних даних про нього, а також способів отримання їх, умовні знаки на тематичних картах можуть бути локалізованими в місцях знаходження конкретних

63

Божок А.П., Осауленко Л.Є., Пастух В.В.

об'єктів або в місцях вивчення їх, можуть заповнювати певну площу з 1 чіткими межами і без них, розміщуватися всередині виділених І контурів тощо, тобто характер розташування умовних знаків на таких | картах різноманітніший ніж на загальногеографічних.

На тематичних картах можна показати й значно більше відмін­ ностей об'єктів картографування чи їхніх складових (див. 3.2). Можна | підкреслити походження об'єктів (природні вони чи суспільні), виділити

окремі об'єкти того чи іншого виду або певні їхні показники (тільки 1 населення, його національний склад, чисельність тощо). Зміст тематич- ] них карт може відбивати теоретичні уявлення про реальний світ.

Умовні знаки тематичних карт формують за допомогою всіх зоб- і ражувальних засобів. Однак слід пам'ятати, що один зображувальний \ засіб може використовуватися в різних способах картографічного | зображення (рис. 5.2). З іншого боку, для певного способу зображення і можна використати різні зображувальні засоби (рис. 5.3).

Виходячи з властивостей умовних знаків тематичних карт та 1 особливостей застосування їх розрізняють такі способи картографічно­ го зображення: локалізовані значки, лінійні знаки, якісний фон, кількіс- •; ний фон, ізолінії, ареали, точковий спосіб, локалізовані діаграми, знаки \ руху, картодіаграма, картограма. (Особливості кожного з них розглянуто в наступному розділі).

Основні ознаки, за якими розрізняються способи картог- І рафічного зображення, такі: особливості об'єкта картографування за ] походженням, видом, характером поширення, обраними показниками | тощо; застосовані зображувальні засоби та умовні знаки за їхніми геометричними і іншими властивостями; розташування умовних знаків на \ карті.

З цих позицій розглянемо основні способи картографічного зображення.

Рис. 5.2. Приклад використання певного зображувального засобу у формуванні різних способів картографічного зображення

64

Рис. 5.3. Приклад використання різних зображувальних засобів у формуванні певного способу картографічного зображення

5.3. Способи картографічного зображення об'єктів на тематичних картах

Спосіб локалізованих значків. Це спосіб картографічного зображення об'єктів точкової локалізації, таких як населений пункт, підприємство, заклад культури й освіти, залізнична станція, річковий або морський порт тощо. Локалізовані значки застосовують для зобра­ ження на карті соціально-економічних об'єктів, рідше ними позначають перш за все об'єкти природи.

За своєю формою локалізовані значки бувають абстрактні, наочні або буквені. Абстрактні значки тематичних карт здебільшого мають правильну геометричну форму, тому їх називають геометрич­ ними значками (рис. 5.4, а). Абстрактні значки як простої, так і складної форми не відбивають якихось прикмет об'єкта картографування, тому на картах їм легко надати будь-якого значення. Наочні значки (рис. 5.4,6), навпаки, передають певні ознаки об'єкта картографування, тому вони зрозумілі й без пояснень. Такі значки поділяють на натура­ лістичні, форма яких передає знайомі форми об'єктів (автомобіля, риби тощо), і символічні, форма яких викликає певні асоціації із зобра­ жуваним об'єктом (наприклад, чашка для позначення кав'ярні на плані міста). Буквені значки — це здебільшого одна-дві початкові літери або прийняте скорочення назви характерного об'єкта (рис. 5.4, в).

Однакові за формою умовні значки можуть відрізнятися розміром, кольором, внутрішнім рисунком тощо. Це дозволяє збагати­ ти змістове навантаження значків, одним значком передати кілька від­ мінностей об'єкта (якісних, кількісних, змін у часі тощо). Якісні відмін­ ності об'єктів пов'язують, як правило, зі зміною форми (рис. 5.5, а), кольору або внутрішнього рисунка значка (рис. 5.5, в). Кількісні відмін­ ності передають насамперед зміною розміру значка (рис. 5.5, б). Таку зміну можна встановлювати за абсолютною чи умовною, безперерв­ ною або ступеневою шкалами, про що йдеться в підрозділі 8.6. Якісні і КІЛЬКІСНІ ознаки об'єктів одночасно передають структурними

65

Рис. 5.4. Види локалізованих значків: геометричні (а), наочні (б), буквені (в), структурні (г), наростаючі (д), роздільні (є)

значками, тобто такими, площа яких поділена на кілька частин (рис. 5.5, г). Як змінюється інформативність значка зі зміною створювальних елементів, показано на рис. 5.6. Значками можна показати на карті динаміку об'єктів, наприклад зростання з часом кількісних показників певного виробництва в населених пунктах. Такі значки мають назву наростаючих (один з варіантів таких значків зображений на рис. 5.4, д). Вони складаються з кількох фігур, однакових за формою, але різних за розміром, котрі нібито виглядають одна з-за одної.

За геометричними властивостями локалізовані значки позамасштабні, тобто вони не передають площі і контурів об'єкта, але ]

Рис. 5.5. Локалізовані значки, що розрізняються за формою (а), розміром (б), кольором або штрихуванням (в), структурою (г)

66

Рис. 5.6. Приклад зміни інформативності локалізованого значка із зміною його елементів

добре відображують його місцезнаходження. Найчастіше з точкою, яка вказує на карті положення об'єкта, суміщують центральну точку значка, тобто значок одночасно вказує місцеположення об'єкта та його особливості. Дійсне розміщення об'єктів не викликає сумнівів і в тому разі, коли значки частково перекривають один одного (рис. 5.7). Інший прийом — розміщення значка біля пунсона, що вказує місцезнаходження об'єкта (рис. 5.4, б); в деяких випадках значків, якими відображають особливості об'єкта, буває більше одного (рис. 5.4, є), однак за їхньою локалізацією легко визначити, до якого об'єкта вони відносяться. Такі значки називають роздільними. Загальне уявлення про види значків за різними ознаками можна

Рис. 5.7. Перекриття значків у місцях їх згущення під час відображення людності населених пунктів

скласти за рис. 5.8.

Спосіб лінійних знаків застосовують для зображення на карті 1 природних і соціально-економічних лінійно витягнутих об'єктів; по-пер-1 ше, таких, ширина яких не відображується в масштабі карти (більшість І річок, канали, шляхи сполучення тощо), по-друге, таких, які практично І

Рис. 5.8. Загальна класифікація локалізованих значків

не мають ширини (кордони, границі політико-адміністративних одиниць поділу, вододільні та берегові лінії, межі природного районування тощо), і, по-третє, лінії, що підкреслюють основні напрямки об'єктів зі складною будовою (вісі гірських хребтів, антикліналей тощо).

Основний зображувальний засіб для таких об'єктів — лінія, яка добре показує на карті перш за все місцезнаходження об'єкта, своєрідність його просторових обрисів (звивистість річок, берегів; прямолінійність автострад тощо). Змінюючи рисунок лінії (вона може бути суцільною, пунктирною, одинарною, подвійною тощо), її ширину, колір, показують якісні відмінності об'єктів (клас шляхів сполучення, типи берегів тощо), ієрархічну підпорядкованість (кордони держави, межі областей тощо). Кількісні відмінності можна відобразити також шириною ліній (головні канали та їхні відгалуження тощо) і додатковими до основного знака графічними елементами (кількість колій залізниці тощо) та іншими прийомами. Лінійними знаками можна показати зміну положення об'єкта з часом (лінія фронту на певну дату тощо). Приклади і лінійних знаків подані на рис. 5.9.

Розміщують лінійні знаки на карті за певними правилами. Найчастіше вісь знака збігається з віссю лінійно витягнутого об'єкта (як^ у річок, шляхів сполучення). В деяких випадках місцезнаходження об'єкта подають простою за рисунком лінією, а якісні особливості — ширшою лінією або лінією (стрічкою або смужкою) ускладненого рисунка, яку розташовують уздовж того чи іншого боку основної лінії (так характеризують, наприклад, типи морських берегів). Цей же прийом застосовують, щоб підкреслити значення об'єкта (наприклад, відтінити

68

Рис. 5.9. Лінійні знаки, що розрізняються за шириною (а), рисунком (6), кольором або штрихуванням (в)

межі політико-адміністративних одиниць різного рівня), відділити його площу від сусідньої (так підкреслюють кордони держави, яка є основним об'єктом зображення на карті).

Спосіб якісного фону застосовують для відображення якіс­ них відмінностей всієї поданої на карті території (акваторії), для чого її поділяють за обраними ознаками на частини (ділянки), кожну з яких потім заповнюють тими чи іншими зображувальними засобами. Для цього використовують розфарбування або штрихування різного виду (рис.5.10, а). Є й інші прийоми зображення поділу території за якісними відмінами: розміщення всередині контуру цифрових чи буквених позначень або індексів (рис. 5.1 б, в), різні відтінення з внутрішнього боку лінії, що окреслює певну ділянку території (рис.5.1, г), розтягування в межах контуру написів (рис. 5.1 д).

Спосіб якісного фону придатний для характеристики об'єктів

Рис. 5.10. Формування умовних знаків способу якісного фону "різними зображувальними засобами:: штрихуванням (букви в легенді замінюють назви грунтів), числовими позначеннями (б) та буквенними індексами різних за типом грунтів (в), чи написам назв грунтів (г).

69

суцільного поширення на всій земній кулі (наприклад, ландшафт, природні зони, кліматичні пояси тощо) або об'єктів, поширення на | значних її площах (наприклад, зона лісів тощо), а також для відображення об'єктів розосередженого, але масового поширення (наприклад, населення). Цим способом показують на карті як природні, так і соціально-економічні об'єкти.

Поділ території відповідає межам складових частин об'єкта за природними, соціально-економічними або політико-адміністративними ознаками на основі існуючих наукових класифікацій, а також спеціально розроблених для конкретної карти. Так, грунти класифікують за генетичним типом, механічним складом тощо, рельєф

— за генезисом, віком, морфологією та іншими ознаками, сільське господарство — за спеціалізацією, населення — за національною приналежністю, територію — за адміністративним підпорядкуванням тощо. Класифікація може бути побудована за однією якісною ознакою (наприклад, за національністю людини); за кількома ознаками, які враховують послідовно на різних етапах класифікації (так, гірські породи ділять спочатку за віком, потім за походженням та петрографічним складом); за кількома ознаками разом (наприклад, під час визначення спеціалізації сільського господарства). Виділення частин території можливе й за їхніми індивідуальними ознаками як під час фізико-географічного районування, при цьому кожна з частин може мати власну назву (наприклад, Київське Полісся).

Межі поділу можуть бути органічно пов'язані з якісними змінами об'єкта (на карм грунтів — це зміна типу грунту), закріплені певним чином На місцевості, що картографується (наприклад, державні кордони), встановлені шляхом спостережень і вимірювань в натурі або за різними картографічними і літературними джерелами, аерофотознімками чи знімками з космосу тощо.

Спільне застосування різних зображувальних засобів дозволяє навести на одній карті кілька характеристик об'єкта, що картографується. Наприклад, на карті грунтів розфарбуванням відображають генетичні типи грунтів, штриховкою — їх механічні властивості, буквеними позначками — підстельні породи.

Зовнішньою ознакою способу якісного фону є те, що за якісними відмінностями характеризується вся картографована територія.

Спосіб кількісного фону застосовують для відображення на карті кількісних відмінностей всієї території (акваторії), що карто­ графується, поділеної за обраними ознаками на частини, кожну з яких І потім виділяють тим чи іншим зображувальним засобом (рис. 5. 11).

Цим способом передають кількісні відмінності перш за все природних об'єктів рідше соціально-економічних (наприклад, крутість схилів, глибина розчленування рельєфу, рівень економічного розвитку території тощо). Поділ території може бути органічно пов'язаний з поділом за якісними відмінностями об'єкта (наприклад, вміст мікроелементів у грунтах показують у межах їхніх типів, модуль стоку по

70

Рис. 5.11. Застосування способу кількісного фону на карті глибини розчленування рельєфу (числами в легенді позначені перевищення вододілів над тальвегами у метрах)

басейнах річок) або зі зміною за певними правилами кількісних показників об'єкта (наприклад, на карті крутості схилів виділяють ділянки з різним кутом нахилу, який був попередньо визначений). Поділ здійснюють за однією ознакою (наприклад, вміст у грунті азоту) або за кількома (наприклад, разом з азотом враховують вміст у грунті фосфору та калію). Кількісні показники можуть бути абсолютними і відносними. Кількісні зміни об'єкта найчастіше передають зміною насиченості кольору або густоти штрихування.

Спосіб ізоліній — це спосіб відображення на карті об'єктів безперервного розповсюдження за допомогою ліній, що проходять по точках з однаковими значеннями будь-якого кількісного показника (рис.5.12).

Цей спосіб широко застосовують для картографування природних об'єктів, суцільно поширених на поверхні Землі, в її надрах та атмосфері, а також на обмежених за певними ознаками територіях (такими, наприклад, як басейн підземних вод). При цьому припускають

поступову зміну об'єкта в просторі.

Ізолінії (від грец. "ізо..." — рівний, однаковий) — загальна назва ліній, якими подають на карті характеристику того чи іншого об'єкта. Залежно від властивостей останнього загальна назва дещо змінюється. Так, ізолінії висоти земної поверхні над рівнем моря називають ізогіпсами, або горизонталями; ізолінії орієнтації певної фізичної величини (в земному магнетизмі — це магнітне схилення) — ізогонами, ізолінії кількості атмосферних опадів за певний період — ізогієтами, ізолінії глибини озер, річок) — ізобатами, ізолінії температури повітря, грунту тощо — ізотермами і т.д.

Важливою ознакою способу ізоліній є те, що характеристика об'єкта подається не окремою ізолінією, а сукупністю їх, системою.

Системи тих чи інших ізоліній відображають як реальні об'єкти (наприклад, рельєф місцевості), так і абстрактні (наприклад, кількість річних опадів).

Спочатку ізолініями передавали на карті статичні показники

Рис. 5.12. Ізолінії зливних опадів

об'єктів (наприклад, рельєф), а згодом стали відображати й зміни в часі та динаміку об'єктів, такі як річні зміни магнітного схилення, тривалість безморозного періоду, час настання різних явищ тощо.

Спосіб ізоліній дає узагальнене зображення об'єкта. Це пов'язано з особливостями проведення ізоліній: їхнє положення визначають інтерполюванням між точками з певними кількісними значеннями (докладно вивчається в топографії), при цьому припускають, що величина показника змінюється від точки до точки поступово і рівномірно, хоча в дійсності в абсолютній більшості випадків такий характер змін не спостерігається.

Ізолінії використовують також для характеристики об'єктів розосередженого поширення, тобто таких, що позбавлені безперерв­ ності і поступовості змін у просторі (це найчастіше є соціально-еконо­ мічні об'єкти, наприклад, сільське населення). Для таких об'єктів використовують показники, які відносяться не до окремих точок на місцевості, а до певних територіальних одиниць (для відображення густоти сільського населення це може бути сільське поселення, яке займає певну площу, але величину показника "прив'язують" до геометричного центру поселення). Лінії, побудовані шляхом] інтерполяції між такими точками, називають псевдоізолініями.

Зовнішніми ознаками способу ізоліній є наявність системи! узгоджених між собою ліній, які мають відповідні числові значення (їхJ підписують на кінцях та в розривах ізоліній). Для більшої виразності] зображення проміжки між ізолініями фарбують або штрихують так, щоб! насиченість обраного кольорового тону або густота штриховки] змінювалися зі зміною кількісного значення ізоліній (див. рис. 5.31, дШ Технічно посилення насиченості кольору досягають поступовим

72

Картографія

нанесенням декількох шарів фарби. Наприклад, якщо на карті є чотири ізотерми з позначками 0°, 10°, 20° і 30°, то між ними утворюється три смуги: між ізотермами 0° і 10°, 10° і 20°, 20° і 30°; розчином обраної фарби покривають спочатку всю територію — (це буде перший шар), потім на територію, окреслену ізотермою 10°, не заходячи на смугу між нульовою і 10-градусною ізотермами (це буде другий шар фарби) і, нарешті, фарбують третю смугу, тобто окреслену ізотермою 20°. Таке оформлення ізоліній називають пошаровим фарбуванням.

Використовуючи різні кольори, за допомогою ізоліній передають і деякі якісні відмінності (наприклад, ізотерми теплого періоду будуть червоні, холодного — сині).

Слід пам'ятати, що цей спосіб дозволяє отримувати кількісні значення для будь-яких точок, розташованих між ізолініями

(інтерполюючи відстань між ними).

Щоб передати безперервність і поступовість зміни показника об'єкта, легенду карти будують у вигляді шкали (див. підрозд. 8.10).

Спосіб ареалів — це спосіб зображення на карті області поширення, або ареалу, природних або соціально-економічних об'єктів чи явищ, наприклад певного виду рослин чи тварин, корисних копалин, населення певної національності тощо. Розміщення об'єкта в межах ареалу може бути безперервним, суцільним (наприклад, зледеніння), або розсіяним (наприклад, ареал вирощування льону).

Ареал називають абсолютним, якщо він відображає територію, за межами якої об'єкт картографування не зустрічається зовсім. Ареал, котрий охоплює територію, на якій той же об'єкт має певні властивості, називають відносним. Наприклад, зона поширення зайців є ареалом абсолютним, а зона, де щільність поширення зайців достатня для промислового полювання, є ареалом відносним.

Ареали можуть мати чіткі межі, що збігаються, наприклад, з природними рубежами (гірськими вододілами, тектонічними розломами тощо), і нечіткі, або приблизні (такими є межі території, заселеної, наприклад, певними морськими тваринами). Нечіткість меж може бути пов'язана з незнанням дійсних границь об'єкта, їхньою невизначеністю в природі або неможливістю подати в масштабі зображення, що призводить до схематичного зображення їх на карті. Щоправда,іноді ареали схематизуються навмисно, коли треба досягти більш простої і виразної картини.

Для способу ареалів використовують різні зображувальні засоби: заповнювальні, лінійні, значкові, буквені. Один і той же ареал можна тільки окреслити, його площу можна зафарбувати, заштрихувати або заповнити рівномірно розміщеними графічними елементами та виділити написом, не зазначаючи меж тощо (рис. 5.13). Вибір способу оформлення ареалу в основному залежить від масштабу карти та її призначення.

Ареали передають, як правило, якісні характеристики об'єктів, але нерідко вони супроводжуються кількісними показниками. Прикла-

73

Рис. 5.13. Різні прийоми зображення ареалів

дом є зображення на карті території, де відсутні середні добові темпе­ ратури нижче 0° (межі такого ареалу збігаються з нульовою ізотермою).

Зовнішня ознака способу ареалів — нєсуцільна (вибіркова) характеристика картографованої території'. Проте іноді територію за межами ареалу фарбують слабонасиченою фарбою для естетичного вигляду зображення, завдяки чому карта з ареалами може нагадувати карту, на якій застосований спосіб якісного фону. В такому разі визначити спосіб зображення допомагають знання особливостей поширення об'єкта. Для прикладу можна порівняти карту лісів України і карту її рослинності. Зрозуміло, що ліси поширені не по всій території країни, тому їх подають способом ареалів, тимчасом як рослинність у різних формах присутня на всій території, тому для її характеристики застосовують спосіб якісного фону. Крім того, територія на карті поза ареалами не має змістового навантаження (для неї не треба робити в легенді пояснення).

Особливу увагу слід звернути на використання в способі ареалів значкових зображувальних засобів, найчастіше у вигляді стилізованих рисунків. За формою умовні позначення таких ареалів нагадують локалізовані значки, але на відміну від них характеризують не точкові об'єкти, а об'єкти, які розташовані на площі розосереджено або їхні межі важко встановити чи подати в масштабі карти (наприклад, позначення районів садівництва на загальноекономічних картах або зон поширення певного виду тварин на зоогеографічній карті). При визначенні способу зображення слід брати до уваги особливості об'єкта картографування: стилізований рисунок риби є локалізованим значком, якщо ним позначено рибопереробний завод, і знаком-ареалом, якщо ним позначено район рибного промислу. У випадках, коли ареал

Картографія

знаходиться в межах картографованої території лише частково, його позначення може бути схожим на лінійний знак (наприклад, площа лісів на карті України обмежена тільки південною границею, бо державні кордони на півночі території не є границею поширення лісів); в цьому випадку визначити спосіб зображення допоможе легенда карти: якщо в поясненні до умовного знака увага читача акцентується на площі, зайнятій лісом, тоді на карті застосований спосіб ареалів; якщо йдеться про південну границю території під лісом, тоді це спосіб лінійних знаків).

Використання різних зображувальних засобів дає змогу пере­ дати на карті сукупність відмінних ареалів навіть тоді, коли вони пере­ кривають один одного (наприклад, ареали різних сільськогосподарсь­ ких культур).

Точковий спосіб використовується для зображення на карті

масових розосереджених об'єктів точками (невеликими кружками) однакового розміру, й однакового числового значення, або "ваги". Наприклад, одна точка позначає певну кількість людей або гектарів посівів якої-небудь культури тощо, тоді густота точок унаочнює місця концентрації (розсіяння) об'єктів, а кількість точок дозволяє визначити кількість об'єктів (рис.5.14,а). Отже, точки на карті розміщують відповідно до поширення і концентрації відображуваного об'єкта. Застосовують точковий спосіб для характеристики густоти населення, особливо сільського, розміщення тваринництва, технічної оснащеності сільськогосподарського виробництва тощо.

Найпоширенішим зображувальним засобом цього способу є точка у вигляді маленького кружка. (Через те, що такий кружок схожий з крапкою, даний спосіб іноді називають крапковим, але на відміну від крапки точка має чітку геометричну форму і розміри). На картах можна зустріти інші мініатюрні фігурки: прямокутнички, рисочки тощо.

Використання точок, різних за формою та кольором, дозволяє передати на карті не тільки кількісні, а й якісні відмінності об'єкта картографування (наприклад, розміщення населення за національним складом). Зміною кольору точок передають також розвиток (динаміку) об'єкта в часі (наприклад, приріст поголів'я худоби за певні роки).

Вага точки найчастіше виражена в абсолютних одиницях, але

Рис. 5.14. Застосування точкового способу: з точками однієї ваги (а) та різної (б)

Божок А.П., Осауленко Л.Є., Пастух В.В. "

їй можна надати й відносного значення, наприклад, подати у відсотках (зрозуміло, що коли вага однієї точки становить 1%, то їхня загальна кількість дорівнює 100%. Іноді (в разі різкої зміни густоти об'єкта) на одній карті розміщують точки різної ваги (рис.5.14, б), внаслідок чого на окремих її ділянках точки встановленої спочатку ваги зливаються.

Слід пам'ятати, що в цьому способі кожна точка не є відобра­ женням конкретного об'єкта (це притаманне локалізованим значкам).

Об'єкт картографування відображається сукупністю точок на площі поширення об'єкта. Наприклад, на карті населення жодна з точок не пов'язана з конкретним населеним пунктом, хоча форма точки може бути схожою з умовним знаком населеного пункту. Ще одна ознака точкового способу — дуже спрощена географічна основа (іноді без населених пунктів та назв), що полегшує розміщення точок під час створення карти, а потім і сприйняття її змісту.

Спосіб локалізованих діаграм широко використовується для відображення на карті об'єктів суцільного та лінійного (смугового) розповсюдження за допомогою графіків або діаграм, приурочених до певних точок (місце вивчення об'єктів). Графік, що унаочнює зміну об'єкта в часі, часто має вигляд кривої розподілу, побудованої часто в декартовій або полярній системах координат; діаграма являє собою більш складне креслення, що відображає співвідношення між об'єктами або їхніми складовими частинами. Деякі види умовних знаків цього способу показані на рис. 5.15. Вони відображають зміни показника по місяцях року. Діаграми у вигляді так званих "роз", роз-діаграм, (рис. 5.16) передають разом з іншими показниками і повторюваність напрямків, за якими об'єкт переміщується (наприклад, вітер) або розвинутий (наприклад, тектонічні розломи різної довжини). В одній діаграмі легко поєднується кілька показників об'єкта.

Способом локалізованих діаграм подають на карті результати вивчення таких природних явищ, об'єктів суцільного розповсюдження на плош) як температура повітря і атмосферний тиск, сума опадів, напрямок та сила вітру та інші показники. Об'єктами лінійного або смугового поширення є річка, морська течія, для яких визначають витрати води, величину стоку, швидкість течи тощо. Останнім часом все частіше цей спосіб використовують для характеристики явищ розосередженого поширення (наприклад, орієнтування основних форм рельєфу на морфометричних картах).

Ознакою способу локалізованих діаграм є розміщення в більшості випадків діаграм у місцях вивчення об'єкте (рис. 5.17), хоча зустрічаються й локалізовані діаграми, які узагальнюють результати спостережень на певних територіях, наприклад у межах клітинок картографічної сітки встановленого розміру. В таких випадках діаграмний знак розміщують у центрі відповідної території як це j зроблено на картах Морського атласу (М., 1950-1959) та Атласу океанів (М., 1974-1980).

Спосіб знаків руху служить для відображення на карті різних і

76

Рис. 5.15. Діаграми для відображення річного ходу температури та опадів: крива розподілу в декартовій системі (а), те ж саме в полярній системі координат (б), стовпчаста діаграма в першій (в) і другій (г) системах

Рис. 5.16. Види "роз", що відображають повторюваність напрямів і величину об'єктів

Рис. 5.17. Розміщення локалізованих діаграм

просторових переміщень об'єктів, як природних, так і соціально-економічних. Прикладом перших є морські течії, перельоти птахів; других — перевезення вантажів, міграція населення тощо. Частої знаки руху використовують, щоб уточнити хід воєнних операцій, зв'язки і між об'єктами чи їхніми складовими: транспортні, економічні,] торговельні, фінансові, політичні, культурні тощо.

Знаками руху передають переміщення різних за формою і розмірами об'єктів: точкових (наприклад, рух корабля), лінійних] (переміщення фронтів), таких, що займають певну площу (ріст! лавового поля); за характером розміщення це можуть бути об'єкти] суцільного поширення на площі (переміщення повітряних мас) або] розосередженого (міграція тварин). Знаки руху дозволяють передати не • тільки шлях або напрямок переміщень, а й спосіб, швидкість,] потужність і структуру об'єкта, який рухається.

Зображувальними засобами є стрілки, або вектори (напрямлені] прямолінійні відрізки), а також стрічки і смуги. Як додатковий засіб] широко використовують колір.

Стрілки різняться за формою, довжиною, товщиною, внутріш-І ньою структурою, кольором (рис. 5.18), що дозволяє передавати одним] знаком кілька відмінностей об'єкта. Найпростіший приклад: червоні] стрілки вказують напрямок теплих течій, сині — холодних. Біля-знаків] руху можна розмістити пояснювальні написи (наприклад, назву] експедиції, маршрут якої відображено на карті; рис. 5.19, а).

Стрічки і смуги розрізняють перш за все за шириною (смугиі ширші за стрічки). За їхньою допомогою відображають найчастіше] потужність вантажних або пасажирських потоків, при цьому ширина! стрічки пропорційна кількості перевезень. Такі стрічки називають^ масштабними (рис. 5.19, б). Зміна ширини стрічки може відбуватися за' абсолютною чи умовною, безперервною чи ступеневою шкалами (див.Ч підрозд. 8.6). Поступове або ступінчате зменшення ширини знака щ своєрідним вектором руху. Діленням його на вужчі стрічки відповідно до! величини складових об'єкта, передають на картах структуру потоків!

78

Рис. 5.18. Стрілки, що розрізняються за формою (а), шириною (б), кольором чи штрихуванням (в), структурою (г)

Рис. 5.19. Знаки руху: сформовані лініями різного рисунка (а), стрічкові з точним (б) і схематичним (в) зображенням шляхів руху стрічкові структурні, або епюри (г), смугові (д), векторні (є,є)

79