Божок А.П. Картографія

(рис. 5.19, г). Структуровану стрічку називають також епюроюЛ Поєднання стрічок і стрілок дозволяє показати величину і склад) транспортних потоків у протилежних напрямках. Співвідношення і ширини структурних елементів смуги встановлюють як заі

абсолютними, так і за відносними показниками.

Масштабні стрічки (смуги) застосовують також на гідрологічних! картах. Ними показують, наприклад, витрати води на річках. Напрям зміни показника завжди пов'язаний з напрямком течії, в якому збіль­ шується і ширина стрічки, тому додаткових векторних позначень може не бути (рис. 5.19, д).

Розміщують знаки руху на карті по-різному. Переміщення точкових об'єктів показується стрілками, з яких складається певна лінія (напрямок) руху. Векторні знаки можуть доповнювати маршрутну лінію (рис. 5.19, є). Переміщення об'єктів, розвинутих на значній території, позначається сукупністю стрілок, розкиданих на певних ділянках карти (рис. 5.19, є).

Знаки руху можуть передавати шляхи переміщення точно або і схематично (рис. 5.19, б, в). У першому випадку знаки розміщують за реальними напрямками переміщення об'єктів (наприклад, за шляхами сполучення), в другому — довільно з'єднують початок і кінець руху. Такий прийом дозволяє узагальнити зображення, виділити пункти, між якими здійснюється зв'язок тощо.

Спосіб картодіаграм зручний для зображення сумарної величини якого-небудь об'єкта, його структури або динаміки по одиницях територіального поділу за допомогою діаграм. Діаграми розміщують на карті всередині кожної одиниці поділу.

Картодіаграмою називають не тільки спосіб зображення, а й саму карту, складену цим способом. Становлення способу пов'язано з бажанням унаочнити статистичні дані про ті чи інші об'єкти, показати просторове розміщення їх.

Цим способом найчастіше зображують соціально-економічні об'єкти. Одиниці територіального поділу визначаються за політичним, політико-адміністративним або господарським поділом, хоча можливі й інші підходи. Це може бути країна, область, район, господарство певного типу (наприклад, сільськогосподарський кооператив), а також басейн моря, озера, річки тощо.

Діаграмні фігури відрізняються формою, розміром та структу-' рою. Форма їх здебільшого проста — це лінійні діаграми у вигляді витягнутих стовпчиків, смужок тощо, довжина яких пропорційна порівнюваним величинам, діаграми компактної форми у вигляді квадратів, кружків, прямокутників та ін., площа яких пропорційна порівнюваним величинам, об'ємні діаграми у вигляді кубів, куль тощо, об'єм яких пропорційний порівнюваним величинам (рис. 5.20, а-д). Структурні діаграми (рис. 5.20, є) є більш складними побудовами, вони мають вигляді фігури, поділеної на частини відповідно до співвідношення складових частин об'єкта. Один з варіантів такої

80

Картографія

побудови — зіркові діаграми, в яких довжина променів пропорційна складовим об'єкта (рис. 5.20, є). Розміри діаграмних фігур визначають за кількісними показниками об'єкта, використовуючи здебільшого абсолютні величини (кілограми, тонни, штуки тощо), рідше — відносні (процентне співвідношення складових об'єкта тощо).

Різні графічні прийоми (способи) побудови діаграмних фігур полегшують визначення переданих ними кількісних показників та їхнє порівняння. Загальну величину об'єкта можна показати, склавши діаграму з визначеної кількості рівнозначних плоских фігурок, — це

Рис. 5.20. Картоетаграмні фігури: лінійчасті, або стовпчасті (а), компактної форми (6,в), об'ємні (г, д), структурні (є), зіркові (є)

"віденський спосіб". Загальну фігуру можна скласти також з фігурок, різних за кількісним значенням, а .отже, й розміром, — це спосіб розмінної монети. На частини встановленого розміру можна також ділити кубики або стовпчики — це способи кубиків і поділених стовпчиків. Названі прийоми формування діаграм ілюструє рис.5.21.

Картодіаграмою можна передати на карті не тільки стан об'єкта на певну дату, а й зміни в часі, розмістивши, наприклад, послідовно кілька фігур, однакових за формою але різних за розміром відповідного стану об'єкта в різні проміжки часу. Добре передають такі зміни графіки.

Слід пам'ятати, що кожна картодіаграмна фігура подає уза­ гальнену характеристику певної кількості однорідних розосеред­ жених об'єктів, розташованих у межах одиниць територіального поділу, тому на карті обов'язково мають бути границі такого поділу.

Картодіаграмна фігура може займати будь-яке місце в межах

Рис. 5.21. Географічні прийоми, що полегшують зіставлення діаграмних фігур;! "віденський спосіб" (а), спосіб "розмінної монети" (б), спосіб кубиків (в) таї поділених стовпчиків (г)

територіальної одиниці (рис.5.22, а, б). Бажано, щоб фігура була! розміщена в центральній частині окресленої ділянки площі. Ще одная ознака способу картодіаграм — дуже спрощена географічна основа, І завдяки чому вся увага концентрується на діаграмних фігурах.

Рис. 5.22. Картодіаграми зі структурними (а) та простими фігурами, якії доповнені конкретними кількісними значеннями показника (б)

Спосіб картограм — це спосіб відображення на карті середньої! інтенсивності якого-небудь об'єкта в межах територіальних одиниць.! Для наочності зображення кожну з них розфарбовують або штрихують* При цьому за насиченістю кольорового тону або густотою штрихування | судять про зміни величини показника (рис. 5.23, а).

Зауважимо побіжно, що картограмою називають не тільки| спосіб зображення, а й саму карту.

Найчастіше картограмою ілюструють соціально-економічнії явища, приймаючи за одиницю картографування одиниці політичного, і політико-адміністративного й адміністративного поділу території, тобто |

82

Рис. 5.23. Картограма за адміністративним поділом (а) та уточнена картограма (б)

поділу, не пов'язаного з географічно обгрунтованим районуванням об'єктів. Чим менші одиниці територіального поділу, тим точніша характеристика об'єкта картографування. Картограма зображує об'єкти розосередженого поширення.

Картограми, як і картодіаграми, створюють за статистичними даними, тому обидва способи часто називають статистичними. На відміну від картодіаграм, в картограмах використовують тільки відносні показники (наприклад, середня густота населення, тобто кількість чоловік на одиницю площі; відсоток населення, виділений за віковими, професійними та іншими ознаками; відсоток площі, зайнятої певними сільськогосподарськими угіддями, тощо).

Недоліком картограм є те, що за усередненими даними, поши­ реними на всю площу територіальної одиниці, приховуються неодна­ ковість розповсюдження об'єкта, ті ділянки, де об'єкта картографу­ вання немає. Щоб уникнути цього, на території, яка картографується, виділяють спочатку площі, де об'єкт відсутній, а потім складають картограму. Зображення з виділеними ділянками площі, на яких об'єкт відсутній, називають уточненою або виправленою картограмою.

Наприклад, на картограмі, яка показує розміщення зернових культур, не заповнюють умовними знаками площі, зайняті лісом (рис. 5.23, б).

Ще один різновид — узагальнена, або згладжена, картограма. На такій картограмі зняті границі між суміжними одиницями поділу території (наприклад, між районами), якщо вони мають однакові кількісні показники.

Застосування однакових зображувальних засобів при створенні картографічного зображення різними способами спричиняється до є зовнішньої схожості деяких із них. Основні ознаки, Що дають можливість впевнено розрізняти способи картографічного

83

ізолінії. Цей прийом полягає в тому, що на освітлених схилах І горизонталі мають світлий або білий колір, а на затінених — горизонталі І темного кольору подаються світлими або білими за кольором І ізогіпсами, затінені ділянки — темними. Додатковий пластичний ефект ] створює також зміна товщини ізоліній залежно від експозиції схилу.

Для підвищення виразності подання рельєфу горизонталями за- ] стосовують пошарове фарбування (див. спосіб ізоліній). На картах І рельєфу такий прийом набув назви гіпсометричного способу зобра- ] ження.

Пошарове фарбування здійснюють за кольоровою шкалою, і розробленою з урахуванням особливостей рельєфу та здатності ] кольорів створювати пластичний ефект. Шкала в даному випадку є 1

застосовують кольори зеленої чи сіро-зеленої гами, для ділянок з ] висотою понад 200 м — жовто-палеві, що далі переходять в коричнево-оранжеві і червонуваті. На виданих картах пошарове і

від білого (зображення скель, льодовиків не зафарбовується) до 1 світло-коричневих, коричневих, темно-зелених, зелених і т. д. На картах використовують шкали, різні за кількістю й величиною висотних ] ступенів. Вони можуть мати однакові й змінні висотні ступені.

Дрібномасштабні карти, на яких рельєф з можливою для ] певного масштабу докладністю поданий гіпсометричним способом, !

Рис. 5.24. Гіпсометричні шкали з різними інтервалами перерізу

порушення рельєфу, яким властиві велика крутість і незадернованість схилів (яри, промоїни, скелясті обриви, скелі тощо), а також форми, які швидко розвиваються (зсуви, кам'яні річки та ін.).

Поодинокі форми рельєфу (скелі-останці, окремі лежачі камені-орієнтири, входи в печери і гроти тощо), які не виражаються в масштабі карти, але мають істотне практичне значення, передають способом локалізованих значків. Залежно від масштабу карти одні й ті ж об'єкти можуть бути зображені або способом ареалів, якщо їх контури чітко окреслюються в масштабі карти, або локалізованими значками, якщо об'єкти (наприклад, кургани, ями, кратери вулканів тощо) замалі для окреслення (рис. 5.26, а, б).

Рельєф на картах передається також способом висотних позначок, який полягає в підписуванні абсолютних висот характерних точок місцевості: вершин гір і горбів, вищих точок вододілів, перевалів, сідловин, рівнів води (урізів) у річках, озерах тощо.

87

Рис. 5.25. Зображення різних порушень рельє­ фу лінійними знаками (1 |

— яри, 4 — кам'яні річки), ] та ареалами (2 — зсуви, І З — осипи твердих порід, 5 і— скелясті обриви, 6 — скелі)

Рис. 5.26. Зображення поодиноких форм рельєфу локалізованими значками (а) або ареалами (б)

Змінюючи колір деяких умовних знаків, відображають додаткові якісні відмінності окремих форм та елементів рельєфу, наприклад за походженням. Так, на топографічних картах штучні форми й елементи, які утворилися внаслідок діяльності людини (вали, насипи, виямки тощо), подають чорним кольором, а природні — коричневим.

Наочна передача зовнішнього обліку форм земної поверхні, що створює ефект випуклості (об'ємності), найкраще досягається способа­ ми тіньової пластики: штрихами, .відмиванням, фотографуванням рельєфної моделі (так одержують фоторельєф), а також перспектив­ ним зображенням.

Тіньова пластика відбиває ступінь затінення певних частин рельефа, яке залежить від напрямку його освітлення. Затінення буде різним при прямовисному і бічному (косому) освітленні.

Зображення рельєфу штрихами (короткими лініями, направленими вздовж схилів) — це спосіб, в якому відтінення схилів різної крутості подається сукупністю штрихів (рис. 5.27). При цьому змінюється товщина штрихів і проміжок між ними за розробленою шкалою. Розрізняють штрихи крутості і тіньові штрихи. Шкала перших будується за принципом "чим крутіше, тим темніше" з урахуванням прямовисного освітлення рельєфу. Шкала других відбиває затінення схилів в залежності від їхньої експозиції щодо косого освітлення рельєфу (найчастіше північно-західного за напрямком, яке відповідає найзручнішим умовам освітлення робочого стола, коли

Рис. 5.27. Зображення рельєфу штрихами крутості

джерело світла знаходиться попереду й зліва від робочого місця). Однак, створюючи пластичний ефект у поданні форм рельєфу та крутості його схилів, спосіб штрихів не забезпечує належної точності визначення висотних відміток та інших показників.

Основним пластичним способом зображення рельєфу є спосіб тіньового відмивання (або просто відмивання), при якому об'ємність форм рельєфу відтворюється накладанням тіней фарбою чи тушшю з поступовою зміною її насиченості — від темної до світлої. Густість тіней на затінених схилах залежить від їхньої експозицГі' щодо напрямку променів освітлення. Відмивання при бічному (косому) освітленні (найчастіше північно-західному) застосовують для зображення рельєфу гірських районів (рис. 5.28, а), відмиванням за умов прямовисного освітлення зображують рельєф рівнинний (рис. 5.28, б), при цьому темнішими подають крутіші схили.

Зустрічаються також карти з використанням суцільного відми­ вання для характеристики рельєфу за типом та абсолютною висотою. Для цього розробляють багатоколірну шкалу, в якій різними кольоро­ вими тонами відмічають тип рельєфу (наприклад, зеленим — низо­ вини, жовтим — ділянки середньої висоти, фіолетовим — високогір'я), а зміною насиченості тону — відмінності рельєфу за висотою. При відносно нескладному рельєфі шкала може бути одноколірною.

Способи штрихів і відмивання застосовують на сучасних загальногеографічних картах як доповнювальні до гіпсометричного. На тематичних картах вони стають основними для виділення, найчастіше, гірських територій.

Рис. 5.28. Зображення рельефу відмиванням з бічним (а) та прямовисним (б) освітленням

Одним з нових пластичних способів зображення поверхні суші є .] спосіб фоторельефу, коли напівтонове зображення її отримують фотографуванням тривимірної моделі місцевості за найсприятливішого напрямку освітлення. Зовнішня ознака цього способу — відсутність зображення інших елементів земної поверхні.

Спосіб перспективного зображення забезпечує правильну передачу рельєфу у вигляді перспективного (картинного) рисунка великих його форм. Він дає загальне наочне уявлення про зовнішній вигляд різних за морфологією типів рельєфу. Прикладом застосування цього способу є карти рельєфу морського дна. На сучасних картах спосіб перспективного зображення використовують для безпосередньої характеристики рельєфу, але за результатами тематичного вивчення, за певною науковою класифікацією його (рис. 5.29). У більш прихованій формі наукові основи закладені і в решті способів безпосереднього ' зображення рельєфу. Карти з перспективним зображенням рельєфу називають фізіографічними:

Своєрідним способом зображення рельєфу є блок-діаграми (див. підрохділ 9.4 та рис. 9.8, є), на яких перспективний рисунок земної поверхні поєднуються з вертикальними розрізами земної оболонки.

Охарактеризовані способи зображення рельєфу відтворюють лише його морфологію, тобто зовнішні обриси форм і типів земної поверхні. Проте на картах можна показати різні якісні та кількісні відмінності рельєфу, які встановлюють при цілеспрямованому вивченні його. Прикладом таких карт є геоморфологічні, морфометричні й інші тематичні карти. На них застосовують способи якісного і кількісного фону, ареалів, лінійних знаків, ізоліній, локалізованих значків тощо.

Зокрема, способом якісного фону на картах виділяють категорій рельєфу за походженням, віком, формою та іншими ознаками.

Способом ареалів відображають окремі елементи і форми мікро- і мезорельєфу різного походження: ози, ками, карстові воронки, суфозійні блюдця, термокарстові западини тощо. Як зображувальний засіб використовують знаки різного рисунка і кольору, котрі за зовнішнім виглядом нагадують локалізовані значки, але, на відміну від останніх, 90

Рис. 5.29. Перспективні знаки для основних морфологічних типів рельєфу (за Е. Райсом): 1 — льодовики, 2 — високогір'я, 3 — високогір'я альпійські, 4 — середньогір'я, 5 — горбисті області, 6 — омолоджені гори, 7 — пенеплен, 8 — омолоджена рівнина, 9 —лесові області, 10 — моренний ландшафт, 11 — друмлини, 12 — фіорди, 13 — алювіальна підгірно—віялова рівнина, 14 — куести, 15 — плато, омолоджене в аридних умовах, 16 — вулкани

передають особливості певної площі, а не точкового об'єкта. Способом лінійних знаків показують границі областей дії

певних рельєфотвірних факторів (наприклад, зледеніння), а також окремі форми рельєфу лінійної протяжності (долини річок, каньйони, ущелини, тектонічні уступи тощо).

За допомогою способу кількісного фону подають на картах і кількісні показники рельєфу, основними з яких є кути нахилу поверхні, глибина і густота розчленування рельєфу.

Деякі кількісні показники можна також передати способом ізоліній, наприклад віддаленість вододілів від найближчих тальвегів.

Найхарактернішим прикладом застосування способу локалізованих значків є показ на картах вулканів.

5.5. Поєднання різних способів картографічного зображення на одній карті

Об'єкт картографування може бути відображений на одній карті кількома показниками, кожен з яких потребує певного способу зображення. Так, на картах населення в багатьох атласах (як приклад Див. Атлас Київської області, 1985, с 6) використовують показники чисельності жителів у містах та густоти сільського населення (перший подають локалізованими значками, другий — картограмою).

Кількість об'єктів і показників, які можуть бути відображені на одній карті, значною мірою залежить від можливостей поєднання Різних способів зображення та зображувальних засобів. Простіше

91

вирішується задача шляхом багатокольорового оформлення карти. Класичним прикладом такого оформлення є загальноекономічна карта, де застосовані способи якісного фону (сільськогосподарські зони), лока­ лізованих значків (промислові центри різного виду), ареалів (райони садівництва тощо), лінійних знаків (нафтоабо газопроводи). Традицій­ ним стало поєднання двох і більше систем ізоліній з локалізованими діаграмами на кліматичних картах, тобто добре сумішуються способи,

розглядати уточнену картограму: спочатку на ній окреслено ареал розповсюдження об'єкта, котрий потім заповнюється картограмними позначеннями. Такий прийом зустрічається й на картах із застосуванням способу якісного чи кількісного фону, картодіаграм тощо.

Цікавим є поєднання різних способів зображення :•- арті освіти з Атласу Донецької області (1992 Ера-^ч кількість загальноосвітніх шкіл. Тут застосовані значкові зображуaa,юиі засоби у вигляді кружків та кілець, але одними подається кількість шкіл у містах (і це спосіб локалізованих значків), другими — кількість шкіл по районах області (а це вже спосіб картодіаграм).

Використання різних способів зображення для характеристики одного об'єкта пов'язане іноді з контрастами "його просторового поширення. Так, площі певних типів грунту в одних випадках добре окреслюються в масштабі карти, а в інших це зробити неможливо, але потрібно. З тією ж проблемою стикаємося, коли треба показати розміщення населення різних національностей. Вихід знайдено у використанні способу якісного фону для площ, достатніх за розміром для окреслення на карті, і способу ареалів (у вигляді позамасштабних позначень) для площ, менших за потрібні розміри.

На одній карті можна поєднувати не тільки різні способи зображення, а й різні зображувальні засоби чи їхні відмінності в рамках одного способу. Прикладом такого поєднання є карти грунтів (див. спосіб якісного фону). На загальноекономічних картах локалізованими значками показують об'єкти різних категорій (центри переробної промисловості і видобувної, об'єкти енергетики), але ці значки добре розпізнаються завдяки різним графічним елементам, які формують окремі знаки.

Складність рельєфу як об'єкта картографування спричиняється також до одночасного використання різних картографічних способів. Так, на загальногеографічних картах спосіб горизонталей доповнюється способами лінійних знаків, ареалів, локалізованих значків, висотних позначок. Для більшої наочності на тематичних карт гіпсометричний спосіб поєднують з відмиванням при бічному освітленні або тіньовими штрихами. Відмиванням зображують рельєф і на картах іншого тематичного змісту (гідрологічних, кліматичних, соціально-економічних тощо), щоб підкреслити певні природні особливості місцевості.

92

Картографія

5.6. Написи на картах. Картографічні шрифти

Написи, які є на картах, органічно поєднані з конкретними об'єктами, вони суттєво збагачують зміст карт. Саме написи перетворюють "німе" картографічне зображення в карту і підвищують її цінність як джерела інформації та засобу дослідження.

Написи на картах виконують різні функції, за якими їх поділяють на географічні назви і пояснювальні підписи.

Серед географічних назв можна виділити власні імена, якими називають одиничні об'єкти (Київ, Дніпро тощо); назви — титули, котрі інколи мають паралельно скорочені форми (наприклад, Сполучені Штати Америки або США, Об'єднані Арабські Емірати або ОАЕ тощо).

До пояснювальних написів, які подають на картах, відносяться загальні терміни, що називають об'єкти за їхньою належністю до цілого класу таких об'єктів (наприклад, море, затока, гора, вулкан тощо). Найчастіше їх наводять разом з власними іменами (Чорне море, гора Еверест тощо), а інколи самостійно, для виділення на карті важливих об'єктів (наприклад, колодязь в піщаних пустелях). Пояснювальні написи можуть бути: вказівками якісних особливостей об'єктів, які не відображаються умовними знаками (наприклад, позначення виробничої спеціалізації заводу, переважаючих порід лісу, матеріалу покриття доріг, якості води в озерах і колодязях тощо);

кількісними характеристиками об'єктів (наприклад, поверховість будинків, ширина і глибина річок, довжина, ширина і вантажопідйомність мостів, висота насипів і курганів, глибина виямок, середня висота і товщина дерев та середня відстань між ними в лісі, ширина доріг тощо); власними іменами та назвами, що не відносяться до географічних об'єктів (наприклад, прізвища начальників і назви кораблів, підписані вздовж маршрутів експедицій);

поясненнями до ліній картографічної сітки (наприклад, Північне полярне коло, оцифрування сітки).

Загальні терміни і деякі інші пояснювальні написи нерідко подають скорочено для того, щоб зменшити завантаження площі карти (про це вказується в легендах чи поясненнях до карти).

Написи на картах, крім основної своєї функції — передачі географічних назв та пояснення зображених об'єктів, можуть нести й інше навантаження: бути власне картографічними знаками, котрими передають якісні й кількісні особливості об'єктів

(наприклад, буквені позначки родовищ корисних копалин, цифрові позначки висот чи глибин рельєфу тощо).

Всі написи на картах подають за певними правилами. Назви географічних об'єктів точкової локалізації (наприклад, населені пункти), як правило, розміщують праворуч від умовного знака паралельно північній рамці карти або паралелям картографічної сітки. Назви об'єктів лінійної протяжності (наприклад, річок) подають вздовж

їхнього зображення. Назви великих водних басейнів, островів, державі І та інших об'єктів, які займають значні площі, розміщують у напрямки І найбільшої протяжності їх, найчастіше зі збільшеними інтервалами між І буквами.

Написи на картах виконують тими чи іншими иартографічни- І ми шрифтами. Шрифти відрізняються рисунком букв і цифр, їхнім І розміром (висотою), накресленням (курсивні та друковані), нахилом І (прямим чи похилим начертаниям), співвідношенням товщини:

основних і додаткових (з'єднувальних) елементів, зміною ширини] внутрішньобуквеного просвіту, кольором тощо. За цими ознаками і кожному шрифту надається відповідна назва (рис. 5.30).

Рисунок і колір шрифту передають якісні відмінності об'єктів, а ] його розмір — кількісні показники. Так, наприклад, виділяють типи ] населених пунктів: назви міст і селищ міського типу пишуть, як правило, 1

прямим шрифтом, а сільські населені пункти — похилим. Величиною і букв характеризують населені пункти за їх людністю. Похилим шрифтом і пишуть назви об'єктів гідрографії та рельєфу.

Написи на картах можуть бути виконані великими (прописними) 1 або малими буквами (для позначення якісних і кількісних відмінностей І об'єктів). Наприклад, для назв міст використовують великі букви прямих 1 шрифтів, а для сільських населених пунктів — малі букви похилих або І прямих шрифтів.

Набагато покращується сприйняття і розпізнавання зображених 1 на карті об'єктів при застосуванні кольорових шрифтів. Це дозволяє 1 безпосередньо відносити написи, виконані тим чи іншим кольором, до 1 певного елемента змісту карти. Наприклад, на загальногеографічних і картах назви об'єктів гідрографії подають синім кольором, населених 1 пунктів та інших об'єктів — чорним.

5.7. Допоміжне оснащення і додаткові дані карт

Допоміжне оснащення карт — це сукупність елементів, які і

94

Картографія

полегшують читання і користування картою. Основним із них є легенда.

Легендою карти називають систематизоване зведення вико­ ристаних на ній умовних знаків і текстових пояснень до них, які розкри­ вають зміст карти. Легенда відображає застосовані показники об'єктів, ступінь узагальнення поданих на карті відомостей. Послідовність роз­ міщення умовних знаків у легенді, їхнє підпорядкування, підбір зобра­ жувальних засобів відповідають існуючим науковим класифікаціям об'єктів картографування і правилам, за якими розміщують елементи легенди. Легенди загальногеографічних (особливо топографічних) карт мають вигляд зброшурованих таблиць, які є окремим додатком до них. На тематичних картах легенди розміщують, як правило, на самому аркуші карти. Обсяг поданих легендою відомостей, складність її побудови визначаються змістом карти. Зважаючи на значення легенди для розуміння тематичної карти (див. підрозд. 3.4), її розглядають як самостійний елемент такої карти, відокремлений від допоміжного оснащення.

Застосовані на карті способи зображення значною мірою впливають на особливості подання умовних знаків у легенді.

Способом локалізованих значків подають на карті об'єкти точкової локалізації. Умовні знаки цього способу мають чітку незмінну форму, що й відображається в легенді, тобто умовні знаки на карті і в легенді однакові за формою. Якщо змінюється розмір знаків, у легенді будують шкалу їхньої зміни (рис. 5.31, а). Способами якісного та кіль­ кісного фону, картограмою на картах зображують об'єкти, локалізова­ ні на площах, різних за розміром й обрисами, тому в легенді зверта­ ється увага на те, яким кольором, штрихуванням чи іншим засобом передається відмінність різних ділянок території. Графічну частину легенд таких карт прийнято подавати кількістю прямокутничків (рис. 5.31, б, в), кожний з яких заповнений обраним зображувальним засобом (прямокутничків стільки, скільки відмін об'єкта маємо на карті). В легенді карт з ізолініями накреслені відрізки ізоліній та подані їхні значення (рис. 5.31, г). Якщо ж ізолінії доповнені пошаровим фарбуванням, то легенда має вигляд шкали, яка відображає зміну насиченості обраного тону фарби або штрихування; числа вздовж шкали відносяться до границь зміни насиченості тону, котрі є відрізками ізоліній (рис. 5.31, д). У легенді карт з точковим способом вказується "вага" точок (рис. 5.31, є). Зазначені особливості легенд допомагають розпізнати спосіб* картографічного зображення, застосований на карті.

Елементами допоміжного оснащення карти є також її назва, позначення масштабу, картометричні графіки для вимірювання відстаней, кутів орієнтування, крутості схилів тощо, а також довідкові відомості про авторів і виконавців, рік і місце створення карти тощо. Допоміжну роль при визначенні координат об'єктів виконують

картографічна сітка і мінутна рамка карти.

Рис. 5.31. Способи картографічного зображення: локалізованих значків (а), якісного фону (б), картограми (в), ізоліній (г), ізоліній з пошаровим фарбуванням (д), точкового (є) та принципи побудови легенд

Додаткові дані карти — це елементи, які тематично пов'язані зі змістом її, доповнюють або пояснюють його, збагачуючи в тому чи іншому відношенні основне картографічне зображення. До них відносять додаткові (урізні) карти, профілі, розрізи, графіки, діаграми, фотознімки, рисунки, узагальнювальні кількісні показники, пояснювальні тексти тощо.

Додаткові карти мають інший масштаб, ніж основна карта. В

96

Картографія

дрібнішому масштабі найчастіше подають інформацію, яка доповнює зміст основної карти (наприклад, на фізичній карті може бути подана карта природних зон), або вказують розташування зображеної на карті території відносно оточуючого середовища (наприклад, певна область на карті держави). У збільшеному масштабі на додаткових картах дають детальніше зображення ділянки, характеристику якої неможливо подати на основній карті в потрібному обсязі (наприклад, карта енергетики та інші в Географічному атласі для вчителів).

Слід відзначити, що узагальнювальні діаграми в ролі додатко­ вих даних часто мають таку ж форму, як локалізовані значки чи картодіаграмні фігури на самій карті, завдяки чому непідготовлений читач намагається використати їх як легенду. Щоб уникнути цього, треба уважніше читати пояснення, які супроводжують такі діаграми, і порівнювати їх зі змістом карти.

5.8. Поняття про компонування карт

Компонування карт (як уже. вказувалося) — складається з визначення меж території картографування та розміщення її відносно рамки карти, а також із розташування на карті її назви, легенди., додаткових та інших даних.

Задачі компонування по-різному вирішують для загальногеографічних і тематичних карт. Для перших (великота середньомасштабних) компонування безпосередньо пов'язане з математичною основою і обумовлено обраними проекцією і масштабом, тому його розглядають як математичний елемент карти. Легенди таких карт друкують окремо. Тематичні карти вимагають іншогр підходу до компонування, яке має враховувати особливості змісту кожної карти, необхідність розміщення разом з картою легенди та інших складових, перелік і обсяг яких не є постійним. На компонування тематичних карт впливає також розмір і обриси території, що відображатиметься на карті як основна, й оточуючого її простору. Приклади компонування карт подані на рис. 5.32.

На тематичних картах (особливо в атласах) рамки може не бути. В цьому разі компонування здійснюється в межах усього аркуша.

Контрольні запитання до розділу 5 1 Якими способами зображення можна вказати місцезнаходження

об'єктів, локалізованих у точках; на лініях; на площі?

2.Що є одиницею картографування в способах локалізованих значків, картограм, картодіаграм?

3.Які способи зображення подають якісні характеристики об'єктів ?

4.Які способи зображення подають кількісні відмінності об'єктів?

5.Яким способом зображення можна передати найбільше відмінностей об'єкта?

97

6. Що дає можливість передати одним способом зображення показників об'єкта?

7.Які переваги й недопіки способу зображення горизонталями ?

8.Які способи зображення рельєфу подають зовнішні обриси типів земної поверхні?

9.Якими способами зображення можна передати якісні і відмінності рельєфу на тематичних картах?

10.Які способи зображення добре поєднуються на одній карті?

11.Яку роль відіграють на карті написи?

12.Що є допоміжним оснащенням карти?

13.Які додаткові дані збагачують зміст карти?

14.Що таке компонування карти?

Картографія

РОЗДІЛ 6. КАРТОГРАФІЧНА ГЕНЕРАЛІЗАЦІЯ 6.1. Картографічна генералізація, її фактори

Карта, як відомо, завжди є зменшеним узагальненим зобра­ женням земної поверхні, зоряного неба тощо. Однак зменшення має певні межі, котрі визначаються можливостями зорового сприйняття елементів зображення. На карті недостатньо вказати місцеположення об'єктів, слід передати ще й властиві їм якісні чи кількісні ознаки, а це вимагає застосування відповідних умовних знаків, які можуть займати значно більшу площу, ніж самі об'єкти. За таких обставин зменшується площа карти (для позначення явищ реальної дійсності). Тому з усієї кількості об'єктів, що могли б бути подані на карті в разі необмежених її можливостей, доводиться відбирати певну частину. Відбір здійснюють, враховуючи геометричну форму і розмір об'єкта, його значення серед споріднених об'єктів, типовість чи, навпаки, винятковість для території, яка картографується. Він супроводжується об'єднанням об'єктів за певними ознаками в групи, з абстрагуванням від конкретних ознак кожного з них, встановлюванням ступеня докладності характеристик (узагальнення) об'єктів на карті. І відбір і узагальнення проводять для того, щоб передати на карті найбільш суттєві, типові риси і характерні особливості об'єкта картографування.

Процес науково обгрунтованого відбору й узагальнення об'єктів для відображення їх на карті називають картографічною генераліза­ цією (від лат. generalis — загальний, головний).

Напрям і ступінь генералізації визначаються масштабом кар­ ти, її призначенням, географічними особливостями картографова­ ної місцевості, а також тематикою карти, якістю використаних під час її створення джерел, способами оформлення тощо.

Масштаб карти обмежує кількість графічних елементів (умовних знаків), які можна подати на певній площі. Зміна масштабу від великого до дрібного веде до зменшення площі зображення, так, 1 км2 місцевості на карті масштабу 1 : 10 000 становитиме 1 дм2, а на карті масштабу 1 :1 000 000 — тільки 1 мм2. Для збереження наочності і читаності карти відбирають елементи змісту, узагальнюють індивідуальні характеристики тощо. Разом з тим виключають ті елементи, котрі втрачають своє значення (так, місцеві орієнтири важливі тільки на великомасштабних картах). Зі зменшенням масштабу збільшуються розміри поданої на карті території (за умов незмінності площі картографічного зображення), що теж потребує генералізації змісту.

Вплив призначення карти на генералізацію стає зрозумілим, якщо порівняти однакові за змістом і зображеною територією карти з Географічного атласу для вчителів і атласів для учнів загальноосвітніх шкіл. На картах для учнів генералізація значно більша за ту, яка визначалася б її масштабом (тобто відбір збільшений), внаслідок чого вони мають вигляд "недовантажених" об'єктів тощо. Однак така