Біоетичні та правові проблеми мікротрансплантаційних технологій клітинної і тканинної трансплантації
Сучасна трансплантологія, тобто теорія і практика пересадки органів і тканин, дозволяє надати допомогу багатьом хворим, які раніше були б приречені на смерть або тяжку інвалідність. Разом з тим, зростаюча потреба в органах для трансплантації породжує моральні проблеми і може стати загрозою для суспільства. Так, недобросовісна пропаганда донорства і комерція, пов’язана з продажем органів для трансплантації, закладають умови для торгівлі людськими органами, загрожуючи здоров’ю і життю людей. Пересадка органів живого донора може бути в випадках добровільного самопожертвування заради спасіння життя іншої людини. В такому випадку згода на експлантацію (вилучення органа) стає виявом любові і співстраждання. Морально неприпустима трансплантація, яка безпосередньо загрожує життю.
Найбільш розповсюдженою практикою є вилучення органів у тільки-но померлих людей. Але в таких випадках повинна бути абсолютна впевненість у смерті донора. Не може бути морально виправданою така трансплантація, яка веде до втрати індивідуальної особливості людини, що приймає чужі органи. При трансплантації обов’язково повинна зберігатися свобода людини. Безумовно неприпустимою є так звана фетальна терапія, тобто вилучення і використання тканини і органів людських зародків, з наміром лікування різних захворювань і «омолодження» організму.
Клітинна і тканинна трансплантація — галузь, яку можна віднести до медицини майбутнього. Серед низки запитань, що виникають при її розробці, чільне місце посідають етичні проблеми, а також питання визначення її побічних ефектів, чітких показань і протипоказань до застосування. Без сумніву, символом нового століття постає така галузь медицини, як трансплантологія. На жаль, незважаючи на певні успіхи і досягнення вітчизняної трансплантології, українські результати значно поступаються середньоєвропейським та середньосвітовим.
На пильну увагу заслуговує проблема мікротрансплантаційних технологій — клітинної і тканинної трансплантації, адже саме в цьому питанні якнайтісніше переплітаються перспективи майбутнього і проблеми сьогодення, застереження щодо обережного застосування поки що нового методу і дійсно захоплюючі, але поки що недостатньо підтверджені дані щодо можливостей зазначеної методики.
Метою даної роботи є аналіз можливостей і перспектив, невирішених проблем і застережень застосування клітинної трансплантації, і зокрема — трансплантації стовбурових клітин. Ми прагнемо зважено проаналізувати наявні на сьогодні досягнення, але разом з тим — критично наголосити на тому, що, як кожен новий та ефективний метод лікування, він не позбавлений побічних ефектів, протипоказань і обмежень. І доки вони чітко не визначені, говорити про широке клінічне застосування методу рано.
Головною особливістю стовбурових клітин є те, що в ембріональної стовбурової клітини відсутня спеціалізація. Крім того, ембріональні стовбурові клітини є:
- похідними всіх типів клітин в організмі, тим унікальним будівельним матеріалом, з якого пізніше формуються органи і тканини;
- завдяки відсутності спеціалізації, при потраплянні ембріональних клітин у будь-який орган з них формуються клітини саме цього органа, тому є перспективи їх застосування для відновлення пошкоджених тканин і органів;
- ці клітини не сприймаються організмом реципієнта як чужорідні, а тому при їх трансплантації не спостерігається відторгнення, не потрібен індивідуальний підхід, як при переливанні крові або пересадці органів;
- цікаво, що ембріональні стовбурові клітини мають здатність самостійно знаходити “слабкі місця” — ті, де їх допомога найбільш потрібна.
Попадаючи в організм пацієнта, клітини продовжують жити, ділитися, виділяти активні речовини протягом тривалого часу. Тривалість життя таких клітин в організмі залежить від багатьох факторів, зокрема тяжкості захворювання і стану організму реципієнта.
Більшість стовбурових клітин знаходяться в кістковому мозку, менше — в периферичній крові (їх виділення з кровотоку є непростим завданням), у пупковому канатику. За джерелом стовбурових клітин для трансплантації виділяють:
- аутотрансплантацію — пацієнт одержує власні стовбурові клітини;
- сингенну трансплантацію — пацієнт одержує стовбурові клітини від ідентичного близнюка;
- алогенну трансплантацію — хворі одержують стовбурові клітини від родичів, з крові канатиків пуповини, а також з трупного матеріалу (ембріональна зародкова тканина, одержана при абортах).
Варто наголосити, що жива особа (донор) може дарувати лише парні органи, за умови, що це не загрожуватиме її власному життю: «Органи, які є одинарними, не можуть братися для трансплантації (за винятком ситуації, коли вони беруться від трупа, тобто з тіла напевно мертвої особи), оскільки це може призвести до смерти донора».
Вбачаючи у принципі солідарности моральне виправдання дарування органів, для правильної оцінки конкретних випадків треба встановити деякі етичні критерії, які б поєднували принцип цілісности з принципом солідарности. По-перше, це нешкідливість і пропорційність (критерії, які оберігають фізичну цілісність особи), по-друге, свобода і безкоштовність (критерії, пов'язані з духовністю донора).
Перший етичний критерій стосується охорони життя та психо-фізичного здоров'я донора. Наприклад, якщо взяття кісткового мозку та переливання крові зроблено у відповідний час та правильний спосіб, то вони не мають шкідливих та постійних наслідків, але коли у донора для трансплантації береться нирка, це, без сумніву, впливає на його фізичну цілісність. Нешкідливість слід розуміти не в абсолютному значенні, а радше як терпиму та раціональну шкоду: трансплантацію (взяття певного органу, тканин і т. д.) можна виконувати за умови, що донор легко перенесе неминучу заподіяну йому фізичну та психічну шкоду і матиме у майбутньому відповідну якість життя.
З критерієм нешкідливости тісно поєднується критерій пропорційности, згідно з яким шкода, заподіяна донорові внаслідок взяття у нього певного органу, має бути пропорційною до покращення якости життя реципієнта. Таким чином, немає сенсу позбавляти нирки особу (донора), для того щоб здійснити трансплантацію з дуже малою ймовірністю успіху, або брати нирку від здорової особи, щоб її трансплантувати людині похилого віку, яка страждає на серцеве захворювання.
Жест дарування має походити із свобідного вибору донора, його почуття солідарности та милосердя, а тому виключає будь-який примус чи спекуляцію.
У випадку взяття органів від трупа виникає проблема, пов'язана з вирішенням того, як розпоряджатися мертвим тілом людини, беручи до уваги, що його, з одного боку, не можна вважати скелетом тварини або звичайною неживою річчю, а з іншого боку — не варто порівнювати з тілесністю живої істоти.
Опанування нових неврологічних знань спричинило сьогодні певну зміну в самому понятті смерти: відбувся перехід від розуміння поняття смерти як точної і раптової «події», що співпадає з припиненням биття серця і самостійного дихання особи, до поняття смерти, що розуміється як «процес», який відбувається упродовж певного часу, починаючи від «безповоротного моменту», тобто безповоротної дезінтеграції цілісности індивідуального організму, яка збігається з повним припиненням активности мозку.
Смерть особи є подією, яку переважно не можна безпосередньо встановити жодною науковою технікою або емпіричною методикою. Як відомо, від певного часу науковці при встановленні діагнозу смерти змістили акцент із традиційних серцево-дихальних ознак на «неврологічний» критерій, який значно краще дозволяє розпізнавати суцільне й безповоротне припинення мозкової активности (мозку, мозочка і стовбура головного мозку), що є ознакою втрати здатности автоінтеграції будь-якого організму як такого.
Працівник служби здоров'я, який несе професійну відповідальність за встановлення діагнозу смерті особи, може спиратися на згадані критерії, які дозволять йому діяти в етично правильний спосіб і дадуть «моральну певність», щодо правильности рішення активізувати необхідні технічні процедури для взяття органів для трансплантації. Етичним моментом цієї процедури є наявність попередньо задокументованої згоди як самого донора чи його законних представників, так і отримувача трансплантованих органів.
Стосовно донора треба сказати, що правда про так званий зобов'язуючий вчинок, яким є дарування органа, вимагає його належної поінформованости щодо процедур, які включають цей вчинок. Якщо йдеться про донорство від живої особи, то її необхідно попередити про передбачену небезпеку для здоров'я і про те, що може очікувати її в майбутньому: можливі терапії і (або) застережні заходи, яких вона має дотримуватися після взяття органа. Крім того, потрібно виключити будь-яку форму психологічного тиску або ставлення умов особі — потенційному донорові на ґрунті моральних, емоційних чи навіть економічних критеріїв.
Якщо йдеться про взяття органів від мертвого тіла, то в цьому випадку особа повинна особисто й недвозначно висловити згоду на можливе взяття органів. Свою етичну вартість має також згода її законних представників у випадку неможливости дізнатися про попередній вибір покійної особи.
Трансплантація назавжди залишиться важливим фактором майбутнього медицини, що вимагає розвитку культури солідарности та дарування. Дарування і трансплантація органів мають високі етичні вартості: вони становлять особисте, а часами навіть геройське служіння на користь життя і можуть стати чудовою нагодою для вияву милосердя ближньому.
В Україні проблема етичного аспекту трансплантології перебуває на стадії пошуку, і підґрунтям для цього стали фундаментальні розробки вітчизняних вчених у даній галузі. Так, декілька років тому на Першому Національному Конгресі з біоетики, який відбувався під егідою Національної академії наук України, Академії медичних наук України, Міністерства охорони здоров’я України і Міністерства екології та природних ресурсів України, зазначалося, що розробка лікарських засобів, впровадження новітніх біотехнологій, розшифрування геному людини, генна терапія, експерименти з клонування — ось неповний перелік визначних досягнень науки останніх років, що потребують пильної уваги з урахуванням біоетичних принципів. Проблема полягає у пошуку шляхів гармонізації досягнень медицини та біології з правами людини та її гідністю. На думку академіка НАН та АМН України, доктора медичних наук, професора Юрія Кундієва (Інститут медицини праці АМН України), “...наприкінці ХХ сторіччя було досягнуто визначних успіхів у біології та медицині — розшифровано геном людини, розроблено принципи генної терапії, здійснено клонування тварин, звичайним стало лікування безплідності шляхом екстракорпорального запліднення. Деякі науковці запропонували способи лікування низки захворювань за допомогою стовбурових клітин, отриманих з ембріональної тканини. Триває активна дискусія між прибічниками та противниками евтаназії, трансплантації органів тощо. У зв’язку з цим існує необхідність оцінити етичний аспект сучасних наукових досягнень з метою попередити впровадження тих технологій, що можуть зашкодити людині. Забезпечити дотримання біоетичних принципів можна завдяки відповідній правовій базі. На жаль, в Україні подібна легальна основа поки що відсутня, але є можливість використовувати окремі статті “Основ законодавства про охорону здоров’я”. У будь-якому випадку, інтереси людини мають бути вищими за інтереси науки чи суспільства. Цих принципів слід дотримуватися на всіх етапах життя людини — від народження і до смерті”.
На продовження цієї думки академік АМН України, член-кореспондент НАН України, доктор медичних наук, професор Ісаак Трахтенберг (Інститут медицини праці АМН України) підкреслив, що “...на сьогоднішній день, виходячи з позицій біомедичної етики, існує серйозна проблема моралі та відповідальності суспільства за спекулятивні новації, пропаганду сумнівних засобів, поширення цілительства та різного роду окультних наук. У засобах масової інформації популяризуються екстрасенси, біоенергетики, ясновидці, чаклуни тощо. Однак методи їхнього “лікування” можуть мати жахливі наслідки для пацієнтів. Через віру в чудодійну силу неперевірених методів хворі зі злоякісними новоутвореннями запізно звертаються до фахівців традиційної медицини, втрачаючи шанс на виліковування. Такому стану речей сприяє недосконалість нашого законодавства”.
Певною мірою це стосується і проблеми трансплантації стовбурових клітин.
Серед клінічних випробувань цікавим є проспективне контрольоване дослідження, що стосується трансендокардіальної трансплантації аутоклітин кісткового мозку при тяжкій хронічній серцевій недостатності. У пацієнтів, пролікованих цим методом, виявлено зменшення симптомів серцевої недостатності, підвищення ФВ і міокардіальної перфузії, хоча й не виявлено покращення віддалених результатів і підвищення рівня виживання у порівнянні з контрольною групою.
Цікаві результати були отримані при вивченні інфаркту міокарда у чоловіків із донорським жіночим серцем. На підтвердження того, що людські екстракардіальні стовбурові клітини мають властивість диференціюватися в кардіоміоцити, було встановлено, що за наявності в цих чоловіків інфаркту міокарда в зоні ураження виявляли клітини з Y-хромосомою.
Історія трансплантології сягає глибини віків. Тисячоліття спостережень лікарів призвели до ідеї про неодночасність процесів старіння різних органів та про вибірковість враження хворобами тих чи інших органів, систем людського організму. Тому думка про заміну невиліковно хворого органу. Як відомо, уже в “Одіссеї” Гомера окремі історики знаходять ідею використання крові з лікувальною ціллю. У Гіппократа є чіткі рекомендації щодо вживання крові для подолання хвороб. Наступний значний крок у даній галузі було здійснено у 1666 році Жаном Дені, який вважається автором першого істинного переливання крові від ягняти людині.
Подальший розвиток хірургічної техніки дозволив робити пересадки окремих частин тіла. Ера трансплантації розпочалася з кінця 50-х років ХХ століття, коли були подолані всі технічні перешкоди для пересадки будь-якого органу. Величезний вплив на світову практику в галузі трансплантації виявили експериментальні дослідження російського вченого В.Демихова. Його пересадки серцево-легеневих комплексів заворожували, а фотографія собаки з пересадженою їй на шию головою цуцика обійшла всю планету.
На середину 60-х роботи генетиків, фармакологів, імунологів дозволили значно знизити бар’єри тканинної несумісності, а технічні досягнення хірургів зробили можливим пересадку будь-якого внутрішнього органу, враженого недугою. Науково-технічний тріумф змістив увагу від моральної припустимості такого роду експериментів. Доба підкорення людиною космосу загіпнотизувала кращі уми і вселила віру в необмежені можливості, повне підкорення природи, відмову від тисячолітніх моральних табу.
Клонування людини ставить своєю основною метою отримання власних ембріональних стовбурових клітин, а також органів і тканин, вирощених з таких клітин. Це так зване терапевтичне клонування. Отримання дорослого організму – репродуктивне клонування - є другорядним завданням і у світлі розв'язання проблеми безпліддя в тих випадках, коли сучасні методи штучного запліднення не дають бажаного результату. Проте саме можливість отримання дорослого організму породила велика кількість, як морально-етичних проблем, так і забобонів.
Звичайно, клонування неприродне, але не обов'язково погане. Клонування має свої плюси і мінуси, як і будь-яке досягнення прогресу. Це питання треба вирішувати спокійно, тверезо, з урахуванням всіх переваг і недоліків клонування.
Відомі спроби залякати людей армією штучно створених солдат-клонів, котрі зі зброєю в руках відстоюють інтереси якогось диктатора, чи трудовою армією людино-роботів і т.п. Однак, будь-яка людина, знайома з проблемою клонування, розуміє, що все це неможливо. Навіть якщо не брати до уваги фінансове питання і припустити, що будуть розроблені технології вирощування клонів без материнського організму, який його виносить, то потрібні роки на їх розвиток, виховання, навчання та ін. Більш того, особистість клонувати неможливо. Можна клонувати генотип (організм), а особистість формується в процесі виховання і навчання, повторення умов яких неможливо. Це доведено шляхом спостереження за монозиготними (однояйцевими) близнюками, які по суті є клонами один одного. Виховані в різних умовах, вони не тільки мають різні характери, схильності і розумові здібності, але часто і зовні не схожі один на одного.
Дехто вважає, що багаті люди захочуть клонувати себе. Але навіщо? Для того щоб на старості років подивитися, як пустує на галявині його брат-близнюк, тільки набагато молодший за нього? Але навіть якщо і знайдуться такі бажаючі, клони людини будуть звичайними людськими істотами. Їх буде виношувати звичайна жінка протягом дев'яти місяців. Вони народяться і будуть виховуватися в сім'ї, як будь-яка інша дитина. Їм, як і всім, буде потрібно 18 років, щоб досягти повноліття. Клон-близнюк буде на кілька десятиліть молодшим за свій оригінал. Значить, виключена небезпека, що люди будуть плутати клона-близнюка з оригіналом. У клона будуть інші, ніж у донора, відбитки пальців. Клон не успадкує нічого зі спогадів оригіналу і буде мати інший характер і інші здібності та нахили. Клон - не двійник людини, а просто його молодший брат-близнюк.
Власне клонування - це природний процес, якщо мати на увазі безліч природно народжених монозиготних близнюків. Таке клонування людського генома саме по собі етично цілком бездоганно, тому що відбувається природно. В самому факті природного народження монозиготних близнюків для нас немає нічого негожого або сумного, в крайньому випадку - моральний нейтралітет. Ті ж почуття в принципі ми повинні відчувати і по відношенню до створення близнюків будь-яким іншим методом. Якщо ж ми проти клонування іншим методом, наприклад методом перенесення клітинного ядра, то заперечення повинні бути, очевидно, пов'язані не з фактом клонування як таким, а з технічними особливостями методики. Технологія клонування може допомогти людям мати дітей навіть в тих випадках, коли звичайна медицина безсила. Та й саме клонування дуже схоже з технологією штучного запліднення (IVF), широко застосовується в усьому світі. Різниця лише в тому, що яйцеклітину не запліднюють, а вводять їй ядро з клітини реципієнта.
У більшості країн світу діє або повна, або тимчасова заборона на репродуктивне клонування людини. У Загальній Декларації про геном людини та права людини ЮНЕСКО (1997) говориться: «Не допускається практика, яка суперечить людської гідності, така, як практика клонування з метою відтворення людської особи». Державою і компетентним міжнародним організаціям пропонується співпрацювати з метою виявлення такої практики (стаття 11).
Головною метою клонування є не репродуктивне клонування, а терапевтичне, тобто отримання ембріональних стовбурових клітин.
Етичні аспекти дослідження людських стовбурових клітин зачіпають широке коло спірних і важливих проблем, які опубліковані в багатьох работах. Джерелом стовбурових клітин може бути дорослий організм, кров з пупкового канатика, тканина зародка або тканину плоду на різних стадіях його розвитку. Сьогодні загальновизнано, що найкращий джерело стовбурових клітин для терапевтичних цілей - ембріони. Тому Європейська група з етики висунула на перший план проблему прав жінок. Якщо ембріональний матеріал і кров з пупкового канатика стануть джерелом отримання стовбурових клітин, то жінки можуть потрапити під особливий тиск.
Існують також проблеми добровільної інформованої згоди, як донорів, так і одержувачів клітин; оцінки прийнятного ризику; застосування етичних стандартів в дослідженнях на людях; анонімності донорів; охорони і безпеки клітинних банків; конфіденційності та захисту приватного характеру генетичної інформації. Нарешті, є проблеми комерціалізації та компенсації учасникам процесу; захисту людських тканин, генетичного матеріалу та інформації при їх переміщенні через границі.
Дослідження в області людських ЕСК в цілому, і пов'язані з безсмертям зокрема, спонукають замислитися ще одним гострим питанням. Якщо ми станемо жити набагато довше і будемо здоровіше, тобто перетворимося з «смертних» в «безсмертних», ми тим самим докорінно змінимо свою природу. Смертність - одна з визначальних характеристик людського існування. Чи є моральні підстави виступати проти подальшої еволюції, будь то «природна» дарвінівська еволюція чи еволюція, обумовлена усвідомленим вибором?
Ми можемо опинитися перед проблемою допустимості так званої «терапії поліпшення». Наприклад, завдяки своїм здібностям регенеративним стовбурові клітини можуть не тільки відновити функцію пошкодженого мозку, але і поліпшити роботу нормального. Чи етично покращувати функціонування мозку? Якщо подібна лікувальна терапія стане безпечною, то буде важко відмовитися від її застосування як «терапії поліпшення». Якщо навчитися змінювати людський геном так, щоб захиститися від найбільш поширених хвороб і подовжити повноцінне життя на 25%, то, очевидно, багато хто захоче скористатися такою можливістю. Важко знайти скільки-небудь переконливі аргументи проти такої «терапії поліпшення ».
Люди зараз живуть в середньому на 25% довше, ніж 100 років тому. Це досягнення прогресу ні в кого не викликає жалю. Чому ж подальший виграш у здоров'ї шляхом модифікації виду або «спрямованої» еволюції викликає побоювання і страхи? Деякі вважають, що поки люди зберігають здатність до природного розмноження, вони залишаються, в біологічному сенсі, представниками свого виду. Але питання не в тому, належимо ми до своїм виглядом в вузькобіологічному сенсі, а в тому, змінили ми свою природу, а з нею, можливо, і наше розуміння нормального видового функціонування.
Ці та інші проблеми дуже важливі і цікаві, але неможливо обговорити їх усі. Зупинимося докладніше на етичної проблеми отримання ембріональних стовбурових клітин, пов'язаної з можливістю створення і використання людських ембріонів. Чи можна спеціально створювати і / або використовувати ембріони для отримання стовбурових клітин з метою лікування дорослих людей? І якщо так, то до якого віку ембріон можна розглядати як ембріон, а не людська істота? Останнє питання пов'язане з тим, що при терапевтичному клонування використовуються ембріони до 14-денного віку.
Міжнародний комітет з біоетики (IBC) при ЮНЕСКО не прийшов до єдиної думки щодо створення і використання ембріонів для терапевтичного клонування. ЮС визнає, що рішення з цього питання, прийняті національними комітетами з біоетики або національними законодавчими органами, можуть бути різні в різних країнах і регіонах. Такі відмінності неминучі в плюралістичному світі, де одні можуть приймати етичні норми, які є неприпустимими для інших. Ставлення до цієї проблеми не збігається як в різних країнах, так і у різних релігій і філософських течій. Що допустимо в буддизмі, то може бути неприпустимим в християнстві і навпаки.
Етичні норми і засноване на них законодавство різні в різних країнах з переважанням однієї і тієї ж релігії. Наприклад, Великобританія вітає дослідження стовбурових клітин. Вона стала першою країною, принаймні, в Європі, схвалила дослідження людських ЕСК, правда, за умови «адекватних заходів». Для їх дотримання уряд створив експертну групу і в серпні 2000 року оприлюднило свою позицію, сформульовану в доповіді експертів. Потім обидві палати Парламенту Великобританії переважною більшістю голосів схвалили дослідження стовбурових клітин і так зване терапевтичне клонування. Експертна група в своїх рекомендаціях грунтувалася головним чином на тому, що у Великобританії дослідження на ембріонах вже дозволені і докладно регламентовані «Актом про людський заплідненні і ембріології »від 1990 року. Їх регулювання здійснюється спеціальним органом -Управлінням з людського запліднення та ембріології (HFEA). Роботи з ембріонами дозволені для вивчення обмеженого кола проблем, зокрема безпліддя. Тепер перелік дозволених цілей розширився, включивши дослідження людських ЕСК.
У багатьох країнах Європейського Союзу закони з приводу ембріональних стовбурових клітин відсутні взагалі, а прийняті і діючі в деяких країнах мають діапазон від абсолютного заборони досліджень на ембріонах (у Франції, Німеччині, Ірландії) до дозволу створювати ембріони в дослідницьких цілях. Різноманітність думок відображає існуючі культурні та релігійні відмінності, в окремих країнах емоції настільки сильні, що важко прийти до компромісних рішень. Урядам доводиться балансувати між крайніми поглядами на статус ембріона, з одного боку, і обіцянками успіхів у лікуванні хвороб, з іншого. Конфлікт виникає між обов'язками держави по збереження здоров'я населення та обов'язками по захисту її моральних установок.
У більшості країн виявляється паралель між допустимістю досліджень на ембріонах і допустимістю абортів. Ірландія - єдина країна ЄС, чия конституція підтверджує право на життя ще не народжених людей, і це право прирівнюється до права матері на життя, хоча неясно, чи діє це право від моменту запліднення або від моменту імплантації. Незважаючи на це, аборт дозволяється, тільки якщо життя матері загрожує пряма небезпека, згвалтування або аномалії зародка не є виправданням. Цей закон суперечить рішенню Європейського суду справедливості, згідно з яким аборт являє собою медичну послугу і будь-яке обмеження в цій послузі з боку держави – члена ЄС є компетенцією Європейського суду, а не ірландського законодавства. Ірландія повинна обумовлювати особливі умови в Маастрихтському договорі, щоб підтримати свої заходи проти абортів. Багатьом країнам - новим членам ЄС, де є заборони або обмеження на аборти, таким як Польща, Словаччина, Литва, Угорщина, Словенія, Чеська Республіка та Мальта, ймовірно, доведеться робити те ж саме.
Міжнародні керівництва не вносять особливої ясності в проблему дослідження людських ембріонів. Всі питання, крім заборони репродуктивного клонування людини, угоди на європейському рівні залишають на розсуд кожної держави. Існує кілька загальних настанов і «Конвенція про права людини та біомедицину» Ради Європи, яка стверджує: 1) там, де закон дозволяє проводити дослідження in vitro, він повинен забезпечити адекватну охорону ембріонів; 2) створення ембріона для дослідницьких цілей заборонено. Додатковий протокол, який забороняє клонування людини, вступив в силу в 2002 році. Однак Європейська група з етики у науці та нових технологіях, що діє при Європейської комісії, висловилася за виділення коштів з бюджету спільноти для проведення досліджень на зайвих ембріонах, хоча і підтвердила, що вважає створення ембріонів для досліджень з донорських гамет етично неприйнятним і «вважає передчасним »терапевтичне клонування.
Проти такого рішення Ради Європи виступила Міжнародна академія гуманізму. В її декларації зазначається: «Ми не бачимо в клонуванні вищих тварин, крім людини, будь-яких нерозв'язних етичних дилем. Не вважаємо ми очевидним і те, що майбутні досягнення у клонуванні людських тканин і навіть людських істот створять моральні труднощі, які не зможе вирішити людський розум. Моральні проблеми, що породжуються клонуванням, не є більшими і більш глибокими, ніж питання, з якими люди вже стикалися з приводу таких технологій, як ядерна енергія, рекомбінантна ДНК і комп'ютерне шифрування. Вони просто нові ».