Подорож до України

У січні 1843 року пише лист до Г.Тарановського: «Сновигаю я по оцьому болоту та згадую нашу Україну. Ох, коли б можна було мені приїхати до солов`я, весело було б…»

Подорож відбулась. Те, що побачив Шевч. , зворушило й схвилювало його до сліз кривавих:

- підневільний край,

- затуркані люди,

- неправда,

- неволя.

- гніт.

- знущання.

- ніякого просвіту.

Шевч. вирішує викупити рідних з неволі. Треба було аж 2000 крб.. Т.Г. вирішив заробити їх, видавши «Живописну Україну» - серію картин, на яких зображено історичні місця України, її побут і природу. Варвара Репніна, правнучка гетьмана К.Розумовського, допомагала й підтримувала Шевч..

Закінчивши Академію мистецтв (1845 р.), Т.Шевч. вирушив в Укр. З наміром там оселитись. Він знайшов роботу у Київській археографічній комісії (займалась дослідженням писемних пам’яток старовини). Скрізь бачив людське горе, страждав, коли бачив рідних у кріпацтві. Сам же кріпаком ніколи не був, тому що в ньому жив вільний козацький дух.

Це був час розквіту творчих сил поета. Тільки за друге півріччя 1845 р. він написав 5 поем: «Кавказ», «Єретик», «Великий льох», «Наймичка», «І мертвим, і живим…» та відомий усім «Заповіт».

Арешт

Микола Костомаров загітував Шевч. приєднатись до таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївського братства, яке поширювало ідеї слов’янського єднання. Студент Петров, вступивши до братства з провокаційною метою, доніс на його учасників у поліцію – і 5 квітня 1847 року Шевченка заарештовано і в супроводі двох дужих жандармів відправлено до Петербурга. Тут, у казематі, захований від усього світу, він провів два місяці. Шевч. звинувачували головним чином не в участі у Кирило-Мефодіївському товаристві, а в написанні революційних творів. Найбільшу лють викликала поема «Сон».

Вирок: «…определить Шевченка рядовым в отдельный Оренбургский корпус… под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать, и чтобы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных сочинений…» Останнє було найстрашнішим: «Трибунал під головуванням самого Сатани не міг би винести такого холодного нелюдського вироку» (Т. Шевченко). Чотири кари наклав цар на Шевч. : заслання без терміну, заслання рядовим солдатом, заборона писати й малювати.

На засланні

Надзвичайно швидко Шевч. доставили в Оренбург: за 7 діб (а це 2500 км!).

Солдатчина для поета була гірше від тюрми, бо ненависним був сам дух солдафонства. Заборона писати й малювати для Шевч. була рівнозначна забороні бути самим собою. Різка зміна клімату призвела до захворювання ревматизмом, згодом – цингою.

У 1848 році його взяли художником у наукову експедицію під керівництвом О.Бутакова для вивчення й опису Аральського моря. На острові Кос-Арал Шевч. жилося значно краще: цивільне вбрання, багато малював, писав (за одну зиму створив півсотні віршів та два великі альбоми етюдів і портретів з життя казахів).

Повернувшись до Оренбурга, Шевч. завдяки доброзичливому ставленню начальства тільки вважався солдатом, а носив цивільний одяг, міг відвідувати бібліотеку, бувати на вечорах місцевої інтелігенції. Але сум за рідним краєм безперестанку краяв душу. Така відносна воля тривала недовго. Один нікчемний офіцерик до0ніс начальству, що Шевч. живе не в казармі, а до того ж ще й малює. Негайно в поета було вчинено обшук. Тарас Григорович, попереджений друзями, спалив майже всі свої папери (листи, малюнки різні записи), тільки «захалявні книжечки», на щастя, передав на зберігання.

У жовтні 1850 р. Шевч. переведено в Новопетровське укріплення на півострів Мангишлак. Умови були жахливими . Навколо пустеля, пісок і солона вода, до найближчого культурного центру тисячі км, доріг жодних, клімат такий шкідливий, що солдат тут змінювали через два роки. Шевченка ж протримали в цій мертвій глухомані майже сім років. Два роки він безперервно хворів цингою та золотухою. Щоденна муштра підточувала сили, а дріб’язкові причіпки й брутальні окрики глибоко ранили душу.

В цей час життя від самогубства Шевч. врятував духовний гарт та надія повернутися на Україну.

Вивчаючи л – ру, Ви, можливо, інколи думаєте: «Ну що то пісня? А до того ж українська народна?» В ці страшні роки рідна пісня порятувала поета. «Пісня - душа моя, - говорив він, - вона і серце звеселяє, і жалю завдає, і до помсти кличе.»