Семінарське заняття 6 Тема: Світова політика і міжнародні відносини План

1. Міжнародні відносини і міжнародна політика.

2. Зовнішня політика держави: сутність, взаємозв’язок з внутрішньою політикою, механізми реалізації.

3. Інституціалізація світової політики, ООН та її роль в міжнародних відносинах.

4. Сучасні тенденції розвитку міжнародних відносин. Глобалізація.

 Ключові поняття: світова політика, міжнародні відносини, міжнародне право, суб’єкти міжнародних відносин, міжнародні інститути, дипломатія, зовнішня політика, національні інтереси, глобалізація

& Методичні рекомендації

G Готуючи перше питання, студенти повинні міцно засвоїти сутність політики у світовому форматі, специфіку міжнародних відносин, існування кількох наукових підходів щодо розуміння даного феномену. Міжнародні відносини являють собою специфічний вид суспільних відносин, це сукупність політичних, економічних, ідеологічних, правових, військових, культурних та інших зв’язків і взаємин між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені. Студенти повинні розмежувати такі поняття (які часто ототожнюють) як «зовнішня політика» і «міжнародна політика», наголошуючи, передусім, на різному характері учасників політики в обох випадках. Так, говорячи про зовнішню політику, мають на увазі, насамперед, діяльність одного суб’єкта (держави; групи держав, що виступають єдиним фронтом на кшталт ЄС тощо) за межами своїх кордонів, тому синонімом зовнішньої політики часто виступає поняття закордонна політика. Однак на міжнародній арені спостерігається урізноманітнення суб’єктної взаємодії як державних акторів, так і недержавних, що у сукупності утворює складну конфігурацію міжнародних відносин. Тобто, дії усіх інших суб’єктів політики на міжнародній арені є складовими не зовнішньої політики держави, а міжнародної політики. Формування й розвиток міжнародних відносин відбувається під впливом цілого ряду факторів: 1) складної світової економічної й політичної ситуації; 2) балансу воєнно-стратегічних сил; 3) діяльності міжнародних організацій; 4) впливу окремих держав на хід подій у світі; 5) стану природного середовища й ін. Студенти повинні засвоїти головну особливість міжнародних відносин – відсутність у них єдиного центру влади й управління, оскільки вони будуються на принципі поліцентризму й поліієрархії. Тому в міжнародних відносинах велику роль відіграють стихійні процеси й суб’єктивні фактори. Серед основних суб’єктів міжнародних відносин є безумовно держави, але поряд з ними діють міжурядові й неурядові організації, організації регіонального, міжрегіонального, міждержавного характеру, наприклад, ЄС, міжнародні організації і їхні органи, наприклад, ООН, політичні партії й рухи, громадські організації, соціальні групи й окремі особистості. Таким чином, міжнародна політика – це вся сукупність дій політичних суб’єктів у відносинах між державами та на міжнародній арені загалом. Цей різновид політики ще має назву світової політики. Головним пріоритетом світової політики є вирішення глобальних проблем людства та збереження людської цивілізації. Для більш ґрунтовного розуміння сутності світової політики варто охарактеризувати основні наукові парадигми щодо розуміння даного феномену: ідеалістичний (виходить з розуміння світової політики як такої, що має ґрунтуватися на морально-правових засадах, загальнолюдських цінностях, сприяти формуванню моделі мирного співіснування держав та колективної безпеки; найбільш красномовно втілений у 14 пунктах післявоєнного врегулювання В.Вільсона, 1918р.), реалістичний (вважає силовий фактор, баланс сил і пріоритет національних інтересів держави над загальносвітовими найважливішими у забезпеченні могутності держави і її авторитету; класиками реалізму вважаються Г.Моргентау, Дж.Кеннан, Г.Кіссінджер.) та марксистський (розглядає світову політику з точки зору економічних аспектів, а саме економічної нерівності, яка є в основі боротьби периферійних країн проти глобальних монополій та за справедливий перерозподіл світових ресурсів; найяскравіше представлений І.Валлерстайном, С.Аміном). Студенти повинні зазначити, що ці теоретичні підходи щодо розуміння світової політики складають підґрунтя двох її основних принципів – сили й права, – які необхідно розкрити з наведенням конкретних фактів їх реалізації (військові протистояння, інтервенції, санкції, міжнародні договори тощо). Надалі доцільно пояснити і проілюструвати прикладами рівні міжнародних відносин: глобальний (вирішуються проблеми, які стосуються всього людства), міжрегіональний (відносини між представниками різних регіонів, що мають спільні інтереси), регіональний (відносини в рамках одного регіону – Європа, Близький Схід, Тихоокеанська зона й т.п.) й двосторонній (взаємини між двома державами). Також слід з’ясувати основні форми міжнародних відносин: співробітництво (участь в діяльності різних міжнародних організаційних структур, укладенні двосторонніх і багатосторонніх договорів про дружбу й співробітництво; найбільш перспективним є стратегічне партнерство), суперництво (припускає мирний характер боротьби між державами, що перебувають у відносинах стратегічного партнерства, так й у відносинах конфронтаціїй, за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від розширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз), конфлікт (виникає тоді, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох або декількох держав, виражається в денонсації договорів, розриві дипломатичних відносин, економічній блокаді, провокуванні внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів і т.п.). В контексті відповіді на перше питання семінару слід розглянути поняття національної безпеки держави. Національна безпека – державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; це стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного його громадянина. Отже, відштовхуючись від цього визначення та підсумовуючи відповідь, студенти мають представити в загальних рисах основні напрямки політики національної безпеки України на сучасному етапі її розвитку, можливо й надати своє бачення щодо вирішення цієї вкрай актуальної проблеми.

G Друге питання семінару орієнтує студентів на більш детальне ознайомлення із сутністю зовнішньої політики держави, її функцій, цілей й засобів. Сучасна політична думка відпрацювала принаймні три точки зору щодо проблеми співвідношення внутрішньої і зовнішньої політики: сутність внутрішньої політики ідентична політиці зовнішній і полягає у боротьбі за владу (Г.Моргентау); зовнішня політика визначає внутрішню, оскільки головним фактором життя є боротьба за існування (Л.Гумплович, Л. фон Ранке); зовнішня політика визначається внутрішньою і є відображенням і продовженням класової боротьби (Маркс, Енгельс, Ленін). Студенти повинні аргументовано пояснити кожну з наведених позицій, а щодо другої точки зору – потрібно навести закони міжнародної політики, сформульовані Л.Гумпловичем. Слід зауважити, що кожний підхід має право на існування, оскільки, дійсно, зовнішня політика будь-якої держави являє собою поширення внутрішньої політики за її межі на відносини з іншими державами; як і внутрішня політика, зовнішня міцно пов’язана з існуючим економічним укладом, суспільним і державним устроєм суспільства й представляє їх на міжнародній арені. Формування і реалізація зовнішньої політики відбувається відповідно до потреб даного суспільства або держави вступити в певні взаємини із зовнішнім миром, тобто з іншими державами. Тут необхідно відзначити специфічні особливості зовнішньої політики: 1) здійснюється на більш широкому просторовому й соціальному рівні, 2) характеризує собою взаємодію, щонайменше, із двома й більше країнами; 3) її функціонування пов’язане не тільки з якоюсь конкретною формою влади, але й із широким спектром міжнародних норм і цінностей, створених людством протягом його історичного розвитку; 4) для налагодження взаємин з іншими державами потрібні не тільки скоординовані дії, але й певне коректування внутрішньої політики держави, тож зовнішня політика раціоналізує внутрішню політику, приводячи у відповідність із міжнародними реаліями, закономірностями й критеріями функціонування світового співтовариства. Надалі доречно охарактеризувати фактори – як об’єктивні, так і суб’єктивні, – що чинять вплив на формування й реалізацію зовнішньої політики держави. Об’єктивні фактори можна звести у дві групи: 1) фактори внутрішнього соціального середовища (політична структура суспільства, структура державного апарата, економічний потенціал суспільства, демографічна структура суспільства й ін.); 2) геополітичні фактори і зовнішнє середовище (характер і стан навколишнього оточення, суспільно-політична обстановка в сусідніх державах, блокова приналежність, ступінь інтегрованості в систему міжнародних відносин, загальний стан і тенденції розвитку системи міжнародних відносин, географічне положення країни, особливості території, природні ресурси). До суб’єктивних факторів, що впливають на зовнішню політику, відносять: 1) особисті якості політичних лідерів; 2) якість підготовлених і підписаних зовнішньополітичних документів; 3) суспільна думка й настрої в суспільстві із приводу основних проблем і напрямків зовнішньої політики. Відповідь на друге питання семінару вимагає також і ретельного аналізу функцій, що виконує зовнішня політика держави, а саме: 1) оборонна (протидія будь-яким проявам агресії з боку інших держав, захист прав й інтересів країни і її громадян за кордоном); 2) представницько-інформаційна (інформування свого уряду про положення й події в тій або іншій країні й інформування керівництва інших країн про політику своєї держави); 3) переговорно-організаційна (спрямована на встановлення й зміцнення торгово-економічних, науково-технічних, культурних й інш. зв’язків з різними державами). При цьому основними цілями зовнішньополітичній діяльності держави є, передусім, захист державного суверенітету, збереження цілісності державної території, створення зовнішніх умов, сприятливих для економічного співробітництва, культурних зв’язків з іншими країнами, розвиток іноземних інвестицій, туризму й т.п., прогнозування та нейтралізація небезпечних дій з боку інших держав, підвищення авторитету держави в системі міжнародних відносин. Студенти також мусять докладно розкрити сутність засобів зовнішньополітичної діяльності (по досягненню визначених цілей): політичні, економічні, військові, інформаційно-пропагандистські. Особливої уваги слід приділити політичним засобам, серед яких чільне місце посідає дипломатія. Тож, необхідно охарактеризувати цей різновид зовнішньополітичної діяльності, пояснити, що є офіційною дипломатією, а що – неофіційною, які органи займаються нею, як історично еволюціонували завдання дипломатії, що являють собою основні дипломатичні функції (примус, переконання, урегулювання, досягнення угоди). Говорячи про економічні засоби, доречно звернути увагу на економічний потенціал і фінансову міць держави, застосування передових технологій, ембарго, санкції, режим найбільшого сприяння в торгівлі, надання інвестицій, кредитів і позик, іншої економічної допомоги або відмова в її наданні. Військові засоби розглядають крізь призму військової міці держави (армія, її чисельність й якість озброєння, моральний стан, наявність військових баз, володіння ядерною зброєю), можуть розглядатися як засоби прямого впливу, так і непрямого. Пропагандистські засоби містять у собі весь арсенал сучасних ЗМІ, пропаганди й агітації, іміджування, «м’якої сили», що загалом сприяють формуванню позитивного образ своєї держави, або ж негативного стосовно інших держав. Наприкінці відповіді варто (після попереднього ознайомлення) надати виклад сутності концепції та самої зовнішньої політики України.

G Третє питання передбачає, передусім, вивчення діяльності провідних міжнародних організацій у забезпеченні стабільного функціонування і розвитку світової політики. Вони поділяються на міждержавні чи міжурядові й неурядові. Міждержавні організації є стабільними об’єднаннями держав, заснованими на договорах, мають певну компетенцію й постійні органи. Складність міждержавних відносин викликала необхідність створення неурядових організацій, які є більш складними за структурою, ніж міждержавні. Такі організації можуть бути й чисто неурядовими, а можуть мати змішаний характер, тобто включати й урядові структури, і громадські організації, і навіть індивідуальних членів. Як суб’єкти міжнародних відносин міжнародні організації можуть вступати в міждержавні відносини від свого власного імені й у той же час від імені усіх держав, що входять до їх складу. Міжнародні організації охоплюють усе різноманіття міжнародних відносин. Найвизначальнішу роль серед них відіграє Організація Об’єднаних Націй (ООН). Отже студенти мають докладно розглянути історію її формування, функції, принципи діяльності, структуру (Секретаріат, Рада Безпеки, Генеральна Асамблея, Міжнародний Суд, Рада з опіки, як самостійні організації існують Всесвітня Організація Охорони здоров’я, Міжнародна Асоціація Праці, Міжнародний Валютний Фонд, ЮНЕСКО, МАГАТЕ (Міжнародна Організація з Атомної Енергії, Конференція ООН по торгівлі й розвитку). ООН має основну мету – підтримання миру у світі. Найбільший вплив в організації має США, оскільки ця країна складає основну частину фінансування фондів та програм ООН. Проте, слід відзначити що ООН – не єдина організація у світі, яка має подібні цілі. Поряд з нею діє ШОС – Шанхайська організація співробітництва. Це регіональна міжнародна організація, заснована у 2001 році лідерами Китаю, Росії, Казахстану, Таджикистану, Киргизії та Узбекистану. ШОС не є військовим блоком чи відкритою регулярною радою з безпеки, а займає проміжну позицію. У діяльності цієї організації яскраво простежується представництво різних структурних елементів світової еліти східного регіону, домінуючу позицію в якому мають Росія та Китай. Ці країни складають сильну противагу західному вектору світової політики з основним представництвом у країнах ЄС та США. Серед інших організацій особливої уваги щодо розгляду вимагають банківсько-фінансові структури. Це, приміром, Світовий банк, який заснований ще у 1944 р., є однією з найбільших у світі організацій, що надають допомогу з метою розвитку. Банк здійснює свою діяльність більш ніж в 100 країнах, що розвиваються, здійснюючи фінансову й консультаційну допомогу з метою підвищення рівня життя й поліпшення життя найбіднішого населення. Представництва Банку в різних країнах світу займаються реалізацією його програм, підтримують зв’язок з урядом і цивільним суспільством і сприяють більше глибокому розумінню проблем розвитку. До Світового банку входять дві інституції – Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР). Формування Групи Світового банку було розпочато рішенням Бреттон-Вудської Конференції про заснування МБРР водночас з МВФ. Ці два інститути тісно зв’язані між собою за основними цілями, а також організаційно. Так, членом МБРР може стати тільки учасник МВФ. Структурно вони обидва входять до системи ООН. Світовий банк концентрує свою діяльність на вирішенні глобальних питань та завдань розвитку людства. Він використовує механізм надання кредитів МБРР, кредитує країни з середнім рівнем доходу по процентних ставках, відповідним рівню ринку для цих країн. Інша фінансова організація Світового банку МАР кредитує країни з низьким рівнем доходу за мінімальними відсотковими ставками або без відсотків. Міжнародний Валютний Фонд (МВФ) як спеціальне агентство ООН, засноване 29-ма державами, з метою регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів і надання їм допомоги при дефіциті платіжного балансу шляхом надання короткострокових і середньострокових кредитів в іноземній валюті. Фонд має статус спеціалізованої установи ООН. Налічує 188 країн-членів. МВФ є інституційною основою сучасної світової валютної системи. При цьому її базою і основним еквівалентом є долар США. США займають домінуючі позиції в МВФ. У своїй діяльності МВФ досить активно створює програми, які фактично ставлять обрані світові країни у економічну залежність на користь економічним інтересам США. Головні засади фонду – лібералізація економіки, роздержавлення та приватизація. Головний шлях вирішення бюджетних проблем – звільнення цін на паливні ресурси. Тому, виходячи з даних варіантів діяльності, МВФ надає великого значення створенню ТНК у цій сфері, її приватизації ТНК надається першочергова увага.

Бажано, щоб студенти у своїй відповіді навели конкретні приклади діяльності вищеназваних організацій. Крім згаданих структур доцільно розглянути і діяльність G8 чи Великої вісімки («Група семи» або Великої сімки (G7) і Росії) – міжнародного клубу, який об’єднує уряди найбільш індустріально розвинених країн (США, Великобританія, Франція, Японія, Німеччина, Росія, Канада, Італія). «Велика вісімка» не є міжнародною організацією, вона не заснована на міжнародному договорі, не має статуту і секретаріату. Рішення «вісімки» не мають обов’язкової сили. Як правило, йдеться про рекомендації іншим учасникам міжнародного життя застосовувати певні підходи у вирішенні тих або інших питань, уникаючи відкритого втручання у справи національних держав. Не менш впливовою наддержавною структурою є Європейський Союз, який об’єднує держави-члени Європейських Спільнот, створений згідно з Договором про Європейський Союз, підписаний в лютому 1992 року (хоча історію його створення можна починати набагато раніше!). Він сьогодні складається з 28 держав-членів та в перспективі може набути нових учасників. Метою ЄС є створення економічного союзу, монетарного союзу, а також впровадження спільного громадянства. Це в свою чергу дозволить вести спільну зовнішню економічну політику, мати спільний ринок послуг, матеріальних благ, капіталу і праці. Країни, представлені у складі ЄС реалізують мету створення єдиного міжнародного напряму розвитку, який при цьому задовольняв би й більшість інтересів країн-членів, ресурсами яких користується ЄС. Таким чином, ЄС фактично є одним з найбільш масштабних прикладів глобалізації у світі, міцно інтегрованим у європейське суспільство. Заслуговує на увагу вивчення взаємозв’язку ЄС з не менш авторитетною організацією – НАТО. Це міжнародна політично-військова організація 28 держав, яка створена у 1949 році. Головним принципом є система колективної оборони, тобто спільних організованих дій всіх її членів у відповідь на атаку з боку зовнішньої сторони. Особливістю взаємодії НАТО та ЄС є негласне правило, яке фактично визначає той факт, що членство в НАТО автоматично дозволяє країні вступ без певних перешкод до ЄС й зворотно. Визначальний вплив на політику НАТО мають США. Перелік міжнародних організацій і структур, що беруть активну участь в певній сфері (економічній, геополітичній, культурній, фінансовій тощо) світової політики, можна продовжувати й надалі. Тож за бажанням студентів було б не зайвим розглянути й інші форми і напрями інтеграції держав у міжнародних процесах.

G Четверте питання передбачає з’ясування сутності сучасних трендів розвитку міжнародних відносин і світової політики загалом. Студенти повинні дослідити еволюцію світоустрою від «стратегічного паритету» Заходу і Сходу (1970 – 80-і рр.) до політичної гегемонії Заходу (1990-і рр.), процеси і стратегії створення однополярного світу (З.Бжезинський, С. Телботт, М. Олбрайт), фундаментальні принципи центр-периферійної взаємодії в західному співтоваристві. Наприкінці ХХ ст. (1991 р.) зруйнувалася біполярна система міжнародних відносин, що сформувалася після Другої світової війни. Увесь цей період тривала «холодна війна» між двома наддержавами США і СРСР, які стримували можливість «гарячої війни» шляхом нарощування своєї військової могутності та поділом світу на сфери своїх «життєвих інтересів». Період 1991-2001 рр. був однополярним з центром у США. Необхідно пояснити сутність і перспективи реалізації євроцентристської і західноцентристської концепцій світу, проекту «Pax Americana» і «багатополюсного світу». Також слід зазначити, що з 2001 р. активно триває процес будівництва нової системи міжнародних відносин, серед основних тенденцій якого студентам варто розкрити такі: 1) розосередження влади і становлення мультиполярного (багатополюсного) світу; 2) глобалізація міжнародних відносин, яка полягає в інтернаціоналізації економіки, розвитку єдиної системи світового зв’язку, зміні й ослабленні функцій національних держав, активізації діяльності транснаціональних недержавних утворень; 3) зростання глобальних проблем і прагнення держав світу до спільного їх вирішення: 4) зростання рівня економічної нерівності між розвинутими країнами (т.зв. «золотий мільярд» з 15 % населення земної кулі) і країнами з дуже низькими показниками якості життя; 5) демократизація, як міжнародних відносин, так і внутрішньополітичних процесів, що спостерігається в усіх країнах незалежно від типу політичного режиму; 6) поступове перенесення центру ваги економічного і політичного розвитку в азіатсько-тихоокеанський регіон; 7) утвердження глобального стилю життя; 8) релігійне відродження. Надалі варто ознайомитися з проектами глобального майбутнього провідних політологів, соціологів, публіцистів, прогнози яких складають порядок денний сучасних наукових дискусій щодо перспективних трендів розвитку світової політики (на вибір студентів із запропонованих): «Кінець історії», «Кінець історії і остання людина» Ф.Фукуями про тріумф лібералізму як безальтернативну модель політичної і економічної організації, завершальну форму державного управління людства; Г.Кіссінджера «Дипломатія», «Чи потрібна Америці зовнішня політика?» та З.Бжезинського «Велика шахівниця» з викладом їх концепцій «нового світового порядку»; «Аналіз світових систем і ситуація в сучасному світі», де І.Валлерстайном обґрунтовано світ-системний аналіз; С.Хантінгтона «Зіткнення цивілізацій», у якій автором окреслені нові формати взаємодій між Сходом та Заходом, ознаки нової геополітичної моделі світоустрою. Окремої уваги вимагає вивчення позицій України в сучасному геополітичному просторі та геополітичних сценаріїв її майбутнього. З огляду на поставлене завдання, доцільно визначити особливості й соціальні орієнтири розвитку України, проблеми трансформації українського суспільства. Доречно з’ясувати пріоритети геополітичної стратегії та зовнішньої політики України, та загалом місце України в ключових геополітичних контурах (США, ЄС, Росія та Митний Союз). З початку 90-х рр. ХХ ст. Україна вийшла на міжнародну арену як самостійний суб’єкт міжнародної політики. Специфіка геополітичних координат України виходить з того, що вона займає вигідне геостратегічне положення на перетині інтересів євроатлантичної, східноєвропейської та ісламської цивілізацій. Тому після проголошення незалежності і світового визнання перед Україною постала проблема зовнішньополітичних геостратегічних орієнтирів. Концептуальні засади зовнішньої політики, закладені в «Декларації про державний суверенітет», «Основних напрямках зовнішньої політики України», «Концепції національної безпеки України» та інших документах держави, знайшли узагальнене відображення в Конституції України. Студентам необхідно визначити основні завдання сучасної зовнішньої політики України, а також спробувати окреслити стратегії її подальшого розвитку. У підсумку семінару студенти мають визначити загальні тенденції глобального розвитку, висловити власну позицію з приводу того, які з досліджених ними прогнозів справджуються, а які, можливо, є певним чином провокативними.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Абсентеїзм (лат. absentia – відсутність) – 1) форма політичної протестної поведінки; 2) ухилення виборців від участі в голосуванні на виборах парламенту, президента, місцевих органів влади тощо. Основними причинами А. є аполітичність громадян, байдуже ставлення до політики, втрата довіри до неї, низький рівень політичної компетентності виборців, невпевненість громадян у правильності свого вибору.

Автономія (грец. auto – сам і nоmos – закон; букв. самозаконність) – форма самоуправління частини території унітарної, а іноді й федеративної держави, наділена самостійністю у подоланні питань місцевого значення в межах, установлених центральною владою. Населення автономної одиниці часто користується ширшими правами, ніж населення адміністративно-територіальних одиниць.

Автономія національна – самостійне здійснення державної влади або широке внутрішнє самоврядування, яке надається окремій національності (нації), що компактно проживає в межах певної держави.

Авторитаризм (лат. аuctoritas – влада, вплив, воля) – різновид недемократичного політичного режиму, що заснований на принципі централізації влади, за умов якого влада одноосібного правителя (диктатора) або правлячої еліти не обмежується правом, представницькими органами та системою розподілу влади; має схожі риси з тоталітаризмом, а саме концентрація політичної влади в одних руках, відсутність опозиції та вільнодумства, використання силових методів впливу, проте, на відміну від тоталітаризму, не передбачає наявності єдиної, загальнообов’язкової ідеології.

Агітація – поширення політичних ідей та гасел з метою впливу на суспільну свідомість і настрої народних мас, спонукання їх до цілеспрямованої активності, політичних дій.

Агресія – усі види та форми незаконного, з погляду Статуту ООН, збройного нападу та застосування сили однією державою чи групою держав проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої країни, народу.

Анархізм (грец. аnаrсhіа – безвладдя) – ідейно-теоретична й суспільно-політична теорія, в основу якої покладено заперечення інституціонального, насамперед, державного управління суспільством.

Антрепренерська система – система відбору в еліту, заснована на конкуренції кандидатів на престижні посади і оцінці їх індивідуальних якостей електоратом.

Аристократія (грец. aristokratia – влада найкращих, найзнатніших) – форма правління, за якої державна влада належить привілейованій меншості; вищий, привілейований стан (група) певного суспільства, що володіє особливими правами чи можливостями.

Бюрократія (франц. bureaucratio, букв. – панування канцелярії, bureu – бюро, канцелярія та грец. kratos – влада) – вищий, привілейований прошарок чиновників-адміністраторів у державі; ієрархічно організована система управління державою чи суспільством з допомогою особливого апарату, наділеного специфічними функціями та привілеями.

Вето (лат. veto – я забороняю) – передбачений конституціями деяких країн акт,

завдяки якому глава держави або верхня палата парламенту можуть призупинити впровадження законів або рішень, прийнятих парламентом чи його нижньою палатою.

Вибори – процедура обрання або висунення певних осіб способом відкритого чи закритого (таємного) голосування; найпоширеніший механізм створення органів та інститутів влади.

Виборча система змішана – такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем.

Виборча система мажоритарна (лат. mаjor – більший) – такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Виборча система пропорційна – такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.

Влада – здатність, право й можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, а також чинити вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей з допомогою різноманітних засобів (права, авторитету, волі, примусу тощо); політичне панування над людьми; система державних органів; особи, органи, наділені владно-державними та адміністративними повноваженнями.

Влада виконавча – одна з трьох гілок державної влади, яка організовує та спрямовує внутрішню й зовнішню діяльність держави, забезпечує здійснення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини (так, на рівні державної влади зазвичай представлена президентом/прем’єр-міністром/ канцлером /або урядом).

Влада державна – основна форма публічної політичної влади, вища суверенна форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення.

Влада законодавча – одна з трьох гілок влади, сутність якої полягає у здатності держави здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей та їхніх об’єднань за допомогою законів, правових актів, рішень, що їх приймають представницькі органи влади (так, на рівні державної влади зазвичай представлена парламентом).

Влада політична – здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на

діяльність, поведінку людей та їхніх об’єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Влада судова – одна з трьох гілок державної влади; необхідна умова реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої та виконавчої), створювати перепони, щоб унеможливили виникнення диктатури.

Гільдійна система – багатоступенева система відбору в еліту, яка передбачає багато інституціональних фільтрів і вузьке коло селекторату.

Геноцид – повне або часткове знищення окремих груп населення за расовими, національними, релігійними мотивами (ознаками) або навмисне створення життєвих умов, розрахованих на знищення названих груп.

Геополітика (грец. geо – земля і роlitika – політика) – наука про закономірності розподілу та перерозподілу сфер впливу та владного контролю різних держав та міждержавних об’єднань у багатомірному геополітичному просторі; з традиційної, дещо застарілої точки зору (класична Г.) є політологічною концепцією, що вбачає в політиці якоїсь держави визначальну роль географічних чинників (просторове розташування країни, клімат, розмір території, кількість населення, наявність природних ресурсів тощо).

Глобалізація (франц. global – загальний, всесвітній) –1) комплексне геополітичне, геоекономічне і геокультурне явище, яке впливає на всі сторони життєдіяльності національних держав; 2) новий етап суспільного розвитку, який характеризується поширенням взаємозалежності між країнами в економічній, політичній і культурній сферах; 3) історичний процес зближення націй і народів, між якими поступово стираються традиційні кордони і людство починає усвідомлювати свою цілісність.

Громадянське суспільство – суспільство зрілих громадян із високим рівнем політичної культури, що спільно з державою створює розвинені правові відносини; своєрідний соціальний простір, де люди взаємодіють як незалежні від держави індивіди; що розвинутіше Г.с., то більше підстав для демократичних режимів, що менша розвинутість, то більшою буде ймовірність існування авторитарних і тоталітарних режимів.

Делімітація – визначення положення та напряму державного кордону з точним описом його походження та нанесенням на мапу відповідно до укладеного договору з іншою державою; на основі делімітації здійснюється демаркація кордону.

Демаркація – встановлення державного кордону на місцевості з визначенням його спеціальними прикордонними знаками на основі договору про делімітацію.

Демократія – форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом влади.

Демократія представницька – порядок розгляду і розв’язання державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

Держава – форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов’язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Держава правова – тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Держава соціальна – держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Державний устрій – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.

Диктатура (лат. dictature – необмежена влада) – нічим не обмежена влада особи, класу чи іншої соціальної групи в державі, регіоні, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим; тимчасовий авторитарний режим, що вводиться на строк дії надзвичайних обставин для вжиття рішучих заходів, спрямованих на виведення країни з кризового стану.

Дипломатія – це офіційна діяльність держави у вигляді спеціальних інститутів, які здійснюють за допомогою спеціальних заходів, прийомів, методів, установлених міжнародним правом й маючих конституційно-правовий характер.

Дискримінація – свідоме обмеження учасників політичного процесу щодо свободи їхньої діяльності; часткове чи повне, тимчасове чи постійне позбавлення тих чи інших учасників політичного життя їх конституційних та інших прав і свобод.

Електорат (лат. еlector – виборець) – громадяни, які мають право голосу для участі в політичних виборах.

Етатизм (франц. etat – держава) – поширення активності та впливу держави на соціально-політичне життя із застосуванням централізації, бюрократизації та концентрації політичної влади.

Етнос – позачасова, позатеріторіальна, поза державна спільнота людей, об’єднана спільним походженням, культурою (або деякими її елементами, мовою, історією, традиціями і звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою).

Європейська інтеграція – процес поступової уніфікації та зрощування національної економіки європейських держав з метою подолання суперечностей між інтернаціоналізацією господарського життя та обмеженими

можливостями внутрішніх ринків.

Зовнішня політика – це діяльність держави й інших політичних інститутів суспільства по здійсненню своїх інтересів і потреб на міжнародній арені.

Ідентичність (лат. identifico – ототожнення) – усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної групи, свого статусу, ролі.

Ідеологія – система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відображає інтереси, світогляд, ідеали людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики.

Іміджіологія – наука, що вивчає проблеми формування і створення в суспільній свідомості образів суспільних інститутів (держави, політичних партій, організацій, установ) та окремих політичних лідерів, виробляє сукупність прийомів, технологій і засобів формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб’єктів політики.

Імперія (лат. іmреrare – влада, панування) – велика держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, які примусово інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв’язків. Імперії виникають унаслідок загарбання територій, колонізації, експансії, інших форм розширення впливу наддержави.

Імпічмент (англ. impeachment – звинувачення) – особливий порядок і встановлена законом процедура притягнення до відповідальності за грубі порушення закону вищих посадових осіб до завершення терміну одержаних ними внаслідок виборів повноважень.

Компроміс (лат. comprоmіssum – угода, згода) – згода, порозуміння з політичним противником, досягнуті шляхом взаємних поступок.

Консенсус (лат. consensus – згода, одностайність) – згода між суб’єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних та політичних груп суспільства; прийняття рішень без голосування за виявленням всезагальної згоди.

Консерватизм (лат. cоnservare – зберігати, охороняти) – політична ідеологія і

практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Конфедерація (лат. соnfederatio – спілка, об’єднання) – союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об’єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

Легітимність (лат. lеgіtіmus – законний, правомірний) – здатність політичного режиму досягати суспільного визнання й виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади; визнання суспільством законності, правомірності офіційної влади. Не означає юридично оформленої законності й цим відрізняється від легальності влади.

Лібералізм (лат. liberalis – вільний) – вчення і суспільно-політична течія, яка робить установку на забезпечення свободи особистості, її прав і обмеження сфери діяльності держави; політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Макіавеллізм – різновид політичної поведінки, що виправдовує будь-які засоби (в тому числі й віроломні, жорстокі) заради досягнення поставленої мети. Термін пов’язаний з ім’ям італійського політичного діяча й мислителя Н. Макіавеллі.

Міжнародні відносини – сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв’язків між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені.

Міжнародні організації – об’єднання держав, національних громадських організацій та індивідуальних членів з метою вирішення питань регіонального або глобального характеру.

Монархія (грец. mоnаrchіа – єдиновладдя) – форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи – глави держави – спадкоємного монарха.

Народ – історично змінна спільність соціальних груп, яка включає в себе на різних етапах історії класи і прошарки, що беруть участь у вирішенні проблем суспільного розвитку.

Націоналізм – світогляд і система політичних поглядів, яка проголошує приорітет національних цінностей щодо усіх інших.

Національні інтереси – інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.

Нація – 1) історична соціоетнічна, політична, духовна спільнота людей з певною психологією, самосвідомістю, спільними територією, культурою, мовою, економічним життям; 2) сукупність громадян однієї держави.

Нацизм – назва німецького фашизму, що походить від назви Націонал-соціалістської робітничої партії Німеччини; для ідеології нацизму характерні: расизм, шовінізм, антидемократизм, елітизма, зовнішньополітичний експансіонізм, марення про світове панування.

Неоконсерватизм – сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства. Неолібералізм – різновид класичного лібералізму, який трансформував ряд його ідей, зокрема розширив соціальні функції держави і межі її втручання в економічну і соціальну сфери.

Неофашизм – різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Олігархія – політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група; термін було запроваджено Платоном і Аристотелем для позначення однієї з найгірших, на їхню думку, форм правління, коли «владарюють багаті, а бідні не беруть участі у правлінні».

Опозиція (лат. oppositio – протиставлення) – протидія, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії; організація, партія, група, особа, ясі виступають проти панівної думки, уряду, системи влади, конституції, політичної системи загалом.

Охлократія – 1) ситуація заколотів, погромів, безладдя, в якій господарем становища є натовп; 2) влада суспільно-політичних груп, що апелюють до популістських настроїв у їх примітивних, масових варіантах.

Парламент (лат. parlare – говорити, розмовляти) – найвищий законодавчий і представницький орган влади в державі з республіканською формою правління, який обирається населенням.

Плебісцит (лат. рlеbes – простолюд і scitum – рішення, постанова) – всезагальне опитування громадян з метою виявити їхню думку, волю й позицію щодо якогось спільного й значущого питання.

Плутократія – 1) державний лад, за якого політична влада формально і фактично належить заможній верхівці панівних класів і структурі якого центральне місце належить володарям фінансового капіталу; 2) панування багатіїв, які завдяки своєму багатству активно впливають на державні владні інституції, внутрішню і зовнішню політику держави.

Плюралізм – система влади, заснована на взаємодії та співпраці основних політичних сил і організацій.

Поділ влади – принцип розмежування функцій в єдиній системі державної влади з поділом її на законодавчу, виконавчу й судову гілки влади, які здійснюють свої повноваження кожна самостійно, врівноважуючи одна одну.

Політика – організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб.

Політика внутрішня – комплекс заходів, що охоплює напрями економічної, національної, демографічної, соціально-інтеграційної, соціально-культурної, примусової і т. п. діяльності держави, її структур та інститутів, зорієнтованих на погодження інтересів різних верств населення.

Політика зовнішня – загальний курс держави в міжнародних справах, який регулює взаємовідносини з іншими державами та інституціями у відповідності з потребами, принципами і цілями її внутрішньої політики.

Політична еліта (франц. еlitе – краще, добірне) – меншість суспільства, що є достатньою самостійною, вищою, відносно привілейованою групою, наділеною видатними психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов’язаних із використанням державної влади або здійсненням впливу на неї.

Політична криза – фаза політичного процесу, яка характеризується порушенням політичної стабільності в суспільстві, неможливістю ефективного функціонування політичної системи; гострий, важкий політичний стан суспільства, державно-правової системи, партій.

Політична партія – організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Політична свідомість – опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб’єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Політична система суспільства – інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Політична соціалізація – процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

Політична участь – залучення людей до процесу політико-владних відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої, вплив на органи влади з метою реалізації соціальних інтересів.

Політичне відчуження – процес, який, характеризується сприйняттям політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її.

Політичні відносини – реальні практичні відносини, взаємозв’язки соціальних суб’єктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснюється політична діяльність – співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми, мітинги, зібрання, маніфестації, страйки тощо).

Політичні технології – сукупність методів і систем послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату.

Політичний конфлікт – зіткнення несумісних, часом протилежних, інтересів, дій, поглядів, окремих людей, політичних партій, громадських організацій, етнічних груп, націй, держав та їх органів, військово-політичних і політико-економічних організацій (блоків).

Політичний лідер (англ. lеad – вести, керувати, схиляти до чогось) – особистість, що чинить постійний і вирішальний вплив на суспільство, державу, організацію, це унікальна особистість, здатна змінювати хід історії і спрямованість політичних процесів; глава, керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, якоїсь громади тощо.

Політологія (грец. politike – політика і грец. logos – учення) – наука, об’єктом якої є політика та її взаємовідносини з людиною й суспільством; посідає одне з провідних місць у сучасному суспільствознавстві. Щодо П. у зарубіжній та вітчизняній літературі часто вживаються терміни «політична наука», «наука про політику», що відображають традиції та особливості національних політологічних шкіл.

Популізм – загравання влади або політичних лідерів з народом для забезпечення своєї популярності, що характеризується демагогічними гаслами, необґрунтованими обіцянками.

Республіка (лат. respublika від res – справа, рublіс – громадський) – форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Ресурси влади – це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади відповідно до цілей суб’єкта

Референдум (лат. referendum – те, що має бути повідомлене) – спосіб прийняття законів та інших рішень з найважливіших питань суспільного життя прямим волевиявленням громадян через усенародне голосування.

Секуляризація – процес звуження сфери функціонального впливу релігії, церкви на життєдіяльність соціуму, індивіда, звільнення сегментів їх життя від опіки релігійних інститутів, від релігійно-церковного санкціонування.

Сепаратизм – рух за територіальне відокремлення тієї чи іншої частини держави з метою створення нового державного утворення або надання певній частині держави автономії за національними, релігійними чи мовними ознаками.

Соціал-демократія – ідеологічна і політична течія, яка пропагандує концепції соціального партнерства, активне втручання держави в економічне життя, перерозподіл доходів на користь незаможних, розвиток численних державних програм і т. ін.

Соціалізм – вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.

Суверенітет (нiм. suveranitat, франц. souveranite – верховна влада) – верховенство влади, незалежне від будь-яких сил, обставин і осіб; незалежність держави у зовнішніх і внутрішніх справах.

Теократія – форма державного правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству.

Тероризм – здійснення політичної боротьби засобами залякування, насильства аж до фізичної розправи з політичними противниками; дестабілізація суспільства, державно-політичного ладу шляхом систематичного насильства і настрахання, політичних вбивств, провокацій.

Тимократія (за Платоном) – тип державного правління, схильний до безперервних воєн

Тоталітаризм – спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов’язковою ідеологією.

Унітарна держава – єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.

Фашизм – 1) ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; 2) екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Федерація – союзна держава, до складу якої входять державні утворення суб’єкти федерації.

Харизма – інтелектуальна і духовно-моральна винятковість лідера, «божий дар», доповнений найвищим професіоналізмом, здатністю надихнути суспільство та інтуїцією керівника.

Ценз – умова, що обмежує участь особи у здійсненні тих або інших прав.

Шовінізм – агресивна форма націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації, схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.