Семінарське заняття 5 Тема: Особистість і політика План

1. Особистість як суб’єкт і об’єкт політики. Політичні права і свободи людини і громадянина.

2. Політична участь та політична поведінка особи. Причини політичної пасивності і аполітичності громадян.

3. Політична культура: сутність, функції, типологія.

4. Політична соціалізація: суб’єкти, функції, етапи, типи.

 Ключові поняття: особистість, суб’єкт політики, об’єкт політики, права і свободи особистості, негативні права, позитивні права, політична позиція, політична поведінка, політична участь, політична діяльність, аполітичність, політична пасивність, політичне відчуження, абсентеїзм, політичний конформізм, політична культура, громадська думка, політична соціалізація

& Методичні рекомендації

G Проблемна ситуація, що стоїть перед студентами при підготовці першого питання, полягає у формуванні цілісного уявлення про особистість як первинного і основного носія політичних і владних відносин в суспільстві, як суб’єкта та об’єкта політики, дослідження умов, за яких вона виконує ці ролі. Передусім варто розібратися, що є суб’єкт і об’єкт як філософські категорії. Також варто провести диференціацію між наступними категоріями (які часто, на жаль, ототожнюють): особистість, індивід, індивідуальність. Так, особистість – це людина в аспекті її соціальних якостей, що формуються в процесі історично-конкретних видів діяльності й суспільних відносин; сутність конкретної особистості становить не її абстрактна природа, а її соціальна якість. Індивід – це одиничний представник людського роду, окремо взята людина, безвідносно до її антропологічних та соціальних особливостей. Індивідуальність – це неповторність, самобутність способу буття конкретної особистості. Суттєве пізнавальне значення в цьому контексті має усвідомлення того, що проблема особистості має в політичній науці три головних аспекти: 1) власне людина з притаманними їй рисами і якостями; 2) особистість як представник групи: статусної, класової, соціально-етнічної, член організації, парламентарій; 3) особистість як свідомий, активний учасник суспільного і політичного життя, що взаємодіє з владою і виступає суб’єктом і об’єктом впливу політики. Пропонується звернутися до деяких концепцій, які розглядали місце людини в політичному житті. Наприклад, вчення Конфуція, Платона, Аристотеля, Макіавеллі, ліберальні концепції тощо. Однак необхідно вказати, що в політичній теорії переважно розглядалась роль видатних політиків, вождів в співвідношенні з діяльністю народних мас, класів і навіть натовпу тобто тих, хто здійснював суттєвий вплив на політику і маси. Тому політика часто персоніфікується, одержує ім’я того, хто її визначив або здійснив. При цьому менш за все виявилось розробленим питання про роль «пересічної» або «масової» особистості. І тільки в другій половині ХХ ст. під впливом краху тоталітарних режимів і подальшої демократизації суспільного життя цьому напрямку в політичних вченнях стали приділяти достатньо серйозну увагу, адже що кінцевим об’єктом політики завжди виступає рядовий громадянин. Ця обставина обумовлює активну позицію рядового громадянина в політичному житті, тобто щоб він виступав в якості суб’єкта політики. Аналізуючи проблему особистості в політиці, необхідно розглянути структуру особистості як політичного суб’єкта, визначивши такі її компоненти: духовна підструктура (освіченість, культура, моральність), біологічна (темперамент), соціальна підструктура (соціальний досвід, політична спрямованість), психологічна підструктура (характер, інтелект); продемонструвати, як кожний з названих компонентів впливає на формування суб’єктності/об’єктності особистості в політиці. Надалі студенти повинні детально пояснити певні передумови, за яких відбувається активне включення особистості в політичний процес: матеріальні, соціокультурні і політико-правові. Розкриваючи перше питання семінару, необхідно зосередити увагу і на найважливіших правах та свободах особистості та їх ролі в сучасних процесах політичної модернізації. Спочатку слід розглянути формування концепції прав людини, проаналізувавши в загальних рисах ідеї природного права, що виникли ще у V- IV ст. до н.е., їх певну трансформацію в період середньовіччя, надалі ліберальне переосмислення концепції природного права Локком, Гоббсом, Монтеск’є, Джефферсоном та іншими. У сучасній політичній науці представлено кілька підходів до прав людини: природно-історичний, юридично-позитивістський, марксистський, які студенти також мусять в загальних рисах охарактеризувати. Слід наголосити, що сьогодні очевидно переважає природно-історичне розуміння прав людини. Варто пояснити, як трактується поняття «права людини», розкрити класифікацію прав на негативні (абсолютні) і позитивні (для їх реалізації необхідні державні ресурси). Більш докладно студенти мають розглянути класифікацію прав особистості залежно від сфер реалізації: громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні, культурні. У підсумку відповіді доцільно зробити акцент на тому, що права людини стають реальністю лише в тому разі, коли вони нерозривно пов’язані з обов’язками людей. У конституціях західних держав обов’язки громадян майже не згадувалися аж до Другої світової війни, хоча в цілому вони розумілися і включались у законодавство. Необхідно перелічити основні обов’язки громадян, що зафіксовані у сучасних конституціях демократичних держав, поміркувати над тим, як забезпечується їх виконання. Наостанок слід звернутися до чинної редакції Конституції України і проаналізувати права і обов’язки громадян в нашій країні, наскільки вони гарантовані і забезпечуються владою.

G Підготовка другого питання актуалізує проблему вивчення феномену політичної поведінки та участі в політиці. Суб’єктність особистості в політиці не вимірюється лише її політичними функціями. Багато залежить від політичної активності людини, від міри реалізації нею своєї ролі суб’єкта політики. У цьому контексті визначають два аспекти – участь пересічних громадян в суспільно-політичному житті і політичну діяльність осіб, для яких політика стала практично професією. В першому випадку використовується поняття «політична участь», яким підкреслюється участь в політиці громадян, які є ні політичними лідерами, ні функціонерами владних структур чи політичних партій. Ступінь політичної участі вимірюється політичною активністю громадян. В сучасних демократіях політична активність громадян виявляється в голосуванні на виборах, референдумах, в різних формах тиску на владні структури при прийнятті і реалізації тих чи інших важливих рішень. Найважливішим механізмом залучення громадян в політичний процес є діяльність політичних партій, громадсько-політичних організацій і рухів. Слід зауважити, що у більшості своїй населення помірно цікавиться політикою і обмежується голосуванням на виборах і епізодичною участю в заходах місцевих органів. Тут студенти мають дослідити різний ступінь політичної участі і активності громадян за різних політичних режимів. Також варто наголосити, що різке підвищення політичної активності відбувається в періоди політичної нестабільності. Однак в цьому контексті постає питання про характер активності, її можливі наслідки, про що пропонується поміркувати студентам. Логічним продовженням відповіді буде вивчення класифікації політичної участі. Необхідно здійснити акцент на аналізі форм участі за критеріями: ступінь активності, масштаб, сила політичного впливу, система використаних політичних засобів, законність. Особливий інтерес, який й досі не вщухає в політичній теорії і практиці, викликає класифікація участі за останнім критерієм. Тут розрізняють дві форми – конвенціональна та неконвенціональна. Перша має на увазі поведінку, яка використовує законні або ті, що відповідають загальноприйнятим нормам форми вираження інтересів і впливу на владу. Конвенціональна участь орієнтована на досягнення різних завдань. Так, виокремлюють два види дій: 1) дії, що демонструють підтримку влади і політичної системи – участь у святкових заходах з приводу будь-яких подій, робота в якості спостерігача на виборах, носіння державної символіки або її елементів на одязі тощо; 2) дії, засобом яких громадяни намагаються вплинути на владу і змінити певні сторони суспільного життя (голосування за партії і політиків, які виражають інтереси певної групи виборців; контакти з представниками місцевих органів влади, щоб привернути їх до будь-яких проблем; ініціативні рухи, збір підписів за проведення референдуму, письмові звернення в органи влади, в ЗМІ); участь у санкціонованих мітингах, демонстраціях; лобіювання, фінансування виборчих кампаній). Що стосується неконвенціональної участі, то це незаконна або така, що суперечить загальноприйнятим політичним нормам поведінка. Вона проявляється у формах

протесту, у непокорі державній владі, коли відсутні інші канали вираження їх інтересів, або традиційні форми участі виявляються неефективними, а самі люди відчувають недовіру до політичної системи. Неконвенційна поведінка теж може бути двох видів – ненасильницькі і насильницькі заходи. До останніх відносять тероризм. Студенти мають охарактеризувати політичний тероризм, його відмінності від кримінальних злочинів, його засоби, цілі, наслідки тощо. Далі логіка відповіді на друге питання семінару вимагає з’ясування проблеми політичної пасивності і політичного відчуження, які теж є формою політичної поведінки громадян. Студенти повинні надати визначення цим процесам, для яких основне – це сприйняття політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її. Потрібно обміркувати причини пасивності і відчуження від політики. Насамкінець відповіді варто охарактеризувати такі прояви відчуження як конформізм (пристосовництво, пасивне беззаперечне прийняття існуючих порядків), соціальна апатія, абсентеїзм (ухилення виборців від участі в голосуванні на виборах парламенту, президента, місцевих органів влади тощо), а також спромогтися запропонувати свої рекомендації щодо подолання таких небажаних для суспільного розвитку явищ.

G Підготовка третього питання передбачає з’ясування феномену політичної культури. У світі політики політична культура займає особливе місце, адже без неї неможливі політичне й цивільне життя суспільства, політичні відносини в окремих державах і в усьому світовому співтоваристві. Від рівня й типу політичної культури багато в чому залежать також форми, способи й масштаби політичної участі й політичної поведінки особистостей, характер політичних дій. Політична культура – один з найважливіших елементів політичної системи суспільства. Вона, віддзеркалюючи політичну компетентність громадян, громадсько-політичних діячів, чинить вкрай важливий вплив на формування й функціонування політичних інститутів. Політична культура – складне й багатогранне явище, що має тривалу історію, але й дотепер точаться дискусії навколо певних його аспектів. Поява терміну зобов’язана німецькому філософу-просвітителю І. Гердеру, який вперше ввів у науковий обіг у ХVIII ст. Концептуалізація ж політичної культури відбулася в 60-і рр. XX ст. американськими політологами Г. Алмондом, С. Вербою, Л. Паєм й ін. Студенти повинні відзначити існування двох підходів щодо тлумачення політичної культури: 1) політична культура є сукупністю політичних позицій і орієнтацій учасників певної політичної системи; 2) політична культура визначається через політичну поведінку суб’єктів політики. Абсолютизація обох поглядів страждає однобічністю, тому поєднання обох поглядів дає певний оптимум. Для більш ґрунтовного розуміння політичної культури слід розглянути її структуру, до якої входять передусім: політичні знання та досвід, політична свідомість і політична поведінка. Студенти повинні розглянути кожний з компонентів докладніше. Більш детального аналізу вимагає політична свідомість як система політичних знань, цінностей й ідейно-політичних переконань людей, на основі яких виробляються найбільш стійкі й значимі політичні орієнтації й установки людей відносно політичної системи і їхнього місця в даній системі. Доречно зупинитися на характеристиці структурних елементів політичної свідомості: політичні знання (знання людей про політику, про політичну систему, про різні політичні ідеології, про процедури участі громадян у політичному процесі й т.п.), політичні цінності (етичні й нормативні судження про політичне життя, про політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність; це законність і порядок, стабільність системи, соціальна справедливість й ін.), політичні переконання (формуються на основі знань і цінностей і виражаються в уявленнях людей про те, якою повинна бути політична система), політичні орієнтації й установки. Надалі слід проаналізувати функції політичної культури: 1) пізнавальна (формування у громадян необхідних суспільно-політичних знань, поглядів, переконань і політичної компетентності; 2) нормативно-ціннісна (формування й закріплення в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поводження; 3) інтегративна (досягнення на базі загальноприйнятих політико-культурних цінностей згоди в рамках існуючої політичної системи й обраного суспільством політичного ладу, стабілізуючи тим самим політичне життя й сприяючи підвищенню ефективності керування; 4) комунікативна (дозволяє встановити зв’язок між учасниками політичного процесу, а також передавати елементи політичної культури від покоління до покоління й накопичувати політичний досвід; 5) виховна (формує в громадян політичну свідомість і навички політичної діяльності, адекватні даній політичній системі. Особливого розгляду вимагає типологія політичної культури, яка спрямована на відображення процесу зміни політичної культури в ході історії, специфіки політичної культури певної спільноти. Серед інших найбільш широковідома типологія Г. Алмонда і С. Верби, які розрізняють три основних типи політичної культури: патріархальна, підданська та активістська (культура участі). Крім того, американські автори виводять ще й громадянський тип політичної культури, характерний для країн зі стабільним демократичним режимом. Тож студенти мусять надати ґрунтовну характеристику кожному з цих вищеназваних типів політичної культури, навівши відповідні приклади з політичної практики певних країн. Можна також представити і типологію політичної культури Є. Баталова, який виокремлює два типи залежно від домінування таких механізмів впливу на усі сторони матеріального й духовного життя суспільства як ринок і держава. Їхнє функціонування й структура не можуть не знаходити свій прояв в політичній структурі суспільства. Тож автор визначає «ринкову» політичну культуру і «етатистську» (етатизм – від фр. etat – держава; засилля держави в економічному, соціальному, культурному житті суспільства, у науковій й ін. діяльності). Суттєве пізнавальне значення для усвідомлення сутності політичної культури має типологія згідно геополітичного розмежування світу на Захід і Схід, отже визначають західну і східну політичну культуру, які теж підлягають розгляду з боку студентів. Надалі слід розкрити основні функції політичної культури, а саме: ідентифікації, орієнтації, адаптації, соціалізації, інтеграції, комунікації. Вивчення політичної культури буде фрагментарним, якщо не дослідити проблему її формування. Тож студенти мають сконцентрувати увагу і на цьому питанні. Так, варто ретельно проаналізувати такі шляхи формування політичної культури: 1) діяльність держави; 2) діяльність політичних партій; 3) вплив церкви на політичне життя; 4) інформаційно-комунікативна діяльність засобів масової інформації; 5) діяльність суспільно-політичних організацій і рухів; 6) вплив родини, кола друзів, трудового колективу й т.д. Бажано, щоб свою відповідь в цьому аспекті студенти ілюстрували конкретними прикладами. Можливо і подискутувати з приводу того, який канал формування політичної культури є найбільш ефективним для громадян і для держави, який є найбільш перспективний, який є радше маніпулятивним, ніж раціонально-орієнтованим і т.інш. Студентам цікаво буде поміркувати і над вкрай актуальним питанням впливу знаково-символічного простору на формування політичної культури. З цього приводу буде доречним дослідити такі найпоширеніші форми політичної символіки як: 1) національно-державна символіка; 2) політична ритуально-процесуальна символіка; 3) скульптурно-архітектурна політична символіка; 4) умовно-графічна політична символіка; 5) наочно-агітаційна політична символіка; 6) політико-музична символіка; 7) політична мода; 8) політична мова. Політична символіка, з одного боку, фіксує певну політичну культуру як у матеріальних предметах, так й у духовних формах. З іншого боку, дана символіка відіграє значну роль у процесі зближення, об’єднання громадян і соціальних груп навколо певних політичних цінностей й ідеалів. Політична символіка помітно сприяє твердженню в суспільстві ідей патріотизму й державно-політичної ідентичності. Підсумовуючи відповідь на третє питання семінару, варто представити своє бачення політичної культури сучасної України, визначити чинники, що впливають на її розвиток, окреслити шляхи можливого реформування.

G У четвертому питанні необхідно зосередитись на аналізі феномену політичної соціалізації Це питання логічно пов’язане з попередніми. В контексті його розкриття варто, насамперед, визначити, що представляє собою політична соціалізація. Політична соціалізація – процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства до якого він належить. Політична соціалізація – частина загальної соціалізації особистості, її

залучення до соціального досвіду, накопиченого попередніми поколіннями людей. Тобто йдеться про формування життєвої позиції людини на базі засвоєння соціального досвіду, її громадянського становлення. У процесі політичної соціалізації особистість одержує певні знання про політичне життя, набуває навичок суспільно-політичної діяльності, котрі дозволяють їй стати повноправним учасником політичних відносин. Поряд з цим відбувається процес формування певних орієнтацій, переваг, установок особистості в сфері політичної реальності. Внаслідок політичної формується політична свідомість,

закладаються основи для її політичної поведінки. Політична соціалізація є складним процесом. Його темпи і рівень обумовлюються багатьма факторами, передусім впливом макросередовища (суспільно-економічної ладу в країні, політичної культури суспільства тощо), мікросередовища (інститутів, школи, родини, окремих особистостей), біопсихологічних характеристик, самовиховання. Студенти повинні розкрити сутність двох основних шляхів політичної соціалізації: 1) цілеспрямовані зусилля політичної системи щодо політичного просвітництва громадян; 2) стихійний вплив на політичну свідомість і поведінку особистості соціальної і політичної практики, міжнародного і внутрішньополітичного життя, економічної і соціальної ситуації, окремих політичних подій і т.п. Одним з найважливіших факторів політичної соціалізації є особиста участь індивіда в суспільно-політичному житті. У цьому контексті слід детально розглянути два етапи соціалізації – первинну і вторинну, дослідити, який з каналів впливу відіграє провідну роль. Надалі слід зосередитись на характеристиці двох типів взаємовідносин особистості і влади, що визначають моделі соціалізації: модель «підлеглості» і модель «інтересу». Перша розглядає соціалізацію як процес впливу політичної системи на індивіда з метою вкорінення в його політичній свідомості позитивних настанов оцінювання системи; її мета – підготовувати «політичних зомбі» для правлячого режиму. Друга розглядає індивіда не як пасивного (як в першому випадку), а як активного учасника політичних процесів, його взаємодія з владою зумовлена інтересами, здатністю діяти свідомо. Важливим для розуміння концепції політичної соціалізації є дослідження її типів, які виражають залежність формування тих чи інших властивостей і якостей людини від впливу домінуючих структур та інститутів влади, які несуть норми і цінності пануючої (офіційної) політичної культури. Тож студенти мусять розкрити сутність таких типів: гармонійний (відносно рівноправний діалог влади і індивіда, шанобливе ставлення індивіда до правопорядку, держави і своїх громадянських обов’язків), плюралістичний (має опосередкований характер взаємодії індивіда і влади через різноманітні субкультури; існує множинність партій, груп, організацій, визнається рівноправ’я громадян, їх прав і свобод та здатність змінювати свої політичні симпатії та ціннісні орієнтації), конфліктний (наявність політичного насильства через релігійну, етнічну, ментальну, культурну строкатість, клановість; соціалізація розглядається як процес привнесення лояльності в групу і підтримки її в боротьбі) та гегемоністський (негативне ставлення людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім «своєї»; маніпулятивний характер управління соціалізацією з боку класу-гегемону, особливо через ЗМІ). Насамкінець відповіді на останнє питання семінару доречно дослідити, який тип соціалізації притаманний сучасній Україні, які чинники впливають на нього, які інститути соціалізації є найбільш ефективними та здатними забезпечити еволюційне становлення громадянського суспільства.