Пошукові завдання

Охарактеризуйте етапи формування Ялтинсько-Потсдамської сис­теми.

Визначте основні геополітичні наслідки Другої світової війни.

Порівняйте підходи керівників США, СРСР та Великої Британії до формування повоєнного устрою.

Визначте основні характеристики й особливості Ялтинсько-Потс­дамської системи міжнародних відносин.

З'ясуйте, яку роль відіграв ядерний чинник у становленні Ялтинсь­ко-Потсдамської системи.

Література

История международных отношений и внешней политики СССР : В 3 т. - М., 1987. - Т. 3.

Киссинджер Г. Дипломатия. - М., 1997.

Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945-70-ті рр.) / В.А. Манжола, М.М. Білоусов, Л.Ф. Гайдуков та ін. - К., 2003.

Наринский М.М. История международных отношений. 1945-1975. -М., 2004.

Системная история международных отношений : В 4 т. / Под ред. А.Д. Богатурова. - М., 2003. - Т. 3.

Холодная война 1945-1964: Историческая ретроспектива / Отв. ред. Н.И. Егоров, А.О. Чубарьян. - М., 2003.

Розділ 2

Післявоєнне врегулювання:

його особливості в Європі

та на Далекому Сході

1. Мирне врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі

Згідно з рішеннями Потсдамської конференції було створено спеці­альний орган - Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) п'яти вели­ких держав - СРСР, США, Великої Британії, Франції та Китаю для підготовки мирних угод з колишніми союзниками Німеччини у Другій світовій війні - Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією, Фінляндією

1. Японією. Стосовно європейських союзників було домовлено, що уго­ду з кожною конкретною державою готуватимуть лише ті великі держави, які перебували з нею у стані війни і підписали умови пере­мир'я. З Італією - Радянський Союз, США, Велика Британія, Франція; з Болгарією, Угорщиною, Румунією - СРСР, США та Велика Британія; з Фінляндією - СРСР та Велика Британія. Участь Китаю передбачала­ся лише в розгляді питань мирного врегулювання з Японією.

Проте вже на першій сесії РМЗС, яка тривала з 11 вересня до

2. жовтня 1945 р. в Лондоні, представники США (держсекретар Дж. Бірнс) і Великої Британії (міністр закордонних справ Е. Бевін) на­магалися змінити ці засади з тим, щоб у підготовці проектів мирних угод з колишніми союзниками Німеччини брали участь усі п'ять вели­ких держав. Проти цього категорично виступив Радянський Союз.

Окрім цього, виникли й інші проблеми, які викликали серйозні супе­речки в період підготовки мирних договорів: процедура голосування (проста чи кваліфікована більшість), визнання принципу рівних можли­востей для економічної активності у східноєвропейських країнах, гаран­тії прав іноземної власності, територіальні претензії, основи політичного та економічного устрою східноєвропейських країн, де при владі перебу­вали комуністичні партії. Так, делегації США і Великої Британії проголо­сили, що не обговорюватимуть угод з Болгарією і Румунією, бо там не­має урядів, які б відповідали стандартам західної демократії.

Тим не менш, на сесії було досягнуто принципової домовленості про те, що в основу мирних угод з Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією будуть покладені угоди про перемир'я.

Дж. Бірнс запропонував скликати конференцію для розгляду

закордонних справ СРСР, США та Великої Британії. Після невдачі в мир­них угод з колишніми союзниками Німеччини за участю всіх євро­пейських учасників ООН та великої частини її неєвропейських членів. Це певним чином ставило під загрозу статус РМЗС як основної інста­нції з підготовки мирних угод. Тим більше, що робота Лондонської се­сії РМЗС закінчилася фактично безрезультатно, бо не було підписано жодного протоколу, який би зафіксував узгоджені рішення.

Для того, щоб перебороти суперечності, у Москві, формально поза межами РМЗС, із 16 по 26 грудня 1945 р. пройшла нарада міністрів Лондоні держсекретар США Дж. Бірнс вирішив відмовитися від ме­тодів силової дипломатії і повернутися до дипломатії компромісів.

На нараді було узгоджено процедуру підготовки мирних угод, за­пропонованих Потсдамською конференцією, а також вирішено після закінчення підготовки проектів мирних угод скликати мирну конфе­ренцію. Однак склад конференції обмежувався країнами, які брали активну участь у війні проти фашистського блоку в Європі: СРСР, США, Велика Британія, Франція, Китай, Австралія, Бельгія, Білорусь­ка PCP, Бразилія, Греція, Ефіопія, Індія, Канада, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Південноафриканський Союз, Польща, Українсь­ка PCP, Чехословаччина, Югославія. Конференція мала обговорити узгоджені тексти угод для рекомендацій РМЗС.

Ще восени 1945 р. до Болгарії і Румунії було направлено спеціальну місію Держдепартаменту США, куди входили журналіст й історик, з метою отримання інформації не тільки з офіційних джерел. Після ві­зиту було висловлено одностайну думку про те, що будь-яка спроба компромісу із СРСР, який стосується будь-якої окупованої ним тери­торії є нереальною і небезпечною, тому найефективнішою, на думку незаангажованих спостерігачів, здавалася лише жорстка політика.

Проте Дж. Бірнс вирішив усе ж таки використати компроміс і не опублікував цю доповідь. На нараді в Москві урядам Болгарії й Руму­нії було рекомендовано залучити до свого складу по два представни­ки від опозиційних партій і груп. Представники США і Великої Бри­танії пообіцяли, що після виконання цих рекомендацій їхні країни ви­знають уряди Болгарії та Румунії.

Основна робота з підготовки мирних угод розгорнулася на другій сесії РМЗС, що проходила в Парижі з 25 квітня до 16 травня і з 15 червня до 12 липня 1946 р.

Першою проблемою, з якою зіштовхнулися учасники сесії РМЗС, була економічна. У пропозиціях США й Великої Британії містилися ; ~мови щодо свободи торгівлі та рівних можливостей, а також вимоги про передання закордонних активів і відшкодування збитків, завда­них власності іноземних громадян на території переможених країн.

Західні країни наполягали на виплаті репарацій переможеними країнами в доларах США, що означало узалежнення торгівлі й еконо- міки цих країн від західних держав загалом й від США, зокрема.

Радянський Союз як держава, що зазнала найбільших збитків від переможених країн, претендував на переважну частину репарацій, при цьому був готовий отримати їх у вигляді товарів.

Що стосується повернення іноземної власності, то Радянський Со-

: відкинув вимоги реституцій, підкресливши суверенне право дер-­

жав націоналізувати іноземну власність. Одночасно СРСР висловився за часткову (у межах третини) компенсацію за втрачене майно.

Питання про режим судноплавства Дунаєм розглядалося з ініціа­тиви СРСР як справа власне придунайських держав, яку не можна вирішувати в мирних угодах з ними.

Одним зі складних питань Паризької сесії РМЗС було питання про італо-югославський кордон, зокрема про Трієст (Трієстом вважається територія Юлійської Крайни, що складається з Істрії, власне міста Трієст із морським портом та Словенського примор'я). Позиція Радян­ського Союзу полягала в тому, щоб землі, населені хорватами й слове­нцями, передати Югославії, а італійцями - Італії.

Експерти США й Великої Британії, які виступили на сесії, запропо­нували поділити Юлійську Крайну на дві частини: східну і західну. Дві третини її території відходили до Югославії, а прибережні смуги Адріатичного моря - до Італії. Тож західна частина Юлійської Крайни опинялася відрізаною від моря. Французькі експерти пропонували відкрити прохід до моря для західних районів Юлійської Крайни, але все-таки залишали їх відрізаними від порту Трієст.

Після досить тривалих дебатів РМЗС ухвалила компромісне рішен­ня: створити Вільну територію Трієст і встановити кордон між Італією і Югославією там, де його накреслили французькі експерти.

Серйозна дискусія розгорнулася з питання про статус Вільної тери­торії Трієст і засад її врядування. СРСР виступив за надання населен­ню права на власний розсуд створювати конституційні органи управ­ління. А західні країни для управління цією територією пропонували губернатора, якого мала призначати Рада Безпеки. Проте на Паризь­кій сесії рішення стосовно статусу Трієста ухвалено не було.

Серйозні суперечки під час обговорення викликала доля колоній Італії. На Еритрею претендувала Ефіопія. Додеканеські острови, за етнічною ознакою, мали перейти до Греції, хоча до 1912 р. архіпелаг належав Оттоманській Імперії. Велика Британія висловила певну за­цікавленість до Сомалі.

Радянський Союз, посилаючись на принцип компенсації втрат, вимагав опіки над Лівією, або іншими італійськими колоніями для то­го, щоби мати можливість проникнення в Африку, або отримати бази в Середземномор'ї, зважаючи на нову концепцію стратегічної прису­тності у цьому регіоні.

Своє бачення майбутньої долі італійських колоній бачили і США, і Франція, тому на обговорення Паризької сесії РМЗС було винесено чотири проекти резолюцій.

Пропозиції США зводилися до передання всіх колишніх колоній під колективну опіку чотирьох держав (США, Англії, Франції й СРСР). Ке-­

рувати цими колоніями мали адміністратори, призначені Радою ООН з питань опіки.

Англійський проект передбачав утворення з північно-африкансь­ких колоній Італії незалежної держави "Велика Лівія", яка б об'єднала Тріполітанію і Кіренаїку, та створення на сході під протекторатом Ан­глії іншої держави - "Великого Сомалі", яка б мала у складі не лише колишнє Італійське Сомалі, але й два райони Ефіопії - Огаден і так звані зарезервовані території.

Франція, побоюючись зміцнення позицій Великої Британії в районі Середземного моря та в Африці, пропонувала доручити опіку над ко­лишніми італійськими колоніями самій Італії.

СРСР запропонував встановлення над кожною з колоніальних те­риторій колективної опіки двох держав - Італії та однієї із союзних держав. Союзна держава мала призначати адміністратора, що ухва­лював би рішення за згодою з особливою консультативною радою у складі п'яти членів (троє - представники союзних держав, двоє - представники місцевого населення).

Позиція СРСР змусила США відмовитися від свого проекту й спо­чатку приєднатися до пропозиції Франції, але потім, під тиском Ве­ликої Британії, подати новий варіант резолюції. Держсекретар США Дж. Вірне запропонував передати колишні італійські колонії під опіку чотирьох держав, визначених Паризькою сесією терміном на один рік, аби протягом року вирішити питання про долю цих колоній. Як­що угоди про це не буде досягнуто, то питання по закінченні року слід передати на розгляд ООН.

Зважаючи на відсутність згоди між великими державами, питання таки було передано на розгляд ООН. І саме вона в 1951 р. вирішила надати незалежність Лівії, яка була конституйована в королівство. Еритрея стала автономним районом під владою Ефіопії, Сомалі - пі­допічною територією під контролем Італії до I960 р.

Під час паризької сесії РМЗС з приводу північного кордону Італії з .Австрією було досягнуто рішення, яке не передбачало проведення пле­бісциту. 6 вересня 1946 р. Головою ради міністрів і міністром закор­донних справ Італії та міністром закордонних справ Австрії, відповід­но, було підписано угоду де Гаспері - Грубера. Кордони залишалися не­змінними, Італія гарантувала етнічній австрійській меншості адмініст­ративну автономію та повагу мовних і культурних особливостей.

З 19 липня по 15 жовтня в Парижі відбувалася мирна конференція представників 21 держави.

Значне місце на початковому етапі роботи конференції посіло об­говорення процедурних питань. Було ухвалено резолюцію, яка оголо­шувала рекомендації конференції рішеннями, якщо вони ухвалені не лише більшістю у дві третини голосів, а й простою більшістю. 25 ве­ресня 1946 р. міністри закордонних справ Англії, США, Франції й СРСР опублікували Декларацію про колишні італійські колоніальні во­лодіння в Африці, яка стала основою для Спільної декларації з цього питання і була підписана разом із мирними угодами.

Серед територіальних проблем конференція розглянула претензії Греції на 1/10 болгарської території, що межує з грецьким кордоном, під приводом стратегічної безпеки. Створена конференцією комісія з політичних і територіальних питань мирної угоди з Болгарією ухвалила постанову РМЗС про збереження існуючого болгаро-грецького кордону.

Подібні претензії Греція висунула й щодо 1/3 території Албанії, але це питання на конференції серйозно не розглядалося. Широко обго­ворювалася на конференції і проблема репарацій.

Головна мета Паризької конференції - дати можливість усім заці­кавленим країнам висловити своє бачення розвитку подій у питаннях післявоєнного врегулювання. Проте конференція не подолала супере­чностей, що містилися в рішеннях РМЗС. І на сесії РМЗС у Нью-Йорку в листопаді-грудні 1946 р. всі більш-менш суттєві пропозиції конфе­ренції враховані не були, хоч сесію і було скликано для подолання су­перечностей. На ній було прийнято ухвалу про Трієст, згідно з якою управління цією територією здійснюватимуть губернатор, призначе­ний Радою Безпеки і Тимчасовий уряд, сформований губернатором після консультацій з югославським та італійським урядами, до на­брання чинності постійним статусом Вільної території Трієст.

Компроміс стосовно цієї території спочатку викликав роздратуван­ня з боку Італії. Однак той факт, що це питання переходило під юрисдикцію ООН, давало Італії певну надію, на відміну від Югославії. Окрім цього, подібний перебіг подій ще більше порушував непевну рівновагу в радянсько-югославських відносинах.

Інші територіальні пункти угод відновлювали довоєнні кордони єв­ропейських держав з певними змінами. Узгоджено було і позиції з ре­параційного питання.

Для врегулювання режиму судноплавства Дунаєм РМЗС вирішила скликати через шість місяців після підписання мирних угод конференцію за участю всіх придунайських держав, а також США, Англії і Франції.

Таким чином, Нью-Йоркська сесія РМЗС завдяки взаємним комп­ромісним поступкам сторін ухвалила остаточно узгоджені рішення за всіма статтями проектів мирних угод з країнами - колишніми союз­никами гітлерівської Німеччини.

Мирні угоди з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінлян­дією були підписані 10 лютого 1947 р. в Парижі й набрали чинності 15 вересня 1947 р.

Кожна з угод містила преамбулу, а також територіальні, політичні, військові, економічні, репараційні постанови. У преамбулі кожної з мирних угод проголошувалося припинення стану війни й фіксувалися зобов'язання союзних держав підтримати звернення країни, з якою укладено мирну угоду, про прийняття її в ООН.

Найзначніші територіальні зміни передбачала угода з Італією. Згід­но з нею кордони Італії було прокладено в межах її території за ста­ном на 1 січня 1938 р., за винятком:

=> перевалу Малий Сен-Бернар, плато Мон-Сені, частини території в районах Мон-Табор і Шабертон, які відійшли до Франції;

східної частини Юлійської Крайни, Комуни Зоря, острова Пела- гоза й низки дрібних островів, що відійшли до Югославії;

=> Додеканеських островів, які відійшли до Греції.

Крім того, західна частина Юлійської Крайни разом з містом Трієст була визнана Вільною територією Трієст. Далі питання про цю тери­торію стало предметом переговорів між Італією і Югославією. Перего­вори ці завершилися в 1954 р. укладанням угоди про встановлення нового кордону між двома державами і поділом між ними, зі згоди ООН, Вільної території Трієст.

Територіальні пункти мирної угоди з Румунією передбачали від­новлення її кордонів за станом на 1 січня 1941 р., за винятком ру- муно-угорського кордону, який було визначено в межах, що існува­ли на 1 січня 1938 р. До Румунії відійшла Північна Трансільванія, відторгнена від неї на користь Угорщини за рішенням Віденського арбітражу від ЗО серпня 1940 р. Постанови цього арбітражу було визнано недійсними.

Територіальні пункти мирної угоди з Угорщиною, окрім передання Румунії Північної Трансільванії, передбачали також передання Чехос- ловаччині трьох сіл на південному березі Дунаю для розширення пор­ту Братислава. Угорсько-чехословацький кордон установлено в ме­жах, які існували на 1 січня 1938 р. Рішення Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. про приєднання до Угорщини південних ра­йонів Словаччини й Закарпатської України були проголошені недійс­ними. Новий кордон між Угорщиною і Радянським Союзом збігався з кордоном між Угорщиною і Закарпатською Україною, який існував до ухвалення Віденським арбітражем рішення від 2 листопада 1938 р. Фінляндія передавала Радянському Союзу область Петсамо (Печенга). Кордони Болгарії було залишено без змін, Південна Добруджа, втрачена Румунією за угодою у Крайові у вересні 1940 р. на ко­ристь Болгарії, лишилася у складі Болгарії.

Політичні пункти мирних угод з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією та Фінляндією зобов'язували ці країни вжити необхідних за­ходів для забезпечення основних прав і свобод людини всім особам, які перебували під їхньою юрисдикцією, незалежно від раси, статі, мови та релігії. Ці країни зобов'язувалися також не допускати відро­дження, існування та діяльності на своїх територіях фашистських ор­ганізацій - політичних, військових або мілітаризованих.

Італія втратила всі права на свої територіальні володіння в Африці, а саме на Лівію, Еритрею та Італійське Сомалі. Остаточну долю цих володінь мали визначити уряди СРСР, США, Англії та Франції протя­гом одного року з дня набрання чинності угоди з Італією. Якщо ж чо­тири держави не дійдуть згоди про долю цих територій за зазначений період, то питання мало бути передане на розгляд Генеральної Асамб­леї ООН. Так і сталося: IV сесія Генеральної Асамблеї ухвалила рішен­ня надати незалежність Лівії не пізніше ніж 1 січня 1952 р. (Лівію проголошено незалежною державою 24 грудня 1951), а Італійське Сомалі передати під опіку Італії терміном на 10 років. Еритрея (після проведення в ній референдуму) за рішенням Генеральної Асамблеї ООН була приєднана до Ефіопії на федеративних засадах у 1952 р. З 1962 р. вона стала однією з провінцій Ефіопії.

Італія зобов'язувалася поважати суверенітет і незалежність Албанії й Ефіопії.

Постанови мирних угод про воєнних злочинців зобов'язали пере­можені країни вжити всіх необхідних заходів для арешту й віддання під суд воєнних злочинців.

Військові, військово-морські й військово-повітряні постанови за­провадили обмеження збройних сил для колишніх сателітів гітлерів­ської Німеччини; Італія зобов'язувалася ліквідувати всі укріплення на кордоні із Францією та Югославією, на островах Пантелерія, Сарди­нія, а також на Пелагоських островах. Чисельність італійської армії обмежувалася до 250 тис. солдатів й офіцерів, італійських військово- повітряного і військово-морського флотів - по 25 тис. офіцерів і ря­дових. Чисельність армії Румунії, включаючи зенітну артилерію, вста­новлювалась у 125 тис. осіб, чисельність особового складу військово- повітряних сил Румунії - у 8 тис. осіб і військово-морських сил - у 5 тис. осіб. Сухопутну армію Угорщини було обмежено до 65 тис., осо­бовий склад її військово-повітряного флоту - до 5 тис. осіб. Армія Бол­гарії, включаючи зенітну артилерію, мала становити до 56 800 осіб, особовий склад її військово-повітряного флоту - до 5200 осіб і війсь­ково-морського флоту - 3500 осіб. Сухопутну армію Фінляндії було обмежено до 34 400 осіб, особовий склад її військово-морського флоту - до 4500 та військово-повітряного флоту - до 3 тис. осіб.

Загальний стандартний тоннаж італійського військово-морського флоту регламентувався до 67 500 т. Крім того, Італії дозволялося мати два лінкори.

Військові статті угоди зобов'язували Італію передати урядам СРСР, США, Англії й Франції 163 військових кораблі, з них 3 ліній­них кораблі, 6 крейсерів, 13 міноносців, 8 підводних човнів і 133 катери, самохідних барж та допоміжних суден. Тоннаж війсь­ково-морського флоту Румунії обмежувався до 15 тис. т, Болгарії - до 7,2, Фінляндії - до 10 тис. т.

Постанови мирних угод з Італією, Румунією, Болгарією та Угорщи­ною про окупаційні війська у цих країнах зобов'язували держави- переможниці вивести свої війська не пізніше як через 90 днів із дня набрання чинності мирних угод. До того ж усе майно переможених країн, яке перебувало в розпорядженні окупаційних збройних сил і за яке не було надано компенсацію протягом цих же 90 днів, підлягало поверненню цим країнам. Радянському Союзу дозволялося утримува­ти збройні сили в Угорщині й Румунії для забезпечення комунікацій з Австрією, де розташовувалися окупаційні війська.

Постанови мирних угод з питань репарацій передбачали часткове відшкодування переможеними країнами тих збитків, яких вони за­вдали своєю агресією країнам-переможницям. Тут ураховувалося, що такі колишні ворожі країни, як Італія, Румунія, Болгарія та Угорщина не лише розірвали союз із гітлерівською Німеччиною на заключному етапі Другої світової війни, а й проголосили Німеччині війну і реально воювали проти неї.

Репарації на користь Радянського Союзу за умовами мирних угод були встановлені: з Італії - у сумі 100 млн дол із виплатою протягом семирічного терміну за рахунок поставок італійського заводського й інструментального обладнання, інших виробів італійської промисло­вості, а також за рахунок італійських активів у Румунії, Болгарії й Угорщині; з Румунії - у сумі 300 млн дол з виплатою у восьмирічний термін, починаючи з 12 вересня 1944 р., за рахунок товарних поста­вок; з Угорщини - у сумі 200 млн дол з виплатою протягом восьми ро­ків, починаючи з 20 січня 1945 р., за рахунок товарних поставок; із Фінляндії - у сумі 300 млн дол з виплатою протягом восьми років, по­чинаючи з 19 вересня 1944 р., за рахунок товарних поставок.

Угорщина зобов'язувалася сплатити Югославії та Чехословаччині репарації на суму 100 млн дол. Репараційні зобов'язання Італії щодо Югославії були встановлені в сумі 125 млн дол, щодо Греції - 100, що­до Ефіопії - 25 та щодо Албанії - у сумі 5 млн дол.

Сума репарацій з Болгарії на користь Греції становила 45 млн дол, а на користь Югославії - ЗО млн дол.

Репараційні претензії до переможених країн інших держав-пере- можниць (у т. ч. США, Англії та Франції) мали задовольнятися:

=> за рахунок повного вилучення активів колишніх ворожих дер­жав, які перебували до дня набрання чинності мирними угодами на території країн-переможниць;

=> за рахунок компенсації переможеними країнами 2/3 збитків, завданих під час війни громадянам країн-переможниць, які перебу­вали на території колишніх ворожих держав і мали там свої капітало­вкладення.