1. Передумови виникнення Ялтинсько-Потсдамської системи

Коріння створення повоєнного світового порядку сягають часів співпраці держав антигітлерівської коаліції в період Другої світової війни. Принципи такої співпраці були сформульовані в Атлантичній хартії (14 серпня 1941), Декларації Об'єднаних Націй (1 січня 1942), Московській декларації (1943), на Тегеранській конференції (1943), Конференції в Думбартон-Оксі (1944), Ялтинській та Потсдамській конференціях (1945), Конференції в Сан-Франциско (1945), а також у радянсько-американській Угоді про принципи, застосовані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії (11 червня 1942), англо- радянському Договорі про союз у війні проти гітлерівської Німеччини і її союзників у Європі та про співпрацю і взаємну допомогу після війни тер­міном на 20 років (26 травня 1942), франко-радянському про

союз і взаємну допомогу терміном на 20 років (10 грудня 1944). Основу Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, яка стала визначальною для другої половини XX ст., було закладено ще у ході Другої світової війни, під час Тегеранської конференції союзників 1943 р.

Фактично, формування Ялтинсько-Потсдамської системи міжнаро­дних відносин проходило в чотири етапи.

Так, першим з них можна вважати проведення конференції у Бреттон-Вудсі (США, 1-23 липня 1944), на якій були закладені основи міжнародної співпраці з регулювання повоєнної світової економіки. Ключовими інструментами економічної стабілізації стали три інститу­ції, а саме: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), а також Генеральна угода з тари­фів та торгівлі (ГАТТ, підписана в Женеві у жовтні 1947). Ці інституції сформували комплекс світоекономічних регулюючих механізмів, ві­домих під назвою Бреттон-Вудської системи.

Другим етапом стала Ялтинська (Кримська) конференція (4-11 лю­того 1945), на якій були погоджені загальні підходи СРСР, США і Ве­ликої Британії до післявоєнного врегулювання та майбутнього полі­тичного устрою в Європі та світі. У її прикінцевих документах були окреслені спільні принципи політики трьох держав щодо розв'язання економічних та політичних проблем визволених європейських країн, формування в них демократичних інститутів шляхом проведення ві­льних виборів. Фактично, закладалися підвалини нової, повоєнної си­стеми міжнародних відносин.

Третій етап - це конференція у Сан-Франциско (25 квітня - 26 чер­вня 1945), на якій було погоджено й ухвалено Статут Організації Об'­єднаних Націй (ООН). ООН мала стати головним та універсальним ін­струментом регулювання міжнародних відносин, підтримання між­

народного миру та безпеки, трибуною багатостороннього діалогу з проблем повоєнного світоустрою.

Четвертий, завершальний етап, пов'язаний із домовленостями, до­сягнутими на Потсдамській (Берлінській) конференції (17 липня - 2 серпня 1945), коли були конкретизовані шляхи розбудови нового європейського порядку. Рішення Потсдамської конференції продемо­нстрували можливість досягнення єдності держав антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни, ставши програмою післяво­єнного устрою Європи.

Відтак, наприкінці Другої світової війни та відразу ж після її заве­ршення було закладено фундамент нової - Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, що базувалася на новому співвідно­шенні сил й інтересів країн, які перемогли у війні, насамперед СРСР та США. Було створено систему регуляторних і кооперативних меха­нізмів, які були покликані розв'язувати завдання повоєнного світоус­трою на основі єдності та співпраці країн антигітлерівської коаліції.

Проте згодом ефективність і результативність механізмів співпраці стала помітно знижуватися, і врешті-решт сходити нанівець внаслі­док зростання взаємної недовіри, протиріч, суперництва та конфрон­тації між двома новими наддержавами - США та СРСР в ідеологічній, політичній, економічній, стратегічній та геополітичній сферах.

Спільну позицію держав-союзниць з німецького питання висловив американський президент Ф. Рузвельт: "Ми одностайно вирішили, що Німеччина повинна бути позбавлена своєї військової сили і в найближ­чому майбутньому вона не буде мати можливості відновити її. Об'єд­нані Нації не мають наміру поневолити німецький народ. Ми бажаємо німцям, щоб вони здобули нормальні умови для мирного розвитку в ролі корисних і шанованих членів європейської родини. Однак ми всі­ляко підкреслюємо слово шанованих, адже сподіваємося раз і назавж­ди звільнити їх від нацизму та прусського мілітаризму, а також від фа­нтастичного й пагубного переконання в тому, що вони є расою панів".

Усе ж зазначені слова були радше декларацією про наміри, оскільки не містили реального плану дій і механізмів втілення. До того ж, при обговоренні найпринциповішого питання щодо Німеччини, а саме - її долі як такої, державного устрою єдності між союзниками не існувало.

Американська сторона виступила із пропозицією поділити Німеч­чину на п'ять таких держав: Пруссія; Ганновер і Північний Захід; Саксо­нія; Гессен-Дармштадт, Гессен-Кассель і район на південь від Рейну; Ба­варія, Баден і Вюртемберг. Кільська протока і Гамбург, а також басейни Руру і Саару відповідно до американського плану повинні були пере­йти під контроль Об'єднаних Націй. Британський проект полягав у поділі Німеччини на північну і південну частини, маючи на меті включення Південної Німеччини у запроектовану Великою Британією

Дунайську конфедерацію. СРСР дотримувався ідеї збереження німецької єдності за умови перетворення Німеччини на мирну, демократичну країну під контролем держав-переможниць.

Іншим, глобальнішим питанням, що безпосередньо стосувалося об- рцсів повоєнної системи міжнародних відносин, було в Тегерані пи­тання щодо створення нової міжнародної організації. У декларацію трьох держав, опубліковану після Тегеранської конференції, були включені деякі загальні положення щодо майбутніх міжнародних від­носин, логічно пов'язані із проблематикою нової міжнародної органі­зації. Там зазначалося: "Стосовно мирного часу, то ми (союзники по антигітлерівській коаліції - авт.) впевнені, що існуюча між нами зго­да забезпечить міцний мир. Ми повністю визнаємо високу відповіда­льність, що лежить на нас і на всіх Об'єднаних Націях, за здійснення такого миру, що здобуде схвалення всіх народів земної кулі й усуне нещастя й жахи війни на багато поколінь.

Разом з нашими дипломатичними радниками ми розглянули про­блеми майбутнього. Ми будемо прагнути до співпраці й активної участі всіх країн, великих і малих, народи яких серцем і розумом присвятили себе, подібно нашим народам, завданню усунення тиранії, рабства, гноблення і нетерпимості. Ми вітатимемо їхній вступ до світової роди­ни демократичних країн, коли вони побажають це зробити".

Узгодженої структури і механізмів роботи майбутньої організації на Тегеранській конференції визначено не було, проте у документах по­мічника президента СІЛА Г. Гопкінса міститься складена ЗО листопа­да 1943 р. Ф. Рузвельтом перша схема майбутньої ООН. Це були три кола. У першому було написано "40 UN", що мало означати орган, який охоплює всіх членів нової організації, яких Ф. Рузвельт нарахо­вував близько сорока. Інше коло було позначене написом: "Executive", тобто "Виконавчий комітет". Ф. Рузвельт пропонував, щоб цей комітет був у складі СРСР, СІЛА, Об'єднаного Королівства і Китаю, двох пред­ставників від європейських країн, від Південної Америки, від Серед­нього Сходу, від Далекого Сходу й від англійських домініонів". Наре­шті, третє коло у схемі мало назву "Чотири поліцейські". Це повинен був бути орган, що мав би військову силу, а також право негайного втручання у випадку якої-небудь небезпеки або загрози миру. Цими "Чотирма поліцейськими", за пропозицією Ф. Рузвельта, мали стати чотири держави, які під час Московської конференції опублікували декларацію про загальну безпеку, тобто СІЛА, Велика Британія, СРСР та Китай. Як можна побачити, у нових проектах ураховувалася особ­лива роль цих держав, причому з американського боку спостерігалася тенденція до усунення Франції з переліку великих держав. З приводу органа, названого "Чотири поліцейські", зав'язалася дискусія. Й. Ста­лін

заявив, що пропозиція про його створення буде негативно сприй­нята малими країнами Європи.

Доволі цікавою виглядала, на перший погляд, поява серед згаданої че­твірки Китаю. Пояснення ж цьому можна знайти у мемуарах американ­ського адмірала Уїльяма Легі, військового радника Ф. Рузвельта, а згодом Г. Трумена, який брав безпосередню участь у конференції в Тегерані.

"Англійці, - писав У. Легі, - не мали такої глибокої зацікавленості в Китаї, як ми. Складалося враження, що вони не враховують того, що поразка Японії коштуватиме набагато більше кораблів, людських жит­тів, не кажучи вже про долари, якщо погано озброєні, майже позбавлені харчових припасів армії не будуть утримані на полі бою. Американські керівники штабів були переконані, що підтримка Китаю мала принци­пове значення для нашої власної безпеки і для успіху союзників".

У зв'язку із цим стає зрозумілим, чому американські політики пого­джувалися на включення Китаю до групи "Чотирьох поліцейських". Адже у війні, що велася з Японією, була необхідна допомога китайсь­кого народу, і тому американська сторона вважала доречним здійс­нити деякі заходи, спрямовані на підвищення престижу Китаю.

Реалізація концепції великих держав у запропонованій Ф. Рузвельтом формі не могла здобути необхідної підтримки з боку інших країн. Роль великих держав, передбачена пропозицією, відомою за назвою "Чо­тири поліцейські", була несумісною з ухваленим принципом суверен­ності. По суті, запропонований орган мав вирішувати питання про санкції, а держави, що беруть участь у ньому, - здійснювати їх за до­помогою своїх військ. Маючи у своєму розпорядженні таку широку компетенцію, він не передбачав співучасті інших держав, крім дер­жав "Великої четвірки". Усі решта фактично позбавлялися будь-якого впливу на суттєві для миру і безпеки рішення, тому даний проект ви­явився неприйнятним. Хоча остаточного рішення щодо питання структури майбутньої міжнародної організації ухвалено не було, од­нак сам факт початку дискусії та обмін думками сприяли подальшо­му прогресу у розробці проблем повоєнного світоустрою.

Щоб належним чином оцінити значення Тегеранської конференції для майбутнього миру, не можна обмежитися тільки її рішеннями або ж матеріалами дискусії. Необхідно звернути увагу на наслідки, які мала конференція для співпраці великих держав. У наказі верховного голо­внокомандуючого Червоної Армії, виданому незабаром після Тегерансь­кої конференції (23 лютого 1944), знайшла втілення позиція радянського уряду: "...в основі антигітлерівської коаліції лежать життєво важливі ін­тереси союзників, які поставили завдання розгромити гітлерівську Ні­меччину і її спільників у Європі. Саме ця спільність корінних інтересів веде до зміцнення бойового союзу СРСР, Англії та США в ході війни".

Вінстон Черчилль, виступаючи в палаті громад британського пар­ламенту 22 лютого 1944 р. з великим звітом про поточний воєнний стан, також звернувся до питання про конференцію в Тегерані. "Осо­бисті контакти, які ми встановили, - сказав він тоді, - були - і я гли­боко переконаний, будуть - корисними для нашої спільної справи. Було б дуже небагато розбіжностей між великими державами, якби їхні головні представники могли зустрічатися раз на місяць. Під час таких зустрічей, як офіційних, так і приватних, можна було б вільно й відверто обговорити всі складні питання, а найбільш делікатні з них розглянути без ризику, розбратів і непорозумінь.

Проте, як би там не було, я вважаю, що маю повне право завірити палату в дуже важливому питанні. Ніщо з того, що було досягнуто в Москві й Тегерані, не втрачено. Три великі держави абсолютно єдині в їхніх діях проти спільного ворога".

Зміцнення відносин між державами "Великої трійки" погіршувало становище Німеччини та її союзників і віщувало їхню швидку пораз­ку. Відтак атмосфера, що виникла внаслідок нарад глав урядів голо­вних держав антигітлерівської коаліції, та їхній близький безпосеред­ній контакт, так само як й ухвалені на Тегеранській конференції рі­шення, виявилися серйозним кроком у напрямі завдання державам "осі" остаточної поразки.