2. Основні геополітичні наслідки Другої світової війни

Підсумки Другої світової війни спричинилися до цілковитої - порі­вняно з повоєнними роками - зміни не тільки "декорацій", а й гли­бинного змісту світової системи міжнародних відносин, яка від при­таманної їй до того багатополярності доволі швидко трансформувала­ся в біполярну. Відразу зазначимо, що остаточно цей процес завер­шився наприкінці 40-х рр. XX ст., коли СРСР вдалося порушити мо­нополію США на володіння ядерною зброєю, сформувати навколо се­бе пояс держав-сателітів, насамперед у Східній Європі.

Для Європи кінець Другої світової війни ознаменувався утворен­ням доволі чіткого геополітичного вододілу. На Заході були англо- американські війська і він опинився таким чином у західній сфері впливу; на Сході за допомогою Червоної Армії панівного становища домігся Радянський Союз.

Європа зазнала значних втрат внаслідок війни (політичних, еко­номічних, моральних), провідні європейські держави фактично втратили статус великих. Насправді, у 1945 р. існувала лише одна світова держава - США. Маючи у своєму розпорядженні найбільший військово-морський флот, найсильнішу авіацію, оснащену до того ж

ядерною зброєю, Сполучені Штати могли здійснювати воєнні опера­ції по всьому світі.

Не менш вражаючим був їхній економічний потенціал. Територія США не постраждала за роки війни, людські втрати Сполучених Шта­тів за всіма оцінками не перевищували 400 тис. чол. Водночас насе­лення США за воєнні роки зросло зі 131 млн до 140 млн чол. Обсяг ва­лового національного продукту збільшився із 90,5 млрд дол у 1939 р. до 211,9 млрд у 1945 р. Ще в 1943 р. військове виробництво США зрівнялося за своїми масштабами з виробництвом Німеччини, Вели­кої Британії та Радянського Союзу, разом узятих. Сільськогосподар­ське виробництво за час війни зросло на 15 %, а поголів'я худоби збі­льшилося із 66 млн у 1939 р. до 83 млн у 1945 р. У 1947 р. США конт­ролювали 59 % світових запасів нафти, третину її світового експорту. У 1948 р. на Сполучені Штати припадало 41 % світового виробництва товарів та послуг, 50 % машинного парку. У 1949 р. дохід на душу населення у США становив 1453 дол порівняно із 320 в Західній Ні­меччині, 482 - у Франції та 773 дол - у Великій Британії.

Зовсім інша ситуація склалася в Європі. У 1945 р. Німеччина виро­бляла менше третини своєї довоєнної продукції, валовий національ­ний продукт Італії в 1945 р. становив лише 40 % від рівня 1938 р. Не набагато кращим було становище у Франції та Великій Британії - у цих та переважній більшості інших європейських країн величезна кі­лькість людей опинилися за межею бідності. Загальноєвропейський (без урахування СРСР) валовий національний продукт скоротився на 25 %; у 1950 р. ВНП на душу населення в європейських країнах ста­новив лише 50 % американського. Величезним був тягар боргів захід­ноєвропейських країн, насамперед Великої Британії. Більшість євро­пейських держав у той час могли існувати лише завдяки американсь­ким позикам та продовольчій допомозі.

У вкрай важкому економічному стані перебував Радянський Союз. За роки війни на полях боїв та окупованих територіях загинуло понад 25 млн людей, чисельність населення СРСР скоротилася зі 194 млн у 1940 р. до 170 млн у 1945 р. Було знищено ЗО тис. заводів і фабрик, 65 тис. км залізниць. Обсяг продукції сільськогосподарського вироб­ництва в 1945 р. досяг лише 50 % показників 1940 р. Повністю (або майже повністю) були зруйновані 1710 міст та 70 тис. сіл, 25 млн лю­дей залишилися без притулку.

Зазначені суто економічні фактори значною мірою зумовили пода­льшу поведінку СРСР і США на світовій арені.

За умов, що склалися, радянське керівництво усвідомлювало: СРСР, маючи як переможець пріоритетне право впливу на подальший хід світового розвитку, водночас позбавлений найголовнішого - адек­ватного економічного потенціалу. З огляду на це в перші місяці після

поразки фашистської Німеччини та капітуляції Японії, незважаючи на вкрай негативне й навіть хворобливе сприйняття особисто Йоси­пом Сталіним та його оточенням демонстрації Сполученими Штатами сили - ядерних бомбардувань Хіросіми й Нагасакі, у зовнішній полі­тиці радянське керівництво всіляко намагалося створити образ СРСР як миролюбної держави, готової до пошуку компромісів у розв'язанні актуальних міжнародних проблем спільно з колишніми партнерами по антигітлерівській коаліції. Декларуючи головний зміст і завдання повоєнної зовнішньої політики Радянського Союзу, ЦК ВКП(б) підкре­слював необхідність забезпечення сприятливих міжнародних умов для мирного соціалістичного будівництва в СРСР, для розвитку світо­вого революційного процесу, для збереження миру на Землі.

Проте так тривало недовго. Внутрішні процеси, а також кардина­льні зміни в міжнародній обстановці - розпад антигітлерівської коалі­ції, прогресуюча холодна війна між СРСР і США, Сходом і Заходом, нарощування зусиль радянського керівництва, спрямованих на ство­рення у Східній Європі єдиного табору, керованого з Москви, а також спроби встановити й, по можливості, посилити свій вплив у Китаї та Північній Кореї - штовхали радянську правлячу верхівку до ухвален­ня жорсткіших політико-доктринальних настанов, які визначали конкретні цілі та дії радянської дипломатії.

Радянське керівництво вважало, що стабільна безпека СРСР та його союзників, захист інтересів радянської держави в умовах гло­бального протиборства між соціалізмом і капіталізмом мають базу­ватися на економічній, морально-політичній та військовій могутнос­ті Радянського Союзу, причому військовому фактору надавалося особливе значення.

У повоєнному світі значною мірою посилився взаємозв'язок країн і регіонів. Система міжнародних відносин стала дійсно всеосяжною, всесвітньою.

Інституційним відображенням тіснішої взаємозалежності різнома­нітних за своєю суттю держав стало створення та діяльність універса­льної ООН. Її статут, ухвалений на конференції у Сан-Франциско 26 червня 1945 р., набув чинності 24 жовтня того ж року. Членами - засновницями ООН стали 50 країн, у тому числі СРСР, УРСР та БРСР. ООН була заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів, що взяли на себе зобов'язання розв'язувати міжнародні суперечки мирними засобами, утримуватися у міжнародних відносинах від по­грози силою або її застосування як проти територіальної недоторкан­ності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким- небудь іншим способом, несумісним із цілями Об'єднаних Націй.

З розвитком повоєнної системи міжнародних відносин дедалі біль­шу роль у ній здобували різні міжнародні організації: політичні та

економічні, урядові та неурядові. Поряд з державами вони стали по­вноправними суб'єктами системи міжнародних відносин.

Потужних імпульсів для свого підйому набув національно-визволь­ний рух, став наростати нестримний процес деколонізації. Чимало кра­їн і народів перетворилися з об'єктів на суб'єкти міжнародних відно­син: якщо в 1945 р. лише чотири незалежні держави Африки стали членами ООН (Єгипет, Ліберія, Ефіопія, Південно-Африканський Со­юз), то на початку 60-х рр. їхня кількість наблизилася до ЗО.

Європа втратила свою колишню провідну роль у світовій політиці. Часи домінування європейських держав минули, що проявлялося в економіці, військово-політичній сфері, демографії, культурно- ідеологічному впливі.

Формування двох протидіючих блоків держав Заходу і Сходу діста­ло своє перше інституалізоване втілення: були створені у 1949 р. Ор­ганізація Північноатлантичного договору (НАТО) та Рада економічної взає­модопомоги (РЕВ). Одним з найяскравіших виявів розмежування двох систем став у тому ж році розкол Німеччини на ФРН та НДР. На цей момент фактично завершилося формування біполярної системи між­народних відносин, яка базувалася на силовому балансі, що встано­вився між Радянським Союзом і США.