Епічний теарт брехта, матінка кураж та її діти

За Аристотелем, епос та драма сприймалися як два протилежних необ’єднуваних жанри. Притаманна драмі динамічність залишалася незмінною багато років, але Шиллер та Гете почали піддавати сумніву важливість активних співпереживань слухача. Натомість вони вперше запропонували зменшити темпи та дати можливість слухачу критично сприймати сюжет (що в принципі не заперечує прагнення до активної реакції глядача). Ідея так званої «епізації» театру втілювалася за допомогою зміни ролі хору, як невід’ємної частини драми. Новий хор дозволив вмістити в її межі епічну оповідальність і позицію самого автора.

Риси епічного театру: викладення змісту і на початку кожної картини; запровадження зонгів, які коментують дію; широке використання розповіді (наприклад, третя картина у п’єсі «Матінка Кураж та її діти»- торг за життя Швейцеркаса); монтаж, тобто поєднання частин, епізодів без їхнього злиття, що спричиняє потік асоціацій у глядача; параболічність; ефект "відчуження". У творі про долю Матінки Кураж, змальовуючи події XVII ст., Брехт звертав увагу на небезпеку егоїзму, згубність інертності людей. На думку Брехта глядачі мали дійти висновку, що сучасне їм суспільство забезпечує успіх лише підлості, а доброчесність приречена на загибель. Письменник розглядав своє мистецтво як "бойове", що силою прозріння і оцінок може протистояти жорстокому світові. Але "бій" він розумів по-своєму - це боротьба за душу людини, за правду, за "прекрасні паростки добра", які є в кожному. Драматург бачив своє завдання в тому, щоб пробудити свідомість глядача і змусити його замислитись над "клятими питаннями епохи". "Від літератури до дії!" - таке гасло висунув автор епічного театру, сподіваючись на щасливе завершення своїх п'єс у житті.

Брехт прагнув викликати не співпереживання героям, а аналітичний підхід до їх вчинків, критичне сприйняття тих умов, у яких доводиться діяти героям. У статті "Короткий опис нової техніки акторського мистецтва, викликаної ефектом відчуження"(1940) він писав: "Головна перевага епічного театру з його ефектом відчуження, єдина мета якого - відображення світу, що має бути змінений, це - його природність, його земний характер і його відмова від будь-якої містики, котра з давніх-давен властива звичайному театрові". Брехт заперечував перевтілювання в образ, він був проти створення ілюзій дійсності в театрі, навіть під час гри актор повинен був залишатися собою. В епічному театрі руйнується "четверта стіна", яка відокремлює глядача від акторів, від глядача нічого не приховують: він стає свідком зміни декорацій, переміщення героїв, тощо. Зникає ілюзія замкненості дії, ілюзія "підглядання", зникає враження незадіяності глядача у процесі, який відбувається на сцені. Події історизуються і соціально визначаються оточенням. Історизувати, відтворити події і образи як історичну минущість також означає їх очужити. Автор організовує фабулу таким чином, що створюються не конкретні, а "загальні" ситуації, в яких людина виступає просто людиною, людиною, якою вона була і є протягом різних епох. Наглядно демонструється, що можуть змінитися обставини й оточення, але не людина. Дія переноситься в різні часи, в різні ситуації й до різних персонажів, автор протиставляє й зіставляє різні події.

Визначальним у своїй теорії «епічного театру» Брехт робить розум. Театр повинен стати школою думки, показати життя з істинно наукових позицій, в широкій історичній перспективі, ї допомагати глядачеві зрозуміти мінливий світ і самому змінююватись. Основним принципом брехтівського епічного театру є ефект відчуження. Цей принцип характерний для традиційних театрів Сходу. Проте у німецького драматурга ефект відчуження має новий зміст. Він сприяє посиленню сценічної умовності та активізує розумову діяльність глядача. Ефект відчуження досягається системою акторської майстерності, оформленням сцени, музикою. З цією метою Брехт часто вводить у свої п’єси хори і сольні пісні, в яких пояснюються і оцінюються події спектаклю, а також розкривається звичайне з несподіваного боку. Створивши «неарістотелівську» драматургію, Брехт переглянув основні положення давньогрецького теоретика мистецтва і наповнив їх новим змістом згідно з вимогами сучасності.

Брехт прагне до глибинного оновлення театру, до пошуків нових художніх форм. Так, на ранньому етапі своєї творчості він зацікавився драмою-притчею як повчальним, дидактичним жанром. Однак притчі був притаманний загальнолюдський характер, а її мораль — універсальна, позачасова. Брехт розширив рамки і можливості притчі. Він переводить її з загальнолюдського в конкретний соціально-політичний план. Позаісторичний характер притчі не задовольняв драматурга, і завдяки цій принциповій зміні акцентів п´єса-притча трансформується у Брехта в п´ссу-параболу. Брехтівським параболам притаманне активне втручання в сьогодення, вони спрямовані на формування світогляду глядачів. До них належать такі його твори, як «Круглоголові та гостроголові», «Сходженню Артуро Уї можна було завадити», «Добра людина з Сичуані», «Кавказьке крейдяне коло» тощо.

П'єса « Матінка Кураж та її діти» була написана у 1939 р., напередодні Другої світової війни як пересторога про небезпеку. Літературним джерелом її стала повість німецького письменника XVII от. Г. Гриммельсгаузена «Дивовижний життєпис бувалої обманщиці та заброди Кураж», в якій йшлося про шахрайські пригоди маркітанки. Використавши окремі мотиви повісті, Брехт створив свій оригінальний твір про трагедію та провину матері, про драматичну долю народу взагалі. За жанром - це історико-алегорична драма. У ній автор утверджує відповідальність кожної людини за участь (активну чи пасивну) у війні, за долю всього людства. Філософська сторона п'єси розкривається в особливостях її ідейного змісту. Брехт використовував принцип параболи (оповідь віддаляється від сучасного авторові світу, іноді взагалі від конкретного часу, а потім знову повертається до залишеної теми і дає ні філософсько-епічну оцінку). Таким чином, п'єса-парабола має два плани. Перший - роздуми Брехта про сучасну дійсність. З цього боку п'єса "Матінка Кураж..." - застереження, вона звертається не до минулого, а до найближчого майбутнього. Історична хроніка становить другий параболічний план - блукання маркітанки Кураж у роки Тридцятилітньої війни, її ставлення до війни. Загальна ідея п'єси - несумісність материнства (ширше - життя, щастя) з війною і насильством.

В «Житті Галілея» відчувається надзвичайна чуйність Брехта до болісних антагонізмів XX ст., коли людський розум досяг небачених висот в теоретичному мисленні, але не зміг запобігти використання наукових відкриттів у злих цілях. Задум п'єси відсилається до тих днів, коли в пресі з'явилися перші повідомлення про експерименти німецьких вчених в галузі ядерної фізики. Але Брехт не випадково звернувся не до сучасності, а до переломної епохи в історії людства, коли руйнувалися основи старого світогляду. У ті часи - на межі XVI-XVII ст. - наукові відкриття вперше стали, як говорить Брехт, надбанням вулиць, площ і базарів. Але після зречення Галілея наука, за переконанням Брехта, стала надбанням лише вчених. Фізика і астрономія могли б звільнити людство від вантажу старих догм, сковували думку і ініціативу. Але Галілей сам позбавив своє відкриття філософської аргументації і тим самим, на думку Брехта, позбавив людство не тільки наукової астрономічної системи, але і далекосяжних теоретичних висновків з цієї системи, які зачіпають корінні питання ідеології. Брехт, всупереч традиції, різко засуджує Галілея, тому що саме цей вчений, на відміну від Коперника і Бруно, маючи в руках неспростовні і очевидні для кожної людини докази правоти геліоцентричної системи, злякався тортур і відмовився від єдино правильного вчення. Бруно помер за гіпотезу, а Галілей відрікся від істини.