8.Поняття свідомості
Свідомість - це одне з основних понять філософії, соціології і психології, що означає здатність людини до ідеального відтворення дійсності за допомогою мислення; це вища форма психічного відображення і саморегуляції, що властива людині як суспільно-історичній істоті, пов'язана з мовою ідеальна сторона цілеспрямованої діяльності. Свідомість як психологічний і психофізіологічний феномен являє собою один із найскладніших і малозрозумілих проявів діяльності мозку. Єдиного розуміння того, що варто мати на увазі під цим поняттям, поки не існує. І разом з тим цей термін у різних контекстах широко використовується в повсякденній мові і науковій літературі. Можна виділити два основних, різних за змістом, розуміння терміна "свідомість". У найбільш простому розумінні вона являє собою простий стан бадьорості, можливість контакту з зовнішнім світом і адекватною реакцією на його події (те, що неможливе під час сну і порушується при деяких хворобах). Філософи і психологи розуміють під свідомістю вищий прояв психіки, пов'язаний з абстракцією, відділенням себе від навколишнього середовища і соціальних контактів з іншими людьми. Поєднує ці два підходи розуміння свідомості як світу суб'єктивних відчуттів, думок і почуттів, що утворюють духовний світ людини, її внутрішнє життя. Також у спрощеному розумінні свідомість ще розуміється як: 1) розум; 2) ясне розуміння чого-небудь; 3) думка про що-небудь, почуття, відчуття чого-небудь. З психофізіологічної позиції свідомість розуміють як психофізіологічний механізм контролю і довільної регуляції поведінки й діяльності, основна функція якого полягає в адекватному відображенні змін зовнішнього і внутрішнього середовища та забезпеченні адаптації організму до них. При цьому виконавчими структурами свідомості є ієрархічно організовані мозкові функціональні системи. Свідомість людини має суспільний характер, оскільки вона розвинулася в процесі спільної, суспільної трудової діяльності людей, разом зі становленням мовних функцій як засобу комунікації і передачі знань між людьми. Комунікативне походження свідомості, на думку П.В. Симонова, відображено в етимології цього слова: свідомість - це "спільне знання", знання разом з кимсь, тобто знання, що може бути передано іншій людині за допомогою мови, невербальних символів, художніх образів і може стати надбанням інших членів суспільства. Виділяють два види свідомості - індивідуальну і суспільну. Індивідуальна свідомість являє собою процес усвідомлення людиною явищ оточуючого світу і самої себе. Знання про оточуючий світ виражено у вигляді зовнішньої чи внутрішньої мови і має властивість абстрагування й узагальнення. Свідомість являє собою не просте відображення явищ оточуючого світу і знання про них, а й певне ставлення людини до цих явищ. Суспільна свідомість являє собою систему ідей, тих чи інших традицій,, поглядів, що панують у даному суспільстві, у певних умовах суспільного життя. Свідомість також є начебто соціальним контактом людини із самою собою, у процесі якого відбувається формування певного уявлення про себе, суб'єктивний образ свого Я. Це ставлення суб'єкта до свого усвідомленого буття позначають терміном самосвідомість.
9. Поняття про структуру свідомості.
Свідомість має надзвичайно складну структуру. Фахівці не мають відносно неї одностайної думки. Таке явище, як свідомість, взагалі вирізняється складністю, важкодоступністю наукового вивчення. Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи. 1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:(- відчуття, сприйняття,уявлення) 2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать: - воля - здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення; - емоції - ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні мети. 3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах: - поняття - відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів; - судження - форма думки, в якій відображаєте ! ся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків; - умовивід - форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища; - різні логічні операції. 4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію: - самосвідомість - це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості; - рефлексія - це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта. Також існує індивідуальна та суспільна свідомість. Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв'язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ. Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного життя. Онтологічний статус явищ свідомості. Проблема ідеального. ІДЕАЛЬНЕ - характеристика онтологічного статусу свідомості, згідно з яким свідомість не відтворює дійсність у вигляді копій, а фіксує її через виявлення суттєвих, необхідних зв'язків та через доведення параметрів будь-якого сущого до гранично можливого виміру ОНТОЛОГІЧНИЙ СТАТУС СВІДОМОСТІ - здатність людської свідомості мати у своєму змісті те чого без свідомості або поза свідомістю не існує і існувати не може; йдеться насамперед, про ідеації, предметність, цілеспрямованість, саморефлексію. ПРЕДМЕТНІСТЬ - здатність людської свідомості вибудовувати свій зміст із опорою на ідеальні системи визначень (чи відліку), внаслідок цього цей зміст не збігається із наочно спостережуваним; завдяки такій здатності людина може бачити в речах світу не лише чуттєво надане, а й приховане, потенційне, належне; в цілому: предметність - це сприйняття людською свідомістю дійсності у вимірах людської інтелектуальної та матеріальної діяльності. ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ - характеристика людської свідомості, пов'язана із її здатністю подумки вибудовувати образи та процедури майбутніх дій, здатність в подальшому концентрувати людські зусилля на їх реалізації. У саморефлексії свідомості проявляє себе момент субстанційності свідомості, тобто той момент, коли свідомість задля свого існування не потребує ніяких зовнішніх підкріплень чи засвідчень. Характерні риси ідеального ми виявляємо через співставлення зі сферою матеріального: ідеальне не існує поза своїм матеріальним носієм; ідеальне формується, виражається і передається матеріальними засобами, проте лише до них не зводиться; ідеальні моделі дійсності людина створює для того, щоб краще осягнути світ, в якому вона живе. Проте вони не можуть бути достовірними, точними копіями реальності. Людина завжди моделює світ відповідно до власних інтересів і потреб. Такий суб'єктивізм не дозволяє досягти максимально обґрунтованого, неупередженого опису світу. Отже, ідеальне буття - це буття опановане психікою людини, яке виражає ставлення людини до навколишнього світу. |
10. Біологічні фактори антропогенезу
Поняттям «антропогенез» (Антропосоціогенезу) позначають загальний хід процесів еволюційно-історичного розвитку фізичного образу людини, початкового формування його промови, трудової діяльності і суспільства. Проблеми антропогенезу вивчає наука антропологія. Без впливу біологічних, а також соціальних факторів антропогенез був би неможливий. Біологічні фактори (рушійна сила еволюції) є спільними як для людини, так і для решти живої природи. До них також зараховують природний відбір і спадкову мінливість. Важливість біологічних факторів для людської еволюції розкрив Ч. Дарвін. Особливо велику роль відіграли дані фактори на ранньому етапі еволюції людини. Виникаючі спадкові зміни визначали зокрема зріст людини, колір його очей і волосся, стійкість до впливів вешніх обставин. На ранньому етапі еволюції людина перебувала у великій залежності від природних факторів. Виживав і залишав потомство в подібних обставинах той, хто володів корисними для даних умов спадковими характеристиками.
Соціальні фактори антропогенезу
Під даними факторами маються на увазі суспільний спосіб життя, праця, мова і розвинена свідомість. Самостійно виготовити знаряддя праці може тільки людина. Певні тварини лише використовують деякі предмети з метою добування їжі (щоб дістати плід з гілки мавпа бере палицю). Завдяки трудовій діяльності у предків людини відбувався так званий антропоморфозами – закріплення фізіологічних і морфологічних змін. Найважливішим фактором антропоморфозами в людській еволюції стало прямоходіння. З покоління в покоління природний відбір зберігав особини зі сприяючими прямоходіння спадковими характеристиками. З плином часу сформувався пристосований до вертикального положення S-образний хребет, розвинулися масивні кістки ніг, широкі грудна клітка і таз, склепінчаста стопа.
Основний фактор антропогенезу
Прямоходіння вивільнило руки. Спочатку рука виконувала лише найпростіші руху, але в процесі заняття працею вона вдосконалювалася і придбала здатність до виконання складних дій. У цьому сенсі можна зробити висновок, що рука не тільки орган праці, але і його продукт. Розвинувши руки, людина отримала можливість виготовляти найпростіші знаряддя праці, в боротьбі за існування це стало важливим козирем.
Спільна праця сприяв зближенню членів роду, виникла необхідність в обміні звуковими сигналами. Так спілкування викликало потребу розвитку сигнальної системи другого плану – комунікації за допомогою слів. Першими засобами спілкування був обмін жестами і окремими примітивними звуками. Подальші мутації і природний добір перетворили гортань і ротовий апарат, що сформувало мова. Можливість говорити і вміння трудитися розвинули мислення. Таким чином, протягом тривалого часу у взаємодії соціальних і біологічних факторів відбулася еволюція людини. Фізіологічні та морфологічні особливості здатні передаватися в спадщину, але здатність працювати, мислення і мова розвиваються винятково в процесі освіти і виховання
11. Психіка є властивістю мозку відображати довкілля і регулювати поведінку та діяльність людини. Органом психіки є мозок. Мозок працює рефлекторно. Рефлекс (від лат. reflexus - відображення) - це відповідь живого організму на той чи інший вплив, який здійснюється через нервову систему, центральним органом якої є головний мозок.Відповідаючи на зовнішні впливи, організм пристосовується до зовнішнього світу.
Поняття про рефлекс як закономірну відповідь організму на зовнішній вплив було сформульовано ще в XVII ст. Р. Декартом, проте вперше положення про те, що всі акти психічного життя за своєю структурою і динамікою є рефлекторними, висунув І. М. Сєченов (1829-1905). У праці "Рефлекси головного мозку" (1863) він назвав психічні процеси "середньою ланкою" рефлекторного акту.
Рефлекторна теорія І. М. Сєченова була значним кроком у розвитку психології, оскільки вона обґрунтувала походження всіх психічних явищ; їх детермінацію зовнішнім світом і зв'язок з діями людини.
Ідеї І. М. Сєченова про рефлекторну діяльність мозку розвинув і експериментально обґрунтував І.П. Павлов (1849-1936). Він розкрив низку закономірностей регулювання мозком взаємодії тварин і людини з навколишнім світом. Наприклад, така закономірність, як сиг-пальний характер психічного відображення, означає, що будь-яка жива система відбирає лише значущі для неї зовнішні впливи. Навіть у тварин відображення завжди є біологічним аналізом - виокремленням суттєвих елементів інформації, своєрідним кодуванням подразників (коти мало реагують на чисті тони, але легко помічають ледь відчутне пошкрябування). Усе це значно ускладнюється і вдосконалюється у відображувальній діяльності людини, оскільки вибірковість людського відображення надзвичайно висока. Сферу значущих впливів визначають домінантні потреби людини. Сутність сигналу-подразника полягає не в його фізико-хімічних властивостях, а в тому, що його зумовило, для чого він потрібен (червоний колір семафора ми сприймаємо не як фізичне явище певної властивості, а як сигнальний подразник, який попереджає про загрозу і викликає певні дії у відповідь). Одна й ту саму інформацію можна передавати різними за своїми властивостями сигналами, водночас один і той самий подразник може мати різне сигнальне значення.
Результати здійснених дій відображає мозок, потім відбувається коригування зворотних дій відповідно до досягнутого ефекту. Цей процес одержав назву зворотного зв'язку. Зворотний зв'язок є необхідним для будь-якої саморегулювальної системи, якою і є живий організм. Цю універсальну особливість психічної діяльності довели П.К. Анохін і Б.А. Бернштейн. Вони відкрили, що в корі головного мозку є апарат оцінювання - акцептор дії, який приймає зворотну інформацію і порівнює її з первинною метою дії. Результатом цього порівняння може бути нова, точніша дія. Так відбувається саморегуляція. Мозок при цьому виконує функції сприймання й виділення сигналів, перероблення їх в коригувальні сигнали й регулювання за допомогою цих сигналів-дій і станів організму.
Зв'язок психіки з мозком простежується різнопланово. Психічне відображення у тваринному світі здійснюється на різних рівнях залежно від структурної організації мозку, його анатомічної будови і функціональної діяльності. Залежність рівня відображення від дозрівання мозку можна спостерігати в онтогенезі. Анатомічна недорозвиненість мозку у людини чи порушення його функціональної діяльності також супроводжуються розладом психіки.
Вчення про мозок і його психічні функції має тривалу історію, в якій можна виділити дві тенденції: перша пов'язана з вивченням локалізації психічних функцій відповідно до анатомічних зон кори головного мозку, друга розглядає мозок і його роботу як єдине ціле.
Мозок людини - надзвичайно складна система, яка працює як диференційоване ціле. Функції різних його відділів пов'язані з тонкою, мікроскопічною будовою, так званою цитоархітекнонікою.
Головний мозок складається з двох частин - правої та лівої півкуль, які включають кору головного мозку. Кора головного мозку - верхній шар півкуль - це насамперед нервові клітини. Вони називаються нейронами, або невронами.
Заданими дослідників, головний мозок складається зі 100 мільярдів нейронів - індивідуальних нервових клітин. Кожна така клітина головного мозку пов'язана із приблизно 15000 інших нейронів і створює своєрідну мережу, яка об'єднує та зберігає велику кількість інформації. На думку американського психолога Д. Куна та інших учених, у головному мозку може бути більше "стежин", які зв'язують нейрони, ніж атомів у цілому Всесвіті. Образно кажучи, у мозкові вагою 1,4-2,2 кг вміщується весь світ.
Нейрони об'єднані у великі мережі і є основою для функціонування всіх психічних явищ: процесів, станів, інтелекту й свідомості людини.
Кожний нейрон унікальний за формою та розміром і складається із волокон, що приймають вхідні сигнали, основного тіла, яке приймає сигнал (інформацію) і передає нервові імпульси по волокну, та волокон, які виносять сигнал із тіла нервової клітини.
Зв'язок цих волокон забезпечує передавання сигналів між нейронами. Кожний нейрон подібний до мікроскопічної біологічної батарейки, завдяки якій у нервовій клітині та навколо неї живуть електрично заряджені молекули, які називають іонами. Нейрони мають або позитивний, або негативний електричний заряд і можуть перебувати у стані спокою, збудження чи потенціалу дії.
Нервові імпульси мають не тільки електричну, а й хімічну природу. Остання пов'язана з функціонуванням синапсів. Синапс - це мікроскопічний простір між двома нейронами, через які передаються сигнали. Функціонування головного мозку досліджували І.М. Сєченов, І.П. Павлов, Г.С. Костюк та ін. їхні погляди мали прогресивне значення для розвитку не тільки фізіології, а й психології. Нині ці проблеми вивчають в інституті фізіології Академії наук України, у Петербурзькому інституті Мозку Російської Академії наук, в аналогічних інститутах західної Європи і США.
Доведено, що той чи інший вид психічної діяльності пов'язаний з певними центрами кори головного мозку. Це так званий "принцип структурності" (за І. П. Павловим) роботи мозку. Проте під "центром" слід розуміти не просто певну ділянку кори головного мозку, а складні взаємодії багатьох мозкових відділів, які можуть більш чи менш легко замінювати один одного. Це так звана динамічна локалізація функцій. Так у лобових частках здійснюється програмування і регулювання рухів, дій, їх порівняння, оцінення результатів. Задня кора приймає і переробляє інформацію. Передня - виробляє інструкції. Мережу нервових клітин, що заповнює "шлуночки" мозку, називаютьретикулярною формацією. Вона є ніби енергетичною системою мозку, підтримує загальний тонус кори та увагу організму. Мозок є надзвичайно пластичною системою: одні ділянки можуть брати на себе функції інших (це простежується у випадках відновлення психічних функцій при інсультах).
Відкрита така загальна закономірність: що орган важливіший для тварини чи людини, то більше місця займає в корі мозку його представництво.
Проте у людини центри, які мають вузько спеціалізоване представництво, займають незначні ділянки кори мозку, більша частина яких належить до асоціативної зони, що об'єднує роботу мозку в єдине ціле. Мозок діє як єдина функціональна система, кожен елемент якої бере участь в цілісному процесі специфічним чином. Для складних психічних функцій, таких як мислення, творча уява, воля, не існує спеціальних центрів, вони здійснюються як складно організована і саморегулювальна система. Психічна діяльність пов'язана з нейродинамічними процесами в їхній складній соціально-історичній зумовленості. Загалом цілісна діяльність мозку залишається "чорною скринькою". Ми знаємо, що в неї входить і що виходить, а що відбувається в мозку багато в чому залишається невідомим. Нейрофізіологічна основа вищих психічних функцій свідомості й самосвідомості залишається справою майбутнього.
12. Психічні стани – це поняття, що використовується для умовного виділення в психіці людини індивіда відносно етичного моменту (цілісні характеристики психічної діяльності за певний період часу). Вони характеризуються цілісністю (характеризують у певний проміжокчасу всю психічну діяльність загалом), рухливістю (наявність стадій протікання: початок, певна динаміка і кінець) і відносною стійкістю (їх динаміка меншвиражена, ніж у психічних процесів), взаємозв’язком з психічними процесами і властивостями особистості, індивідуальною своєрідністю і таповістю, крайнімрізноманіттям, полярністю.
Під впливом психічних станів, які виникають у ході життєвих відносин, конфліктних ситуацій, трудової діяльності можлива також перебудова або навіть зміна відносно стійких якостей особистості.
Психічні стани можуть класифікуватись наступним чином:
залежно від ролі особистості і ситуації у винекненні психічних станів- ососбисті і ситуативні;
залежно від домінуючих компонентів – інтелектуальні, вольові, емоційні;
залежно від міри глибини – стани (більш або менш) глибокі або поверхневі;
залежно від часу протікання – короткочасні, затяжні, тривалі;
залежно від впливу на особистість – позитивні, негативні; стенічні (підвищують життєдіяльність) і астенічні;
залежно від міри усвідомлення – стани більш або менш усвідомленні;
залежно від причин, що їх викликають;
залежно від міри адекватності об’єктивності обстановки, що викликала їх.
Винекнення і протікання психічних станів станів людини залежить від її індивідуальних психічних і нейрофізіологічних якостей, попередніх психічних станів, життєвого досвіду, віку, фізичного стану, конкретної ситуації тощо. Однак можна виділити типові позитивні і негативні психічні стани, притаманні більшості людей як у повсякденному житті (любов, щастя, горе), так і в професійній діяльності (усвідомлення значимості професії, стан радості від успіхів в роботі).
Негативними психічними станами є: нерішучість, напруження, стрес, неспокій, тривога, фрустрація (периживання невдачі, марні очікування), агресія (озлобленість, задиркуватість, ворожість, задиркуватість), персеверація (пасивний стан, який виникаєчерез інерцію, нав’язливий, стереотипний, в’язкий), ригідність (більш активний стан, що характеризується опором змінам, близький до упертості).
Існують також специфічні психічні стани людини: бадьорість, сон, медитація, гіпноз, біль, анальгезія (зниження або повне усунення чутливості до болю), віра, ейфорія (стан, що виявляється в підвищеному, радісному настрої, цей стан добросердя, безтурботності), дисфорія (протилежний стан ейфорії), дидактогенія (негативний психічний стан учня, викликаний порушенням педагогічного такту з боку педагога), ятрогенія (навіяна хвороба).
13
Із схеми видно, що рефлекторна дуга має такі відділи:
1. Рецептори певної рефлексової зони. Вони забезпечують:
- сприймання інформації про дію подразника;
- первинний аналіз цієї інформації (якість, сила, час дії, ступінь новизни подразника);
- кодування інформації – перетворення енергії подразника в енергію нервового сигналу (серія ПД), причому ця серія ПД відображає параметри подразника.
2. Аферентний провідник – провідник першого порядку – чутливі (аферентні) нервові волокна, відростки псевдоуніполярних клітин, що локалізовані в чутливих гангліях. Забезпечують передачу інформації про дію подразника в нервовий центр: а) точно, б) швидко, в) без змін.
3. Нервовий центр – структури у межах ЦНС, що беруть участь у здійсненні рефлексу. Забезпечують аналіз інформації, що надійшла з рецепторів, і синтез адекватного еферентного сигналу – аналітико-синтетична функція. На основі цієї функції ЦНС як сукупність нервових центрів виконує координаційну функцію – узгоджує між собою діяльність різних структур, органів, тканин організму.
4. Еферентний провідник – провідник другого порядку – передає від нервового центру керуючий (еферентний) сигнал до органа-ефектора: а) швидко, б) точно, в) без змін.
5. Орган-ефектор – змінює свою діяльність під впливом керуючого сигналу так, що досягається пристосувальний (корисний) результат.
Відчуття носить рефлекторний характер; фізіологічно його забезпечує аналізаторна система. Аналізатор - нервовий апарат, який здійснює функцію аналізу і синтезу подразників, котрі прийшли з зовнішнього і внутрішнього середовища організму. Поняття аналізатору ввів І. П. Павлов. Аналізатор складається з трьох частин:
1) периферійний відділ - рецептор, що перетворює певний вид енергії в нервовий процес;
2) аферентні (доцентрові) шляхи, що передають збудження, яке виникло в рецепторі у розташованих вище центрах нервової системи, і еферентні (відцентрові), по яким імпульси з розташованих вище центрів передаються до нижчих рівнів;
3) підкоркові і коркові проективні зони, де відбувається переробка нервових імпульсів з периферійних відділів.
Аналізатор складає вихідну і найважливішу частину усього шляху нервових процесів, або рефлекторної дуги.
Рефлекторна дуга = аналізатор + ефектор. Ефектором є моторний орган (певний м'яз), до якого надходить нервовий імпульс із центральної нервової системи (мозку). Взаємозв'язок елементів рефлекторної дуги забезпечує основу орієнтування складного організму в навколишньому середовищі, діяльність організму в залежності від умов його існування.
Для виникнення відчуття недостатньо, щоб організм піддавався відповідному впливу матеріального подразника, ще необхідна деяка робота самого організму. Оптимізація процесу відчуття здійснюється за рахунок перцептивного регулювання. Органи відчуттів тісно пов'язані з органами руху, що виконують не тільки пристосувальні, виконавчі функції, але і безпосередньо беруть участь в процесах одержання інформації.
В першому випадку (І) в якості ефектора виступає м'язовий апарат. В другому випадку (II) сам орган відчуття може бути то рецептором, то ефектором.
Жоден сенсорний імпульс, жодне подразнення рецептора саме по собі не може однозначно визначити адекватного образу відчуття та сприймання без м'язової корекції (оскільки неминучі помилки вимагають зворотного зв'язку). При одержанні сенсорного образу цей зворотній зв'язок є наявним завжди, тому є підстави говорити не про рефлекторну дугу, а про замкнене рефлекторне кільце.
Корекція чуттєвого образу відбувається за допомогою перцептивних дій, у яких образ об'єкту зіставляється з реально-практичними особливостями цього об'єкту. До ефекторних компонентів цих дій відносять рухи руки, що обмацує предмет, рухи ока, що відслідковують видимий контур, рухи гортані, що відтворюють почутий звук, та інші. В усіх цих випадках створюється копія, порівнянна з оригіналом, і сигнали розгалуження, надходячи в нервову систему, можуть виконати коригуючу функцію по відношенню до образу, отже, до практичних дій. Таким чином, перцептивна дія являє собою своєрідну саморегулюючу модель, що керує механізмом зворотного зв'язку і підстроюється до особливостей досліджуваного об'єкту.
14. Діяльність — динамічна система активної взаємодії суб'єкта із зовнішнім світом, під час якої суб'єкт активно впливає на об'єкт, за рахунок чого задовольняє свої потреби; відбувається поява і втілення в об'єкті психологічного образу та реалізація опосередкованих ним відношень у предметній дійсності.
У найбільш загальному й абстрактному визначенні категорія діяльності розкриває відношення «суб'єкт — об'єкт». Але це дуже загальний підхід, конкретизуючи його стосовно психології слід визначити, про який суб'єкт іде мова: йдеться про суспільство, спільноту людей чи індивіда (Б.Ф. Ломов).
У вітчизняній психології сформувався підхід, згідно з яким вивчення психіки людини вимагає аналізу її реальної діяльності. Тільки на цьому шляху можна зрозуміти якісну відміну психіки людини від психіки тварини, розкрити сутність свідомості.
Для психології діяльності важливими є два моменти:
1. Положення про єдність психіки і діяльності, що протиставляє себе іншим психологічним напрямам, зокрема, ретроспективній психології, гештальтпсихології та ін.
2. Впровадження принципів розвитку та історизму, втілення яких у конкретних дослідженнях передбачає звернення до діяльності як рушійної сили розвитку психічного відображення.
За Леонтьєвим, діяльність — форма активності. Активність спонукається потребою, тобто станом потреби в чомусь. Потреба не переживається як така, вона виявляється як переживання дискомфорту. Під час пошуку відбувається зустріч потреби з її предметом, який стає мотивом. Однак таке розуміння мотиву є традиційним для вітчизняної психології, де вказується на основу мотиву, який виявляється через зв'язок з різними потребами. Таке розуміння мотиву значною мірою відображає прагнення відобразити у визначенні мотиву його об'єктивну зумовленість, матеріалістичну природу. Це стосується насамперед визначення мотиву, який пропонує у своїх роботах О.М. Леонтьєв, у руслі своєї загально- психологічної концепції і діяльнісного підходу. Він підкреслює, що термін «мотив» вживається для позначення переживання стану потреби, у чому ця потреба конкретизується в даний момент.
У цьому визначенні як основна ознака мотиву виступає його об'єктивний характер, його відображувальна природа, по суті, йдеться про ототожнення мотиву діяльності з предметом потреби. З праць О.М. Леонтьева не ясно, чим викликана необхідність повторення предмета потреби людини в її мотивах. Чим мотив як предмет потреби відрізняється від предметності самої потреби, в якій укладена природа останньої. Без такого уточнення поняття «мотив» і «потреба» цілком перекривають одне одного за своїм змістом. Наукове поняття «мотиву» може бути визначено лише в тому випадку, коли за своїм змістом воно не співпадає з іншими поняттями. Наукове поняття має відображати реальний психологічний феномен, його основні властивості та характеристики, причому такі, які не виступають в інших поняттях. Поки що таким визначенням мотиву в строгому науковому смислі психологія не володіє.
Визначення мотиву в широкому розумінні передбачає його розуміння як те, заради чого здійснюється діяльність, одиницею аналізу якої є дія. Діяльність слід відрізняти від поведінки. Успіх діяльності суб'єкта залежить від взаємодії трьох компонентів: знань, умінь і мотивації.
Як пояснюючий принцип психіки категорія діяльності використовується:
1. При вивченні різних сфер психічної реальності — пізнавальних психологічних процесів, мотивації, внутрішніх процесів,
2. При побудові різних галузей психології (психологія загальна, військова, педагогіка).
ЄДНОСТІ СВІДОМОСТІ І ДІЯЛЬНОСТІ ПРИНЦИП сформульований С.Л.Рубинштейном на початку тридцятих років на основі розкриття методологічної ролі в психології філософської категорії діяльності. Е. с. д. п. вперше представив отримані у всій світовій психології численні дані, проблеми, напрямки досліджень як узагальнені і внутрішні взаємопов'язані. На основі цього принципу дається визначення психіки і свідомості як єдності знання і переживання, відображення і відносини, ідеального і екзистенційно-онтологічного. Однак єдність свідомості і діяльності не є їх тотожністю, їх взаємозв'язок реалізується на основі їх якісного своєрідності; діяльність являє собою реально-практичний спосіб зв'язку людини та її свідомості зі світом, вихід в дійсність, тоді як свідомість - ідеальний. Роль свідомості виявляється в регуляції діяльності, а вона являє собою реальне онтологічне соціальна якість буття людини. Для Рубінштейна найважливішою була проблема взаимопереходов свідомості і діяльності, яка існує тільки тоді, коли визнається, що кожна складова має свою специфічну якісну визначеність. Свідомість володіє своєю специфічною активністю, що проявляється в пізнанні, розумінні світу, самовизначенні в ньому особи і регуляції її діяльності. Можна говорити, що свідомість не тільки відображення світу, а й вираження ставлення до нього суб'єкта. Згідно Рубінштейну, свідомість репрезентує індивіду в теперішньому часі все те, що мало місце в будь-якому іншому часі і просторі. Свідомість як ідеальне здатне будувати моделі, конструкти, що інтегрують специфічне суб'єктивне смислове час і простір.
Суб'єктивність - друга найважливіша характеристика свідомості проявляється в його ціннісному характері, у здатності переживання, вираження свого ставлення до світу, виборі. Зв'язок свідомості і діяльності постулюється положенням: «свідомість (і особистість - додамо ми сьогодні) проявляється і розвивається в діяльності». Цей зв'язок носить двосторонній характер: в діяльності реалізуються цілі, мотиви, устремління, домагання суб'єкта і його здібності (що Д.Н.Узнадзе позначив терміном «об'єктивація») і одночасно відбувається зворотний вплив реалізованих можливостей суб'єкта на його свідомість, здібності, їх подальший розвиток .
Структура діяльності Як правило, діяльність багатоступенева. Щоб досягнути однієї цілі, перед цим потрібно досягнути іншої тощо, тому процес діяльності ділиться на відносно закінчені елементи, спрямовані на виконання одного конкретного завдання - дії. Завдання, яке повинно бути виконане дією, визначається співвідношенням цілі та умовами діяльності. Воно ж і визначає психологічну будову дії. Досягнення результату конкретної дії може потребувати цілого ряду актів, певним чином пов'язаних один з одним. Ці часткові дії, акти, на які розпадається дія, називаються операціями. Дії діляться на два види - вольові та імпульсивні. Вольова дія - специфічний людський вид, свідомий акт, направлений на здійснення відповідної мсти. Але вольові дії включають в себе примітивніші форми дій - інстинктивні. Вони проявляються в ранньому дитинстві індивіда і здійснюються незалежно від свідомого контролю, наприклад, ссання. Імпульсивна дія - це адективна розрядка. В ній велике значення мають динамічні співвідношення. Імпульс, який знаходиться у вихідному спонуканні, в ньому безпосередньо і швидко переходить в дію, яка не опосередкована передбаченням наслідків, оцінкою та зважуванням мотивів. Дії складаються з системи рухів. Рухи - механізм, який служить для вираження дії та за допомогою яких вона виконується. Наприклад, щоб поїхати на автомобілі, потрібно спочатку підійти до нього, взяти ключі, сісти в нього тощо, а для цього потрібна рухова діяльність: напруження тих чи інших м'язів при ходінні, відчиненні дверей тощо. Рухи поділяються на мимовільні та довільні. До мимовільних рухів належить найпростіша форма їх активації: рухи ніг, голови тощо. Довільними рухами виступають ті, які потребують необхідного тренування в силу умов зміни життя. У процесі утворення довільних рухів велике значення має воля. Воля впливає на імпульс початку та закінчення акту руху, а сам рух виконується як повторення минулого заученого процесу. Загалом рух здійснюється не окремо одним органом, а індивідом як біологічною цілісністю. Рухи є механізмами дії. Основними якостями рухів є: сила, швидкість, темп, ритм, координація, точність, спритність. Компоненти свідомої діяльності людини і становлять психічне новоутворення -навички. Навички - це рух, сформований в процесі довільного тренування, який ввійшов у структуру складнішої дії та діяльності як спосіб її виконання і завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію раціонально, без зайвих витрат фізичної та нервово-психічної енергії. Навичка регулюється свідомістю людини, але компоненти (об'єкти свідомої регуляції і цілі, умови виконання, контроль та оцінка результатів) зміщені в периферійну ділянку поля свідомості. Таке переміщення досягається змінами процесу рухів, які виражаються у таких формах (за А. В. Петровським): 1. Зміни прийомів виконання руху. Коло окремих рухів, які раніше виконувались ізольовано один від одного, зливається в один цілий нерозривний процес. Зникає "ступінчастість дій". 2. Зміна сенсорних прийомів у контролі над дією. Зоровий контроль над дією замінюється м'язовим, слуховий - чуттєвим тощо. 3. Зміни прийомів центрального (психічного) регулювання дії. Перехід від одного прийому дії до іншого проходить без спеціального планування, вибирається тільки вид дії, потрібніший у даний момент. Випереджаюче виключення ряду ланок чи серій з ланцюга дій та рухів називається антиципацією. Можна виділити ряд конкретизованих навичок, характеристика яких базується на їх зв'язку з конкретними психічними процесами. Це такі види: сенсорні, розумові, вольові, емоційні, психомоторні тощо. У свою чергу вони є проявами діяльності і якостями особистості. Навички формуються за допомогою вправ і тренувань. Вправа - це процес, в якому початковий рух покращується та якісно видозмінюється. Центральною структурою вправи є повторення, при якому дія систематично відтворюється і закріплюється. У свою чергу, вправа є однією стороною, або моментом навчання, яке виступає як усвідомлена цілеспрямована вправа. Для раціональної організації процесу вироблення навички велике значення мають два моменти: інтерференція та перенесення. Інтерференція - це гальмівна взаємодія навичок, при якій попередньо вироблені навички заважають виникненню нових або знижують їх ефективність. Тут можна зазначити, що чим краще та свідоміше людина володіє своїми навичками, тим менше вони гальмують одна одну. Перенесення розуміється як позитивний вплив раніше набутих навичок на процес формування інших. Навичка формується в процесі діяльності, а потім включається в неї як підлеглий компонент. Навички є підґрунтям вищого щабля дій - умінь. Уміння характеризується як дія, що утворюється в результаті координації та об'єднання в систему навичок та знань за допомогою свідомого контролю. Головні якості умінь полягають у збереженні кінцевого результату дії та своїх структур при змінюванні свого складу - навичок, операцій, рухів. Головна різниця між умінням і навичками полягає у наявності свідомого інтелектуального контролю. Активація інтелектуальної діяльності в уміннях відбувається в момент зміни умов дій, при виникненні нестандартних ситуацій, для вирішення яких потрібне оперативне прийняття розумних рішень. Окремим елементом діяльності виступає звичка. Звичка - відносно усталений спосіб дії, який виконується механічно і не мас свідомої цілі або конкретно вираженого продуктивного завершення. Розрізняють позитивні та негативні, добрі і погані звички. Для вивчення діяльності у психологічній науці використовується багато підходів. Але найпопулярнішим є системно-структурний підхід, який розглядає діяльність через зв'язок чотирьох ланок однієї структури: ціль - мотив - спосіб - результат Виконання будь-якої діяльності потребує постійного контролю корекції дій та рухів за допомогою зіставлення їх результатів з кінцевою метою діяльності. |
17. Уміння (навички) - це дії, які виконуються певним способом і з певною якістю. Більшість психологів вважають, що уміння - більш висока психологічна категорія, ніж навички. Одні автори під умінням розуміють можливість здійснювати на професійному рівні певну діяльність, при цьому уміння формується на базі декількох навичок. Педагоги-практики вважають, що навички є більш високою стадією оволодіння певними вправами і уміннями. Уміння передують навичкам, які розглядаються як більш досконала стадія оволодіння діями.
Зупинимося на такому визначенні: уміння - це готовність людини успішно виконувати певну діяльність, яка ґрунтується на знаннях і навичках. Уміння формується у процесі виконання учнями різноманітних завдань. Формування вмінь залежить від умов навчання, організації процесу вправляння, від індивідуальних особливостей: типу нервової системи, попереднього досвіду, теоретичних знань, нахилів і здібностей, усвідомлення мети завдання, розуміння його змісту і способів виконання.
Формування уміння може відбуватися так:
1. Учні засвоюють знання і перед ними ставлять завдання, що вимагають використання знань (знання - завдання -застосування знань).
2. Учні визначають ознаки, які відрізняють один тип задач від інших. У процесі виконання завдання, вони визначають тип задачі та виконують операції, необхідні для розв'язання цього типу задач.
3. Учні навчаються розумовій діяльності, необхідній для використання знань.
Навички - це автоматизовані компоненти свідомої дії людини, які виробляються в процесі її виконання. Однак ознакою сформованості навички є якість дії, а не її автоматизація. Навичка розглядається як дія доведена внаслідок багаторазових вправ до досконалості виконання. Л. Ітельсон пропонує такі етапи розвитку навичок:
1. Ознайомлення з прийомами виконання дій. Осмислення дії та її подання. Чітке розуміння мети, нечітке способів її досягнення.
2. Опанування окремих елементів дії, аналіз способів їх виконання. Чітке розуміння способів виконання дій. Свідоме, однак невміле і нестійке її виконання.
3. Співвідношення і об'єднання елементарних рухів в одну дію. Автоматизація елементів дії. Удосконалення рухів, усунення зайвих, перехід до мускульного контролю.
4. Опанування довільного регулювання характеру дії. Пластичне пристосування до ситуації. Гнучке, доцільне виконання дії.
Відповідно, в педагогічній практиці доцільно виділити таку послідовність формування навичок школяра: 1. Підготовчий етап: аналіз мети уроку, виявлення наявного рівня навичок учнів. Вчитель заздалегідь складає систему вправ для тренування окремих навичок.
2. Етап виконання: 1. Основна суть навички задається шляхом пояснень.
Учень своїми словами повторює завдання, прийом його виконання. Здійснюється словесний самоінструктаж. Школяр під керівництвом учителя включається у виконання описаних дій. Підказка вчителя при виконанні окремих частин навички здійснюється у разі потреби. Зменшується обсяг керівництва. На всіх стадіях навчання забезпечується зворотній зв'язок. Впорядковується практика, яка гарантує закріплення нової навички. Зменшується контроль за практикою. Враховуються індивідуальні особливості.
3. Етап оцінювання. На цьому етапі здійснюється оцінка рівня виконання навички учнем, стосовно цілей навчання, заданих на підготовчому етапі. Охарактеризуємо інші види навчання. Проблемне навчання - це такий вид навчання, який полягає в створенні учнями проблемних ситуацій, усвідомленні, прийнятті і вирішенні цих ситуацій в процесі спільної діяльності учнів і вчителя (при максимальній самостійності перших і під загальним керівництвом останнього). Виділяються такі рівні проблемності навчання: 1. Вчитель ставить проблему і знаходить її розв'язок. 2. Вчитель ставить проблему, а пошук її розв'язання здійснюється разом з учнями. Активна участь школярів у формуванні проблеми та пошуку її розв'язку.
Типи проблемних ситуацій:
1. Проблемна ситуація створюється тоді, коли є невідповідність між наявною у учнів системою знань і новими фактами.
2. Проблемна ситуація виникає, якщо є потреба вибору із системи знань ті, які можуть забезпечити правильне вирішення задачі.
3. Проблемна ситуація виникає перед учнями тоді, коли йде пошук застосування знань на практиці.
4. Проблемна ситуація виникає тоді, коли немає теоретичного обґрунтування практично досягнутого результату.
5. Проблемна ситуація виникає тоді, коли немає прямої відповідності між зовнішнім видом схематичного зображення і технічним пристроєм.
6. Проблемна ситуація створюється там, де є протиріччя між статичним характером зображення і необхідністю виявити в ньому динамічні процеси.
Основні правила створення проблемних ситуацій: завдання повинні базуватися на тих знаннях, якими володіє учень; відповідати його інтелектуальним можливостям; передувати поясненню матеріалу. Одна і та сама проблемна ситуація може бути викликана різними типами завдань.
Програмованим навчанням називається самостійне і індивідуальне навчання за попередньо розробленою програмою за допомогою особливих засобів навчання (програмованого підручника, особливих машин тощо), які забезпечують кожному учневі можливість здійснення процесу учіння відповідно до деяких індивідуальних особливостей (темпу навчання, особливих шляхів оволодіння навчальним матеріалом).
Існує лінійна, розгалужена і змішана системи навчального програмування.
О.М.Матюшкін вказує на такі принципи програмованого навчання:
1. Дроблення матеріалу на окремі порції, які відповідають одному "кроку" в процесі засвоєння.
2. Активність процесу засвоєння, що забезпечується необхідністю виконувати завдання кожної порції.
3. Наявність зворотнього зв'язку (самоконтролю) при виконанні кожного завдання.
4. Можливість індивідуалізації процесу навчання.
6 Чинники, які впливають на ефективність навчання:
Зміст навчання. На успішність навчання впливає сам навчальний матеріал, його складність і значущість.
Процес навчання. Важливими чинниками, які впливають на успіх навчання є правильно відібрані методи навчання, здійснення диференціації і індивідуалізації навчання, особливості навчальних планів та програм.
Особистість дитини. На успішне засвоєння навчального матеріалу впливають такі особливості школяра: а) рівень розвитку довільної уваги; б) осмисленість сприймання навчального матеріалу; в) рівень розвитку довільної логічної пам'яті; г) особливості розвитку мислення та уяви; д) мотивація навчальної діяльності; ж) уміння вчитися.
4. Особистість вчителя, його характер, здібності, спрямованість, знання, професійна майстерність, ставлення до учнів, предмету, професії, інших вчителів.
7Головна мета активізації навчання - поліпшення якості навчально-виховного процесу в школі, яке досягається формуванням активності та самостійності учнів. Цей процес вимагає певної спільної діяльності учнів і вчителя. Активізація пізнавальної діяльності потребує застосування різних методів, засобів і форм навчання, що спонукають школяра до виявлення активності.
На уроках це можуть бути ситуації, в яких учень повинен:- захищати свою думку, аргументувати її; - ставити запитання вчителю; - рецензувати відповіді товаришів; - ділитися своїми знаннями з іншими; - допомагати товаришам; - виконувати завдання, яке розраховане на читання додаткової літератури; - знаходити не лише одне рішення; - практикувати вільний вибір завдань; - створювати ситуації самоперевірки; - урізноманітнювати свою діяльність, включати в пізнання елементи праці, гри; - бути зацікавленим у груповій діяльності.
Формування позитивного ставлення школярів до навчання, розвиток їхніх пізнавальних інтересів здійснюється шляхом: - Посилення мотивації учіння школярів. - Спеціальної обробки змісту навчального матеріалу (новизна, значення для практичної діяльності, показ сучасних досягнень науки тощо), підвищення інформативності змісту уроку. - Оптимального вибору методів навчання. Особливу увагу слід звернути на використання проблемного методу. Велике значення має організація самостійної роботи учнів, творчі роботи, використання ігор, проведення бесід, дискусій. - Комбінування різних методів навчання. - Забезпечення адекватної системи оцінювання результатів навчання. - Розвиток захоплень дітей. Використання інтересу. - Створення сприятливого емоційного тонусу пізнавальної діяльності. - Звернення до емоцій, почуттів школярів. - Організація демократичного стилю спілкування вчителя. - Поєднання навчання з працею. - Врахування індивідуальних і вікових особливостей учнів.
18. Поняття особистості належить до найбільш суперечливих і складних для визначення у сучасній психології. Єдиного, загальновизнаного визначення особистості немає до сьогодні. На питання, що таке особистість, психологи відповідають по-різному, і в різноманітті їх відповідей виявляється складність феномена особистості. Як ілюстрацію можна навести визначення поняття "особистість", що містяться в працях різних вчених.
"Поняття особистості визначає людського індивіда як члена суспільства, узагальнює інтегровані в ньому соціально значимі риси" (І. С. Кон).
"Особистість - це індивід, який визначив свою діяльну позицію до всього, що його оточує: до праці, до суспільного ладу, до боротьби мас, до завдань колективу, до долі іншої людини" (П. Є. Кряжев).
"Особистість - людина як суспільний індивід, суб'єкт пізнання і об'єктивного перетворення світу, розумна істота, яка володіє мовою і здатна до трудової діяльності" (А. В. Петровський).
"Особистість - людина як носій свідомості" (К. К. Платонов).
"Особистість - це людина, взята в системі таких психологічних характеристик, які соціально зумовлені, проявляються в суспільних за природою зв'язках і відносинах, є стійкими і визначають моральні вчинки людини, котрі мають істотне значення для неї самої і тих, хто її оточує" (Р. С. Немов).
Особистість найчастіше визначають як людину в сукупності набутих соціальних якостей. Це означає, що до числа особистісних не належать такі особливості людини, які генотипічно чи фізіологічно обумовлені і не залежать від життя у суспільстві. У багатьох визначеннях особистості також підкреслюється, що до числа особистісних не належать психологічні якості людини, які характеризують її пізнавальні процеси чи індивідуальний стиль діяльності, за виключенням тих, які виявляються у суспільстві. У поняття особистість зазвичай включають такі властивості, які б більш чи менш стійкими, свідчать про індивідуальність людини та визначають її вчинки.
Отже, особистість -це людина в системі таких психологічних характеристик, які соціально обумовлені, виявляються у суспільних відносинах, є стійкими і визначають моральні вчинки людини.
Для розуміння природи особистості, потрібно з'ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це поняття індивід, людина, особистість, індивідуальність.
Використовуючи поняття людина,ми маємо на увазі, що мова йде про істоту, яка поєднує в собі два напрямки розвитку: біологічний (людина є представником біологічного виду і характеризується певною тілесною організацією, що має такі суттєві ознаки: прямоходіння, наявність пристосованих до праці рук, високорозвинений мозок, особливі морфологічні ознаки) та соціальний (людина є носієм свідомості, що є суспільним продуктом). Тільки в суспільстві і завдячуючи суспільству відбувається розвиток біологічних можливостей людини, формування свідомості, самосвідомості та механізмів саморегуляції. Взаємодія біологічної і соціальної передумови забезпечує психологічний результат: людина набуває здатність відображати світ у поняттях, планувати і прогнозувати, фантазувати і мріяти, усвідомлювати причини своїх вчинків, діяти розумно. Усі ці аспекти (біологічний, соціальний і психологічний) рівномірно представлені у понятті "людина" . Жодне з них не є домінуючим.
Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття "індивід" як протилежне поняттю особини тварини.Індивід- це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах. Індивідні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають підвалини створення особистості.
Б. Г. Ананьєв виділяв первинні і вторинні властивості індивіда. До первинних він відносив властивості, притаманні всім людям, такі як вікові особливості (відповідність певному віку) і статевий диморфізм (належність до певної статі), а також індивідуально-типологічні характеристики, у тому числі особливості конституції (складу тіла), нейродинамічні властивості мозку, особливості функцій великих півкуль. Сукупність первинних властивостей індивіда визначає його вторинні властивості: динаміку психофізіологічних функцій і структуру органічних потреб. У свою чергу інтеграція всіх цих властивостей обумовлює особливості темпераменту і задатки людини.
Поняття особистістьбільш вузьке, акцентоване на суспільній суті людини. Іншими словами, особистість - та ж людина, тільки абстрагована від її біологічної, природної сторони, яка розглядається як суспільна, соціальна істота. Це член суспільства, який виконує певні соціальні функції.
Проте, людина - це не лише індивід та особистість, але і носій свідомості, суб'єкт діяльності, що виробляє матеріальні і духовні цінності. Структура людини як суб'єкта діяльності утворюється з певних властивостей індивіда і особистості, які відповідають предмету і засобам діяльності (В. О. Аверін). Саме категорія "суб'єкт" означає вищий рівень розвитку особистості. Особистість стає індивідуальністю, досягаючи максимального рівня своєї неповторності, а суб'єктом вона стає, досягаючи оптимального рівня розвитку своєї людяності, етичності (С. Л. Рубінштейн).
Отже, кожна людина з'являється у вигляді деякої цілісності - як індивід, особистість і суб'єкт, обумовленою єдністю біологічного і соціального. Як індивід людина розвивається в онтогенезі, а як особистість вона проходить свій життєвий шлях, у ході якого здійснюється соціалізація індивіда (В. О. Аверін). Отже, людина - це біосоціальна істота, наділена свідомістю і здатністю до діяльності. Об'єднання цих трьох рівнів в одне ціле формує інтегральну характеристику людини - її індивідуальність.
Індивідуальність- це поєднання психологічних особливостей людини, що утворюють її своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність виявляється у здібностях людини, домінуючих потребах, рисах характеру, почутті власної гідності, світобаченні, системі знань, умінь, навичок, рівні розвитку інтелектуальних, творчих процесів, індивідуальному стилі діяльності та поведінки, типі темпераменту, характеристиках емоційної та вольової сфер тощо.
У ряді концепцій (С. Л. Рубінштейн, Б. Г. Ананьєв) індивідуальність трактується як вищий рівень розвитку особистості. В. С. Мерлій розглядає поняття "індивідуальність" як інтеграційну структуру будь-якої особистості. А. Г. Маклаків трактує індивідуальність як сукупність психічних, фізіологічних і соціальних особливостей конкретної людини з точки зору її унікальності, своєрідності і неповторності. Передумовою формування людської індивідуальності служать анатомо-фізіологічні задатки, які розвиваються в процесі виховання, що має суспільно обумовлений характер. Різноманітність умов виховання і природжених характеристик породжує широку варіативність проявів індивідуальності.
На рівні індивідуальності можливі найвищі досягнення людини, оскільки індивідуальність виявляється у взаємозв'язку і єдності властивостей людини як індивіда, особи і суб'єкта діяльності (В. О. Аверін). Саме ця єдність складає основу для максимально повного розвитку і виявлення людиною своїх здібностей, допомагає їй внести свій власний неповторний вклад до суспільного розвитку.
Отже, кожна людина постає одночасно як індивід, особистість і суб'єкт діяльності, але далеко не усім удається стати індивідуальністю. Також вірно і те, що кожна людина є структурним цілим, але далеко не кожна людина є цілісною особистістю, тобто досягає гармонійної взаємодії всіх якостей, властивостей, способів діяльності.