2.2 Країни Скандинавії

Разом з Німеччиною Швеція була однією з перших країн, яка розробила на законодавчому рівні механізми захисту приватної інформації. У 1973 році був прийнятий Закон про охорону даних, який регулює всі проблеми, що відносяться до інформації приватного характеру. Однією з головних вимог даного закону є те, що на створення будь-якої автоматизованої системи приватних досьє необхідно отримати ліцензію від Ради по контролю за даними, яка є незалежною і на яку покладено втілення положень закону в життя. Ще один важливий принцип закріплює широке право кожної особи на доступ до інформації стосовно самої себе, тобто будь-який громадянин має право знати весь обсяг відомостей про нього та переконатися, що ці відомості достатньо точні та повні.

Слідом за Швецією закон про гласність інформації був прийнятий у Фінляндії. Загалом він дуже подібний до швецького, однак має й свої відмінності. Насамперед цей закон не є складовою конституції і може змінюватися, як і будь-який інший закон. Друга відмінність полягає у тому, що фінський законодавчий акт встановлює декілька загальних принципів секретності і, на відміну від шведського, не містить таких же детальних положень щодо цього.

У Норвегії сферу персональних даних регулюють чотири закони. Норвезький закон про адміністративну процедуру, який вступив в силу у 1971 році, більш подібний до американського і містить положення, що дозволяють уряду своїм рішенням накладати гриф секретності на ті чи інші види документів, а також дозволяє адміністративним органам відмовляти особам у доступі до певних документів. Крім того, він містить низку положень, відповідно до яких численна група документів може публікуватися лише на розсуд адміністративних органів. Закон про захист даних від 1978 року регулює процедуру доступу та можливість ознайомлення суб’єкта даних з інформацією про нього.

На підставі закону про гласність інформації будь-який громадянин у певних випадках має право доступу до інформації. Закон про недоторканність приватного життя був прийнятий 1978 року і є одним з самих повних у порівнянні з законами інших країн в площині захисту даних. Цей акт регулює аспекти персональної інформації, яка перебуває в розпорядженні як державних установ, так і приватних організацій. На відміну від аналогічних законів інших країн, у норвезькому законі під поняттям «особа» підпадають як фізичні, так і юридичні особи. Особливістю закону є те, що він закріплює майже необмежене право особи на доступ до персональної інформації, за виключенням лише випадків, коли надання інформації особі може нанести шкоду її психічному чи фізичному здоров’ю, а також коли мова йде про статистичну інформацію, яку неможливо з легкістю відновити в кожному окремому випадку.

Аналогічно до шведського законодавства, для створення будь-якої бази даних необхідно отримати ліцензію від Служби контролю за інформаційними системами, на яку покладається втілення закону в життя.

Данія має два закони в зазначеній галузі, які були прийняті у 1979 році і стосуються лише комп'ютеризованих систем. Закон про інформацію в розпорядженні державних органів регулює питання, що виникають в сфері державних банків даних, а Закон про інформацію в розпорядженні приватних установ – відповідно в сфері комерційних банків даних. Контроль за виконанням обох законів покладено на Службу контролю за інформаційними системами. Особливістю датського законодавства є те, що державні банки даних контролюються лише тоді, якщо вони містять інформацію про окремих осіб, а комерційні банки даних - якщо вони містять відомості про осіб чи установи. Крім того, право громадянина на доступ до інформації про себе є обмеженим і забезпечується вимогою Служби контролю.