10. Заснування та розвиток перших пенітенціарних систем світу.

Пошук ефективних заходів впливу атрибутами покарання на осіб, які вчинил злочин, призвело до появи ідеї жорстокої і повної як фізичної, так і духовно їізоляції засуджених від суспільства. Ця ідея належала американській релігійній секті квакерів (одна з гілок протестантизму), яка 1786 р. у штаті Пенсильванія (м. Філадельфія) відкрила в’язницю, і дала їй назву пенітенціарій. Перший пенітенціарій складався з 30-ти келій, чого спочатку видавалось більшніж достатньо. Однак внаслідок напливу ув’язнених через короткий час довелось почати роботи зі збільшення кількості місць для їхнього утримання.

У 1790 р. Філадельфійському в’язничному товариству вдалося ухвалити закон, який вимагав, щоб в кожній в’язниці було створено певну кількість келій для утримання в них найбільш небезпечних злочинців. Найбільшого розквіту пенсильванська пенітенціарна що досягла в 20-ті рр. ХІХ ст., коли законодавчі збори штату Пенсильванія доручили квакерам і Філадельфійському в’язничному товариству створити два великі пенітенціарії – в Піттсбурзі та в Черрі–Гіллі.

Перший з них було відкрито1826 р., але він виявився настільки непрактичним і незручним, що у ньому одразу ж довелося робити реконструкцію. На відміну від нього, другий, який почав функціонувати 1829 р., послужив зразком для інших пенітенціаріїв.

Виконання покарання у вигляді позбавлення волі відповідно до пенсильванської пенітенціарної системи будувалось на тому постулаті, що ув’язнений має відчувати обмеження, а відтак, зводилось до ізолювання людини від всього громадського і злочинного. Ізоляція мала на меті залишити людину наодинці зі своєю совістю і Богом, що, на думку квакерів, повинно було привести злочинця до каяття і збудити у нього бажання повернутися до людей і знайти своє місце у пастві Божій. Цьому мали сприяти повна відокремленість і тиша. Відтак, засуджені мали проводити весь строк покарання в повній ізоляції від зовнішнього світу. Навіть церква складалась з одиночних кабін, сидячи в яких засуджений міг бачити і чути лище священнослужителя. Правило мовчання проводилось настільки послідовно, що не лише тюремна адміністрація мала пересуватись в бузшумному взутті, але й колеса екіпажів, які в’їжджали в тюремний двір, мали обгортатись войлоком, щоб шумом не порушувати тиші в межах в’язниці. Відповідний порядок у в’язниці підтримували значною мірою через застосування фізичного примусу. Для душевного спокою в’язень повинен був старанно вивчати релігію і літературу, молитися Богові. Запропоновані вище заходи мали сприяти появі у засудженого стимулу до виправлення.

Пенсильванська пенітенціарна система передбачала одиночне тюремне ув’язнення, яке було вигідним з економічних мотивів, оскільки задоволенню підлягали лише мінімальні потреби засудженого. Одиночне утримання саме собою було покаранням, оскільки людина є суспільною істотою, а тому страждає через відсутність собі подібних. Як результат– ізольованість і обмеження змушували засудженого задуматись над своєю поведінкою і розкаятись.

Як дисциплінарні заходи впливу застосовували карцер, тримання на хлібі і воді, гамівна сорочка. Побачення і листування з родичами та близькими не дозволялися.

За зразком пенсильванського пенітенціарія створювали в’язниці й у низці інших міст і штатів США. Там же, у м. Філадельфія, 1829 р. було побудовано в’язницю нового, модернізованого типу, що за місцем розташування дістала назву Чері-Гілл (“Вишневий пагорб”). Вона мала сім камерних блоків, що розходилися від одного загального центру, як спиці в колесі. До кожного блоку примикав дворик для прогулянок, розбитий на маленькі ізольовані ділянки, що відповідали 296 кількості одиночних камер. Персонал в’язниці повинен був дотримуватись абсолютної тиші і не вступати в розмови з ув’язненими Найпоказовіше принципи пенсильванської пенітенціарної системи реалізовувались у в’язниці Істерн Стейт (м. Філадельфія, США). Незвичною булла вже її архітектура, оскільки вона за внутрішнім виглядом мала нагадувати приміщення храму. Камери були лише одиночні. Кожна камера мала одне вікно в центрі стелі, яке повинно було символізувати “око Бога”, який постійно спостерігає за грішниками. Припускалось, що засуджений буде проводити дні в тиші і абсолютній ізоляції. Він буде роздумувати про свої гріхи і читати Біблію, що зумовить його покаяння та душевну трансформацію. Виконуючи завдання духовного відродження злочинців і спеціальної превенції, пенсильванська в’язнична система, однак повною мірою не вирішувала проблем забезпечення виховної ролі покарання. Вона отримала певне визнання в США, Англії і деяких інших країнах. Пенсильванська система стала предметом наслідування й у Європі (наприклад, Маобіт у Берліні, Сенжиль у Брюсселі, Лефортівська в’язниця в Москві, Хрести в Санкт-Петербурзі тощо).

Варто зазначити, що деякі позитиви у досліджуваній вище пенітенціарній системі були. Так, наприклад, фактично стали неможливими заколоти засуджених, особи, які вперше вчинили злочини, не потрапляли під вплив рецидивістів, звільнені від відбування покарання повертались на волю не обтяженим в’язничними зв’язками і т.д. Проте безсумнівним є і те, що така система не могла довго існувати, оскільки обмеження для засуджених тут досягли своєї межі. Досвід пенсильванської системи засвідчив, що вона настільки фізично і духовно калічить засуджених, що останні стають інвалідами, непридатними в майбутньому до жодної роботи. З іншого боку, вимушене безробіття засуджених не давало жодної можливості не те, щоб отримувати прибуток від праці останніх, а й просто робило їх перебування в межах місця ув’язнення збитковим. Саме ці причини стали причиною реформи, яка відбулася на початку ХІХ.

Особливості обернської пенітенціарної системи

Внаслідок реформи виникла нова пенітенціарна система, названа обернською, історія якої розпочинається 1816 р. (за іншими даними – 1819), коли у м. Оберн, штат Нью-Йорк (США) була збудована в’язниця, адміністрація якої мала на меті каяття в’язнів і режим повного мовчання, при цьому, ізолюючи засуджених до одиночних камер тільки на ніч.

Варто зазначити, що умови відбування покарання у виправних установах цієї системи мали суттєві відмінності від режиму в установах пенсільванської пенітенціарної системи. Передусім це виявлялось у тому, що одиночне ув’язнення застосовувалось лише у нічний час. Власне, можна зробити висновок, що автори обернської пенітенціарної системи, як і їх попередники – розробники пенсильванської пенітенціарної системи, вважали необхідною умовою утримання засуджених саме їх одиночне утримання.

Проте мали місце й певні досить суттєві зміни й у цьому питанні. Так, наприклад, стіну, яка відгороджувала камери від коридора, в Оберні було замінено ґратами, щоб наглядачі могли спостерігати за діями засуджених. Власне – відтоді довгі коридори з заґратованими камерами стали помітною рисою майже всіх американських в’язниць. Вдень засуджені повинні були спільно працювати. Щодня їх приводили в майстерні, де вони займались суспільно- корисною працею, проте засудженим було й надалі заборонено розмовляти і подавати один одному знаки, а тих, хто порушував цю заборону, піддавали тілесним покаранням. Тиші потрібно було дотримуватись і під час прогулянок. Засуджені пересувались по колу, поклавши руки один одному на плечі і повернувши обличчя в сторону наглядачів, щоб ті могли бачити, що ніхто не відкриває рота.

Новацією обернської пенітенціарної системи можна вважати й те, що засудженим видавалась однакова смугаста форма одягу. За найменшу провину засуджені каралися батогом, причому кількість ударів була необмеженою. Варто зазначити, що жорстка дисципліна дала змогу обернській адміністрації перетворити в’язницю на досить прибуткове підприємство. Працю засуджених здавали в найм підприємствам, які пропонували найкращу ціну. Відтак підприємці організовували виробництво, платили в’язниці і забирали продукцію.

Залучення засуджених до праці, на думку деяких авторів, наприклад, Брілліантова та Курганова, можна вважати чи не найбільш позитивною стороною цієї системи. Проте зазначена вище думка не є однозначно визнаною в науковій літературі. Дещо інший підхід до розгляненого питання можна проілюструвати словами Багатирьова, який вважає, що “оборнська в’язнична система, використовуючи примусову працю безправних людей, виявила себе як засіб витонченого знущання над злочинцями і не була спроможна примусити їх до каяття. Однак позитивні наслідки від використання праці в’язнів обумовили визнання цієї системи як у США, так і в інших країнах”