8. Загальна характеристика міжнародних стандартів у сфері виконання покарань і поводження із засудженими.

Міжнародні стандарти поводження із засудженими — це прийняті на міжнародному рівні норми, принципи і рекомендації в галузі виконання покарань і діяльності органів і установ виконання покарань. Ці стандарти були узгоджені міжнародною спільнотою і в їх підґрунті насамперед лежить Загальна декларація прав людини. Прийняті на її розвиток Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, які породжують юридичні зобов'язання для держав, котрі їх ратифікували (в тому числі й Україна), містять відповідні положення щодо поводження з особами, позбавленими волі. Принципи, закладені в Загальній декларації прав людини, розвиваються в таких актах спеціалізованого характеру, що мають своєю метою виклад стандартів поводження із засудженими, як Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими (1957 р.), Декларація про захист всіх осіб від катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1975 р.), Конвенція проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження й покарання (1984р.), Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку (1979 р.).

У ряді міжнародних Документів (Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями, Основні принципи поводження з в'язнями, Європейські тюремні правила) чільне місце займає положення, згідно з яким у поводженні із засудженими не допускається ніякої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного або соціального походження, майнового стану, народження чи за іншою ознакою.

Міжнародні стандарти поводження із засудженими можна класифікувати:

• за масштабами дії стандартів: універсальні та регіональні;

• за спеціалізацією: акти загального та акти спеціального характеру;

• за обов'язком застосування державами: обов'язкові та стандарти-рекомендації.

Відповідно до цієї класифікації до системи чинних міжнародних актів про поводження із засудженими можна включити такі документи:

Акти загального характеру:

• Загальна декларація прав людини (1948 р.);

• Декларація прав дитини (1959 р.);

• Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (2001 р.);

• Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права (1966 р.);

• Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.);

• Декларація про права розумово відсталих осіб (1971 р.);

• Декларація про права інвалідів (1975 р.).

Спеціальні акти:

• Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями (1955 р.);

• Декларація про захист усіх осіб від тортур та інших жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1975 р.);

• Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984 р.);

• Кодекс поведінки посадових осіб при підтриманні правопорядку (1979 р.);

• Принципи медичної етики, які стосуються працівників охорони здоров'я, особливо лікарів, щодо захисту засуджених або затриманих осіб від тортур та інших жорстоких, нелюдських видів поводження і покарання (1982 р.);

• Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила) (1985 р.);

• Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув'язненню будь-яким чином (1988 р.);

• Правила ООН щодо захисту неповнолітніх, позбавлених волі (1990 р.);

• Керівні принципи ООН запобігання злочинності серед неповнолітніх (Ер-Ріядські керівні принципи 1990 р.).

У серпні 1990 року Восьмий Конгрес ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками ухвалив Стандартні Мінімальні правила ООН відносно заходів, які не пов'язані із тюремним ув'язненням. Правила були розроблені Інститутом Азії та Далекого Сходу при ООН у Токіо. Звідси виходить їх скорочена назва - Токійські правила. У грудні 1990 року Токійські правила були прийняті Генеральною Асамблеєю ООН.

На відміну від Мінімальних стандартних правил поводження із ув'язненими Токійські правила розповсюджуються на всю сферу кримінальною юстиції (від стадії порушення кримінальної справи до наступної ресоціалізації винної особи). Вони утримують звід основних принципів для сприяння використання заходів, не пов'язаних із позбавленням волі, а також мінімальні гарантії для осіб, відносно яких приймаються кримінально-правові заходи, які не пов'язані із реальним позбавленням волі.

Правила мають характер рекомендацій і повинні застосовуватись «з урахуванням політичних, економічних, соціальних та культурних умов кожної країни, а також мети та завдань її системи кримінального судочинства» (статті 1 та 2).

Токійські правила утримують у собі цілу низку заходів, які альтернативні тюремному ув'язненню (стаття 8.2):

• усні санкції, такі як зауваження, осудження, попередження;

• умовне звільнення від покарання;

• поразка у цивільних правах;

• економічні санкції та грошові покарання, такі як штрафи (одноразові та у розмірі денної ставки);

• конфіскація або постанова про експропріацію;

• повернення майна жертві або умовне покарання, або покарання з відстрочкою;

• умовне звільнення та судовий нагляд;

• виконання суспільно-корисних робіт;

• направлення до виправної установи з обовязковою денною присутністю;

• домашній арешт;

• будь-який інший вид покарання, який не пов’язаний із тюремним ув'язненням;

• поєднання всіх заходів, що перелічені вище.

Після вступної частини, яка утримує загальні положення, Токійські правила зупиняються на перед судовій стадії, де є можливість застосувати альтернативні позбавленню волі заходи для уникнення тюремного ув’язнення, та на стадії винесення вироку. Далі вони розглядають період після винесення вироку та можливість заміни позбавлення волі альтернативними заходами на будь-якому етапі.

У межах застосування заходів, не пов'язаних з позбавленням волі, повинні використовуватись різні методи, в тому числі індивідуальна робота, групова терапія, виправні програми за місцем проживання тощо. Вибір поводження залежить від біографії, особистості засудженого, рівня розумового розвитку, нахилів, системи цінностей, обставин, що призвели до вчинення злочину.

Токійські правила рекомендують залучати громадськість до проведення заходів, не пов'язаних з позбавленням волі. Лише вичерпавши усі можливості, можна переходити до покарання у виді позбавлення волі на певний строк.