52. Правові особливості використання земель житлової та громадської забудови для благоустрою

Використання земель житлової та громадської забудови відповідно до ст. 39 ЗК здійснюється згідно з генеральним планом населеного пункту, іншою містобудівною документацією, планом земельно-господарського устрою з додержанням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови. Однак вимоги, що ставляться до зазначених документів, передбачені не в земельному законі, а у містовпорядно-планувальних законах. Найважливішим серед них є закон від 16 листопада 1992 р. "Про основи містобудування"

Згідно з вимогами земельного закону основним містобудівним документом, що визначає порядок використання земель житлової та громадської забудови, є генеральний план населеного пункту. На його підставі визначаються межі міст, селищ та сіл як умовна замкнута лінія на поверхні землі, що відокремлює їх території від інших територій. Він передбачає співвідношення забудованих та незабудованих частин міських та сільських поселень.

Цим документом визначаються потреби в територіях для забудови та іншого використання, межі функціональних зон, пріоритетні і допустимі види використання і забудови територій, потреби у зміні межі населеного пункту, черговість і пріоритетність забудови та іншого використання територій.

Крім генеральних планів населених пунктів серед іншої містобудівної документації важливе місце займають детальні плани території, які розробляються на основі генеральних планів для окремих районів, мікрорайонів, кварталів та районів реконструкції існуючої забудови нп

53. Набуття, реалізація та припинення прав на землю: категоріальне співвідношення та сучасні правові форми. Підстави виникнення прав на землю.

Перелік підстав набуття права власності на землю громадянами України визначено в ст. 81 Земельного кодексу України. Він включає: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-право­вими угодами; б) безоплатну передачу із земель державної і комунальної власності; в) приватизацію земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Це нові підстави набуття прав на землю, які раніше не були відомі земельному законодавству України, а їх виникнен­ня зумовлено новітніми земельно-правовими інститутами.

У теорії держави і права загальними підставами виникнення прав та обов'язків учасників правовідносин прийнято вважати юридичні факти, тоб­то передбачені нормами права конкретні життєві обставини, що зумовлюють виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Юридичні факти є фактич­ними обставинами, указівка на які міститься в гіпотезі норми права. Водночас вони вважаються юридичними обставинами, що викликають настання юри­дичних наслідків, породжуваних правовою нормою. За твердженням О. Красавчикова, юридичні факти реалізують зумовлену матеріальними та юридич­ними передумовами можливість виникнення правовідносин, перетворюють її на дійсність — учасники врегульованого правом суспільного відношення, які є правосуб'єктними, пов'язуються між собою визначеними правами та обов'язками [6, с. 50]. Отже, саме за допомогою юридичного факту реалі­зується правова норма в конкретних правовідносинах.

Юридичні факти, що закріплюються в нормах земельного законодавства, повинні одержувати адекватний понятійний вираз і чітке термінологічне по­значення. Неправильне визначення кола юридично значущих обставин, їх неточне відображення засобами юридичної мови робить межі забороненого і дозволеного нечіткими. Це зменшує цінність права, створює передумови для різних зловживань. Отож, чітке визначення юридичних фактів підвищує ефективність правового регулювання, позитивно впливає на економічне, со­ціальне та культурне життя суспільства.

За функціональним призначенням юридичні факти поділяються на три основні групи: правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі. За цією класифікацією підстави набуття прав на землю належать до правоутворюючих юридичних фактів, тобто фактів, «на основі яких суб'єкти набувають певних прав і обов'язків».

Слушним є твердження Д. Бусуйок про те, що юридичні факти, на під­ставі яких виникають та припиняються правовідносини власності на земель­ну ділянку, є одночасно юридичними фактами, на підставі яких виникають та припиняються правовідносини щодо обмеження прав на землю в інтересах сусідів [7, с. 12].

За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на дії (правомірні та неправомірні) і події. У системі підстав набуття прав на землю громадянами України найпоширенішими є правомірні дії суб'єктів (укладення правочинів, прийняття адміністративних актів тощо). У свою чергу, правомірні дії відпо­відно до спрямованості волі суб'єкта поділяються на юридичні вчинки та юридичні акти. Підставами набуття права власності на землю можуть бути тільки юридичні акти, тобто дії, що вчиняються громадянами із спеціальною метою — набуття суб'єктивних прав на земельну ділянку.

При цьому серед юридичних актів як різновиду юридичних фактів залеж­но від наявності владного характеру виділяються акти, що мають владний характер (акти виконавчих органів державної влади, акти адміністрації під­приємства чи установи, судові рішення тощо), та акти, що не мають владного характеру, — правочини (цивільно-правові правочини купівлі-продажу, дару­вання тощо).

Неправомірні дії можуть зумовити лише зміну чи припинення земельних прав; виникнення ж права власності на землю на підставі вчинення неправо­мірних дій є неможливим.

У свою чергу, юридичні події — це життєві обставини, настання яких не залежить від волі і свідомості людини. Події як різновиди юридичних фактів самі по собі не можуть призвести до виникнення прав на землю. Це можливо лише в сукупності з правомірними діями. Тому події слід уважати одним із можливих елементів юридичних складів, що зумовлюють виникнення прав на землю у громадян України.

Підстави набуття прав на землю громадянами України — це визначені нормативно-правовими актами земельного законодавства завершені, комп­лексні фактичні склади, що включають юридичні факти та у передбачених законодавством випадках юридично значущі умови у суворо визначеній по­слідовності та зумовлюють набуття суб' єктивних прав на землю громадянами України.

Умови ж набуття таких прав на землю слід розглядати з точки зору певних обставин, норм, правил, за наявності яких громадяни можуть стати власни­ками земельних ділянок.

Умови набуття суб'єктами прав на земельні ділянки можна поділити на загальні та спеціальні. До загальних умов виникнення прав на земельні ді­лянки для всіх суб'єктів належать правомірність набуття того чи іншого пра­ва, а також волевиявлення особи чи ухвалення органами державної влади і місцевого самоврядування рішення щодо передання у власність земельних ділянок.

Спеціальні умови набуття у власність земельних ділянок можуть бути передбачені в законі щодо земель окремих категорій.

Висновки. У земельному законодавстві існує нагальна потреба в чіткому розмежуванні підстав та умов набуття земельних ділянок у власність громадян, аби уникнути термінологічної плутанини та неузгодженості між такими по­няттями, як «підстави» та «умови» виникнення права власності на землю, оскільки кожна із цих категорій має самостійне значення в аспекті набуття прав на землю. Законодавцю необхідно конкретизувати умови виникнення прав на землю і систематизувати їх до певної системи в Земельному кодексі України.

Поняття механізму реалізації прав на землю. Реалізацію прав на землю необхідно розглядати як здій­снення приписів правових норм земельного законодавства щодо власності та користування земельними ділянками (об'єктивне право), в практичну діяльність його суб'єктів (суб'єктивне право).

Застосування права — це правова форма діяльності упов­новажених на те органів держави і посадових осіб з реаліза­ції приписів норм матеріального права стосовно конкретних життєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень¹.

Застосування земельно-правових норм завжди передба­чає участь державних органів або інших суб'єктів земельних правовідносин, які організують реалізацію прав на землю. Таким чином, особливість застосування, на відміну від інших засобів реалізації земельно-правових норм (виконання, до­держання, використання), полягає в здійсненні юридично значимих дій, спрямованих на реалізацію покладених на учасників земельних правовідносин суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Процедура реалізації прав на землю потребує від органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, ін­ших суб'єктів виконання певних функцій із застосування та­ких норм. У свою чергу, виконання відповідних функцій можливо лише при додержанні визначеної земельно-процесуаль­ними нормами процедури управлінської діяльності. Отже, реалізація прав на землю безпосередньо пов'язана з механіз­мом правового регулювання, забезпеченого процесуальними приписами. Якщо такого механізму немає, права на землю залишаються лише загальною декларацією, абстрактним положенням, яке не можна здійснити.

Значний комплекс матеріальних земельно-правових норм, що регламентує суспільні відносини у галузі прав на землю, може бути реалізований лише за допомогою юридич­но значимої правозастосовчої діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Процедура їх ді­яльності врегульована процесуальними нормами земельного та інших галузей законодавства.

До першої групи матеріальних земельно-правових норм слід віднести норми, що стосуються виникнення та припи­нення суб'єктивного права власності на землю або права зем­лекористування, їх реалізація потребує виконання відповід­ними органами та іншими суб'єктами земельного права пев­них послідовних дій. До них належать: подання зацікавле­ною особою клопотання до місцевих органів виконавчої вла­ди та органів місцевого самоврядування про надання (вилу­чення — у разі добровільної відмови від прав на землю) зе­мельної ділянки; розгляд відповідним органом клопотань та прийняття стосовно них рішень; складання проектів відве­дення земельних ділянок; встановлення меж земельної ді­лянки у натурі (на місцевості); одержання документа, що за­свідчує право власності на землю або право землекористу­вання, та його державна реєстрація.

Другу групу матеріальних земельно-правових норм, які потребують своєї реалізації, становлять норми, що визнача­ють ведення державного земельного кадастру (глава 34 Зе­мельного кодексу).

Потребують своєї реалізації земельно-правові норми, що за­безпечують просторово-територіальне впорядкування (індиві­дуалізацію) земельних ділянок (землеустрій). Воно, зокрема, пе­редбачає: встановлення (відновлення) на місцевості меж адмі­ністративно-територіальних утворень, землеволодінь і землекористувань; складання проектів впорядкування існуючих земле­володінь і землекористувань та створення нових тощо.

Підстави і порядок припинення права власності на землю. Підставами припинення права власності на землю є юридичні факти, з якими закон пов’язує припинення правовідносин права земельної власності. Земельний кодекс України визначає юридичні факти, що зумовлюють припинення права державної, комунальної і приватної власності на землю. Підставами припинення права держаної власності на землю є:

1. приватизація земель, які перебувають у власності держави;

2. розмежування земель державної і комунальної власності;

3. передача земельної ділянки держаної власності у комунальну власність.

Підставами припинення права комунальної власності визнаються:

1. приватизація земель, які перебувають у комунальній власності;

2. передача земельної ділянки комунальної власності у власність держави.

Загальною підставою припинення права державної і комунальної власності на землю є укладання уповноваженими органами цивільно- правових угод про перехід права власності на земельну ділянку, у тому числі і відповідно до міжнародних договорів. Право приватної власності на землю може бути припинене з підстав, передбачених ст. 140 ЗК України. Такими підставами є:

1. добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

2. смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

3. відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

4. звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

5. відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

6. конфіскація за рішенням суду;

7. невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особа-

ми без громадянства

Припинення права власності на земельну ділянку в разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. Припинення права постійного користування земельною ділянкою в разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.