49. Особливості правового режиму земель пзф та іншого природоохоронного призначення

Поняття:«це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду.»

Визначальним у понятті земель природно-заповідного фонду є формальний критерій: якими б цінними не були ділянки суші і водного простору з природоохоронного, екологічного, наукового, естетичного, рекреаційного боку тощо, лише ті з ними є об'єктами природно-заповідного фонду, яким надано відповідного статусу. І навпаки, ділянки, які вочевидь не мають істотної цінності, проте оголошені об'єктами природно-заповідного фонду, відповідний статус мають.

Відповідно до ст.44 ЗКУ, «До складу земель природно-заповідного фонду входять природні території та об'єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва).»

Особливості правового режиму земель ПЗФ:

особливості, що безпосередньо випливають із режиму об’єкта ПЗФ. Встановлена заборона будь-якої діяльності, що суперечить цільовому призначенню або може негативно впливати на стан об’єктів ПЗФ; у більшості випадків земельні ділянки вилучаються із господарського використання, або така діяльність суворо обмежується

деякі об’єкти та земельні ділянки, на яких вони розташовані, не підлягають передачі у приватну власність

встановлений особливий порядок оголошення територій об’єктами ПЗФ

передбачене внутрішнє функціональне зонування земельних ділянок,

передбачене влаштування навколо об’єктів ПЗФ охоронних зон

за порушення правового режиму земель ПЗФ встановлена підвищена відповідальність

землі іншого природоохоронного призначення

Ч.1 ст.46 ЗКУ визначає землі «іншого природоохоронного призначення» дуже нечітко:«До земель іншого природоохоронного призначення належать земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність.»

Умовно до земель іншого природоохоронного призначення можна віднести землі, що входять до складу охоронних зон, що встановлюються навколо об’єктів ПЗФ

Н.Р. Малишева відносить до земель природоохоронного призначення також водоохоронні зони, прибережні захисні смуги та смуги відведення

51. Обмеження та обтяження прав на землю: розмежування категорій та межі їх доцільного встановлення.

Законодавство часто не розрізняє термінів «обмеження» та «обтяження», іноді вони вживаються як синоніми (див., зокр., гл.18 ЗКУ «Обмеження прав на землю», де фактично йдеться про обмеження та обтяження). Різні погляди з приводу змісту та співвідношення згаданих понять існують і в спеціальній літературі1.

Цивільне законодавство вживає термін «обтяження» і навіть пропонує його визначення. Відповідно до ст.2 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», «обтяження - заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, яка встановлена або законом, або актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або яка виникає на підставі договорів». Очевидно, заборона здійснення певної правомочності може розглядатися і як обмеження права.

Термін «обтяження» щодо рухомого майна визначається як «право обтяжувача на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувача на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов'язує виникнення прав і обов'язків щодо рухомого майна» (ч.1 ст.3 ЗУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»).

ЗУ «Про Державний земельний кадастр» та ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановили відмінний порядок реєстрації «обмежень» і «обтяжень»: обтяження прав на земельні ділянки (крім обтяжень, безпосередньо встановлених законом) підлягають державній реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (ч.3 ст.111 ЗКУ, ст.4 та ін. ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), в той час як обмеження у використанні земель підлягають державній реєстрації в державному земельному кадастрі (ч.ч. 3, 4 ст. 111 ЗКУ), з такою реєстрацією пов’язується їх чинність, окрім випадків, коли обмеження встановлено «законом та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами» (ч.4 ст.111 ЗКУ).

На перший погляд, розмежуванню «обмежень» та «обтяжень» мало б слугувати вміщення вичерпного переліку «обмежень» до ч. 2 ст.111 ЗКУ:

«а) умова розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків;

б) заборона на провадження окремих видів діяльності;

в) заборона на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту;

г) умова здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги;

ґ) умова додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт;

д) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку.»

Втім, спроба розмежуванняя «обмежень» та «обтяжень», як видається, виявилася невдалою. Принаймні частина з наведених «обмежень» насправді складає зміст земельних сервітутів, які ст.4 ЗКУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» прямо віднесені до «обтяжень» прав на землю. Одночасна їх класифікація як «обмежень» може породити лише зайві проблеми на практиці. На наш погляд, для виникнення таких «обмежень-обтяжень» цілком достатньо їх реєстрації як «обтяжень» відповідно до ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», додаткова реєстрація як «обмежень» у Державному земельному кадастрі не відповідає їх природі і є зайвою.

У правовій доктрині існує підхід, за якими обтяженнями є будь-які права на земельні ділянки речового характеру, окрім права власності, тоді як обмеження - це звуження меж суб’єктивного права, яке не випливає із речового права іншої особи3. Саме із такого підходу, відзначаючи його умовність, при викладенні матеріалу даної теми будемо виходити і ми.

Слід звернути увагу, що правила про обмеження прав на землю складають значну частину земельно-правового регулювання. Наявність значної кількості обмежень прав на землю обумовлена специфікою землі як об’єкта права.

Ще римському праву були відомі обмеження права власності на земельні ділянки, у тому числі такі, що випливали із прав інших осіб. Так, право власності на публічні дороги обмежувалося правом всіх і кожного пересуватися по них, переміщувати вантажі та худобу (Дігести Юстиніана). Власники приватних доріг також у певних випадках повинні були надавати їх «для всіх і кожного». Аналогічний режим поширювався на ріки4.

Власник будівлі повинен був залишати навколо неї вільний простір у 2,5 фути шириною для запобігання пожежам (фрагмент 5 титулу 13 книги 47 Дігест). Існували правила щодо форми будівель, встановлювався обов’язок підтримання їх у пристойному та справному вигляді (фрагменти 46 та 58 титулу 2 книги 39 Дігест)5.

Правило добросусідства як оціночний критерій стабільного землекористування.

Земельним кодексом України встановлені загальні правила, якими зобов'язано землевласни­ків і землекористувачів обирати такі способи використання зе­мельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам і землекористу­вачам сусідніх земельних діля­нок завдаватиметься найменше незручностей (затінення, задим­лення, неприємні запахи, шумо­ве забруднення тощо). Зокрема, кожен з них повинен дотриму­ватись оптимального чергуван­ня культур та сівозмін, сприяти раціональному розміщенню ку­щів, дерев, будівель, споруд та в цілому всій організації терито­рії, встановленню та зберіганню межових знаків тощо.

Загальні правила добросусід- ства побудовані на основних ви­могах: обов'язкове використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, завдання якнай­менше незручностей власникам та землекористувачам сусідніх земельних ділянок, не допущен­ня забруднення навколишнього природного середовища. Нехту­вання ж цими вимогами неодмін­но призводить до конфліктів.

Проблеми: а) положення ст.103 виписані невдало. Ч. 1 ст. 103 (Власники/користувачі зем. ділянок мають обирати такі способи використання земель, при яких власникам/користувачам сусідніх земель завдається найменше незручностей - затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо) - розумітися буквально не може, бо найменше незручностей для сусідів буде тоді, коли на сусідній ділянці жодної діяльності не буде взагалі.

б) ч. 2 ст. 103 (Власники/користувачі зем. ділянок зобов'язані не використовувати землі способами, які не дозволяють власникам/користувачам сусідніх земель використовувати їх за цільовим призначенням) - забороняє вплив, який є явно неприпустимим. Цьому положенню відповідає норма ст.13 ЦК (не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди ін. особі, а також зловживання правом в ін. формах» - т.з. «шикана»).

в) лоігко-структурні помилки. Напр., ст. 105 ЗК – в разі проникнення коренів і гілок дерев з 1 зем. ділянки на ін., власники/користувачі цих зем. ділянок мають право відрізати корені дерев і кущів, які проникають із сусідньої зем. ділянки, якщо таке проникнення є перепоною у використанні зем. ділянки за цільовим призначенням. Виникає питання: «А з гілками що робити?»

Значення – власник/користувач зем. ділянки зобов’язаний використовувати свою власність із дотриманням балансу прав ін. власників/користувачів. Якщо земля використовується з порушенням цього критерію – особа несе відповідальність за шкоду, заподіяну ін. На противагу, особа має право розраховувати, що сусід буде вживати заходів, щоб уникнути шкоди від правомірних дій сусідів. Таким чином, в кожній ситуації слід знаходити справедливий баланс між правами власників/користувачів сусідніх зем. ділянок.

 Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами,  які не  дозволяють власникам,    землекористувачам   сусідніх    земельних   ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

  Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані співпрацювати  при вчиненні дій,  спрямованих на забезпечення прав на  землю  кожного  з  них  та  використання   цих   ділянок   із запровадженням  і  додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель  (обмін  земельних ділянок,  раціональна організація територій,  дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).

  Власники та   землекористувачі   земельних   ділянок   можуть вимагати припинення  діяльності  на  сусідній  земельній  ділянці, здійснення  якої  може  призвести до шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше.

  У випадку   проникнення   коренів  і  гілок  дерев  з  однієї земельної ділянки на іншу власники та  землекористувачі  земельних ділянок мають право відрізати корені дерев і кущів, які проникають із сусідньої земельної ділянки,  якщо таке проникнення є перепоною у використанні земельної ділянки за цільовим призначенням.

  Обов'язки щодо визначення спільних меж

  Власник  земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих  меж,  а також  відновленню  межових знаків у випадках,  коли вони зникли, перемістились або стали невиразними.

  Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

  Витрати  на  встановлення  суміжних  меж  несуть  власники земельних ділянок у рівних  частинах,  якщо  інше  не  встановлено угодою між ними.

  Відновлення меж

  Основою  для  відновлення  меж є дані земельно-кадастрової документації.

  У разі неможливості виявлення дійсних меж їх  встановлення здійснюється  за  фактичним використанням земельної ділянки.  Якщо фактичне використання ділянки неможливо  встановити,  то  кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки.

  У   випадках,  коли  в  такий  спосіб  визначення  меж  не узгоджується з виявленими  обставинами,  зокрема  з  встановленими розмірами  земельних  ділянок,  то межі визначаються з урахуванням цих обставин.

  Спільне використання межових споруд

  У випадках,  коли сусідні  земельні  ділянки  відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком, каналом, стіною, парканом або іншою спорудою,  то власники цих ділянок мають право на їх спільне використання,  якщо зовнішні ознаки не вказують на те,  що споруда належить лише одному з сусідів.

  Власники сусідніх земельних ділянок  можуть  користуватися межовими  спорудами  спільно за домовленістю між ними.  Витрати на утримання  споруди  в  належному стані  сусіди  несуть  у  рівних частинах.  До  того  часу,  поки  один  із  сусідів зацікавлений у подальшому існуванні спільної межової споруди,  вона не може  бути ліквідована або змінена без його згоди.

  Використання дерев, які стоять на межі земельних ділянок

  Дерева,  які стоять на межі суміжних земельних ділянок,  а також  плоди  цих  дерев  належать  власникам цих ділянок у рівних частинах.

  Кожен із сусідів має право  вимагати  ліквідувати  дерева, які  стоять  на  спільній  межі.  Витрати  на ліквідацію цих дерев покладаються на сусідів у рівних частинах.

  Сусід,  який  вимагає  ліквідації  дерев,  які  стоять  на спільній  межі,  повинен  один  нести витрати на ліквідацію дерев, якщо інший сусід відмовляється від своїх прав на дерева.

  Вимога на ліквідацію дерев (кущів) виключається, якщо вони служать  межовими  знаками  і  залежно від обставин не можуть бути замінені іншими межовими знаками.

  Спори щодо додержання громадянам правил добросусідства вирішуються органами місцевого самоврядування.

  У разі незгоди власників  землі  або  землекористувачів  з рішенням органів місцевого самоврядування, спір вирішується судом.