Реактивні стани

Шкільна неуспішність, негативні зміни в поведінці можуть бути пов’язані з тяжкими психічними переживаннями. Тяжки переживання можуть стати причиною порушення ходу нормального психічного розвитку.

Якщо несприятливі ситуації, які переживає дитина, викликає у неї тимчасові нервово-психічні розлади, що не пов’язані з органічними або функціональними порушеннями ЦНС, то такі розлади визначаються як реактивні стани. Ці стани виникають як невротичні реакції на надсильні для психіки подразники та виявляються:

• у вигляді загальної депресії – пригніченого стану;

• у психомоторному збудженні, коли дитина стає розгальмованою, метушливою, робить безцільні рухи, невмотивовані вчинки; в інших дітей – з’являється реакція гальмування, вони ціпеніють, застигають на місці. У молодшому віці відмічається тимчасове випадіння окремих функцій, наприклад, тимчасова глухота, мутизм (відмова від мовлення),

• у розладах свідомості.

Реактивні стани можуть бути спричинені різними обставинами, що травмують психіку дитини: енурез, дефекти фізичні (косоокість, кульгавість, горбатість) та нервові (заїкання, тики).

Всі ці причини негативно відбиваються на характері і поведінці дитини: діти бояться спілкуватися, не бажають ходити до школи, вони стають роздратованими, упертими, що призводить до зниження успішності, дорікань, які підсилюють невротичні прояви у характері і поведінці.Поряд з терміном “реактивні стани” в літературі зустрічаються терміни “психогенні реакції”, “психогенні психози”, “ситуативні реакції”, “екзистенціальні реакції”, “реактивні психози” тощо.

Психоз – це психічний стан, який характеризується тяжкими порушеннями психічної функції, контакту з реальною дійсністю, дезорганізацієй діяльності звичайно до асоціальної поведінки і грубим порушенням критики.

Будь-яке порушення психічного здоров’я пов’язане, з одного боку, з вродженими особливостями психіки, з іншого – з діючими у процесі життя факторами – надмірними психічними навантаженнями і психотравмами. Ці два боки можуть обумовлювати низький рівень психічної енергії, низьку працездатність, дисгармонію, неадекватність поведінки.

Вроджені особливості психіки. Під ними розуміємо:

1. Перший фактор – особливості психічного коду людини. По Юнгу, вроджений психічний код людини, який визначає його майбутні поведінкові тенденції, в якості елементів має архетипи. Це універсальні для всіх часів і народів поняття, стандарти сприйняття, мислення і поведінки, такі як любов, відданість, потреба в служінні, владі, багатстві, агресії, потреба в спілкуванні, милосерді, щедрості, або потреба змін, ініціативність, відповідальність тощо. Психічний код кожної людини має свій набір архетипів.

2. Другий фактор вродженого генезу, який впливає на психічну діяльність, – це особливості внутриутробного періоду і процесу народження як фактора ризику у формуванні перших психокомплексів – “перинатальних матриць” по Грофу (1992). Роботи Грофа (середина ХХ ст.) показали, що дитина починає отримувати психічний досвід ще в утробі матері. У його підсвідомості фіксуються всі стани комфорту і дискомфорту, які формуються на рівні відчуттів. Знаходячись у емоційному та енергетичному зв’язку з матір’ю, плід відчуває її психічний стан, любов до себе. Якщо внутрышньоутробний період протікає благополучно, то в майбутньому людина не хвилюється за своє фізичне існування, комфортно себе почуває в світі, бо впевнений у його доброзичливості. Якщо мати не бажала появи на світ дитини, були спроби її зниження, то у подальшому може з’явитися комплекс своєї непотрібності і спроби самогубства (І перинатальна матриця по Грофу). ІІ матриця пов’язана з періодом переймів, який є першим тренінгом терпіння в житті дитини. Якщо має місце патологічної фіксації у підсвідомості цього психічного досвіду, то можуть сформуватися комплекси “жертви і деспотизму”, у хлопчаків – “зрада з боку жінки”, може з’явитися клаустрофобія (боязнь замкнутого пространства). ІІІ перинатальна матриця пов’язана з періодом потуг, під час якого дитина активно утягується в процес народження, отримує перший тренінг боротьби за існування. Патологічна фіксація цього психічного досвіду призводить до появи вічних борців, революціонерів, руйнівників, для яких “життя – це боротьба”. ІУ перинатальна матриця, по Грофу, відображає вихід у нове середовище. Утруднення в момент народження (асфіксія, накладання щипців або вакуум-екстрактора тощо) можуть породити страх зустрічі з новим, який у майбутньому буде заважати творчій реалізації людини. Психічні комплекси можуть виникати і у постнатальному періоді. Комплекси супроводжують людину все життя (якщо не приймати спеціальні міри), порушуючи його соціальну адаптацію.

3. Третій фактор вродженої детермінації психічних проявів – це особливості темпераменту – це сукупність психодинамічних властивостей індивіда (сила, рухливість і врівноваженість мозкових процесів, за Павловим), які отримуються по спадковості і є фізіологічною основою характеру. Темперамент має два прояви – емоційність і активність.

Сутність неврозів (невротичні розлади).

Неврози – психогенні, функціональні розлади нервово-психічної діяльності, які обумовлені нездатністю особистості свідомо розв’язати конфлікт з собою або з оточуюченням.

Невроз – складна душевна патологія, наслідок і результат психосоматичної дезадаптації і в той же час – її складова частина. .Один психосоматично дезадаптований йде по шляху психосоматичної хвороби, інший – по шляху неврозу. Неврозом хворіють, як правило, низько адаптовані, тому невроз є хворобою психофізичних слабких або ослаблених людей. В основі неврозу лежить почуття неспроможності. І шлях до неспроможності – шлях до неврозу, а знаходження впевненості в собі – шлях до зцілення від неврозу.

Є три класичні форми неврозу: неврастенія, невроз нав’язливих станів і істеричний невроз.

Неврастенія зумовлена виснаженням н/с у зв’язку з непосильним інтелектуальним чи фізичним перевантаженням, афективним переживанням дитиною якихось своїх недоліків, страхом покарання за погані оцінки в школі, почуттям сорому перед близькими тощо. Неврастенію спричинюють тривалі психотравмуючи ситуації, пов’язані з конфліктами у сім’ї, надмірними вимогами і обмеженнями. Є: 1) гіперстенічна форма з ослабленням гальмування; 2) гіпостенічна форма з підвищенням гальмування.

Невроз страху. Це форма неврозу, при якій синдром страху є провідним протягом усього захворювання і таким, що визначає поведінку дитини чи підлітка. Основу неврозу страху складає синдром над цінних страхів, зміст яких залежить від конкретної психотравмуючої ситуації і віку дитини. У дітей переважають страхи тварин із казок, м/ф, к/ф, домашніх сварок, бійок, чи видуманих дорослими образів для залякування, самітність, розлучення з близькими; у підлітків – страх смерті, хвороби.

Невроз страху нерідко набуває характер причепливих станів.

Дидактогенні неврози в шкільному віці.

Є “шкільний невроз” – страх йти до школи, діти імітують головний біль тощо.

Іноді вчителі не враховують, що в їхній роботі бувають моменти емоційного напруження (екзамени, контрольні роботи, відповіді біля дошки тощо). Під час відповідей учнів вчителі роблять зауваження, вказівки. Якщо вони нетактовні, недоброзичливі, то психічно травмують учнів.

Для дітей із слабким типом нервової системи, фізично ослаблених з підвищеною нервовою чутливістю, слова з негативним змістом є надмірним подразником і можуть стати джерелом дидаскогенних зрушень, тобто захворювань, набутих з вини вчителя. Ці неврози називають дидактогенними неврозами. Грубе зауваження знижує дисципліну, успішність, може призвести до захворювання. Також травмуючим фактором є несправедливе покарання учня, залякування.

При відповідній підготовці вчителів психотравматизм у практиці педагогічної діяльності має бути зжитий.

Дидактогенія (гр. повчати і рід) зрушення в психічній діяльності учня або учнівського колективу, навіяне вчителем, вихователем. Грубість і безтактність педагога, надмірно підкреслені дорікання нездатністю до навчання, непоправністю у поведінці, бездарністю у праці і науках викликають в учня негативні настрої і установки, інколи навіть хворобливого спрямування. Негативізм впливам педагога легко піддаються вразливі, безвільні і недостатньо самостійні учні, із слабим типом нервової системи. Дидактогенія навіює дітям віру у свою нездатність і непоправність у поведінці, у розвитку.

Істеричний невроз. Тут грає роль патогенетичний механізм “втечі в хворобу”, “умовної приємності і бажаності” хворобливого симптому внаслідок невідповідності бажань і реальних можливостей особистості. У дитячому віці істеричний невроз проявляється порушенням рухової сфери, виникають паралічі і парези, тремор (). Зустрічаються істеричні афонія, мутизм, кашель, порушення ковтання, блювання, затримка дефекації, сечовиділення. Нерідко знижується чутливість слизових оболонок, розвивається істерична сліпота, блефароспазм, сутінкові розлади свідомості, що супроводжується страхітливими переживаннями з криком і несамовитістю, під час яких хворий здатні уникати небезпеки і руйнують не значимі предмети. Кінчаються такі приступи повною або частковою амнезією. Інколи хворий поводиться як мала дитина, сюсюкає, шепелявить, демонструє свою неміч.

Під час припадку – розмахує руками, маса виразних жестів, з криком падає на підлогу, вигинається дугою, щоб досягти свого. Під час приступу –бліде обличчя, розслаблення м’язів, малий пульс, відсутність зовні подразників; відсутня повна амнезія, важкі травми, прикуси язика, рухи виразні, розмашисті, химерні. Триває кілька годин і завершується виходом у бадьорий стан чи фізіологічний сон.

Депресивний невроз. Його головним симптомом є зниження настрою, що виникає під час або відразу після психічної травми. Депресивний невроз частіше розвивається у нерішучих, несамостійних, невпевнених у собі. Психотравмуючим чинником є уявлення про свою непривабливість, наявність фізичної вади чи тривала нерозв’язана психотравмуюча ситуація.. Пригнічений настрій, проявляється сумним виразом обличчя, тихою мовою, плаксивістю, зниженням активності, прагнення усамітнитися; порушується сон, знижується апетит. Симптоми депресивного неврозу нестійкі, добре піддаються психотерапевтичному впливу.

Невроз нав’язливості характеризується появою настирливих станів після психічної травми. Клінічно проявляється синдромом нав’язливості:

- нав’язливі сумніви;

- нав’язливі спогади;

- нав’язливі уявлення;

- нав’язливі потяги (схильності);

- нав’язливі страхи (фобії);

- нав’язливі дії.

Близькі за клінічною картиною до неврозу нав’язливості є психастенія і психастенічний невроз.

Невроз причепливих станів. Він розвивається у людей психастенічного складу характеру. Переважають причепливі дії, потяги, страхи, уявлення, думки. Спричинює: виховання дитини в обстановці підвищеної тривожності чи надмірної відповідальності, увага на здоров’я, нормативність, яку прищіпили дитині; це може бути церебральна недостатність. У дітей виділяють невроз причепливих рухів, причепливих страхів і причепливих станів змішаного типу.

Системні (моносистемні) неврози визначаються слабкістю тієї чи іншої соматовегетативної системи.

Невротичні розлади апетиту (анорексія) із-за опіку їжею, спроби примусово годувати дитину чи покарати, направити у дитячий заклад, розлучити з мамою. Стан погіршується, дитина худне, стає блідою, млявою. Дитина не хоче ковтати густу і тверду їжу.

Може виникнути невротичний енурез, пов’язаний з переляком, затяжною психотравмуючою ситуацією; невротичний енкопрез (мимовільне виділення калу), яке поєднується зі зниженим настроєм, плаксивістю; невротичне заїкування (переляк, сильне хвилювання); невротичні тики (блимання, намощування лоба, облизування губів, посмикування головою, плечима, покашлювання, зафіксовані рухи).

Невротичні реакції на відчуття та переживання власної неповноцінності сприяють виникненню у деяких дітей аутистичних нахилів, тобто такого хворобливого стану психіки, при якому дитина зосереджується на власних переживаннях, “входить в себе”, втікає від реального оточення.