6. Постанови Сенату

Зростання кількості римських громадян та розширенням території їх постійного проживання у часи пізньої республіки (І ст. до н.е.) ускладнювало можливість здійснення законодавчої діяльності народними зборами. У таких умовах сенат поступово перебирає на себе функцію видання нормативно-правових актів у формі сенатусконсультів (постанов сенату). За визначенням юриста Гая, сенатусконсульти – це те, що сенат повелів та постановив і має силу закону.

Постанови сенату виражалися формулою “сенат вважає, радить, рекомендує”, і як правило містили інструкції магістратам. Законодавча влада сенату отримала повне визнання на початку періоду принципату, коли імператор Октавіан Август офіційно позбавив народні збори права приймати закони та обирати магістрати. Проте реальна сфера застосування сенатусконсультів значно вужча ніж законів: переважно вона стосувалася правових форм діяльності магістратів і застосування їх повноважень до різних територій та типів правозастосування.

Із часів правління імператора Андріана (117 – 138 рр. н.е.) єдиним хто мав право законодавчої ініціативи залишився принцепс. Таким чином, функція сенату зводилася до простого схвалення волі імператора заявленої в усній або у письмовій формі на засіданні сенату. У період принципату сенатусконсульти перетворилися на основне джерело права у римській державі.

6. Судовий прецедент

У сучасній спеціальній літературі поняття “судового прецеденту” розуміється як рішення суду щодо певної справи, яке у подальшому є взірцем для суддів при розв‘язанні аналогічних справ. Потреба у судовому прецеденті (iudicatum) виникла ще в Стародавньому Римі через наявність прогалин у праві. Водночас, таке джерело права не відігравало значної ролі у судовій практиці, що було спричинено насамперед значним розвитком юриспруденції здатної навести правові арґументи для вирішення різноманітних спорів. З іншого боку, низький рівень професійної підготовки суддівського корпусу призводив до прийняття ними таких рішень, які за своїм логічним викладом та аргументацією поступалися відповідям юристів-консультантів. Разом з тим, ще в період пізньої республіки (ІІ – І ст. до н.е.) оратори, як один із доказів на користь позитивного вирішення судового спору наводять попередні судові рішення, але вирішення справи на основі посилання на судовий прецедент не було обов‘язковим для судді. Про iudicatum як одну з частин права, на основі якої можна вирішувати судову справу по аналогії, тобто застосувати до подібних випадків, пише у своїй праці “De oratore” – (Про оратора) Цицерон. Роль судового прецедента у період імперії зросла. Його використовували переважно у провінціях, де при вирішенні справи часто враховували місцеві звичаї та судову практику. Це було спричинено відсутністю підготовлених юристів та низьким рівнем розробки права підкорених народів. Тому римські чиновники для належного вирішення правових спорів змушені звертатися до судового прецеденту. Така практика отримала офіційне визнання на основі постанови імператора Септимія Севера (роки правління 193 – 211 рр.). Своїм рескриптом він повелів у випадку відсутності чітких відповідей у нормах закону щодо вирішення тих чи інших спорів звертатися до справ, які постійно вирішувалися судами подібним чином. І в таких випадках iudicatum повинен мати силу закону. Це засвідчує використання прецеденту як допоміжного джерела права за відсутності чіткої норми закону.