1. Поняття джерела права

Поняття “джерело права” має глибинний зміст, істотне наповнення якого з розвитком світової правової думки зазнає відповідних змін. Адекватне розуміння його є ключем до пізнання права як теперішнього, так і минулого. Ще грецький філософ Сократ зауважував, що точне логічне визначення понять – найголовніша умова істинного знання. Будь-яке визначення не повністю відображає предмет, воно бере у предмета тільки істотні ознаки і полишає за змістом низку інших ознак. Відтак, виникає запитання, які ж основні ознаки складають єдине змістовне навантаження поняття “джерело права”?

Сьогодні проблематика, пов‘язана із джерелами права як категорією загальної теорії права, залишається не до кінця дослідженою. Історія правової думки знає не лише різні тлумачення даного поняття. Ще римський юрист Папініан розрізняв поняття термінів - “джерело створення” та “джерело пізнання” (D. 1.1.7). Під джерелом створення він розумів правотворчий орган, який створював норми права, до яких у Римській державі належали: народ, сенат, імператор. Останні у результаті своєї діяльності створювали певні нормативні акти, в яких у певному порядку зосереджувалися приписи права. Римський юрист Гай до джерел пізнання відносив: закони, рішення плебеїв, постанови сенату, едикти тих магістратів, котрі мали право видавати розпорядження, а також відповідей знавців права (Гай 1.2).

Джерело права – це форма існування юридичного змісту. Правова норма не може існувати поза межами джерела права, так як джерело є не лише формою її зовнішнього вираження, але й тарих сувоїв за новим зразком, що супроводжувалося внесенням змін до класичних текстів з огляду на необхідність їх пристосування до потреб часу.

У 426 р. імператор Валентиніан видав закон про цитування, яким дозволив використовувати при вирішенні судових спорів твори п‘яти найвідоміших юристів: Папініана, Павла, Ульпіан та Модестіна. При виникненні розбіжностей трактування одних і тих же положень вищезазаначеними юристами перевага надавалася точці зору більшості або Папініану. Згодом імператор Феодосій вніс доповнення до закону про цитування, яким дозволив використовувати в судах процитовані п‘ятьма визначеними юристами положення інших правників права.

Підсумовуючи звзначене вище, праці римських юристів доцільно розподілити на такі види.

1. Практичного спрямування – призначенні для вирішення конкретних випадків (казусів), які виникали у судовій практиці. До таких творів належать: Quaestiones, Responsa, Disputationes, в яких розміщувалися:

а) відповіді на запитання приватних осіб, суддів, магістратів;

б) аналіз спірних судових рішень та проблемних правових питань;

в) розробка “зразкових казусів”, які застосовувалися у судочинстві для вирішення типових випадків;

г) загальні правила та принципи, на основі яких вирішувалися судові спори.

2. Наукового спрямування – в яких системно викладалося цивільне право, аналізувалися правові інститути та містилися положення загального характеру. Найпоширенішими творами такого виду були Digesta (збірники). В їх першій частині розглядалося цивільне право у відповідності до преторського едикту, а в другій частині аналізувалися закони, постанови сенату та імператорські конституції. Окрім дігест до наукових творів варто віднести книги “Визначень”, “Сентенцій”, “Правил”, які містили загальні положення, принципи та ідеї, які сформувалися на основі практики.

3. Коментарі – твори, в яких здійснювався аналіз, роз‘яснення та доповнення раніше виданих творів юристів та інших джерел права. Коментарі поділялися на такі види:

а) коментарі до праць юристів;

б) коментарі до едиктів магістратів;

в) коментарі до законів та постанов сенату.

4. Учбові – підручники для підготовки юристів-початківців, які отримали назву Institutiones.

У цілому для творів римських юристів притамана ясність і точність визначень, логічність і послідовність викладу матеріалу, поєднання практичних порад і теоретичних обґрунтувань. Значний вплив на творчість правників мала антична філософія: сприяла засвоєнню та широкому тлумаченню принципів справедливості, рівності та добросовісності, а застосування діалектики, як основного методу юридичного дослідження, дало змогу провести розмежування категорій суті та форми, систематизувати матеріал та належним чином розробити основні юридичні поняття.