3. Етапи розвитку римської держави

При вивченні історії римської держави прийнято виділяти такі основні етапи:

1. Царського правління з 753 по 510 р. до н.е.

1. Республіки з 510 по 27 р. до н.е.

2. Принципату з 27 р. до н.е. до 284 р. н.е.

3. Домінату з 284 р. до 565 р. н.е.

У Царський період відбувається утворення Риму, який являв собою невелику сільську общину розташовано у зручному місці на березі річки Тібр. Територія держави обмежувалася містом та його околицями, а головним джерелом існування його жителів було примітивне натуральне сільське господарство мна общинних землях. Основна маса вільного населення римської общини поділялася на дві нерівноправні у політичному і правовому відношенні соціальні групи: патриціїв та плебеїв. Патриції – батьки міста – це нащадки засновників міста Рим об‘єднані у три триби, що складалися з 30 родів, в які входило сто сімей (фамілій). По-суті, це була родова аристократія, якій належали всі громадянські та політичні права. Плебеї – це решта громадян общини, що приєдналися до патриціїв у пізніші часи і були значно обмежені у політичних правах.

Іноземці у римській державі були повністю безправними і прирівнювалися до ворогів (hostes). Для проживання на території риму чужинці змушені були просити заступництва у патриціїв у результаті чого потрапляли до них у залежність. Іноземець, який просив такого заступництва називався клієнтом і був зобов‘язаний матеріально підтримувати відповідного патриція. Останній називася патроном і надавав підопічному правову допомогу та захист.

Систему органів управління міста-общини складали: народні збори, сенат, цар.

Народні збори. Найдавнішою формою народних зборів були куріатні коміції – зібрання патриціїв по куріях, яких нараховувалося 30. Під час голосування кожна курія мала один голос – за чи проти відповідного рішення. До компетенції куріатних коміцій відносилися питання оголошення війни, укладання миру, наділення владними повноваженнями царя, усиновлення та успадкування. Протистояння між патриціями і плебеями стали причиною проведення царем Сервієм Тулієм реформи народних зборів та військового устрою. Все чоловіче населення общини як патриції, так і плебеї відповідно до майнового стану поділялися на п‘ть класів. У середині кожного класу громадян ділили на сотні (центурії), кожна з яких була як військовою, так і виборною одиницею. Усього центурій було 193, з яких 98 належали першщому класу, тобто багатим. Це давало можливість приймати рішення в інтересах заможних громадян і вело до об‘єднання багатих плебеїв з патриціями. Так створено новий вид народних зборів, які отримали назву центуріатні коміції та існували поряд з куріатними, від яких перебрали більшість повноважень.

Сенат – рада старійшин, до якої входили голови патриціантських родів. Кількісний його склад спочатку становили сто сенаторів, а з VІ ст. їхня кількість збільшилася до трьохсот. До повноважень сенату належало: підготовка питань до розгляду на народних зборах, нагляд за правильним здійсненням релігійних церемоній, допомога царю у вирішенні питань із управлінням містом.

Цар (rex) – виборний вождь, який був наділений найвищою виконавчою та військовою владою і під час війни очолював народне ополчення. Окрім цього, цар наділявся правом проведення релігійних та сакральних ритуалів, а також здійснення судочинства з деяких питань. За римською традицією було сім царів: Ромул – засновник міста, Нума Помпілій, Тулл Гостілій, Анк Марцій, Тарквіній Древній, Сервій Тулій та Тарквіній Гордий.

У період республіки повсталий народ ліквідовує царську владу і встановлює республіканське правління. Народні збори (центуріатні коміції) перетворюються на найвищий орган державного правління: приймали та скасовували закони, обирали всіх посадових осіб виконавчої влади, вирішували питання війни та миру.

У результаті боротьби плебеїв за свої права з середини V ст. вони отримали право проводити свої збори по територіальних округах – трибах (4 у м. Рим і 26 сільських, що охоплювали решту території держави). Рішення плебейських (трибутних) коміцій спочатку були обов‘язкові тільки для плебеїв, але згодом поширили свою дію на всіх громадян. Таким чином, у республіканський період діяло три види народних зборів: куріатні, центуріатні і трибутні коміції. Чіткого розподілу повноважень між ними не існувало, але головну роль у першу половину республіканського етапу відіграють центуріатні, а в другу половину – трибутні коміції.

Сенат у республіканський період залишається важливим органом державного управління, що зберіг свої повноваження і навіть розширив їх. Він мав право затверджувати бюджет та розробляють та видають закони, призначені для вирішення нових правових ситуацій. Під контролем держави здійснюється масштабна кодифікація і систематизація права, що завершує процес творення єдиного універсального права для всього вільного населення імперії. Базовими елементами для проведення кодифікаційних робіт слугували класичні принципи, на основі яких здійснювався аналіз внутрішнього змісту і форм інститутів та норм права. Особлива політико-правова роль кодифікації полягає в утвердженні монопольної ролі закону, як способу вираження державної волі, та як пріоритетного джерела права.

З огляду на зазначене, можна виокремити такі характерні особливості права юстиніанівського періоду:

- відродження кращих здобутків права та юридичної культури;

- опрацювання та системний аналіз джерел права попереднього періоду;

- масштабна кодифікація права імперії;

- розробка загальних норм, придатних для регулювання різних правових ситуацій;

- зосередження законодавчої влади в руках імператора.

Підсумовуючи викладене вище, можна стверджувати, що історичні періоди формування права римської держави становлять цілісний та безперервний процес, який мав поступальний характер, що забезпечило високий рівень розвитку правових норм, принципів та інститутів, які завдяки своїй універсальності стали придатними для регулювання широкого спектру правовідносин, які виникали у різних соціально-економічних формаціях.