4. Правове становище рабів та вільновідпущеників

Із найдавніших часів існування Римської держави була відома така категорія людей, які були позбавлені стану свободи, і тому повністю безправних, тобто рабів. Римські юристи розглядали рабство як інститут права народів, тобто такий, що був властивий всім народам Стародавнього світу.

Джерела рабства:

1) полонені - за правом народів ворог переможений у бою ставав власністю переможця;

2) діти народжені від жінки-рабині;

3. Особи, які ставали рабами на основі судового рішення:

а) в архаїчний період неплатоспроможного боржника за цивільним правом

продавали у рабство “за Тібр”, тобто за межі Римської держави;

б) в докласичний період зрадники, дезертири та особи, які ухилялися від майнового цензу могли бути продані в рабство;

в) в класичний період за деякі кримінальні злочини особу засуджували до каторжних робіт на рудниках, що мало своїм наслідком перетворення вільного на раба;

г) добровільний продаж самого себе в рабство з метою отримання майнової вигоди;

ґ) вступ до школи гладіаторів з метою взяття участі в боях на арені цирку.

Інститут рабства за більш як тисячолітню історію розвитку римського суспільства зазнав істотних змін. У науці римського права розрізняють три періоди розвитку рабства.

Перший період. В архаїчному Римі кількість рабів була незначною і вони не відігравали істотної ролі в господарстві спільноти. Це рабство називають патріархальним, оскільки раб перебував під владою домовладики, як і решта підвладних членів сім‘ї. Раби працювали разом із своїми господарями, харчувалися з ними за одним столом та жили під одним дахом. Таке рабство не відзначалося жорстоким поводженням з рабами та їх нещадною експлуатацією.

Другий період. З проведенням активної завойовницької політики та перетворенням сотень тисяч полонених на рабів в Римській державі утверджується класичне рабство. Для нього характерно: чітке відокремлення рабів від решти вільних людей; перетворення рабів на головну робочу силу та основне джерело прибутку. Раб не є частиною сім‘ї і не працює поряд з рабовласником. У сільському господарстві панують величезні земельні латифундії, де працюють виключно раби. Раб стає важливим товаром, який продають, міняють, дарують.

Третій період. Характерними ознаками післякласичного рабства було пом‘якшення експлуатації та визнанням за рабами деяких прав. Це було спричинено рядом факторів:

а) розвиток філософії і утвердження ідеї про те, що раби також люди і потребують належного ставлення. Філософська школа стоїків пропагувала ідею рівності та свободи всіх людей, які від природи є всі вільними. Під їх впливом відомий юрист Ульпіан писав: “За природним правом всі люди рівні і раби є особами” [D. 50. 17. 32];

б) припинення завойовницьких війн призвело до значного зменшення ринку рабів, в результаті чого різко зросла ціна на них. Природний приріст рабів (народження від рабині) не покривав потреб у робочій силі, що змусило використовувати більш дорогу працю вільних людей;

в) незацікавленість рабів у результатах власної праці спричиняло низьку їх трудову продуктивність.

Праця рабів була важкою та виснажливою, їх утримували в жахливих умовах, що часто спричиняло захворювання та передчасну смерть. Дещо кращим було становище рабів, які були слугами в маєтках рабовласників і виконували роботу поварів, садівників, конюхів, вчителів, акторів та інших. Раби активно використовувалися на рудниках, у сільському господарстві, в ремісничих майстернях та як гребці на кораблях.

У наслідок поширення класичного рабства зникає римський селянин як стан, оскільки дешева рабська праця витіснила селянську, що призводило до зубожіння та розорення селян. Такі селяни переселялися в Рим, де перетворювалися на нероб, які жили за рахунок державного утримання і вимагали “хліба і видовищ”. Розорення селян підірвало основи римської армії, яка комплектувалася ополченцями, які із зброєю, купленою за власні кошти, захищали свою батьківщину.

На зміну селянам приходять найманці, які отримували платню та зброю від держави і були готові виконувати будь-який наказ свого воєначальника. Це призвело до зростання ролі полководців, в руках яких були потужні і слухняні армії, що давало їм можливість істотно впливати на політику держави і навіть здійснювати військові перевороти. Величезна кількість рабів стала постійним джерелом нестабільності – у державі відбуваються повстання, деякі з яких охоплюють великі території і участь в них беруть десятки тисяч рабів. Наприклад, повстання під керівництвом Спартака охопило всю Італію, а військо рабів нараховувало до 70000 чоловік.

Розвиток господарства та торгових відносин потребував визнання за рабами певних майнових прав, що давало б змогу краще використовувати їх трудові здібності та отримувати додатковий прибуток. У післякласичному праві раба визнають особою – суб‘єктом приватноправових відносин. Незважаючи на те, що правосуб‘єктність рабів була обмеженою, проте вони отримали змогу укладати договори та інші правочини, які отримували правовий захист.

1/4, із 500 – не більше 1/5, тобто сто рабів – це була максимально допустима кількість рабів, яку міг відпустити римський рабовласник;

- закон Елія Сенція (4 р. н.е.) – запровадив правило, що вік відпущеного на свободу раба має бути не менше 30 років, а господареві, котрий його відпускає, - не менше 20 років. Дію даного закону відмінено лише у VІ ст. за правління імператора Юстиніана.

Крім нових обмежень відпущення рабів на волю, що запровадили зазначені вище закони, залишалися старі вимоги до манумісії - раб мав бути квірітською цивільною власністю рабовласника, а манумісія мала відбуватися з додержанням вимог цивільного права.

У післякласичний період з утвердженням християнства з утвердженням релігії становище рабів покращилося, а процедура їх відпущення на свободу спростилася. У даний період була запроваджена нова форма манумісії, яка здійснювалася шляхом сакрального дійства в церкві у присутності священика або єпископа (manumissio in sacrosanctis eclesiis). Господар в храмі виголошував промову про звільнення раба, яку засвідчував священнослужитель.

Набуло поширення здобуття свободи рабом за давністю у випадку набуття релігійного сану (монаха, диякона, священика). Якщо рабовласник протягом року не заявляв прав на такого раба і не вимагав його повернення він набував свободу.

У Кодифікації Юстиніана визнається дійсною манумісією будь-яка заява господаря, що була здійснена при свідках. Всі обмеження класичного періоду, які стосувалися віку раба чи рабовласника, або форми здійснення манумісії відпали.