1. Позов та його види

Для римського права характерна відсутність абстрактних норм, які б містили загальні правила поведінки, придатні для регулювання значної кількості подібних випадків. Казуальність норм римського права, їх безпосередній зв‘язок з конкретними судовими справами зумовив необхідність розвитку розгалуженої системи позовів. Останній надавався претором на основі попереднього розгляду справи, де визнавалася наявність права в особи на судовий захист і тільки тоді справа переходила до суду.

Відтак, перша стадія судового процесу поєднувала у собі як матеріальні, так і процесуальні форми права. Отримання потрібної форми звернення, що становила основу позову, складала необхідну стадію судового процесу у присутності претора і визначало в цілому процесуальний, позовний характер римського права. Від позивача вимагали сформулювати вимогу в чітко встановленій для кожного конкретного виду справ формі. У залежності від наявності певних складових елементів та способу реалізації позови поділяли на певні види, які в сукупності складали цілісну систему.

Розглянемо основні види позовів, які існували у римському судовому процесі. Залежно від сфери, яка регулювалася позови поділялися на речові та особисті. Речові позови actio in rem – спрямовані на повернення або отримання певної речі і виводилися з наявності речового права (власності, володіння, види прав на чужі речі). Застосовувався також і по відношенню до особистої влади домовладик (батька родини) над дітьми, дружиною та іншими категоріями підвладних осіб.

Речовий позов пред‘являвся до особи, яка незаконно заволоділа річчю, або певним чином перешкоджала позивачеві реалізувати належне речове право. Важливою особливістю даного позову було те, що він застосовувався проти будь-якої особи, яка перешкоджала позивачу реалізувати його право на річ, тому захист на основі речового позову отримав назву абсолютного. До такого виду позовів належали: віндикаційний, який спрямований на повернення втраченого майна і негаторний застосовувався проти порушників, які перешкоджали або обмежували реалізацію речового права.

Особисті позови actio in personam – спрямований проти конкретної особи, яка вступила у правовідносини з позивачем, які стали причиною виникнення певних зобов‘язань. Відповідачем міг бути лише боржник – особа, як правило відома ще до порушення права (договору чи іншого зобов‘язання). Захист за допомогою особистого позову отримав назву відносного, оскільки наперед відомо по відношенню до кого він міг бути закладений. Право позивача було тимчасовим, так як після задоволення його вимог відповідачем воно зникало.

Отже, речові позови регулювали відносини, які виникали з речового права, а особисті позови – із зобов‘язального права.

У залежності від виду нормативно-правових актів, якими встановлювалися позови, останні поділялися на цивільні і преторські. Цивільні позови actiones civiles – створені цивільним архаїчним правом і закріплені у значній своїй кількості саме у Законах ХІІ таблиць. Враховуючи ставлення римлян до древніх законів, як до священних постанов предків, внесення змін до цивільних позовів не допускалося.

Преторські позови actiones honorariae розроблені і впроваджені у судову практику преторами і обнародувані у преторському едикті. Призначені для врегулювання нових правовідносин, які не передбачалися цивільним правом, а також для заміни застарілих цивільних позовів. Серед запропонованих преторами позовів варто виділити наступні: фіктивні, позови за аналогією і позови по факту.

Фіктивні позови actiones ficticio – встановлювалися на основі преторського наказу допустити існування певних обставин (яких насправді не існувало) і з урахуванням цього вирішити справу в суді. Право на застосування фіктивної умови встановлювалося відповідним магістратом на основі його владних повноважень з метою вирішення конфліктів, які виникали з нових майнових відносин, для яких не передбачалося захисту. Наприклад, коли іноземець укладав договір з римським громадянином, то за цивільним правом віг не міг отримати судовий захист. Проте претор мав право застосувати фіктивний позов, яким наказати судді допустити, що іноземець (перегрин) є римським громадянином і за такої умови вирішити спір. Іншим випадком застосування даного позову було забезпечення передачі права стягнути борг із боржника. У докласичному праві передача цього права дозволялася тільки у спадок, тому використовували фіктивну умову, проте що особа, яка отримала право вимоги до боржника є спадкоємцем.

Позов за аналогією actiones utiles – застосовувався претором для поширення дії цивільного позову на випадки, які раніше ним не регулювалися. Як правило, його використовували до подібних за результатами та наслідками випадків, що і дало назву позовів. За допомогою позову за аналогією претори розширили застосування Аквілієвого закону, віндикаційного позову та деяких інших давніх цивільних позовів.

Позов по факту actiones in factum - це нові позови, які були створені претором з метою протидії протиправній поведінці осіб у випадках не передбачених цивільним правом. Таким був позов спрямований проти недобросовісного судді.

Залежно від підходу до справи позови поділялися на позови доброї совісті і суворого права. Позови доброї совісті actiones donae fidei actiones stricti juris– це преторські позови, що дозволяли судді при розгляді справи з‘ясувати справжню волю сторін і обставини справи і на основі цього, керуючись принципами добросовісності та справедливості, вирішити спір. У кінці І ст. до н.е. такими були особисті позови по договорах куплі-продажу, оренди, доручення, товариства. У класичний період (І-ІІІ ст. н.е.) на основі позову доброї совісті вирішували також справи про заставу, розподіл спадщини, зберігання та ведення чужих справ без доручення.

Позов суворого права actiones stricti juris - це позови, які вимагали від претора та судді суворо дотримуватися букви закону та форми договору. Як правило, це були старі цивільні позови, в яких позачергову роль відігравав формалізм та дотримання встановлених ритуалів. Суддя не з‘ясовував сутність договору та справжньої волі сторін, перевіряв чи дотримана встановлена законом форма. Наприклад, для купівлі землі або іншої цінної для господарювання речі необхідно виконати спеціальний ритуал – манципацію, без якого покупець не набував право власності незважаючи на сплату вартості товару.

У залежності від вимоги (присудження), яке містилося у формулі позови поділялися на штрафні, відшкодувальні та змішані. Штрафні позови actiones poenae – пред‘являлися до правопорушника з метою стягнення з нього певної грошової суми, яка зазвичай була більшою за спричинену шкоду. Головне їх завдання – покарати правопорушника. Наприклад, у випадку крадіжки штраф встановлювався у подвійному розмірі від завданої шкоди, а нічна крадіжка – у чотирьохкратному розмірі.

Відшкодувальний позов actiones rei persecutoriae - застосовувався у випадку порушення речового чи зобов‘язального права з метою повернення втраченої речі, відновлення порушеного права або сплати боргу. На основі даного позову позивач отримував втрачену річ або відшкодування її вартості.

Змішані позови actiones mixtae - поєднували два попередні позови (відшкодувальний та штрафний), що дозволяло позивачу не лише повернути втрачену річ, але й вимагати застосування покарання до відповідача у вигляді штрафу. Даний позов використовувався при заподіянні навмисної шкоди по Аквілієвому закону. Влучно охарактеризував даний розподіл позовів юрист Гай в четвертій книзі Інституцій: “Інколи ми закладаємо позов з метою отримати річ, інколи тільки для накладання штрафу, а в інших випадках – з першою та другою метою”.

Позов з кондикції actiones in condictio – це особливий цивільний особистий позов суворого права, спрямований на повернення речі або грошової суми з неправомірного володіння. У післякласичному праві застосовувалися наступні кондикції:

• про повернення не заборгованого чи помилково сплаченого;

• про повернення застави у випадку ненадання кредитору;

• про незаконне або аморальне зобов‘язання;

• про повернення збагачення на основі неправомірних

дій, у тому числі і краденого.

Конкуренція позовів – це ситуація за якої у римському праві існувало декілька позовів для захисті однієї справи. Позивач сам обирав, який позов закладати. Конкуренція за якої обрання одного позову позивачем знесилювала інші називалася альтернативною. У випадку, коли особа мала право пред‘явити по одній справі два позови - один як основний, а другий як додатковий, що його доповнював, виникала комулятивна конкуренція.

2. Легісакційний процес

   Легісакційний процес legis actiones – це найдавніший спосіб здійснення судочинства, що застосовувався у Римі у архаїчний і докласичний (до 17 р. до н.е.) періоди для вирішення приватних спорів. Назва процесу з латинської перекладається як “законні дії” і вказує на захист особи за допомогою встановлених державою і врегульованих нормами права засобів на противагу самовільному застосуванню приватної розправи. Указані два способи розв‘язання конфліктів у Римській державі існували паралельно до 389 р. до н.е., коли спеціальний закон заборонив самоуправство і встановив за його здійснення покарання.

Складність використання легісакційного процесу полягала у необхідності дотримання сторонами форми позову та необхідних обрядів, вимовляючи при цьому зафіксовані у законі ритуальні фрази. Помилка допущена у словесній формулі чи у порядку виконання ритуалу вела до програшу у справі. Брати участь у процесі по закону могли лише римські громадяни. Існувало п‘ять форм здійснення легісакційного процесу, а саме:

• у сакраментальній формі шляхом взяття застави;

• накладання руки на позивача;

• взяття речі у заставу;

• вимоги призначити суддю;

• кондикції, тобто шляхом запрошення відповідача до суду.

Процес у сакраментальній формі legis actio sacramento – по речовому позову відбувався у вигляді з чітким дотриманням його вимог перед претором. Позивач, забезпечивши явку відповідача і доставивши спірну річ або частину нерухомої речі, проголошував перед претором визначену словесну формулу такого змісту: “Я стверджую, що ця річ (називав її), відповідно до наведених підстав, моя за квірітським правом, як я і говорив, я накладаю палицю”. Після чого торкався спеціальною палицею, яка називалася віндикткою до спірної речі. Відповідач, який не погоджувався проголошував і робив приблизно те ж саме. Ритуал позивача називався віндикацією, а відповідача – контрвіндикацією. Після належного здійснення ритуалу обома сторонами процесу претор давав наказ залишити спірну річ.

Як гарантію справедливості і правомірності заявлених вимог сторони вносили грошовий заклад – сакрамент. У давнину сума закладу сторони, яка програла спір, передавалася жрецям для здіснення жертвоприношення богам, а згодом відповідна сума надходила до державної скарбниці. Разом з тим, застава особи, яка виграла справу у суді, поверталася її власнику. Якщо вартість спірної речі була більша 1000 асів (мідні монети) сума закладу становила 500 асів, якщо меншою – то 50 асів. Після встановлення сакраменту претор вирішував у кого залишиться спірна річ до прийняття судового рішення.

Перша стадія судового процесу у присутності претора закінчувалася літісконстентацією litis contestatio – засвідченням спору свідками, які спостерігали за діями сторін і на їх вимогу зобов‘язувалися підтвердити побачене. За пропозицією сторін претор призначав суддю і справа переходила до другої стадії у судді judicum. Порядок здійснення процесу у сакраментальній формі по особистому позову невідомий, але, на думку учених, він подібний до речового.

Другою древньою формою легісакційного процесу було накладання руки legis actio per manus iniectionem – і застосовувався до боржника, який не виконав рішення суду про сплату боргу. Якщо протягом 30 днів боржник не сплатив присуджений судом борг, позивач мав право на даний позов. Перед претором у присутності боржника він заявляв: “Так як тебе присудили сплатити мені певну суму (називав її) і так як ти їх як належало не сплатив, то я внаслідок цього по причині несплаченого боргу накладаю на тебе руку”.

Якщо боржник не мав поручителя, який обіцяв сплатити за нього борг, то позивач заковував його у кайдани і отримував у себе вдома 60 днів впродовж яких тричі виводив його на ринкову площу, закликаючи бажаючих сплатити борг. Після закінчення встановленого строку боржник ставав власністю кредитора, який мав право продати його у рабство “за Тібр”, тобто за межі Римської держави, оскільки римський громадянин не міг бути рабом у своїй державі. Застосування ув‘язнення та боргове рабство відмінено у 326 р. до н.е. на основі закону Петелія Папірія.

Процес у формі захоплення застави legis actio per pignoris canionem дозволяв заволодіти майном боржника без попереднього судового рішення. Це здійснювалося у встановлених Законами ХІІІ таблиць випадках:

• проти особи, яка придбала річ для жертвоприношення і не заплатила;

• проти особи, яка не заплатила за в‘ючну тварину, якщо гроші за неї

призначалися для жертвоприношення.

Як бачимо, два випадки стосувалися сакрального права. У публічному праві при несплаті податку також допускалося захоплення застави солдатом, який не отримав плату за службу, або гроші на купівлю коня чи фуражу в особи, яка не сплатила державний податок на утримання армії. Зазвичай солдат звертався до чиновників, які збирали податки, і дізнавався, які особи його не сплатили, після чого мав право відібрати певні речі у боржників. У наведених випадках особа, яка захоплювала річ у заставу, здійснювала це в присутності свідків, виголошуючи спеціальну словесну формулу, встановлену законом.

Процес у формі вимоги призначити суддю legis actio per iudicis arbitrive – передбачав призначення судді на вимогу позивача для стягнення боргу, встановленого договором укладеним у словесній (вербальній) формі, або розподілу спадщини. Процедура не вимагала встановлення сакраменту і оголошення причини виникнення боргу.

Процес по кондикції legis actio per condictionem – передбачав призначення судді на вимогу позивача після закінчення 30 днів з моменту звернення до претора у присутності відповідача. Причина вимоги відповідача не з‘ясовувалася, а заявлялася тільки про боргове зобов‘язання супротивної сторони (сплатити борг, повернути певну річ). Це більш пізня форма легісакційного процесу, яка була запроваджена у ІІІ – ІІ ст. до н.е. на основі закону Силія для особистих позовів і на основі закону Кальпурнія для речових позовів. Вказана форма легісакційного процесу поступово витіснила більш складний процес у сакраментальній формі.