Р ис. 1.2. Взаємозв’язок довжини кроку в бігу та поглинання кисню

(H.Hollman, T.Hettinder, 1980)

Як видно з рис. 1.2., зміна довжини кроку у бігу призводить до зміни величини енерговитрат на одиницю виконаної роботи. При цьому як надто короткі, так і надто довгі кроки призводять до прегресивного погіршення економічності бігу. Очевидно, що оптимальна, в енергетичному відношенні, довжина кроку в бігу залежить від довжини ніг та рівня тренованості відповідної людини. Економічність рухів обумовлюється також внутрішньо м’язовою координацією (раціональна змінність у роботі рухових одиниць) та міжм’язовою координацією (В.Н.Платонов, М.М.Булатова, 1992). Це переконливо ілюструється результатами експерименту з висококваліфікованими велосипедистами та плавцями, що тренувалися в бігу.

Показники їх аеробної працездатності за час тренування не знизилися, а енерговитрати на одиницю роботи значно зменшилися.

Значний вплив на прояв витривалості мають психічні якості, що характеризуються силою мотивів та стійкістю установки на результат діяльності, а також вольовими якостями: цілеспрямованість, витримка, здатність переносити значні негативні зміни у внутрішньому середовищі організму, що виникають у процесі роботи. А.Хілл вперше визначив величину максимального кисневого боргу, яка дорівнювала 18,7 л. Іще більші величини кисневого боргу зафіксовані М.І.Волковим у видатних спортсменів – до 23-25 л. У спортсменів середньої кваліфікації кисневий борг досягає лише 10-15 л (В.М.Волков, 1972 та ін.).

Витривалість залежить також від запасу сили, швидкості, гнучкості та координації рухів. Ніхто не може бігти тривалий час з такою ж швидкістю, якої він може досягти на дистанції 100 м. Наприклад, у провідних бігунів світу різниця між кращим особистим результатом у бігу на 100 м та середньою швидкістю подолання 100-метрових відрізків на змагальній дистанції становить 0,9-1,0 с для дистанції 400 м, та 2,5-2,6 с, 3,2-3,4 с, 4,1-4,4 с, 4,9-5,9 с відповідно для дистанції 800, 1500, 5000 та 10000 м (Н.І.Озолін, 1970).

Це свідчить про те, що найвищого рівня прояву витривалості людина може досягти тільки при оптимальному рівні розвитку інших рухових якостей.

1.4. Вікова динаміка природного розвитку витривалості

Витривалість, як і інші рухові якості, має нерівномірний характер природного розвитку. Так, загальна витривалість хлопців має високі темпи приросту з 8-9 до 10, з 11 до 12 та з 14 до 15 років.

У віковий період від 15 до 16 років темпи розвитку загальної витривалості у хлопців різко знижуються. В інші вікові періоди спостерігаються середні темпи приросту (М.М.Липець, 1997; В.С.Келлер, В.М.Платонов, 1993).

Силова витривалість хлопців має високі темпи приросту з 13 до 18 років. Середні темпи її приросту спостерігаються в дитячому віці та на початку підліткового віку.

Швидкісна витривалість хлопців має високі природні темпи приросту у віці від 13 до 14 та від 15 до 16 років. Середні темпи розвитку швидкісної витривалості припадають на вік від 11 до 13, від 14 до 15 та від 16 до 17 років. Віковий період від 9 до 11 років характеризується низькими темпами природного розвитку швидкісної витривалості (В.М.Заціорський В.М., 1980; М.Г.Пшеннікова, 1986).

Динаміка природного розвитку загальної витривалості у дівчат має інший характер, ніж у хлопців (А.Г.Сухарєв, 1991 та ін.). Високі темпи приросту спостерігаються від 10 до 13 років. Потім протягом двох років загальна витривалість зростає повільно. Середні темпи її приросту припадають на вік від 15 до 17 років.

Найбільші абсолютні величини показників різних видів витривалості спостерігаються у людей, що досягли біологічної зрілості. Очевидно саме тому найвищі світові досягнення у видах спорту, що вимагають граничного прояву витривалості, припадають на віковий період від 20-22 до 30-32 років (М.М.Липець, 1997).

Виходячи з вчення щодо критичних періодів у розвитку рухових якостей (З.І.Кузнецова, 1966, 1967; А.А.Гужаловський, 1979 та ін.) акцентовано розвивати витривалість найбільш доцільно у вікові періоди її бурхливого розвитку.