Схема морфологічного аналізу числівника

1. Аналізована словоформа.

1. Початкова форма (називний відмінок однини).

2. Розряд за значенням.

3. Група за будовою.

4. Рід (якщо є), засоби його вираження.

5. Число (якщо є).

6. Відмінок, засоби його вираження.

7. Синтаксична функція.

Схема морфологічного аналізу займенника

1. Аналізована словоформа.

1. Початкова форма (називний відмінок однини).

2. Розряд за значенням.

3. Група за співвіднесеністю з іменними частинами мови.

4. Група за будовою.

5. Рід (якщо є), засоби його вираження.

6. Число (якщо є) і засоби його вираження.

7. Відмінок, засоби його вираження.

8. Синтаксична функція.

Схема морфологічного аналізу дієслова

1. Аналізована словоформа.

2. Початкова форма.

3. Лексичне значення (трудовий процес, переміщення в просторі, фізичний стан, становлення чи зміна ознаки, виявлення ознаки, процеси мислення, чуттєва діяльність тощо).

4. Вид, засоби його вираження.

5. Перехідність, засоби її вираження.

6. Стан, засоби його вираження.

7. Час, засоби його вираження.

8. Спосіб, засоби його вираження.

9. Особа чи рід, число; засоби вираження їх.

10. Основа інфінітива і основа теперішнього часу.

11. Дієвідміна.

12. Синтаксична роль.

Схема морфологічного аналізу дієприкметника

1. Аналізована словоформа.

2. Початкова форма.

3. Стан і засоби його вираження.

4. Вид і засоби його вираження.

5. Час і засоби його вираження.

6. Рід і засоби його вираження.

7. Число засоби його вираження.

8. Відмінок і засоби його вираження.

9. Синтаксична роль.

Схема морфологічного аналізу дієприслівника

1. Аналізована словоформа.

2. Вид і засоби його вираження.

3. Час і засоби його вираження.

4. Яку додаткову дію виражає щодо дієслова-присудка – одночасну чи попередню?

5. Перехідність, засоби її вираження.

6. Стан, засоби його вираження.

7. Синтаксична роль.

Питання до екзамену

1. Числівник як частина мови. Його становлення і загальна характеристика. Генетичний зв’язок числівників з іменниками і прикметниками.

2. Власне кількісні числівники як основний розряд числівників, їх значення, граматичні особливості і синтаксичні зв’язки з числівниками.

3. Особливості відмінювання власне кількісних числівників.

4.  Значення і граматичні особливості збірних числівників, їх відмінювання.

5. Дробові числівники як розряд означено-кількісних, їх характеристика. Відмінювання дробових числівників.

6. Значення і граматичні особливості неозначено-кількісних числівників, їх відмінювання.

7. Структурні типи числівників. Неоднорідність їхнього творення.

8. Питання про порядкові назви в сучасному мовознавстві. Особливості їхнього відмінювання.

9. Місце займенника в системі частин мови. Загальна характеристика займенника. Особливості його граматичних категорій.

10. Розряди займенників за значенням.

11. Особові займенники, їх значення і морфологічні особливості, відмінювання.

12. Зворотний займенник , його значення і морфологічні особливості, відмінювання.

13. Питально-відносні займенники, їх значення, морфологічні особливості, відмінювання.

14. Означальні займенники, їх значення, морфологічні ознаки, відмінювання.

15. Вказівні займенники, їх значення і морфологічні особливості. Відмінювання вказівних займенників

16. Неозначені займенники, їх значення, морфологічні ознаки, творення і відмінювання неозначених займенників.

17. Заперечні займенники, їх значення, морфологічні ознаки. Творення і відмінювання заперечних займенників.

18. Дієслово як частина мови. Типи дієслівних утворень.

19. Відмінювані й невідмінювані. Дієвідмінювані (предикативні) та недієвідмінювані (непредикативні) дієслівні форми.

20. Інфінітив як початкова форма дієслова. Становлення інфінітива, його значення і морфологічні особливості.

21. Граматична категорія виду дієслова. Значення і творення видових форм. Одновидові та двовидові дієслова.

22. Категорія перехідності/неперехідності дієслів. Її значення і засоби вираження.

23. Категорія стану дієслів, її значення і морфологічні засоби вираження. Дієслова, що не входять до системи категорії стану.

25. Визначення дієвідміни дієслова за формами теперішнього часу та основою інфінітива.

26. Категорія способу дієслів. Граматичні особливості способових форм дієслова і їх творення.

27. Категорія часу дієслів. Значення форм минулого і давноминулого часу, їх граматичні особливості.

28. Категорія часу дієслів. Значення форм теперішнього часу, їх граматичні особливості.

29. Граматична категорія часу дієслова. Значення і творення форм майбутнього часу, їх граматичні особливості.

30. Дієслівні основи. Перша і друга дієвідміни дієслова.

31. Категорія особи дієслів. Її значення і граматичні засоби вираження. Дієслова неповної особової парадигми. Безособові дієслова.

32. Рід як іменна категорія особових дієслів.

33.Предикативні форми на –но, -то, їх значення, функції та граматичні особливості.

34. Дієприкметник як не особова форма дієслова. Активні й пасивні дієприкметники.

35. Дієприслівник як не особова форма дієслова. Значення і граматичні ознаки дієприслівника. Творення дієприслівників недоконаного і доконаного виду.

Тема: Дієслово

План

1. Дієслово як центральна частина мови.

2.  Типи дієслівних утворень. Граматична спеціалізація дієслова.

3. Інфінітив як початкова форма дієслова, історія його формування в українській мові. Граматичні особливості інфінітива.

Література

1. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови: Морфологія. – К.: Либідь, 1993.

2. Вихованець І.Р., Городенська К.Г. Теоретична морфологія української мови: академічна граматика української мови. – К.: Пульсари, 2004.

3. Волох О.Т., Чемерисов М.Т., Чернов Є.І. Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Синтаксис. – К.: Вища школа, 1989.

4. Горпинич В.О. Українська морфологія. – Дніпропетровськ: ДДу, 2000.

5. Леонова М.В. Сучасна українська мова. Морфологія. – К.: Вища школа, 1983.

6. Плющ М.Я. Граматика української мови: у 2 ч. Ч. 1. Морфеміка. Словотвір. Морфологія: підручник. – К.: Вища школа, 2005.

7. Сучасна українська літературна мова /за ред.. М.Я.Плющ. – 2-ге вид. – К.: Вища школа, 2000.

8. Сучасна українська літературна мова /за ред.. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь, 1997.

9. Русанівський В.М. Структура українського дієслова. – К., 1971.

10. Русанівський В.М. Дієслово – рух, дія, образ. – К., 1977.

11. Загнітко А.П. Дієслівні категорії в синтагматиці і парадигматиці. – К., 1990.

12. Возний Т.М. Словотвір дієслів української мови у порівнянні з російською і білоруською. – Львів, 1981.

О.О.Потебня, який присвятив багато уваги аналізові слов’янського дієслова, визначав його як найвищу, найбільш абстрактну, найбільш гнучку і вічно прогресуючу категорію людської мови. Будучи однією з центральних частин мови дієслово позначає дію або стан як динамічну ознаку, як процес і виражає це значення у граматичних категоріях виду, стану, способу, часу й особи.

Узагальнене поняття дії досить широке, воно обіймає і реальну фізичну дію особи (писати, будувати, читати) і стан, у якому перебуває предмет чи істота (стояти, спати, плакати) і ставлення особи до когось або до чогось (шанувати, любити), становлення предмета, зміну його якості (розквітати, в’янути, старіти).

Дії або стани, виражені дієсловами, - це динамічні ознаки, створювані предметом або властиві йому у процесі їх становлення і розгортання в часі. Саме динамічним характером вираженої ознаки дієслово відрізняється від прикметника і прислівника, які теж виражають ознаки, але ознаки статичні (незмінювані, постійні), не пов’язані з можливістю розгортання в часі: червоний – червоно – червоніти.

Типовими морфологічними ознаками дієслова, що відрізняють його від інших частин мови, є зміна за особами, часами і способами та наявність формально-семантичних категорій виду, стану, перехідності/неперехідності. Крім того, дієслівним формам притаманні і деякі граматичні категорії, спільні і для інших повнозначних частин мови,- категорія числа і роду.

Дієслово сучасної укр.. мови охоплює систему різних граматичних форм. Воно об’єднує у своєму складі п’ять груп утворень:

1. Неозначена форма дієслова (інфінітив).

2.  Особові форми дієслова.

3.   Дієприкметник.

1. Дієприслівник.

2. Предикативні форми на -но, -то.

Усі граматичні та лексико-граматичні категорії, притаманні дієслову, поділяються на загальнодієслівні, тобто такі, що охолюють усю систему дієслівних утворень, і часткові, властиві лише певним дієслівним утворенням.

До загальнодієслівних категорій належать категорії виду, перехідності/неперехідності та стану.

До часткових дієслівних категорій належать: категорія способу (тільки для особових дієслів), категорія часу (тільки для дієслів дійсного способу, для дієприкметників, дієприслівників), категорія особи (для дієслів дійсного способу теперішнього і майбутнього часу і наказового способу), категорія числа (для всіх особових дієслів і дієприкметників).

В окремих дієслівних формах виявляються й іменні граматичні категорії, зокрема категорія роду (властива для форм минулого часу, умовного способу і дієприкметників), категорія відмінка (властива дієприкметникам).

В залежності від своїх морфологічних особливостей усі дієслівні форми поділяються на відмінювані та невідмінювані. Інфінітив і дієприслівник належать до невідмінюваних форм дієслова, решта ж дієслівних форм – до відмінюваних.

Усім відмінюваним формам властива несамостійна категорія числа, яка залежить від категорії числа того слова, з яким узгоджується дієслівна форма: народ бореться, але люди борються.

Система відмінюваних форм дієслова, які виражають категорію способу, часу, особи і числа, становить дієвідмінювання. Дієвідмінювані дієслівні форми (тільки особові форми дієслова) виступають у реченні, як правило, у функції присудка, а тому називаються предикативними: кричать сови, спить діброва, зіроньки сіяють (Шевч.).

Інфінітив, дієприкметник та дієприслівник належать до не дієвідмінюваних (непредикативних) форм дієслова.

Якщо інфінітив може набувати функції будь-якого члена речення, то дієприкметнику властива, переважно, функція означення: чаруюча ніч, а дієприкметнику - переважно, обставини.

Оскільки дієприкметник і дієприслівник виступають у реченні найчастіше у ролі другорядних членів, то їх, на противагу предикативним формам, називають атрибутивними формами.

Спільною синтаксичною властивістю всіх форм , що належать до дієслівної системи, є характер їх зв’язку з іншими словами в реченні.

Усі вони можуть керувати відмінковими формами іменників та інших іменних частин мови, наприклад, виконати доручення (інфінітив); виконаю доручення (особова форма); виконане доручення (дієприкметник); виконано доручення (форма на -но, -то), виконуючи доручення (дієприслівник).

До всіх дієслівних форм можуть прилягати прислівники: сумлінно виконувати доручення, радо виконуючи доручення.

ІНФІНІТИВ

Інфінітив, або неозначена форма дієслова, називає дію, процес або стан поза такими показниками, як час, спосіб, особа, число.

Формою інфінітива позначається абстрактна, не актуалізована певним чином дія (ніби існує окремо від діяча).

Інфінітив у системі дієслова форма порівняно пізня, становлення її сягає періоду т. зв. балтослов’янської мовної єдності, коли була закладена основа, на якій пізніше в кожній мові по-своєму розвивалася вся дієслівна система.

Проте генетично (за походженням) інфінітив пов’язаний не з дієсловом, а з іменником. Як відомо, це скам’яніла форма Д.в. або М.в.колишніх віддієслівних іменників з кінцевою основою на -і.

Інфінітив – це найбільш загальне вираження дії: писати, боронити говорити мислити тощо. Він усвідомлюється в мові як початкова, або вихідна, дієслівна форма. Інфінітив вживають тоді, коли треба назвати дію взагалі, не зазначаючи, хто її виконує, коли саме вона відбувається і т.д.

Дієслова у формі інфінітива відповідають на питання що робити? Що зробити? Вони характеризуються дієслівними категоріями виду, перехідності/неперехідності, стану. Наприклад, Я тебе Славуто, мій титане, слухать не втомивсь.

У сучасній укр. мові інфінітив утворюється за допомогою суфікса –ти, або його варіанта –ть, який приєднується до інфінітивної основи і називається інфінітивним суфіксом: гарантувати, приїхати. Якщо інфінітивна основа закінчується приголосним, то вживається лише варіант –ти, якщо ж основа закінчується голосним, то можливе вживання обоє варіантів (і –ти, і –ть). Скорочений варіант суфікс –ть вживається поряд з повним варіантом –ти в усному літературному мовленні і художньо-белетристичному стилі. У науковому, офіційно-діловому і публіцистичному стилях СУЛМ інфінітив виступає тільки з суфіксом –ти.

Подібно до іменника інфінітивні форми окремих дієслів можуть виступати з демінутивними суфіксами: їстоньки, спатоньки тощо. Демінутивні інфінітивні форми характерні для усного мовлення і відбиваються в белетристичному стилі.

Інфінітивні утворення відіграють у системі дієслівних форм допоміжну роль, при цьому вони використовуються:

• як будівельний матеріал у складі часових форм;

• втягуються у сферу категорії способу (Стояти струнко! Виконати самостійно – наказовий спосіб), виражаючи наказ або умову;

• виступають у функції іменника. Іменникового значення інфінітив набуває при сполученні слів з іншими словами чи предикативними прислівниками: хотів почути, мріяв створити, слід подумати (що?, треба).

Синтаксичні функції інфінітива порівняно з іншими дієслівними формами –ширші. Він виступає у ролі підмета, самостійного присудка або присудкового слова, додатка, означення, обставини (Життя прожити – не поле перейти; Жити й любити життя – не втрачати надію; Не бійтесь заглядати у словник…; Нарешті йому трапилася нагода зустрітися з легендарною людиною; Старий присів погомоніти з гостем).

Тема: Загальнодієслівні категорії. Категорія виду.

План

1. Категорія виду. Зміст дієслівної категорії виду.

2. Дієслова, що мають корелятивні видові пари.

3. Способи видоутворення в українській мові.

4. Одновидові та двовидові дієслова.

Калько М. Аспектуальні класи українського дієслова на тлі класів З. Вендлера // Українська мова. – 2009. – № 3. – С. 17-26.

У процесі перебігу дія може досягати природного для неї кінця, тобто внутрішньої межі, а отже, реалізуватися, а може і не досягати, тобто залишатися нереалізованою. Якщо дія досягла межі, то припиняється її розгортання і вона сприймається обмеженою цілісною як один акт (Дощ перестав; хмари розійшлися).

Якщо ж дія не досягла межі, то триває її розгортання і вона усвідомлюється необмеженою (Гуркотіли поїзди і будили своїм свистом).

Відношення дії до її внутрішньої межі, що позначається на її обмеженості чи необмеженості, цілісності і є значенням граматичної категорії виду дієслова.

Два аспекти буття дії, а саме досягнення межі, реалізація та недосягнення межі, нереалізація виражаються двома протиставлюваними видовими формами: формою доконаного і формою недоконаного виду.

Доконаний вид виражає дію, що досягла своєї межі, реалізувалася, а значить, завершилася, вичерпалася, припинила своє розгортання, залишивши певний результат. Отже, дієслова доконаного виду означають дію з вказівкою на її обмеженість у часі, на її завершеність у минулому чи майбутньому: виконав-виконаю; прочитав- прочитаю.

Саме тому дієслова доконаного виду вживаються в минулому і майбутньому часі і не бувають у теперішньому.

Дієслова доконаного виду мають ряд варіантних значень:

1. Т.зв. доконаний фактичний, який означає типовий одиничний процес дії Андрій поклав заяву на стіл)

2.  Т. зв. Доконаний повторний, який, виражаючи однократну дію, дає уявлення і про інші (Отак завжди посидить і піде)

3. Т. зв. Доконаний потенціальний, який означає можливу дію (Поле – що безкрає море, скільки зглянеш – розіслало зелений килим).

Недоконаний вид виражає дію, що не досягла своєї межі, перебуває в розвитку. Отже, дієслова недоконаного виду означають дію без вказівки на її обмеженість, її тривання, на її завершеність. Вони вживаються в теперішньому, минулому і майбутньому часі (Біжить полями вітерець і виколисує колосся; Зелений спориш слався м’яким килимом; Незабаром кружлятиме листопад).

Як і дієслова доконаного виду, форми недоконаного виду мають теж варіантні значення:

1. Недоконаний фактичний із значенням конкретної, тривалої дії, часом уточненої обставинами (Кілька тижнів Арсен не виходив);

2. Недоконаний постійний (або означальний) із значенням дії, що є природною властивістю предмета (Нікому ніщо не прощається);

3. Недоконаний необмеженої дії (Після першої війни витягували одне залізяччя, після другої – інше;

4. Недоконаний обмеженої дії: (Антон уже двічі приходив).

Опозиція форм доконаного і недоконаного виду складає видову пару (або видову кореляцію). Члени видової пари мають тотожне лексичне значення, тобто належать одному слову, оскільки називають дві сторони однієї й тієї ж дії, а саме: її розгортання (нед вид) і припинення розгортання (док. вид): рости-вирости; виховувати-виховати.

Видові значення, як бачимо, виражаються не закінченнями, а основою дієслова. Це дає привід деяким мовознавцям твердити, що дієслова різних видів є окремими словами, оскільки їх основи відмінні за будовою. Однак погодитися з таким твердженням важко, оскільки лексичне значення дієслів доконаного і недоконаного виду є спільним. Тому доцільно й правильно їх вважати не двома окремими словами, а різними граматичними формами одного й того ж слова.

Дієслова ж протилежних видів, що розходяться за лексичним значенням, не вважаються видовою парою: знати-зазнати (зміна в лексичному значенні); писати – підписати (дія спільна, але не тотожна).

Видова пара виражається співвідносністю видових основ доконаного і недоконаного виду, що мають видові форманти.

Найчастіше морфемами, що передають видове значення, є префікси, суфікси, рідше – наголос, чергування голосних і приголосних звуків, суплеція (суплетивні форми).

Сам процес видоутворення є не словозміною, а формотворенням, коли один протичлен утворюється від іншого.

Не префіксована форма недоконаного виду є початковою в механізмі видового формотворення, як форма, що має неускладнену основу, і лише в деяких дієсловах початковою є форма доконаного виду.

У сучасній українській мові існують такі видові пари, що виникли внаслідок дії певного способу видового формотворення.

І тип – т. зв. перфективні видові пари, які виникли шляхом перфективації, тобто приєднання префікса до непрефіксованої початкової форми недоконаного виду: в’янути-зів’янути; дарувати-подарувати.

З 15 дієслівних префіксів, які існують в українській мові, форму доконаного виду творять найчастіше: в- (у); з- (с); за-, на-; по-; при-; про-.

Видову пару може утворювати тільки той префікс, який не вносить нового лексичного значення у дієслівну семантику (отже, не виконує словотворчої функції, а лише змінює граматичне значення слова). Такі префікси називають граматикалізованими (або чисто видовими), тому , що у процесі формотворення вони десемантизувалися (втрачають своє значення). Слід відзначити, що префіксацію іноді супроводжує чергування суфіксів (подекуди з чергуванням голосних та приголосних): чіплятися-причепитися; вішати-повісити тощо.

ІІ тип – т. зв. імперфективні видові пари утворені способом імперфективації, а саме, додаванням суфікса до форми доконаного виду із семантично значущим префіксом: розв’язати-розв’язувати; закрити-закривати.

Імперфективація служить для утворення видової пари в тих випадках, коли при префіксації дієслова у формі недоконаного і доконаного виду мають різне лексичне значення, тобто утворюють нове слово і не становлять видової пари.

Найпоширенішим суфіксом імперфективності є –ува- (-юва-), менш уживаними є суфікси –овува- ; -ва-; -а-.

Імперфективація може супроводжуватися чергуванням голосних і приголосних звуків, а також зміною наголосу, які подекуди можуть комбінуватися. Найпоширенішими чергуваннями при імперфективації є такі: Е/І (заплести-заплітати), Е/И (затерти-затирати), О/А (допомогти/допомагати), Е/О (перенести/переносити), а також приголосних: Д/ДЖ (догодити-догоджати, Ч/К (перескочити-перескакувати), Ш/Х (сполошити-сполохати), ЗД/ЖДЖ (виїздити-виїжджати), чергування губний/губний + Л (направити-направляти).

ІІІ тип – складають ті, що постають внаслідок чергування звуків у складі кореня. Має два підтипи:

1. з чергуванням нуля звука з голосним: загнати-заганяти; назвати-називати;

2. з чергуванням приголосних: вийняти-виймати.

Окремим підтипом виділяються ті пари, які формуються за допомогою чергування суфіксів у непрефіксованих дієсловах: рушати-рушити, ображати-образити.

ІV тип – т.зв. суплетивні видові пари, в яких корелятивні форми виду утворюються за допомогою різних лексичних основ: говорити-сказати; брати-взяти; ловити-піймати.

V тип – т. зв. акцентологічні (або акцентуаційні) видові пари: викликáти-вúкликати; обміряти- обмìряти тощо.

У сучасній українській мові дієслова доконаного і недоконаного виду становлять співвідносні корелятивні пари, але є і ряд дієслів, що сполучають у собі значення як недоконаного, так і доконаного виду без будь-якої диференціації їх морфемного складу чи наголосу. Одна й та ж сама форма реалізує в одних випадках значення недоконаного виду, в інших - значення доконаного виду, залежно від контексту: Воїни атакували ворожі укріплення протягом кількох годин; На світанку воїни атакували ворожі укріплення і здобули перемогу.

До цього типу дієслів, які мають назву двовидових, належить чимало слів іншомовного походження, переважно із суфіксом –ува-: апелювати, гарантувати, електрифікувати, конфіскувати, телеграфувати, а також деякі українські: наслідувати, умовити, обіцяти. Незважаючи на те, що значення виду у таких дієслів передається у контексті, спостерігається і тенденція до утворення видових пар: женити-оженити, демонструвати-продемонструвати.

Разом з тим частина дієслів у сучасній українській мові не мають повної видової парадигми і завжди виступають у якійсь одній формі – доконаного або недоконаного виду. Такі дієслова називаються одновидовими: чекати, акомпонувати, крокувати, церемонитися, розкричатися.

Основною причиною видової неперності є семантика дієслова. Так, одновидові дієслова недоконаного виду здебільшого не префіксовані, означають дію, безвідносну до досягнення межі. Це дієслова зі значенням природного стану (типу виднітися), психічного, фізичного стану (типу сумувати, мовчати), дієслова, що вказують на існування ( жити, бідувати), дієслова із семантикою руху (блукати, ганяти), дієслова, що вказують на рід занять (вчителювати), безособові дієслова (нудить), дієслова у функції зв’язки (значить).

Одновидові дієслова доконаного виду здебільшого префіксовані, означають дію, яка не мислиться у триванні чи розвитку: розкричатися, натерпітися.

У процесі функціонування видові форми можуть вживатися в переносному значенні, тобто одна з видових форм може виступати замість іншої: У Чернігів їдем (а не поїдем).

Тема: Загальнодієслівні категорії. Категорія перехідності/неперехідності

План

1. Зміст дієслівної категорії перехідності/неперехідності.

2. Перехідні, непрямо перехідні та неперехідні дієслова, їхні значення і граматичні параметри.

Дія у процесі перебігу несе інформацію про поширення її на предметі чи замкненості у суб’єкті (виконавець дії; об’єкт, те, на що спрямована дія). Наприклад: Вітер колише трави шовкові. Ця дія, переходячи на предмет трави реалізується на ньому, повністю його охоплюючи, таким чином об’єкт стає необхідним додатком до дії. Наприклад: Вербова гілка зацвіла у мене на столі. Дія зацвітає не поширюється на об’єкт, а зосереджується у самому діячеві, суб’єкт гілка як належна йому, тому й об’єкт при такій дії не обов’язковий.

У зміст дії входить вказівка на відношення до об’єкта. Вимагає дія об’єкта чи не вимагає, потрібен дії об’єкт чи не потрібен? Відношення дії до об’єкта виражається граматичною категорією перехідності/неперехідності.

Дія, перебіг якої потребує об’єкта, є перехідною, і відповідно дієслова називаються перехідними.

Дія, перебіг якої потребує суб’єкта, є неперехідною, і відповідно дієслова, що називають таку дію, є неперехідними.

Категорія перехідності/неперехідності, як і категорія виду, властива усім типам дієслівних утворень: особовим дієсловам, інфінітиву, дієприкметникам, дієприслівникам: сказав слово, скажи слово, сказане слова, сказавши слово, сказане слово.

Об’єкт при перехідних дієсловах є обов’язковим, передбаченим самим змістом цієї дії, названої відповідним дієсловом; об’єкт цей усвідомлюється як прямий на відміну від непрямого, необов’язкового і виражається так званим знахідним об’єктним без прийменника і в окремих випадках родовим.

Між дієсловом і керованою відмінковою формою іменника встановлюється тісний необхідний зв’язок, сильне зчеплення, що й визначає характер синтаксичного зв’язку: виголосити промову, передплатити газету, принести води.

Еквівалентом прямого додатка при перехідних дієсловах може бути і підрядне речення: Проїжджаючи селом, він помітив, що люди наче вимерли.

Зв’язок між семантикою і значенням перехідності/неперехідності виявляється в тому, що перехідні дієслова означають дію процесуальну з результатом і зовсім не позначають стану. Неперехідні ж не дають вказівки на результат і часто позначають різноманітні стани: цвісти навесні, дихати повітр’ям.

Лексичне значення перехідних дієслів неоднакове. Вони можуть виражати:

• конкретну дію, спрямовану на якийсь предмет, що зазнає певних змін внаслідок такої дії або ж є її результатом: зачинити двері, вирвати зуб;

• дію в прямому або переносному значенні, під впливом якої предмет, на який вона спрямована, не зазнає будь-яких змін: прочитати статтю;

• може позначати дію, що називає сприймання, відчуття тощо: побачити сонце, усвідомити необхідність.

Перехідні дієслова вимагають, щоб залежний від них іменник, що називає предмет, на який спрямована дія, або ж інше дієслово, вжите в значенні іменника, мало граматичну форму знахідного відмінка без прийменника.

Проте залежний від перехідного дієслова іменник в окремих випадках може набувати і форми родового відмінка:

• коли перед дієсловом є заперечна частка НЕ: не зрозумів питання, не розв’язав задачі;

• коли дія переходить не на весь предмет, а лише на його частину: купити цукру, налити молока;

• коли форма З.в. іменників чоловічого роду ІІ відміни назв неживих предметів є співвідносною із формою Р.в.: написати лист – написати листа, застругати олівець – застругати олівця.

До перехідних належать також дієслово сподіватися і дієслова бажати, зичити, які керують іменниками у формі Р.в.: сподіватися результатів, бажати успіхів.

Крім прямо перехідних (або власне перехідних ) дієслів в українській мові існують і непрямо перехідні (невласне перехідні) дієслова.

Непрямо перехідні дієслова означають таку дію, що також переходить на інший предмет, але назва його виконує в реченні функцію непрямого додатка і має форму непрямого відмінка: доглядати за дитиною, грати на скрипці.

Невласне перехідні дієслова характеризуються рядом ознак, якими вони відрізняються від власне перехідних:

• позначена ними дія не розрахована на поширення на предметі, а лише пояснює суб’єкт через об’єкт;

• непрямо перехідні дієслова можуть мати постфікс – ся (сь), який для прямо перехідних не властивий: освідчитися в кохані, керувати законом;

• далеко не від усіх непрямо перехідних дієслів утворюються пасивні дієприкметники: ворушити пальцями;

• невласне перехідні дієслова керують непрямими додатками;

• утворені від них іменники керують тим же відмінком, що й непрямо перехідні дієслова: нехтувати порадами, нехтування порадами.

Неперехідні дієслова означають стан, або дію, яка на інший предмет не переходить: радіти, сумувати, літати, ходити.

На відміну від перехідних дієслів неперехідні ніколи не керують іменниками-додатками у формі З.в без прийменника і не утворюють пасивних дієприкметників.

Значення неперехідності виражають такі суфікси:

-ну - із значенням становлення: мерзнути, в’янути, сохнути;

- оті-, -ота - із значенням багаторазової, повторюваної дії: гуркотіти, миготіти, туркотати;

- -а- , -ка- у відвигукових і звуконаслідувальних дієслівних утворення: охати, айкати, аукати;

- -нича, -ствува- у відіменникових дієслівних утвореннях: мода-модничати, безумство-безумствувати;

-ува- голос-голосувати;

- -і-: сивіти, червоніти, летіти;

Межа між перехідними і неперехідними дієсловами в живій мові може бути рухомою: Я умію в’язати (неперех.); Я умію в’язати рукавички (перех.).

Тема: Загальнодієслівні категорії. Категорія стану

План

1. Зміст дієслівної категорії стану, її зв’язок із категорією перехідності/неперехідності.

2. Активний, пасивний, зворотно-середній стан дієслів, граматичні показники та значення форм стану.

3. Дієслова, що перебувають поза категорією стану.

З категорією перехідності/неперехідності тісно пов’язана дієслівна категорія стану, яка в мовознавчій літературі має давню історію і неоднозначно розглядається вченими. Ця категорія була відома вже грецьким граматикам і від них успадкована найдавнішими слов’янськими граматиками, зокрема граматикою Мелетія Смотрицького та ін. А пізніше категорія стану знайшла висвітлення у працях М.Ломоносова, Ф.Буслаєва, Фортунатова, О.Потебні, О.Шахматова, В.Виноградова та ін. Проте і до сьогодні категорія стану розглядається неоднозначно. В сучасному мовознавстві існують три точки зору з цього приводу:

1. Вважають, що категорія стану виражає відношення дії до об’єкта, таким чином ототожнюють цю категорію із категорією перехідності/неперехідності (Ф.Буслаєв).

2. Ця категорія виражає відношення дії до суб’єкта (Фортунатов).

3. Вважають, що ця категорія виражає відношення дії як до суб’єкта, так і до об’єкта (О.Потебня, О.Шахматов, В.Виноградов).

Ця точка зору утрадиційнилася у мовознавчій літературі, хоч і не знайшла ще остаточного визначення.

У формах дієслова відображається така властивість дії, як одночасний зв’язок її з суб’єктом і перебування при цьому суб’єкта і об’єкта стосовно один одного у певних взаємовідношеннях: Вітер розносить листя; Листя розноситься вітром. Активно діючий суб’єкт «вітер» переходить на об’єкт «листя». Дія залежить від пасивного об’єкта і викликає певний стан пасивного суб’єкта (вітер – тепер пасивн.). Дія залежить від суб’єкта і вимагає певної залежності від об’єкта, або залежить від об’єкта і підпорядковує суб’єкт. Такий зв’язок дії з суб’єктом і об’єктомзнаходить вираження у граматичній категорії стану.

Відношення дії до суб’єкта і об’єкта, виявлені у способі залежності, є значенням граматичної категорії стану. Граматичних значень у межах категорії стану два: активний і пасивний.

Активний стан виражає дію, що залежить від суб’єкта і реалізується на залежному від неї об’єкті.

Пасивний стан позначає дію, що залежить від об’єкта і викликає певний стан залежного від неї суб’єкта.

Морфологічним засобом вираження різних відношень дії до суб’єкта і об’єкта в сучасній укр. мові виступає постфікс –ся: Ми (суб’єкт) зводимо будинок (об’єкт). Ми будуємо завод. (акт.). Будинок зводиться нами (пасивний).

Постфікс –ся змінює і характер керування. Дієслова зводимо, будуємо є перехідними, вимагають З.в. без прийменника; дієслова зводиться, будується є неперехідними, вимагають О.в.

Крім постфікса, показниками пасивного стану можуть бути також пасивні дієприкметники: виконане завдання; або ж форми на -НО, -ТО: завдання виконано.

Використання певного засобу для вираження пасивного стану залежить від видової форми дієслова. Так, постфікс –СЯ вживається переважно в дієсловах недоконаного виду: питання вирішується, рішення виконується, проблема розв’язується, питання досліджується.

У дієсловах доконаного виду показником пасивності частіше виступають дієприкметник і дієслівні форми на –НО, _ТО: задачу розв’язано учнем.

Активний стан властивий усім перехідним дієсловам, тобто таким, що означають дію, яка активно спрямована від діючого предмета на прямий об’єкт: заспівати пісню, любити землю.

У реченні з дієсловами пасивного стану суб’єкт дії може бути і не названий, проте він існує: У наказі Міністерства освіти пропонується посилити увагу до естетичного виховання учнів.

Значення пасивного стану дієслова в таких конструкціях послаблюється і наближається до значення т. зв. зворотно-середнього стану.

Дієслова зворотно-середнього стану означають дію, яка зосереджена на суб’єкті, тобто спрямована на діючу особу, що є одночасно і суб’єктом дії: вмиватися, одягатися.

Існує кілька значеннєвих груп дієслів зворотно-середнього стану:

1. Власне зворотні: чепуритися, голитися, взуватися.

2. Непрямо зворотні позначають дію, що її діюча особа творить для себе: збиратися в дорогу, готуватися до зустрічі.

3. Взаємозворотні позначають взаємну дію, кожен учасник якої є одночасно виконувачем і об’єктом дії іншої особи: змагатися, листуватися.

4. Загально зворотні, які позначають дію, що зосереджується в самій діючій особі: милуватися.

5. Активно-безоб’єктні дієслова, які містять характеристику діючого предмета поза його відношенням до об’єкта: собака кусається.

6. Пасивно-якісні, що означають здатність діючого предмета підпадати під вплив дії іншого предмета: лоза гнеться, скло б’ється.

7. Зворотно-пасивні дієслова, які називають різні пасивні сприйняття діючою особою: мені пригадується випадок; вона уявляється йому чарівною.

В українській мові є і ряд дієслів, які до системи категорії стану не входять:

1. Неперехідні дієслова без постфікса –СЯ(типу бігти, стояти, мовчати).

2. Неперехідні (непрямо перехідні), які без постфікса –СЯ не вживаються: сміятися, пишатися, боятися.

3. Дієслова, утворені від неперехідних за допомогою постфікса –СЯ, який надає їм нового лексичного значення, тобто відіграє не формотворчу, а словотворчу роль; бігати-добігатися, сидіти-насидітися.

4. Безособові дієслова типу світає, сутеніє, щастить.

Тема: Часткові дієслівні категорії. Категорія способу

План

1. Дієслівна категорія способу, її зміст.

2. Форит дійсного способу, їх граматичні особливості, творення та функціонування.

3. Форми умовного способу, їх граматичні особливості, творення та функціонування.

4. Форми наказового способу, їх граматичні особливості, творення та функціонування.

5. Переносне вживання способових форм дієслова.

Дія, названа дієсловом, може бути реально існуючою, фактом дійсності, а може бути й ірреальною, неіснуючою, а лише бажаною або можливою за певних умов: Знову цвітуть каштани, хвиля Дніпровська б’є (реальна); Хотіла б я піснею стати (ірреальна).

Реальна й ірреальна дія знаходять вираженя у мовних формах – це форми способу дієслів.

Відношення дії до дійсності є змістом граматичної категорії способу. Проте граматична категорія способу виражає зв’язок дії з дійсністю лише через мовця. Мовець за допомогою форм способу передає свою точку зору на дійсність. Тому граматична категорія способу є разом з тим і засобом вираження модальності (ставлення мовця до повідомлюваного). Граматична категорія способу має три граматичних значення: дійсного, умовного, наказового (деякі мовознавці виділяють спонукальний і бажальний).

Дієслова дійсного способу означають дію, що знаходиться у відповідності з дійсністю, тобто дію, яку мовець сприймає як таку, що справді відбувається, відбулася чи буде відбуватися, дію, віднесену до діяча, стверджувальну або заперечну. Заперечення не змінює значення способу, бо і в такому випадку йдеться про реальну дію, але про таку, що відсутня тепер, у минулому чи майбутньому. Як бачимо, дієслова дійсного способу тісно пов’язані з категорією часу і можуть набувати різних часових форм – теперішнього, минулого і майбутнього часу.

Таким чином, дієслова дійсного способу відмінюються за часами; в теперішньому і майбутньому часі – за особами; в минулому (і давноминулому) в однині – за родами. Крім інваріантного значення реальної дії дійсний спосіб має і ряд варіантних значень:

1. У недоконаному виді при поєднанні з дієсловом бувало означає повторювану в минулому дію, що ніби розгортається перед мовцем: Не раз ходили ми було на полювання (О.Вишня).

2. У доконаному виді при вживанні з дієсловом було дійсний спосіб означає намір до дії: Я було погодився.

3. У поєднанні з частками-прислівниками форми дійсного способу виражають потенціально можливу дію, дію, як припущення, здогад чи сумнів, тобто дію, яка межує з ірреальною: ніби-то виконав; можливо прийде; здається згадав.

4. Із частками дай, давай (давайте) у формі І особи однини та множини дійсний спосіб означає запрошення, заохочення чи пораду: дай заспіваю, давай зробимо.

Умовний спосіб означає дію реально не виявлену, а лише бажану або можливу за певних умов. Дієслова умовного способу з категорією часу не пов’язані.

Вони виражаються аналітичною формою, яка в сучасній укр. мові твориться від форм дієслова минулого часу за допомогою умовної частки б, (би).За своїм походженням частка б (би) є колишньою формою ІІ, ІІІ особи однини аориста допоміжного дієслова бути, а відмінювана форма дієслова є колишнім дієприкметником минулого часу.

Дієслова умовного способу, як і дієслова минулого часу, в однині успадкували категорію роду (від колишніх дієприкметників). Як і наказовий, умовний спосіб виражає ірреальну дію, через те не має і значення часу. Не має він і значення особи. Вона виражається синтаксично, поєднання з особовими займенниками (він, вона, воно). Дієслова умовного способу мають і варіантні значення:

1. Означають потенціальність дії, можливість її реалізації в кожний момент: Про що б я не співав, завжди переді мною очі в сяйві зір.

2. Можуть передавати пом’якшене вираження спонукання, заклику, наказу: Треба було б зібрати нараду; чи не продали б ви, чоловіче, ялинки.

3. Можуть виражати бажання з різними додатковими значеннями: Побачити б вільну, оновлену державу.

Деякі вчені називають умовний спосіб бажальним, а деякі виділяють дві омонімічні за вираженням форми способу: умовний і бажальний:. Із значенням бажання в ролі умовного способу може виступати інфінітив: От би сісти за кермо.

Наказовий спосіб у формі наказу, заклику, побажання, поради або прохання виражає спонукання до якоїсь дії. Отже, наказовий спосіб означає дію, яка реально ще не існує і не існувала, але з погляду того, хто говорить, повинна відбутися.

Інваріантним значенням наказового способу є дія, що має бути виконаною за вимогою, проханням, тобто як волевиявлення мовця, а не того, хто виконує дію. Форми наказового способу виражають суб’єктивну дію з модальними значеннями наказу, заклику, поради, спонукання, застереження. Оскільки наказовий спосіб виражає звернення мовця до співбесідника (одна або кілька осіб), то найбільш типовою формою наказового способу є ІІ особа однини та множини: візьми-візьміть; рушай-рушайте.

Автор мовлення може включати й себе до числа співбесідників, і в такому випадку формою наказового способу є І особа множини, яка і означає звернення мовця до самого себе і ще до когось: візьмімо, рушаймо.

Значення наказового способу виражається спеціальними флексіями:

• для ІІ особи однини флексією -и або нульовою: візьми, скажи, постав, злізь, ріж;

• для ІІ особи множини -те, -іте та -іть: постав-те, напиш-іть, говор-іть, дай-те;

• для і особи множини -мо, -ім, -імо: згадай-мо, ход-ім, пиш-імо.

Якщо ж волевиявлення адресоване мовцем до самого себе або ж до якоїсь третьої особи чи осіб, засобом вираження наказового способу в такому випадку є не флексія, а частка хай, нехай, яка додається до власне-часових форм: хай зроблю, хай прийдуть, хай запам’ятають, хай приїдуть.

Особливих значень набувають форми наказового способу із часткою НЕ: з дієсловами недоконаного виду вони набувають значення заборони: не роби, не чіпай; з дієсловами доконаного виду вони передають значення попередження: не вріжся, не заблудись, не промини, не втопись.

Частка НО з формами ІІ особи однини та І особи множини передає пом’якшення наказу і вживається лише в розмовних ситуаціях мовлення: ходи-но, злови-но, скажи-но.

Наказовий спосіб має і ряд варіантних значень:

1. Узагальнено-особового значення для вираження заохочення побажання, повчання: Охороняйте зелені насадження від пошкоджень.

2. Значення збірності, яке виражається уживанням форми ІІ особи однини наказового способу з Кл.в. іменника у множині: Хлопці, сідай!

Варіантними значеннями форм наказового способу є також усі випадки функціонування їх у ролі інших способів, зокрема:

• у ролі дійсного способу для вираження дії, невмотивованої обставинами, несподіваної, раптової: А хтось із хлопців візьми та й заграй.

• Дії нерезультативної, нездійсненної: Чекай від такого допомоги.

• Дії необхідної, зумовленої: А коли починався бій – тоді тримайся.

• Дії бажаної: А завтра читай, гуляй, купайся скільки душі завгодно.

2. У ролі умовного способу для вираження якоїсь гіпотетичної (можливої) дії: Поклепай косу хто-небудь під моїм вікном – я зараз помолодшав би.

У функції наказового способу можуть вживатися й інші дієслівні, а часом і не дієслівні, форми:

1. Інфінітив з інтонацією наказовості: вишикуватись по чотири; не відступати. У поєднанні з часткою дай або давай інфінітив може вживатися з відтінком заохочування: годі вже, давайте краще вечеряти.

2. Форми ІІІ особи однини чи множини теперішнього часу дійсного способу вживаються тоді, коли треба підкреслити безсумнівність наказу чи розпорядження: знаходить пораненого, доставляє в медпункт.

3. Форми минулого часу дійсного способу для вираження невідкладної дії (часто в поєднанні з часткою НУ): ну пішли, а то запізнимося.

4. Рідше у функції наказового способу вживаються дієслова майбутнього часу дійсного способу: лагодь, сину, сани, відвезеш ялинку.

5. Форми умовного способу із значенням пом’якшеного наказу, поради, прохання, побажання: А може б ти вже перестала плакати, доню.

6. Недієслівні форми – форми З.в. іменника (Р.в. із значенням частини від цілого), а також прислівники: через 20 хвилин – машину; хліба й видовищ; Мишко, сюди (йди сюди).

Форми часто (умовно) пов’язані з формою Кл.в. іменника, що виконує функцію звертання: Та світи ж ти їм дорогу, ясен місяць угорі!

Тема: Часткові дієслівні категорії. Категорія часу

План

1.  Дієслівна категорія часу, її зміст і граматичні засоби вираження.

2. Форми теперішнього часу, їх граматичні особливості, творення та функціонування.

3. Форми минулого часу, їх граматичні особливості, творення та функціонування.

4. Форми давноминулого часу, їх граматичні особливості, творення та функціонування.

5. Форми майбутнього часу, їх граматичні особливості, творення та функціонування.

6. Переносне вживання часових форм дієслова.

Протікання дії відбувається в певних часових межах, тому дієслово як клас слів, що називає дію, має граматичну категорію часу, яка виражає цю властивість дії в слов’янських мовах, як і в багатьох мовах світу, в основі дієслівної граматичної категорії часу лежить поняття співвіднесеності дії або стану з моментом мовлення.

Форми теперішнього часу означають, що дія відбувається в момент мовлення, тобто збігається в часі з повідомленням про неї: Налітає легенький літній вітерець і приносить прохолоду.

Форми майбутнього часу означають дію, яка відбудеться чи відбуватиметься після моменту мовлення, тобто про неї повідомляється раніше, ніж вона виконується: Ти пам’ятатимеш цей день, не згубиш це ніколи…

Форми минулого часу означають дію, яка відбувалася або відбулася до моменту мовлення, тобто про неї повідомляється після того, як відбувалася (або відбулася) вона: Всю ніч курила хуртовина і до села усі стежини замело.

Зрідка в українській мові вживається ще й давноминулий час, який означає, що дія відбулася (або відбувалася) давно, раніше іншої минулої дії: впав був від тяжкої рани.

Категорія часу тісно пов’язана з граматичною категорією виду. Форми теперішнього часу творяться лише від дієслів недоконаного виду: сиджу, допомагаю, раджу. А форми майбутнього, минулого і давноминулого часу утворюються від дієслів як доконаного, так і недоконаного виду: радив, порадив, радитиму, пораджу, допоміг, допоможу.