Розділ IV. Глибока віра і.Вишенського в силу народу («послание к утекшим от православное вьры епископам»)

У 1598 р. I. Вишенський написав один з найвидатніших іх творів «Послание к утекшим от православное вьры епископом», в якому затаврував визискувачів народу з усією силою свого сатиричного слова.

Уже початок вступу показує, як майстерно полеміст користується іронією: осудження подається під виглядом похвали. Він ніби хвалить «писание, зовемое Оборона згоды» як плід «подвига» і тут же прямо висміює словом «кльченое», тобто грубо зроблене, з дурниць зліплене. Сати­рик глузує над цим «писанием» — плетивом «ксендзов бискупив»: «язык тое брьдив (брехав), што ему дух лука­вый шептав».

В «Послании» І. Вишенський найбільше уваги приділяє викриттю класових коренів ренегатства вищого духовенства. Єпіскопів І. Потія, К. Терлецького, Д. Збируйського, А. Пелчицького, Г. Загоровського він характеризує як гно­бителів, визискувачів трудящих, на чиїй шиї сидять ці — «смрадливу згоду» (унію) «вяжучии». Крізь увесь твір різко проходить протиставлення народних мас церковним магнатам і утверджується думка, що проста людина своєю мораллю вища за них.

Про цих владик Вишенський пише як про шахраїв і розбійників, називаючи їх страшними вовками, які обди­рають селян, наче овець, п’ють їх кров і піт. І він кидає в обличчя їм слова різкого осуду і обурення:

«Не днес ли каштеляны, дворяны, жолньрми, воины, кръвопролийцами, прокураторми, курцияны, корчмарами, купцами, медвьдниками, а утро — попами, а поутру — бискупами, а поутру утрешнем — арцибискупами починилися есте... Како вы можете нстинну глаголати, о школь, истинну учащей, ни слыхавши?»

Гнів іде з глибини душі письменника. Вишенський вбивчо картає єпіскопів-ренегатів, наголошуючи на тому, що зрада, запроданство є найбільшою ганьбою для людини. Його звертання до них мають характер то саркастичної метафори («о згоду вяжучии»), то конкретно викриваль­ного таврування («лживыи бискупи»), які вплітаються в ряди риторичних запитальних і окличних речень. Таким засобом полеміст посилював емоційність думки, надавав їй афористичної форми. Він писав:

«Покажьте ми убо, о згоду вяжучии, где который з вас первый степен сам собою выполнил и в вьрь, основаной в. непорушенном фундаменть, со исполнеными заповьдми ся знашол? Не ваши мило­сти ли вьру дьлы злыми наперед еще разорили? Не ваши милости ли прагненя лихоимства пьнежного и достатку мирского жерело похотий в собь роспустили и насытитися никакож не можете и еще болшею алчбою и жаждею, свьцких достатков прагнучи, обольлн есте?»

Володіючи величезними земельними масивами та маєт­ками, в яких працювали тисячі уярмлених селян, духовні магнати були такими ж експлуататорами, як і світські поміщики. Вони висмоктують із своїх підданих усі соки, щодня бенкетують, «оных труд и пот кръвавый, лежачи и сьдячи, смьючися и граючи» пожирають, горілку і «трояковыборное» пиво в «пропаст ненасытнаго чрева» вли­вають. А селяни, голодні та спраглі, у всьому собі і своїм дітям відмовляють, боячись, що їм не вистачить хліба до нового врожаю, живуть в постійних злиднях і нестатках.

В «Послании» І. Вишенський проникливо вказує на основну причину народного зубожіння — ненажерливість панства. Звідси—цілком відверта ненависть полеміста до церковних владик. З гнівом і сарказмом бичує він феодалів-кріпосників, які визискують і грабують «бьдных подданих», доводячи їх до голодної смерті.

«Не ваши милости ли сами обнажаете, из оборы конь, волы, овць у бьдных подданых волочите, дани пьняжные, дани пота и труда, от них вытягаете, от них живо лупите, обнажаете, мечите, томите, до комяг и шкут безвременно, зимою и льтом, в непогодное время, гоните,— а сами, як идоли, на одном мьсцу присьдите или, если и трафится того трупа отидолотворенного на другое мьсце пе­ренести, на колысках.»

Осуджуючи панів духовних, Вишенський атакує їх пря­мими звинуваченнями: ви оголодньваете, мучите, томите, лупите, волочите, обнажаете бідних підданих.

Змальовуючи феодальну експлуатацію кріпосного селян­ства, разючі картини соціальної несправедливості, парази­тичного життя церковної верхівки, Вишенський піддав нищівній критиці усю існуючу систему Речі Посполитої. Щоб надати своїм викриттям більш конкретного змісту, Вишенський змальовує в усій непривабливості образ кож­ного владики зокрема, характеризуючи його минуле і су­часне — колишнє світське життя і нинішнє, в духовному сані: «Не ваши милости ли,— допитував він епіскопів,— того ради и бискупства ся докопали, яко да сокровище болшее имьней, маетност, скарбов пьняжных и прибытков в церкви божой знайдете, слуг личбою двояко и трояко, нежли перво есте мьли, умножите». Сатирик згадує минуле єпіскопів-ренегатів, піддає їх публічному осміянню і тим самим розкриває людям очі на цих «вовків»: «...Отвальм тот надгробный камен и узрим явно все житие ваше першее в мирском стану и нынь рекомо в духовном, хто што перво был и что имьл и хто тепер ест и што мает»,— писав Вишенський єпіскопам-ренегатам.

Починає він з характеристики одного з найголовніших діячів унії — володимирського і брестського єпіскопа Іпатія Потія, що відзначався своєю зажерливістю і нестримним прагненням до наживи і розгульного життя:

«Перво его милость каштелян Патей, если и каштелянства титул догонил, але толко по чотыри слуговины и во одежди. якая барва вомьститися могла, за собою волочил, нынь, коли бискупом зостал, перебьжит личба и десятковая и барва скуподорожшая и славньйшая»

Подібними ж рисами характеризується і митрополит Рогоза, який коли був «простим Рогозиною», то, мабуть, і двох слуг не мав, а ставши митрополитом, завів їх собі більше десятка. Полоцького епіскопа Григорія — Германа Загоровського Вишенський називає у принизливо-зменшувальній формі «Григорко», щоб нагадати йому колишнє становище, яке різко контрастує з теперішнім, коли він став «в черевь ширший, в горль сластолюбньйший, в по- мысль высочайший, в достатку богатший и в слуговинах доволньйший»

В гостро сатиричному плані змальований і образ лу­цького епіскопа Кирила Терлецького. Письменник зобра­жує його як морально розтлінну, винятково жорстоку людину, як розбійника і грабіжника. Характеризуючи звір­ства Терлецького, Вишенський писав:

«Пощупайся тылко в лысую головку, ксенже бискупе луцкий, колко еси за своего священства живих мертво ко богу послал, одных ськаною, других водо топленою, третих огнепалною смертю от сея жизни изгнал?.. Воспомяни и Филипа, маляра многопьняжного. Камо тые румяные золотые по его н евольном отходь осталися в чием ныне везеню седят?»

Отже, зрадники-владики виступають тут як моральні виродки, «окаянньйшие> и «безчестньйшие» від усіх.

У дальших розділах послання І. Вишенський, поле­мізуючи з єзуїтами та уніатами, значну увагу приділив зо­браженню пихи, зарозумілості духовних панів, висміяв їх «поругане» — презирство до простого народу — хлопів, яких єзуїт Скарга називав «мотлохом». Пани ставили про­сту людину, хлопа, нижче «безсловесних естества», цинічно прагнучи довести свою зверхність і право на визиск і утис­ки. Гаряче уболіваючи за «бьдных подданых», письменник гнівно запитував владик:

«Як же ся вы духовными, а не толко духовными, але и вьрными звати можете, коли брата своего во единой купели крещения—вьрою и от единое матере — благодати ровно з собою породившагося, под­льйшим от себе чините, уничижаете п ни за што бытп вмьняете, хлопаете кожемякаете, сьделникаете, швецами на поругане прозываете? Добре, нехай буде хлоп, кожемяка, сьделник и швец, але вспомяньте, як брат вам ровный во всем есть...»

Осміюючи епіскопів, Вишенський вдається до оригі­нальних неологізмів — «хлопаете», «кожемякаете», «сьделникаете». Сатирик крок за кроком викриває пиху і тваринне розкошування епіскопів.

Так стверджував Вишенський прогресивну демократич­ну ідею рівності всіх людей. Вирішальним він вважав не со­ціальне походження людини, а її душевний склад, її творчу працю і служіння правді. Іван Франко оцінив цей погляд Вишенського як вияв найвищих думок, що стоїть на рівні таких героїв духу, як Данте, Шекспір, Шеллі, Віктор Гюго.

Звертає увагу своїм викривальним пафосом зла сатира на те, як єпіскопи домагалися своїх посад за допомогою хабарів. Вишенський з великою експресією змальовує усю брудну механіку висвячення в єпіскопський сан:

«Первое вам посвідчили румянць, то ест чирвоные золотые з бьдыми великими таляры, полталярки, орты, четвертаки и потройники. Ато як? Ото так, што славньйшим секретаром и рефендаром, похльбцям и тайным лгаром его кролевской милости... особь, завив­ши а папьрец сто или як ся трафит чирвоных золотых, в руку тыць, другому зас тых же шафранцюв очелюбных, завивши так же, в руку тиць, …потом ступьмо до понеславньйших особ, тим зас, ворочки понаповнявши, овым — великих бьлых таляров, овым — зас полталярков, овым и четвертаков, тому в руку тыць, овому тыць и се­му тыць, а писародрач юж не бракуют и потройники з грошами берут и дерут».

Ця яскрава картина суцільного підкупу і хабарництва з великою силою дає відчути потворність соціальних відносин у Речі Посполитій, де гроші допомагають здобути високі церковні і світські посади. Вишенський сатирично характе­ризує тактику хабародавців, що домагаються королівських милостей. Якщо наверху треба давати хабара делікатно, «завивши в папьрец», то внизу «писародрачь юж не бракуют и потройники з грошами берут и дерут».

Свій твір Вишенський закінчує оптимістичними словами, що виражають глибоку віру письменника в силу народу, який ніколи не піде з уніатами і боротиметься проти соціального і національно-релігійного гніту:

«...Не надьйтеся, папы римские, кардиналы, арцибискупи, бискупи и всякое лживое священство латийского почту! Не надьйтеся, власт мирская, король, и всякое преложенство, и всяк послушник папы римского, як з вами ни в чом ся соглашати православные не хощут и папь поклонитися не изволят. Не надйте ж ся нынь, не надьйтеся завтра, ие надьйтеся по завтрию, в приидущее время и в вьки вьков».

Оцінюючи «Послание к утекшим от православной вьры епископом», Франко справедливо писав: «Ніколи ще до того часу сильні миру цього, світські чи духовні, не чули від простого українця таких рішучих і потрясаюче сильних сліз... І тут треба було чимало відваги моральної, щоб кинути могучим ієрархам і пануючій системі поль­ській прямо в очі таким огненним посланієм. Нехай і так, що з погляду теологічної аргументації воно подекуди про­сто наївне — не в тім його сила, не в тім його тривка літе­ратурна й історична вартість, а в тім високім підйомі моральної сили, котрою тремтить кожне слово, в тій гарячій сердечній крові автора й всього українського народу, кот­рою накипів кожний рядок його твору».