1.Загальна характеристика Конституції України
Конституція України складається з преамбули та п'ятнадцяти розділів, які містять 161 статтю. XV розділ Конституції України - "Перехідні положення" - фактично вичерпав свій потенціал, оскільки значна частина його положень стосувалася періоду наступних п'яти років з моменту набуття чинності Конституцією України.
Розділ І Конституції України називається "Загальні засади" (статті 1-20). Зі змісту статей цього розділу вбачається, що його доцільніше було б назвати "Конституційний лад", оскільки конституційні положення розділу регламентують найважливіші сфери суспільного та державного життя: принцип поділу державної влади, територіальну цілісність держави, державний, національний та народний суверенітет, основи місцевого самоврядування, державні символи України та ін.
Розділ II Конституції України - "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" (статті 21- 68) становить концентруючу вісь правового статусу особи в Україні. У його статтях розкривається зміст політичних, економічних, соціальних, екологічних, культурних та інших прав. На жаль, значна частина зафіксованих прав та свобод особи в
Конституції України є декларативною, оскільки практична їх реалізація неможлива.
У розділі III Конституції України - "Вибори. Референдум" (статті 69-74) врегульовано основні форми народовладдя; встановлено, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування; визначено, що референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.
У розділі IV Конституції України - "Верховна Рада України" (статті 75-101) врегульовано загальний конституційно-правовий статус парламенту України, зокрема порядок його організації і діяльності, повноваження і компетенцію, кількісний склад і структуру, основні форми роботи, строк повноважень і підстави дострокового припинення повноважень, порядок взаємодії з іншими органами влади тощо.
У розділі V Конституції України - "Президент України" (статті 102-112) Президенту України надано правовий статус глави держави, а також визначено, що Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина. Зважаючи на те, що Україна є президентсько-парламентською республікою, Президент України наділений великим обсягом повноважень: формує уряд та інші органи державної влади, є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду національної безпеки і оборони України, підписує закони, нагороджує державними нагородами, здійснює помилування, призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 Конституції України, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою та ін.
У розділі VI Конституції України - "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" (статті 113-120) визначено, що Кабінет Міністрів України знаходиться на вершині ієрархічної системи органів виконавчої влади, установлено порядок організації та діяльності уряду, його повноваження і компетенцію, підстави і порядок дострокового припинення повноважень, порядок взаємодії з іншими органами державної влади та ін.
У розділі VII Конституції України - "Прокуратура" (статті 121-123) визначено основні засади конституційно-правового статусу Генерального прокурора, повноваження і компетенцію органів прокуратури.
У ст. 123 регламентовано, що організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.
У розділі VIII Конституції України - "Правосуддя" (статті 124-131) установлено основні засади судочинства, порядок організації і діяльності судових органів, визначено, що судочинство здійснюється виключно Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. У ст. 131 Конституції України зазначено, що в Україні діє Вища рада юстиції, яка наділена повноваженнями вносити подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад, приймати рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності, здійснювати дисциплінарне провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розглядати скарги на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
У розділі IX Конституції України - "Територіальний устрій України" (статті 132, 133) установлено основні засади територіального устрою України; регламентовано систему адміністративно-територіального устрою України, яку становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села; визначено спеціальний статус міст Києва і Севастополя.
У розділі X Конституції України - "Автономна Республіка Крим" (статті 134-139) врегульовано конституційно-правовий статус Автономної Республіки Крим та її вищих органів влади у складі Української держави.
У розділі XI Конституції України - "Місцеве самоврядування" (статті 140 - 146) установлено право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України; визначено матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, регламентовано порядок організації та діяльності органів місцевого самоврядування, надано гарантії захисту інституту місцевого самоврядування, зокрема в ст. 145 зазначено, що права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.
У розділі XII Конституції України - "Конституційний Суд України" (статті 147-153) визначено конституційно-правовий статус Конституційного Суду України, порядок його організації і діяльності, вимоги до кандидатів на посаду судді.
У розділі XIII Конституції України - "Внесення змін до Конституції України" (статті 154-159) урегульовано ускладнену процедуру внесення змін до Основного Закону України, що має сприяти його стабільності.
У розділі XIV Конституції України - "Прикінцеві положення" (статті 160, 161) визначено, що Конституція України набуває чинності з дня її прийняття. День прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України.
Розділ XV Конституції України - "Перехідні положення" (пункти 1- 4) спрямований на врегулювання та узгодження нормативно-правової бази з положеннями Конституції України.
2. Конституційно-правовий статус верховної ради України
Поняття, ознаки і види парламентів
Законодавча влада здійснюється загальнонаціональним колегіальним представницьким органом, який у різних країнах світу може мати свою назву: конгрес, національні збори, народні збори, меджліс та ін. Проте загальна назва органу законодавчої влади - парламент. У конституціях деяких країн світу застосовується лише загальна назва органу -"парламент". Так, Конституція Чехії від 16 грудня 1992 року визначила таку назву законодавчого органу.
Парламент - це вищий загальнонаціональний представницький колегіальний виборний орган держави. Термін "парламент" походить від лат. слова "parlare" - говорити, розмовляти.
Батьківщиною парламенту прийнято вважати Англію, оскільки відомо, що парламент існував у Ісландії ще в 950 році. Попередниками парламенту можна вважати і представницькі органи Стародавньої Греції (Рада чотирьохсот) та Стародавнього Риму (Сенат, Народні збори). Походження парламенту тісно пов'язане з подіями, що відбувалися в Англії в XIII - XIV століттях. Влада монарха частково обмежувалася зібранням великих феодалів, вищого духовенства, знатних осіб - представників міст, сільських общин. Проте парламенти у сучасному їх значенні виникли в буржуазних державах, оскільки зібрання феодальної доби були дорадчими органами при монархові.
У науці конституційного права виокремлюють кілька етапів становлення та розвитку парламентів:
І етап (XIV - XVIII століття) - вироблення способів формування (організації) та діяльності парламенту як органу державної влади;
ІІ етап (XIX - поч. XX століття) - "золотий вік парламентаризму", парламенти формувалися на основі цензового виборчого права;
ІІІ етап (поч. XX - 70-80-ті роки XX століття) - "криза парламентаризму" зумовлена обмеженням повноважень парламенту в суспільстві та посиленням ролі різних політичних партій, які виражали інтереси певних соціальних груп. Головне завдання парламенту вбачалося не в керівництві державою, суспільством загалом, а у формуванні суспільної думки та здійсненні контролю за діяльністю уряду;
IV етап (90-ті роки XX століття і дотепер) - відродження ролі парламенту, поява міжнародних парламентів - Європарламент.
Уперше у вітчизняній науці права термін "парламент" вчені почали застосовувати на початку XX ст., а документальне його застосування відбулося у програмах партій, які утворювалися на теренах України на поч. XX століття - Української народної партії, Української соціал-демократичної робітничої партії та інших. У програмних документах цих партій зазначалося, що парламент - представницька інституція, якій належить законодавча влада в усій її повноті. Цікаво, що нормативне закріплення терміна "парламент" в Україні відбувалося досить складно та значно пізніше, ніж в інших європейських державах. Так, ні Конституції Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 року, ні в Конституціях УРСР (1919, 1929, 1937, 1978 років) ця дефініція не використовувалася. Правники радянської доби застосовували термін "парламент" у контексті характеристики "буржуазної державності".
Стримане ставлення вітчизняних правників до поняття парламенту спостерігалося і в перші роки незалежності України. Так, Верховна Рада Української PCP не називалася парламентом у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Відсутнє таке поняття і в Акті проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року. Автори проекту Конституції України в редакції від 26 жовтня 1993 року також оминули цей термін. Уперше на законодавчому рівні термін "парламент" (як складова конституційної дефініції Верховної Ради України) було закріплено в Законі України "Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України" від 7 жовтня 1993 року. Так, ст. 1 цього Закону встановила: "Органом законодавчої влади України є Верховна Рада України" . Нормативне закріплення поняття "парламент" знайшло своє місце у ст. 75 Конституції України від 28 червня 1996 року: "Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України".
Верховна Рада України - загальнодержавний, представницький, виборний, колегіальний, постійно діючий, єдиний орган законодавчої влади в Україні.
Ознаки Верховної Ради України:
1) загальнодержавність - компетенція Верховної Ради України поширюється на всю територію України;
2) представництво - представляє інтереси українського народу і держави як у межах державного кордону, так і на міжнародному рівні;
3) виборність - Верховна Рада України формується тільки шляхом проведення виборів;
4) єдиний орган законодавчої влади в Україні - лише Верховна Рада України уповноважена приймати закони, жодний інший орган державної влади таких повноважень не має;
5) колегіальність - можна трактувати двояко:
а) кількісний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів України;
6) приймає рішення на пленарних засіданнях певною кількістю голосів народних депутатів України. Повноваження Верховної Ради України здійснюються спільно народними депутатами України на засіданнях під час сесій парламенту;
б) однопалатність - Верховна Рада України не знає внутрішнього структурного поділу, оскільки організаційно працює як єдиний орган.
Види парламентів визначаються за їх поділом на палати. Сьогодні у світі існують переважно однопалатні (монокамерні) та двопалатні (бікамерні) парламенти. Початково парламент був однопалатним. Британський парламент, який став прообразом сучасних парламентів у світі, був до середини XIV ст. однопалатним.
Однопалатні парламенти існують у таких державах, як Україна, Ізраїль, Болгарія, Греція, Данія, Португалія, Туреччина, Швеція, Єгипет, Нова Зеландія та ін. Значною перевагою однопалатного парламенту є спрощена законодавча процедура, що дає можливість дієво реагувати на явища та процеси в суспільстві, які потребують негайного нормативного врегулювання. Зазвичай, однопалатні парламенти властиві державам, які є невеликими за розмірами та мають однонаціональний склад населення.
Двопалатні парламенти властиві державам як з унітарним, так і з федеративним устроєм. Такі парламенти мають близько 60 держав світу, серед яких Аргентина, Бразилія, Італія, Іспанія, Румунія, Польща, Франція. До речі, верхня палата всіх перелічених держав називається сенатом. Сьогодні у світі нараховується близько 50 держав саме 3 такою назвою верхньої палати. Проте верхня палата в Японії називається Палатою радників, Росії - Радою Федерацій, Індії та Швейцарії - Радою штатів, Великобританії - Палатою лордів тощо.
Історія знає випадки існування парламентів із значно більшою кількістю палат, ніж одна чи дві. Так, за Конституцією Югославії 1963 року (у ред. від 1968 р.) шість палат становили парламент. Принцип роздільного існування рас зумовив існування трьох палат у Південно-Африканській республіці, проте визначальним органом законодавчої влади була палата білого населення.
3. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
Загальна характеристика інституту президента. Становлення інституту президента в Україні
Президент - це, як правило, одноособовий виборний глава держави в країнах з республіканською формою правління, який обирається її громадянами або парламентом на 4-7 років. Ця посадова особа очолює державу в 150 країнах світу (з майже 200), решта - має монархічну форму правління, яка характеризується:
- спадковістю влади (хоча в ОАЕ, Малайзії монархи обіймають свою посаду на основі виборів);
- довічністю влади;
- відсутністю відповідальності монарха перед народом. Уперше інститут президента виник у СІЛА. Іноді він може бути
колегіальним. При цьому встановлюється розподіл повноважень глави держави між колегіальним органом і його головою.
У колишніх соціалістичних країнах роль глави держави, по суті, виконували постійно діючі колегіальні органи (президії) верховних представницьких органів державної влади.
У юридичній літературі вживаються поняття "інститут Президента" та "інститут президентства". Щодо їх співвідношення слушною вважаємо позицію С. А. Агафонова, на думку якого інститут президентства - це система правових норм, спрямованих на регулювання суспільних відносин, змістом яких є діяльність Президента України як їх суб'єкта (інший дослідник проблеми) В. А. Шатіло - уточнює, що це норми, які регулюють порядок виборів Президента України, визначають функції та повноваження Президента України, термін його повноважень і порядок їх припинення, його конституційно-правову відповідальність, а також норми, що регламентують діяльність допоміжних органів і служб при Президентові України), а інститут Президента України - це державно-правове утворення в цілісній системі управління суспільством, що складається з найвищого державного одноособового виборного органу та його консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів та служб, наділене конституційно-владними повноваженнями в управлінні державою, характеризується єдністю взаємозв'язків з іншими державними, а також недержавними органами та громадянами, діяльність якого регулюється системою відповідних правових норм. Причому в останньому розумінні термін "інститут" вживається на позначення певного органу чи організації держави.
Вважаємо, що С. А. Агафонов правильно зауважує про те, що Президент України є не посадовою особою, а органом держави та частиною державного механізму, тому що тільки держава має виключне право на прийняття законів та інших нормативно-правових актів, обов'язкових для усього суспільства чи його частини. Різновидом таких актів є укази та розпорядження Президента України.
Президент, як правило, обирається громадянами відповідних держав шляхом прямих або непрямих виборів.
Прямі вибори більше характерні для держав з президентською (за винятком США та Індонезії) або напівпрезидентською формами правління (Росія, Франція, Бразилія, Мексика).
У більшості парламентських республік (Греція, Ізраїль, Чехія, Словаччина) президент обирається непрямими виборами: парламентом (у зв'язку з чим його влада вважається похідною від парламенту) або виборщиками, які обираються населенням або спеціальними колегіями, до яких входять представники суб'єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць (ФРН, Індія, Пакистан, Італія). Хоча у певних парламентських державах (Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Румунія) президент обирається прямими виборами4.
У деяких країнах Латинської Америки, Азії та Африки особи, які обіймають посаду глави держави та іменуються президентами, не обиралися, а були призначені військовими колами та іншими політичними угрупованнями в результаті державних переворотів (пронунціа-менто).
Основними цензами, передбаченими конституціями зарубіжних держав щодо президентів, є:
- громадянство відповідної держави (причому у США, Колумбії, Монголії президент повинен мати громадянство за народженням, а не в результаті натуралізації);
- проживання на її території протягом певного часу (не менше 10-15 років);
- певне володіння громадянськими і політичними правами;
- досягнення певного віку (мінімально допустимий - 25 років). Іноді встановлюється верхня вікова межа перебування особи на посаді президента (хоча у демократичних країнах система виборів, як правило, виключає можливість приходу до влади осіб, які через вік не зможуть здійснювати ефективне управління державою).
У країнах з однопартійною системою необхідною умовою для заняття поста президента є приналежність до правлячої партії, а в державах з великим впливом певної релігії кандидат на пост президента має сповідувати відповідну релігію.
У деяких країнах існують спеціальні вимоги до кандидата на пост президента: мати незаплямовану репутацію, досвід фінансової діяльності, середню або вищу освіту, знати державну мову тощо.
У конституціях зарубіжних держав по-різному вирішується питання щодо обмежень балотування однієї і тієї самої особи на посаду президента:
- не більше двох разів за своє життя;
- не більше двох разів підряд;
- особа може обиратися лише один раз (деякі країни Латинської Америки);
- немає обмежень (Франція).
Урочистий вступ президента держави на посаду називається інаугурацією (від лат. inaugurare - посвячувати), що включає зазвичай складення присяги.
Статус президента має відмінності залежно від різновиду форми правління.
У парламентській республіці президент є лише главою держави і виконує функції переважно представницького характеру. Міністри та уряд у цілому не підпорядковані та не відповідальні перед ним (Італія, ФРН). Президент здійснює свої повноваження через інститут, тобто акти президента діють лише за умови скріплення їх підписом прем'єр-міністра або міністра, відповідального за виконання нього акта.
У президентських республіках президент є главою держави і главою виконавчої влади одночасно (США, Бразилія). Йому підпорядковані міністри як у випадку, коли вони складають уряд, так і у випадку, коли колегіального органу вони не утворюють. Посада прем'єр-міністра у таких державах є символічною або взагалі відсутня, оскільки фактичним керівником уряду є сам президент.
Президенти держав зі змішаною формою правління наділяються конституціями широкими правами в галузі виконавчої влади та іншими повноваженнями (нормотворчими, координаційними тощо). У цих державах президент посідає становище над традиційними гілками влади як координатор щодо органів державної влади, держави, суспільства. На практиці у таких державах повнота влади президента залежить від розстановки політичних сил.
Отже, залежно від форми правління у конкретній державі президент може:
- не належати до жодної з гілок влади (змішані республіки, зокрема Україна);
- належати і до законодавчої, і до виконавчої гілок влади (Індія);
- входити тільки до складу виконавчої гілки влади (президентські республіки, наприклад, США).
В Україні інститут президентства з'явився порівняно недавно.
Декларація про державний суверенітет України проголосила, що державна влада в республіці здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу, судову, тобто передбачалася горизонтальна організація державної влади, що зумовлювало необхідність заснування поста президента, який би здійснював координацію діяльності цих трьох гілок влади.
5 липня 1991 р. було прийнято: Закон У PCP "Про заснування поста Президента Української PCP і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української PCP", яким було передбачено заснування поста Президента У PCP; Закон У PCP "Про Президента Української PCP", відповідно до ст. 1 якого Президент У PCP визначався як найвища посадова особа Української держави і глава виконавчої влади; Закон У PCP "Про вибори Президента Української PCP".
1 грудня 1991 р. відбулися вибори Президента України, під час яких уперше в історії нашої держави на конституційній основі шляхом прямих виборів було обрано Президента України.
У період з 1991 до 1996 рр. було розроблено кілька проектів Конституції України, а також підписано Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України від 08.06.1995 р. Відповідно до зазначених проектів та Договору Президент визнавався главою держави та главою державної виконавчої влади.
Остаточно статус Президента України був визначений Конституцією України, відповідно до ст. 102 якої Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
У сучасній літературі з конституційного права обґрунтовується необхідність прийняття Закону України "Про Президента України", що обумовлено потребою у конкретизації конституційних норм та тим, що Конституція за своєю правовою природою не може забезпечити всеохоплююче правове регулювання функціонування інституту Президента України1.
На думку О. Ф. Фрицького, місце Президента України в системі гілок державної влади визначається тим, що він здійснює координацію діяльності органів виконавчої влади. В. М. Шаповал наголошує, що за змістом Конституції України немає підстав стверджувати про наявність "арбітражної", "узгоджувальної", "врівноважувальної" чи "інтегруючої" функції Президента, оскільки жодне з його повноважень не є таким, що демонструє цю функцію. Науковець включає Президента до конституційно визначеної системи поділу влади і визнає його главою виконавчої влади де-факто.
Існує точка зору, відповідно до якої діяльність і функції Президента опосередковують здійснення самостійного виду державної влади - президентської. Підставами для такого твердження є, зокрема, те, що Президент видає самостійні нормативні акти (укази), наділений допоміжними органами і службами, а також виконує функції і повноваження, які властиві лише йому та не підлягають делегуванню4.
4. Система органів виконавчої влади України
Реалізація волі держави здійснюється через систему органів виконавчої влади. В науці найбільш поширеною є наступна класифікація органів виконавчої влади.
Система органів виконавчої влади складається з таких рівнів:
— Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади;
— центральні органи виконавчої влади — міністерства, державні комітети, органи, статус яких прирівняний до державних, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;
— місцеві органи виконавчої влади — місцеві державні адміністрації та територіальні органи центральних органів виконавчої влади.
Згідно з ч. 2 ст. 120 Конституції України організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України. Наприклад, правовий статус Кабінету Міністрів України визначений Законом України від 16 травня 2008 року "Про Кабінет Міністрів України", правовий статус місцевих державних адміністрацій — Законом України від 9 квітня 1999 року "Про місцеві державні адміністрації". Триває робота над законопроектом про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.
Діяльність органів виконавчої влади як системи забезпечують управлінські відносини, в яких перебувають ці органи між собою. Це питання досліджено, зокрема, В. А. Дерець у монографії "Органи виконавчої влади України та управлінські відносини". Зазначається, що управлінські відносини — це суспільні відносини, що виникають між органами виконавчої влади, незалежно від їхнього організаційно-правового рівня в системі з приводу кінцевого результату діяльності, пов'язаної з розробленням і втіленням державної політики, управлінням різноманітними сферами суспільного життя. Зміст управлінських відносин у системі органів виконавчої влади складають повноваження органів, тобто їх права та обов'язки, передбачені законодавством, а повноваження знаходять вияв у поведінці, діях щодо реалізації прав та виконання обов'язків.
У вказаній праці запропонована така класифікація управлінських відносин у системі органів виконавчої влади:
1. Залежно від організаційно-правового рівня органів у системі органів виконавчої влади — вертикальні та горизонтальні відносини. Вертикальні складаються між органами виконавчої влади, що знаходяться на різних рівнях у системі (наприклад, міністерство — територіальний орган міністерства), а горизонтальні — між органами, що знаходяться на одному організаційно-правовому рівні (наприклад, міністерство — міністерство).
2. Залежно від способу досягнення кінцевого результату перебування органів у відносинах — субординаційні, координаційні та реординаційні відносини.
Зупинимося на цих видах управлінських відносин. Субординаційні відносини — це класичний вид управлінських відносин, а субординація — службове підпорядкування молодшого старшому, що базується на правилах службової дисципліни. Сторони у відносинах субординації виступають нерівноправними, взаємодіють один із одним за принципом "влада-підпорядкування". Це відносини, в яких управлінський вплив здійснюється одним органом виконавчої влади (керуючим суб'єктом) щодо іншого органу виконавчої влади (керованого об'єкта), що йому підпорядковується, і в яких кінцевий результат перебування органів у таких відносинах досягається діяльністю однієї зі сторін відносин.
Ознаки субординаційних відносин у системі органів виконавчої влади:
1. Вони існують за наявності підпорядкування, що може бути, в свою чергу, різних видів.
2. Субординаційні відносини в системі органів виконавчої влади існують переважно по вертикалі (коли органи знаходяться на різних організаційно-правових рівнях у системі органів виконавчої влади), але не виключається можливість їх існування і по горизонталі (коли органи знаходяться на одному організаційно-правовому рівні), як супутніх відносинам по вертикалі відносин.
3. Сторони є нерівноправними. Ініціатором управлінського впливу є керуючий суб'єкт, а керований об'єкт зобов'язаний належним чином відреагувати, тобто виконати вимогу чи вказівку керуючого.
4. Кінцевий результат перебування органів у відносинах досягається діяльністю однієї зі сторін відносин.
Координація означає погодження та об'єднання дій з метою найбільш швидкого та найбільш правильного вирішення задач із найменшими витратами сил, грошових коштів та матеріальних цінностей. Ознаки координаційних відносин у системі органів виконавчої влади:
1. Сторони цих відносин є, так би мовити, "партнерами", але при цьому один орган має владні повноваження щодо інших.
2. Зазначені відносини можуть існувати як за наявності, так і за відсутності організаційного підпорядкування.
3. Можуть існувати і по вертикалі, і по горизонталі.
4. Кінцева мета цих відносин — виконання тих чи інших спільних завдань та повноважень обома сторонами завдяки перебуванню в таких відносинах.
У інших координаційних відносинах можуть бути відсутніми владні повноваження у одного органа виконавчої влади щодо іншого. В таких випадках управлінськими, якщо виходити із горизонтального організаційного положення органів виконавчої влади, будуть відносини, в яких обидва органи є керуючими суб'єктами щодо тих керованих об'єктів, котрі не є органами виконавчої влади.
З координацією тісно пов'язане спрямування діяльності органу виконавчої влади. Так, Кабінет Міністрів спрямовує і координує діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. З цією метою Уряд:
1) визначає стратегічні цілі, пріоритети і першочергові завдання щодо реалізації державної політики у відповідній сфері;
2) визначає центральні органи виконавчої влади, відповідальні за забезпечення реалізації державної політики у відповідній сфері;
3) розподіляє функції та повноваження між центральними органами виконавчої влади;
4) визначає критерії оцінки ефективності діяльності центральних органів виконавчої влади;
5) затверджує заходи, спрямовані на узгодження дій центральних органів виконавчої влади та об'єднання їх зусиль для виконання спільних завдань;
6) визначає членів Кабінету Міністрів, через яких спрямовує та координує діяльність відповідних центральних органів виконавчої влади;
7) установлює типові правила та процедуру діяльності центральних органів виконавчої влади;
8) здійснює інші заходи.
Спрямування і координація діяльності центральних органів виконавчої влади здійснюються Кабінетом Міністрів шляхом видання відповідних актів та прийняття рішень про надання окремих доручень за результатами обговорення питань на його засіданнях.
Реалізуючи свої повноваження у сфері спрямування, координації і контролю, Прем'єр-міністр, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри:
1) проводять наради, робочі зустрічі, консультації з керівниками центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих держадміністрацій та надсилають їм офіційні листи;
2) заслуховують інформацію керівників відповідних органів виконавчої влади з особливо важливих питань та їх звіти про виконання покладених на них завдань;
3) беруть участь у роботі колегій центральних органів виконавчої влади, засіданнях Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
Прем'єр-міністр із метою спрямування, координації і контролю діяльності членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих держадміністрацій дає доручення, обов'язкові для виконання зазначеними органами та посадовими особами. Реалізація повноважень у сфері спрямування, координації і контролю здійснюється на засадах, які виключають дублювання та підміну функцій керівників відповідних органів виконавчої влади, втручання у сферу їх відповідальності.
Порядком спрямування і координації діяльності центральних органів виконавчої влади через відповідних міністрів, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2005 року № 1229, визначено шляхи спрямування і координації діяльності відповідних центральних органів виконавчої влади. До них належать: формування державної політики у відповідних сферах та здійснення контролю за її реалізацією цим центральним органом виконавчої влади; внесення на розгляд Кабінету Міністрів України розроблених ним проектів нормативно-правових актів та погодження проектів нормативно-правових актів цього органу; внесення пропозицій Прем'єр-міністрові України щодо призначення на посаду та звільнення з посади керівників центральних органів виконавчої влади; установлення порядку призначення на посаду та звільнення з посади керівників територіальних органів центрального органу виконавчої влади; визначення порядку обміну інформацією між міністерством та центральним органом виконавчої влади; затвердження структури центрального органу виконавчої влади; одержання звітності.
Як зазначає В. А. Дерець, реординаційні відносини — це відносини, за яких здійснення зворотного впливу є правом або обов'язком керованого об'єкта щодо керуючого суб'єкта, який, у свою чергу, зобов'язаний відреагувати на такий вплив. Вона виділяє ознаки, за якими реординаційні відносини відрізняються від субординаційних:
1. При субординаційних відносинах управлінський вплив здійснюється керуючим суб'єктом щодо керованого об'єкта, а в реординаційних — вплив здійснюється керованим об'єктом щодо керуючого суб'єкта.
2. Там, де існують субординаційні відносини, завжди повинні існувати і реординаційні. Але реординаційні відносини можуть існувати і самостійно від субординаційних, адже вони не завжди є реакцією на управлінський вплив.
3. Здійснення управлінського впливу в субординаційних відносинах є обов'язком органу виконавчої влади, а в реординаційних — здійснення зворотного впливу може бути як правом органу, так і його обов'язком.
Семінар 3
1. Поняття та ознаки правосуддя
Правосуддя – це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій законом процесуальній формі, цивільних, кримінальних, господарських і адміністративних справ. Правосуддю відводиться головне місце у здійсненні правоохоронної діяльності, що пов’язано з тими завданнями, які покладає на правосуддя як основну форму реалізації судової влади держава. Правосуддю притаманна низка ознак, що відрізняють діяльність суду від правоохоронної діяльності. По – перше, його здійснюють шляхом розгляду і вирішення у судових засіданнях цивільних справ щодо захисту прав і законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави; розгляду у судових засіданнях кримінальних справ і встановлення покарання до осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдовування невинних; розв’язання господарських спорів, що виникають між учасниками господарських правовідносин. По – друге, розгляд і вирішення у судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ ґрунтуються на конституційних засадах. По – третє, правосуддя здійснюють відповідно до законодавства України, на основі кодифікованих актів (ЦПК, КПК, ГПК), які докладно регламентують порядок, процесуальну форму судового розгляду й рішень, які виносить суд. По – четверте, судові рішення ухвалюють суди іменем України, вони обов’язкові до виконання по всій території України. Рішення, що набрали законної сили у кожній конкретній справі є обов’язковими для всіх фізичних та юридичних осіб. Завданнями кримінального судочинства є охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК України). Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до ст. 1 ЦПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (в том числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність, мають право звертатися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і інтересів згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ. Угода про відмову від права звернення за судовим захистом, як відомо, є не чинною.
Висновки
Судову владу можна визначити як самостійну на незалежну гілку державної влади, яка створена для вирішення на основі закону соціальних конфліктів між державою та громадянами, самими громадянами, юридичними особами; контролю за конституційністю законів; захисту прав громадян в їх відношеннях з органами виконавчої влади та посадовими особами, контролем за додержанням прав громадян при розслідуванні злочинів та проведенні оперативно – розшукової діяльності, встановленням найбільш значущих юридичних фактів. Судова влада в Україні реалізується шляхом правосуддя в формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним судом та судами загальної юрисдикції. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. В контексті питань, розглянутих в лекції, важливим є проведення диференціації між такими близькими по значенню, але не синонімічними поняттями, як „судова влада”, „правосуддя” і „судочинство”. Правосуддя – це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій законом процесуальній формі, цивільних, кримінальних, господарських і адміністративних справ. На відміну від правосуддя, судова влада – це права судових органів, якими вони наділені по закону, можливість здійснювати широкі юрисдикційні повноваження; це правовий статус судів, їх місце як особливих органів державної влади. І, крім того, термін „судова влада” включає в себе також само здійснення владних судійських повноважень. Таким чином, здійснення судової влади значно ширше правосуддя, так як судова влада проявляється в багатьох інших діях суду. Так, усі суди та судові структури зобов’язані узагальнювати судову практику, аналізувати судову статистику. Голови усіх судів вносять в державні органи, установи, організації, посадовим особам подання про усунення порушень закону, причин та умов, що сприяли скоєною злочину. Ці акти зобов’язують тих, кому вони спрямовані, здійснювати відповідні заходи по усуненню зазначених порушень. Усі зазначені повноваження судів є проявами судової влади, але виходять за рамки правосуддя. З цього можна зробити висновок про те, що правосуддя – це лише один із засобів здійснення судової влади. Правосуддя треба розглядати в традиційному розумінні цього терміну – як діяльність судів загальної юрисдикції по розгляду і вирішенню цивільних, господарських, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення. Що стосується терміну „судочинство”, то під ним розуміється діяльність судів по розгляду та вирішенню справ, віднесених до їх відома, а також дії інших суб’єктів, які реалізують свої права та обов’язки, вступають у процесуальні відносини з судом (по кримінальним справам – також з органами дізнання, досудового слідства і прокурором). Так, наприклад, кожний громадянин може звернутися до суду з позовом про відшкодування йому матеріальної шкоди та ін.. Всі ці дії є складовою частиною судочинства, але не правосуддя, яке вповноважений здійснювати тільки суд. Тому судочинство – поняття більш широке, ніж правосуддя. Термін „судочинство” в законодавчих актах, науковій, учбовій літературі застосовується разом з терміном „процес”.
2. Суди загальної юрисдикції
Система судів загальної юрисдикції в Україні згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" будується за принципами тер и то реальності, спеціалізації та інституціональності.
Принцип територіальності побудови судової системи України забезпечує територіальне розмежування компетенції судів загальної юрисдикції і зумовлений потребою здійснення та доступності правосуддя на всій території України.
Принцип спеціалізації побудови системи судів в Україні означає, що суди загальної юрисдикції мають бути організовані з урахуванням особливостей предмета судових справ за відповідною юрисдикцією та зумовленого цими особливостями виду судочинства. Принцип спеціалізації полягає у створенні відповідних спеціалізованих судів для здійснення цивільного, кримінального, адміністративного, господарського судочинства тощо.
Під принципом інстанційності, за правовою позицією Конституційного Суду України, викладеною у його Рішенні від 12 липня 2011 р. №9-рп/2011 (щодо принципу інстанційності в системі судів загальної юрисдикції), слід розуміти таку організацію судової системи, яка забезпечує право на перегляд рішення суду нижчої інстанції судом вищої інстанції. Побудова системи судів загальної юрисдикції за принципом інстанційності узгоджується зі стадіями судочинства, певними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях).
Систему судів загальної юрисдикції, як зазначалося, становлять:
1) місцеві суди;
2) апеляційні суди;
3) вищі спеціалізовані суди;
4) Верховний Суд України.
Місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди.
Місцевими господарськими судами є господарські суди АРК, областей, міст Києва та Севастополя.
Місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди, передбачені процесуальним законом.
Порядок утворення судів загальної юрисдикції визначається законодавством України. Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду (ч. 1 ст. 19 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна визначеної цим Законом системи судів, потреба поліпшити доступність правосуддя або зміна адміністративно-територіального устрою.
Кількість суддів у суді визначається Державною судовою адміністрацією України за поданням міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням обсягу роботи суду та в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утримання судів.
Посади голови суду та заступника (заступників) голови суду є адміністративними посадами в суді. До складу місцевого суду входять судді місцевого суду, з числа яких призначаються голова та заступник голови суду. Голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційного суду, його заступники, голова вищого спеціалізованого суду, його заступники призначаються на посади строком на п'ять років Із числа суддів цього суду та звільняються з посад Вищою радою юстиції за поданням відповідної ради суддів. Звільнення судді з адміністративної посади не припиняє його повноважень судді. Суддя не може обіймати одну адміністративну посаду відповідного суду більш як два строки підряд.
Голова місцевого суду виконує такий обсяг повноважень:
1) представляє суд як орган державної влади у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами;
2) визначає адміністративні повноваження заступника голови місцевого суду;
3) повідомляє Вищу кваліфікаційну комісію суддів України про наявність вакантних посад у суді в десятиденний строк з дня їх утворення;
4) забезпечує виконання рішень зборів суддів місцевого суду;
5) визначає адміністративні повноваження свого заступника голови;
6) контролює ведення в суді судової статистики та ін.
Голова місцевого суду з питань, що належать до адміністративних повноважень, видає накази і розпорядження.
Повноваження місцевого суду - це передбачені і гарантовані Конституцією і законами України його права та обов'язки, а саме:
* місцевий суд є судом першої Інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності;
* місцеві суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, передбачених процесуальним законом;
* місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності;
* місцеві адміністративні суди розглядають справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи) та ін.
Апеляційні суди України у системі судів загальної юрисдикції діють як суди апеляційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ, справ про адміністративні правопорушення.
Апеляційними судами з розгляду цивільних, кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення є: - апеляційні суди областей;
o апеляційні суди міст Києва та Севастополя;
* Апеляційний суд АРК.
Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду адміністративних справ € апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються в апеляційних округах відповідно до указу Президента України.
Голова апеляційного суду виконує такий обсяг повноважень:
1) представляє суд як орган державної влади у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами;
2) визначає адміністративні повноваження заступників голови апеляційного суду;
3) видає на підставі акта про обрання на посаду судді чи звільнення судді з посади відповідний наказ;
4) повідомляє Вищу кваліфікаційну комісію суддів України про наявність вакантних посад в апеляційному суді в десятиденний строк З дня їх утворення;
5) забезпечує виконання вимог щодо підвищення кваліфікації суддів апеляційного суду;
6) забезпечує виконання рішень зборів суддів апеляційного суду та ін.;
7) контролює ведення та аналіз судової статистики, організовує вивчення та узагальнення судової практики та ін.
Голова апеляційного суду з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази і розпорядження.
До складу апеляційного суду входять судді, які мають стаж роботи на посаді судді не менше п'яти років, з числа яких призначаються голова суду та його заступники. В апеляційному суді, кількість суддів у якому перевищує тридцять п'ять, може бути призначено не більше трьох заступників голови суду.
Повноваження апеляційного суду:
1) розглядає справи відповідної судової юрисдикції в апеляційному порядку згідно з процесуальним законом;
2) у випадках, передбачених процесуальним законом, розглядає справи відповідної судової юрисдикції як суд першої інстанції;
3) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику;
4) надає місцевим судам методичну допомогу в застосуванні законодавства та ін.
Вищі спеціалізовані суди у системі судів загальної юрисдикції діють як суди касаційної інстанції з розгляду цивільних і кримінальних, господарських, адміністративних справ. До таких судів належать:
1) Вищий спеціалізований суд України з розгляду кримінальних, цивільних справ;
2) Вищий господарський суд України;
3) Вищий адміністративний суд України.
До складу Вищого спеціалізованого суду входять судді, обрані на посаду судді безстроково, з числа яких призначаються голова суду та його заступники. У Вищому спеціалізованому суді, кількість суддів у якому перевищує сорок п'ять, може бути призначено не більше трьох заступників голови суду.
Повноваження голови Вищого спеціалізованого суду:
1) представляє відповідні спеціалізовані суди як орган державної влади у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами, а також із судовими органами інших держав та міжнародними організаціями;
2) повідомляє Вищу кваліфікаційну комісію суддів України про наявність вакантних посад у Вищому спеціалізованому суді в десятиденний строк з дня їх утворення;
3) вносить відповідно до закону пропозиції щодо утворення відповідних місцевих та апеляційних судів, зміни їх територіальної юрисдикції, а також щодо кількості суддів у них;
4) скликає пленум Вищого спеціалізованого суду; вносить на розгляд пленуму подання про призначення на посаду секретаря пленуму; виносить на розгляд пленуму питання та головує на його засіданнях;
5) інформує пленум Вищого спеціалізованого суду про стан правосуддя у відповідній судовій юрисдикції та практику вирішення окремих категорій справ;
6) забезпечує виконання рішень зборів суддів Вищого спеціалізованого суду;
7) контролює ведення та аналіз судової статистики, організовує вивчення та узагальнення судової практики;
8) забезпечує виконання вимог щодо підвищення кваліфікації суддів Вищого спеціалізованого суду;
Голова Вищого спеціалізованого суду з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази і розпорядження.
Повноваження Вищого спеціалізованого суду:
1) розглядає справи відповідної судової юрисдикції в касаційному порядку згідно з процесуальним законом;
2) розглядає справи відповідної судової юрисдикції як суд першої або апеляційної інстанції;
3) аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику;
4) надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції;
5) здійснює інші повноваження, визначені законом.
Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, який здійснює правосуддя і забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції. Верховний Суд України очолює Голова Верховного Суду України.
Голова Верховного Суду України обирається на посаду строком на п'ять років та звільняється з посади Пленумом Верховного Суду України більшістю голосів від загального складу Пленуму шляхом таємного голосування (ст. 42 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"). Пленум з питання обрання Голови Верховного Суду України скликається не пізніше одного місяця з дня припинення повноважень попереднього Голови Верховного Суду України.
Склад Верховного Суду України становить двадцять суддів (ст. 39 Закону). Склад суду формується так: по п'ять суддів від кожної спеціалізованої юрисдикції (цивільної, кримінальної, господарської, адміністративної), з числа яких обираються Голова Верховного Суду України та його заступник.
Суддею Верховного Суду України може бути особа (ч. 2 ст. 39 названого Закону), яка:
* має стаж роботи на посаді судді не менше п'ятнадцяти років;
* суддя Конституційного Суду України . Повноваження Голови Верховного Суду України:
1) представляє суд як орган державної влади у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами, а також із судовими органами інших держав та міжнародними організаціями;
2) визначає адміністративні повноваження заступника Голови Верховного Суду України;
3) скликає Пленум Верховного Суду України; вносить на розгляд Пленуму подання щодо призначення на посаду секретаря Пленуму; виносить на розгляд Пленуму питання та головує на його засіданнях;
4) видає на підставі акта про обрання на посаду судді Верховного Суду України або звільнення судді з посади відповідний наказ;
5) повідомляє Вишу кваліфікаційну комісію суддів України про наявність вакантних посад у Верховному Суді України в десятиденний строк з дня їх утворення;
6) контролює ефективність діяльності апарату суду, вносить Голові Державної судової адміністрації України подання про призначення на посаду керівника апарату суду, заступника керівника апарату суду та про звільнення їх з посад, а також про застосування до керівника апарату суду, його заступника заохочення або накладення дисциплінарного стягнення відповідно до законодавства;
7) інформує Пленум Верховного Суду України про діяльність Верховного Суду України та ін.
Голова Верховного Суду України з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази і розпорядження.
У разі відсутності Голови його адміністративні повноваження здійснює заступник Голови Верховного Суду України, а за відсутності заступника Голови - суддя цього суду, який має більший стаж роботи на посаді судді.
Повноваження Верховного Суду України (ст. 38 Закону України "Про судоустрій і статус суддів"):
1) переглядає справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому законом;
2) переглядає справи у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом;
3) надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;
4) звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.
Пленум Верховного Суду України - колегіальний орган, до складу якого згідно зі ст. 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" входять усі судді Верховного Суду України.
Пленум скликається Головою Верховного Суду України в разі потреби або на вимогу не менш як четвертої частини від складу суддів Верховного Суду України, але не рідше одного разу на три місяці. У разі відсутності Голови Верховного Суду України Пленум скликається його заступником. Про день і' час скликання Пленуму та питання, що виносяться на його розгляд, учасники засідання Пленуму повідомляються не пізніш як за 10 днів до засідання. У цей же строк надсилаються матеріали щодо питань, які виносяться на розгляд Пленуму.
Повноваження Пленуму Верховного Суду України:
1) обирає на посади та звільняє з посад Голову Верховного Суду України, його заступника у порядку, встановленому законом;
2) призначає на посаду з числа суддів Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України та звільняє з посади секретаря Пленуму Верховного Суду України;
3) заслуховує інформацію Голови Верховного Суду України, заступника Голови Верховного Суду України про їх діяльність;
4) надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судової системи та діяльності Верховного Суду України;
5) приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України;
6) надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, в яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я;
7) затверджує Регламент Пленуму Верховного Суду України. Засідання Пленуму Верховного Суду України є повноважним за умови
присутності на ньому не менше двох третин від складу Пленуму, крім випадків, встановлених законом. На засідання Пленуму можуть бути запрошені представники органів державної влади, наукових установ, громадських організацій, засобів масової інформації, інші особи.
Пленум Верховного Суду України приймає з розглянутих питань постанови, які підписуються головуючим на засіданні Пленуму та секретарем Пленуму і публікуються в офіційному друкованому органі Верховного Суду України.
Науково-консультативна рада утворюється при Верховному Суді України з числа висококваліфікованих фахівців у галузі права для попереднього розгляду проектів постанов Пленуму Верховного Суду України стосовно надання висновків щодо проектів законодавчих актів та з інших питань діяльності Верховного Суду України, підготовка яких потребує наукового забезпечення. Порядок організації та діяльності Науково-консультативної ради визначається відповідним положенням, що затверджується Пленумом Верховного Суду України.
Верховний Суд України має офіційний друкований орган та може бути співзасновником інших друкованих видань.
Отже, Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, який здійснює правосуддя та забезпечує однакове застосування законодавства всіма судами загальної юрисдикції.
3. Склад Конституційного Суду України та порядок призначення суддів Конституційного Суду України, їх повноваження та гарантії діяльності
Конституційний Суд України складається із вісімнадцяти суддів. Президент України, Верховна Рада та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду.
Президент проводить консультації з Прем'єр-міністром та міністром юстиції щодо кандидатур на посади суддів Конституційного Суду України.
Особа вважається призначеною на посаду судді конституційного Суду України після видання про це відповідного Указу Президента України скріпленого підписами Прем'єр-міністра і Міністра юстиції України
У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду, який призначався Президентом України, Президент України у місячний строк призначає на цю посаду іншу особу.
Верховна Рада України призначає суддів Конституційного Суду таємним голосуванням. Пропозиції щодо кандидатур на ці посади вносить Голова Верховної Ради, а також не менше як одна четверта народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради; при цьому депутат має право поставити підпис про висунення лише однієї кандидатури, і ці підписи не відкликаються. Відповідний Комітет Верховної Ради подає висновки Верховній Раді щодо кожної кандидатури на посаду.
Призначеними на посади суддів вважаються кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів депутатів, але більше половини з них - від конституційного складу Верховної Ради. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів і після їх призначення було б перевищено необхідну для призначення кількість суддів, щодо цих кандидатур проводиться повторне голосування.
У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду, який призначався Верховною радою України, Верховна Рада у місячний строк призначає на цю посаду іншу особу.
За результатами голосування Головою Верховної Ради підписуються постанови Верховної Ради України про призначення суддів Конституційного Суду.
З'їзд суддів України за пропозицією делегатів з'їзду відкритим голосуванням більшістю голосів присутніх делегатів визначає кандидатури на посади суддів Конституційного Суду для включення в бюлетені. Голосування проводиться таємно.
Призначеним на посаду судді Конституційного Суду України вважається кандидат, який одержав більшість голосів від кількості обраних делегатів з'їзду суддів України.
У разі припинення повноважень судді Конституційного Суду України, який призначався з'їздом суддів України, з'їзд суддів у тримісячний строк призначає на цю посаду іншу особу.
Головуючий і секретар з'їзду підписують рішення з'їзду суддів України про призначення суддів Конституційного Суду.
Суддя Конституційного Суду України призначається строком на дев'ять років без права бути призначеним повторно.
Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше десяти років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років і володіє державною мовою.
Судді Конституційного Суду України не можуть належати до політичних партій та профспілок, мати представницький мандат, брати участь у політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.
Суддя Конституційного Суду України складає присягу на засіданні Верховної Ради, яке проводиться за участю Президента, Прем'єр-міністра України, Голови Верховного Суду України або осіб, які виконують їх повноваження.
Суддя Конституційного Суду України при відправленні своїх обов'язків на засіданні суду повинен бути одягнений у мантію та мати нагрудний знак.
Суддя Конституційного Суду України в межах своїх повноважень здійснює попередню підготовку питань для їх розгляду Колегією суддів Конституційного Суду України, Конституційним Судом України, бере участь у розгляді справ. Має право витребувати від Верховної Ради, Президента, прем'єр-міністра, Генерального прокурора, суддів, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ, політичних партій, окремих громадян необхідні документи, матеріали та іншу інформацію з питань, які готуються до розгляду в Конституційному Суді України.
Суддя Конституційного Суду України має право публічно висловлювати свою думку з питань, що стосуються провадження у Конституційному Суді лише з тих справ, у яких уже прийнято рішення чи дано висновок Конституційним Судом України.
Повноваження судді Конституційного Суду України припиняються у разі закінчення строку призначення, досягнення ним шістидесятирічного віку, неможливості виконувати повноваження за станом здоров'я, порушення вимог щодо несумісності, порушення присяги, набрання законної сили обвинувальним вироком щодо, припинення його громадянства, визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим, а також у разі подання ним заяви про відставку або звільнення з посади за власним бажанням.
Суддя Конституційного Суду України має наукового консультанта і помічника, які є державними службовцями і виконують його доручення зі справ конституційного провадження.
Судді Конституційного Суду України при здійсненні своїх повноважень є незалежними і підкоряються лише Конституції України та керуються Законом України від 16.10.1996 р. "Про Конституційний Суд України", іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, які є предметом розгляду Конституційного Суду. Особа судді Конституційного Суду України є недоторканною. Він не може бути затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради до винесення обвинувального вироку судом.
Судді Конституційного Суду України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання в Конституційному Суді та в його колегіях, за винятком відповідальності за образу чи наклеп при розгляді справ, прийнятті рішень та дачі висновків Конституційним Судом України.
4. Система правоохоронних органів України
Поняття правоохоронної діяльності та правоохоронних органів України
Серед важливих напрямків державної діяльності суверенної України є правоохоронна діяльність, спрямована на забезпечення принципу верховенства права у нашому суспільстві.
Правоохоронна діяльність - це владна державна діяльність, яка здійснюється спеціально уповноваженими державою органами на підставі закону і у встановленому нею порядку з метою охорони і захисту прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави шляхом застосування правових заходів впливу.
Завдання правоохоронної діяльності полягають у захисті встановлених Конституцією України:
- суспільного ладу держави;
- економічної та політичної систем;
- прав і свобод людини і громадянина;
- законних інтересів юридичних осіб - суб'єктів усіх форм власності;
- економічної та інформаційної безпеки держави;
- суверенітету і територіальної цілісності України.
Правоохоронна діяльність здійснюється спеціально уповноваженими органами і детально регламентована законодавством України.
Перелік правоохоронних органів міститься в ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" від 23 грудня 1993 року, згідно з яким правоохоронні органи - органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють право-застосовні або правоохоронні функції.
Охорона правопорядку для цих органів є головною діяльністю, яка здійснюється тільки у встановленому законом порядку. При цьому правовий статус кожного правоохоронного органу чітко визначений у спеціальному законі, який регламентує права, обов'язки і особливості діяльності правоохоронного органу. Закон встановлює структуру кожного органу, його завдання, функції, повноваження, окремо визначаючи спеціальний предмет діяльності деяких органів -оперативно-розшукову діяльність, яка регламентована Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лютого 1992 року. Цю діяльність можуть здійснювати спеціальні підрозділи з виконанням оперативно-розшукових дій служби безпеки, органів внутрішніх справ, органів з виконання покарань, податкової міліції та інші. Вони можуть використовувати, відповідно до закону, гласні та негласні пошукові, розвідувальні й контр розвідувальні заходи із застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів.
Правопорядок забезпечується правоохоронними органами шляхом повсякденного додержання, виконання, використання, а в необхідних випадках застосування правових норм з метою повної реалізації їхніх приписів.
Правоохоронні органи є важливою ланкою системи державних органів України, мета, завдання і функції якої полягають в забезпеченні законності і правопорядку у всіх сферах життєдіяльності держави.
В останні десятиліття з метою взаємодії правоохоронних органів України з аналогічними органами зарубіжних держав щодо вирішення питань боротьби зі злочинністю, що має транснаціональний характер або виходить за межі країни, в Україні створено Національне центральне бюро Інтерполу. його правовий статус визначений Положенням про Національне центральне бюро Інтерполу, закріпленим Постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 1993 року № 220. У своїй діяльності Укрбюро Інтерполу керується Конституцією України, законодавчими актами України щодо боротьби зі злочинністю, міжнародними договорами України, Статутом та іншими документами Інтерполу, нормативними актами МВС.
Більш детальна характеристика окремих правоохоронних органів України дана в наступних пунктах розділу.
Семінар 4
§ 1. Цивільне право України: поняття і система Цивільне право - одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому. Цивільне право України, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання. Предмет правового регулювання цивільного права складають правові відносини, що регулюються цивільно-правовими нормами. Це, зокрема, такі групи відносин: майнові відносини; особисті немайнові відносини. Майновими відносинами є правові відносини, що пов'язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном. При цьому вони зумовлені використанням товарно-грошової форми. Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають завдяки здійсненню нею своїх особистих прав і свобод (наприклад, право особи на життя, здоров'я, честь, гідність, ім'я та авторство), що поділяються на дві групи: - особисті права, пов'язані з майновими (скажімо, права авторів на результати інтелектуальної праці в царині науки, літератури, мистецтва тощо); - особисті права, не пов'язані з майновими (приміром, права особи на честь, гідність, ім'я, листування тощо). Сторони цих відносин виступають як юридичне рівні між собою, автономні та незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи (громадяни, іноземці, особи без громадянства), юридичні особи та держава як у цілому, так і окремі соціальні утворення (адміністративно-територіальні одиниці, в тому числі автономні утворення). З виникненням цивільно-правових відносин їхні учасники не можуть нав'язувати свою волю один одному, а тому їхні стосунки повинні базуватися на основі досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу сторони мають покласти досягнення спільної згоди відносно кількості, якості й ціни товару). Цивільно-правовий метод характеризується такими ознаками: - юридичною рівністю сторін; - диспозитивністю сторін, на підставі чого сторонам надається право визначати свої взаємовідносини на свій розсуд повністю або частково у межах, передбачених чинним законодавством; - особливим способом вирішення майнових спорів між учасниками цивільних правовідносин (через загальний суд, арбітражний чи третейський суд); - наявністю майнової відповідальності сторін. Отже, цивільне право як галузь права являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін. Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв'язком елементів - юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: загальну та особливу. Загальну частину цивільного права складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб'єктів та об'єкти цивільного права, угоди, представництво й довіреність, позовна давність. Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути: право власності; зобов'язальне право; авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів. Як частина юридичної науки цивільне право вивчає закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, історію його становлення й розвитку, а також розробляє способи його подальшого удосконалення.
Цивільні правовідносини
Поняття цивільних правовідносин
Цивільне право, як і будь-яка галузь права, впливає на волю людей, належним чином спрямовує їх поведінку. Держава видає правові норми і таким чином надає правової форми відносинам у суспільстві в правову форму відносинам, що існують у суспільстві (майнові, особисті немайнові, сімейні, спадкові тощо).
Цивільні правовідносини - це врегульовані нормами цивільного права майнові відносини, відносини, пов'язані з інтелектуальною власністю та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають носіями цивільних прав та обов'язків.
Наприклад, укладаючи договір купівлі-продажу, продавець і покупець водночас виступають і учасниками відносин, які регулюються нормами цивільного права. Так, відповідні статті ЦК України покладають на продавця обов'язок передати товар, а покупця - оплатити його.
Цивільне правовідношення має свою структуру. У ньому традиційно вирізняють такі елементи:
1) суб'єкти;
2) об'єкти;
3) зміст, тобто суб'єктивні права та обов'язки.