Країни розвинутого капіталізму

• суворий контроль за дотриманнями еколого-економічних нормативів;

• відмова від прямого державного втручання у процес природокористування;

• державні структури економічно стимулюють і підтримують природоохоронну діяльність приватного сектора за допомогою субсидій, податкових пільг, позик, кредитів за низькими відсотками, режиму прискореної амортизації природоохоронного устаткування, купівлі-продажу на забруднення;

• використовуються регулятори, що примушують забруднювачів обмежувати свою екологодеструктивну діяльність, і регулятори, що спонукають природокористувачів до поліпшення стану навколишнього середовища;

• надаються інвестиції приватного сектору для придбання та освоєння технічно досконалого, екологічно безпечного устаткування;

• цінове стимулювання виробництва екологічно чистої продукції та забезпечення їй пільгових умов на ринку.

Країни з перехідною економікою

• поєднання екологічної та соціально-економічної криз;

• екологізація національних економік здійснюється за істотної технічної і фінансової підтримки з боку міжнародних організацій та урядів індустріально розвинених держав;

• значна частина природоохоронної діяльності здійснюється через виконання місцевих екологічних програм та проектів;

• мобілізація коштів населення та організації через громадські комітети для виконання місцевих екологічних проектів.

Країни «третього світу»

• виснажливе використання природних ресурсів і умов, посилення антропогенного навантаження на довкілля внаслідок зростання народонаселення;

• необхідність переорієнтації коштів з військових цілей на мирні;

• запровадження глобального податку на емісії «тепличних» газів і використання частини цих коштів для реалізації програм екологічної допомоги країнам, що розвиваються;

• передання нових природозберігаючих технологій із країн розвиненого капіталізму.

Рис. 12.3 Особливості регулювання системи природокористування в різних країнах світу [1]

За прогнозами, до 2030 року країни «третього світу» будуть забруднювати атмосферу більше ніж, Японія, Західна Європа та США разом. Не випадково на початку 90-х років США запропонували своєрідний екологічний аналог «плану Маршалла», спрямований на фінансову допомогу країнам, що розвиваються, і передання їм нових природозберігаючих технологій, необхідних для переходу на модель сталого екологобезпечного соціально-економічного розвитку [1].

Із цією метою Світовий банк у 1990 році заснував Міжнародний екологічний фонд. Нині фахівці-екологи пропонують запровадити глобальний податок на емісію «тепличних» газів і використання частини цих коштів для реалізації програм екологічної допомоги країнам «третього світу». Водночас проводиться робота щодо утворення фонду глобального розбитку і розроблення програми боротьби з бідністю, розрахованої на 25 років. Подібний фонд може бути сформовано коштом певного універсального податку, започаткованого на посильних внесках усіх членів світового співтовариства.

Так, окремі країни з перехідною економікою загалом успішно вирішують свої екологічні проблеми, використовуючи іноземну допомогу та структурно перебудовуючи власні господарські комплекси. До цього їх спонукає ще й гостра криза у промисловому виробництві, яке грунтувалося переважно на ресурсо-, енерго- та природомістких технологіях і методах ведення господарства. У багатьох із них, у тому числі в Україні, почали реалізовуватися програми реструктуризації вугільної, рудовидобувної, металургійної, суднобудівної галузей задля того, щоб не лише збільшити виробництво конкурентоспроможної продукції, а й одночасно поліпшити екологічну ситуацію. Державними органами управління введені в дію нормативно-правові механізми подолання і соціально-економічної, і екологічної криз в індустріально розвинутих регіонах держав із перехідною економікою [1].