Основні форми міжнародного співробітництва у сфері охорони довкілля

Парламенетське співробітництво, орієнтоване на координацію законодавчої діяльності (розробка модельних (рекомендованих) законів із питань охорони навколишнього природного середовища)

Взаємодія виконавчих структур окремих держав, орієнтована на координацію розробки і реалізації екологічних програм

Співробітництво конвекційного типу, яке передбачає єдиний підхід до вирішення конкретних екологічних проблем окремих територій

Науково–технічне співробітництво, спільне виконання природоохоронних розробок, реалізація наукових проектів

Рис. 12.1 Основні форми міжнародного співробітництва у сфері охорони довкілля [1]

Більшість міжнародних програм співробітництва реалізуються в рамках міжнародних організацій – або широкого профілю, або спеціалізованих на якійсь вузькій і частковій проблемі.

Їх основні функції полягають у розробці міжнародних угод та конвенцій, підготовці і проведенні різних міжнародних конгресів, з’їздів та конференцій, засідань робочих органів, де обговорюються питання, пов’язані з досягненням цілей співробітництва.

Заходи щодо реалізації основних напрямків міжнародного співробітництва у сфері охорони довкілля

Заходи з реалізації основних напрямків міжнародного співробітництва у

сфері охорони довкілля

Фінансове сприяння і технічна допомога розвинених країн країнам, що розвиваються

Структурна перебудова національних економік

Екологізація суспільних потреб, технологічні розробки з проблем ресурсозбереження

Створення системи представництв у міжнародних організаціях і на форумах екологічного спрямування

Формування механізмів міжнародної відповідальності в галузі охорони навколишнього середовища

Екологічне оподаткування (ресурсні платежі, екологічні збори)

Розробка суспільних стратегій і концепцій

Регламентація використання окремих видів природних ресурсів

Рис. 12.2 Заходи щодо реалізації основних напрямків міжнародного співробітництва

у сфері охорони довкілля [1]

Одним із найважливіших завдань більшості міжнародних організацій є планування і контроль за виконанням проектів міжнародних наукових досліджень, створення належної організаційної бази таких досліджень. У своїй діяльності міжнародні організації велику увагу приділяють питанням інформаційного обслуговування своїх членів. Нарешті, важливою функцією міжнародних організацій є контроль за виконанням їх членами узгоджених рішень.

12.2. Зарубіжний досвід регулювання природокористування

Нині має місце пошук сучасної моделі управління природо-користуванням. Останні п’ятнадцять років владні інститути намагаються сформувати таку модель, яка включатиме дієздатні інститути, що успадковані від командно-адміністратиної системи, й інститути, які є елементами системи ринкового саморегулювання. Доцільність подальших досліджень зарубіжного досліду випливає з того, що різні комбінації такого поєднання так і не дали очікуваного ефекту. Це ж саме стосується і реформування системи фіскального регулювання, і реформування відносин власності, і формування ринку екологічних товарів та послуг.

Державна підтримка, спрямована на регулювання та управління природокористуванням, у зарубіжних країнах сьогодні концентрується в основному на трьох напрямках. По-перше, безпосередньо здійснюються великомасштабні природоохоронні заходи (організація і фінансування НДДКР, підготовка спеціалістів, реалізація загально-національних проектів природоохоронного призначення, формування екологічної інфраструктури). По-друге, забезпечується нормативно-правове регулювання (розробка природоохоронного законодавства і контроль за його виконанням, екологічна експертиза проектів, екологічне інспектування та ліцензування діючого виробництва, встановлення екологічних стандартів, норм, квот тощо). І, по-третє, державні структури економічно стимулюють і підтримують природоохоронну діяльність приватного сектора за допомогою субсидій, податкових пільг, позик, кредитів за низькими відсотками, режиму прискореної амортизації природоохоронного устаткування, купівлі-продажу прав на забруднення тощо.

Економічні методи стимулювання природоохоронної діяльності в країнах із класично розвинутими ринковими відносинами поєднують дві великі групи законодавчо закріплених регуляторів економічної поведінки підприємців. Перша група спрямована на примус забруднювачів обмежувати свою екологодеструктивну діяльність. Це ціла система регуляторів: платежі за викиди, скиди, захоронення або розвезення забруднюючих речовин, платежі за погіршення якості природних умов, так звані екологічні податки, що знімаються з прибутку товаровиробників, які використовують природозабруднюючі види техніки і технології або випускають продукцію з небезпечними екологічними компонентами, штрафні санкції, компенсаційні виплати за порушення екологічного законодавства, стандартів якості природного середовища і за завданий збиток здоров’ю населення, навколишній флорі та фауні [1].

Друга група регуляторів, що активізує природоохоронну діяльність товаровиробників у промислово розвинених країнах, спрямована на спонукання природокористувачів до поліпшення стану природного середовища. Саме вона є дієвим інструментарієм оздоровлення природного середовища, оскільки, з одного боку, економічно приваблива для природокористувачів, а з іншого – дає змогу здійснювати перехід до принципово нової технологічної політики: від контролю забруднення природного середовища до запобігання йому.

Особливість економічної ситуації у країнах із перехідною економікою, зокрема пострадянських, визначається довготривалою системною соціально-економічною кризою, яка тісно поєднується з кризою екологічною. Причому процес формування ефективної національної екологічної політики тут надто затягнувся і ще не відповідає ні гостроті, ні темпам зростання негативних наслідків руйнівного природокористування.

У країнах Центральної та Східної Європи нині вже відбулися прогресивні зміни у формуванні національної екологічної політики. Зокрема, прискореними темпами запроваджуються екологобезпечні технології та методи господарювання, використовуються еколого-економічні регулятори, які стимулюють природоохоронну діяльність товаровиробників і споживачів, розробляються відповідні законодавчі підвалини раціоналізації природокористування з урахуванням екологічних вимог та стандартів, зміцнюється інформативна і статистична база екологічного управління та регулювання тощо. Процеси екологізації національної економіки в Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині та інших колишніх соціалістичних країнах здійснюються за істотної технічної і фінансової підтримки з боку міжнародних організацій та урядів індустріально розвинутих держав.

Характерні риси регулювання системи природокористування в різних країнах світу