Тема 2. Економічна діяльність та її результати
Суть і види економічної діяльності. Суспільний поділ праці. Структура суспільного виробництва. Підприємство (бізнес) як форма економічної діяльності. Основні фактори економічної діяльності: праця, земля, капітал, підприємливість. Результати економічної діяльності. Продукт і його властивості. Послуги та їх види. Сукупний суспільний продукт. Кінцевий суспільний продукт. Національний доход. Валовий національний продукт. Валовий внутрішній продукт. Національне багатство. Економічна діяльність і проблеми збереження навколишнього середовища. Внутрішні мотиви економічної діяльності. Потреби та економічні інтереси.
Економічна діяльність – сукупність дій на різних рівнях господарювання, в результаті яких люди задовольняють свої потреби завдяки виробництву та обміну матеріальними благами та послугами. Тобто економічна діяльність – це форма активної участі людини в суспільному виробництві. З цією метою люди створюють певні організації (трудові колективи), які спільно виконують ту чи іншу місію (реалізують програму або ціль) і діють на основі певних правил та процедур. Однак цілі і характер таких багаточисельних організацій (підприємств, фірм, компаній) різні. Основні види економічної діяльності:
сільське господарство, лісове господарство, рибальство;
промисловість;
будівництво; діяльність транспорту та зв’язку;
торгівля;
фінансова діяльність; операції з нерухомим майном;
державне управління; освіта; охорона здоров’я;
послуги; діяльність у сфері культури та спорту тощо.
Суспільний поділ праці.
У межах технологічного способу виробництва надзвичайно важливу роль відіграє зумовлений розвитком продуктивних сил суспільний поділ праці як рушійна сила економічного прогресу.
Суспільний поділ праці — відокремлення різних видів трудової діяльності в межах світового господарства (в тому числі окремих регіонів), національної економіки й окремого підприємства, внаслідок чого значно зростає продуктивність суспільної праці.
У межах світового господарства відбувається всесвітній або міжнародний поділ праці. Це вищий ступінь розвитку суспільного поділу праці, що передбачає спеціалізацію окремих країн щодо виробництва певних видів продукції для обміну через купівлю-продаж на світовому ринку.
Поділ праці всередині суспільства здійснюється за основними родами діяльності (землеробство, промисловість, сфера матеріального і нематеріального виробництва). Цю форму суспільного поділу праці називають загальним поділом, поділ родів виробництва на окремі види та підвиди — частковим, поділ праці всередині підприємства (виокремлення цехів, дільниць, відділів, служб, бригад, поділ за професіями і спеціальностями) — одиничним (за К. Марксом).
Підприємство - самостійний господарюючий суб'єкт, створений для виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг з метою задоволення суспільних потреб і одержання прибутку. Підприємство самостійно здійснює свою діяльність, розпоряджається виготовлюваною продукцією, одержуваним прибутком, який залишається у його розпорядженні після сплати податків та інших обов'язкових платежів.
Основним завданням підприємств є задоволення суспільних потреб у виробленій продукції, виконуваних роботах, наданих послугах, а також одержання прибутку і реалізація на цій основі, відповідно до законодавства, соціально-економічних інтересів членів трудового колективу підприємства, взаємовідносин з бюджетом і господарюючими партнерами-постачальниками, споживачами та ін.
Поняття "підприємство" є узагальнюючим. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарювання стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, дане поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торгові, побутові та інші підприємства.
Підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну структуру підприємництва, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення виробничої діяльності з метою одержання прибутку. Визначення " основна ланка", з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних структур бізнесу і форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств тощо), аз іншого боку, - від суб'єктів, які не належать до основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових посередницьких організацій, органів управління економікою.
Підприємство - це господарюючий суб'єкт. Суть визначення "господарюючий суб'єкт" полягає у тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін "господарюючий суб'єкт" означає, що підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, на відміну від неприбуткових організацій - релігійних організацій і об'єднань громадян тощо.
Підприємство, як організаційна структура бізнесу, є самостійним господарюючим суб'єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності товаровиробника. Юридичний аспект даного визначення полягає у тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать чинному законодавству України.
Підприємство, як організаційна структура бізнесу, для здійснення своєї діяльності формує майно - основні та обігові фонди, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на правах власності або повного господарського відання.
Незважаючи на різноманітність підприємств, усім їм властиві спільні риси. Основними рисами, що дають підставу характеризувати підприємство як основну організаційну структуру підприємництва, є:
- по-перше, підприємство являє собою технологічно і територіально відособлену сукупність засобів виробництва та робочої сили. Фактори виробництва - праця, земля, капітал - функціонують та розвиваються тільки об'єднавшись у рамках конкретних підприємств. Кожне підприємство має різні фактори виробництва і по різному узгоджує їх. Наприклад, підприємства, які виробляють взуття і хлібобулочні вироби, використовують аж ніяк не схожі верстати, обладнання, сировину, а їхні робітники мають різні професії. На різних підприємствах застосовуються різні технології виробництва. Це означає, що дані підприємства технологічно і територіально відособлені, як одне від одного, так і від інших підприємств. У цьому розумінні підприємство можна визначити як технологічне поєднання факторів виробництва;
- по-друге, кожне підприємство спеціалізується на виготовленні певного товару чи наданні послуги, виконанні робіт. Поєднання факторів виробництва в процесі створення товару завершується випуском готової продукції, тобто виробничі процеси в рамках підприємства набувають завершеності у вигляді кінцевого результату. Нехай в одному випадку це буде трактор, в іншому - тільки деталь до цього трактора. Для кожного з цих підприємств то буде кінцева продукція;
- по-третє, кожне підприємство, крім технологічно-територіальної, характеризується ще й економічною відособленістю. Все майно підприємства, з усіма засобами виробництва, є власністю фірми, яка володіє цим підприємством. Зауважимо, що ця власність не буде повною, коли фірма орендує підприємство. Отже, підприємство розпоряджається своїм майном. На цій підставі воно самостійно складає свою виробничу програму, набирає кадри, здійснює управління виробничим процесом, реалізує вироблену продукцію, відшкодовує свої витрати та отримує прибуток; - по-четверте, було б неправильно зводити всю діяльність підприємства лише до технологічних і господарських процесів. Підприємство - це завжди соціальний осередок суспільства, певний колектив співробітників. На підприємстві проходить важлива частина життя людини, через колектив відбувається її розвиток, духовне зростання. Від злагоди в колективі залежить економічний успіх підприємства.
Економічні ресурси поділяються на дві великі групи: матеріальні — земля і капітал; людські — праця і підприємницький хист людей, їхня здатність до підприємництва.
Праця здавна вважалась одним з основних економічних ресурсів. Про це йдеться в Арістотеля, середньовічних філософів, у представників економічної школи меркантилістів (XVII ст.). Фізіократи (XVIII ст.) найбільшу роль відводили землі як економічному ресурсові. Адам Сміт у XVIII ст. розглядав взаємодію вже трьох факторів виробництва: землі, праці, капіталу. Найчіткіше теорію економічних ресурсів сформулював Жан Батист Сей (1767-1832). У XX ст. англійський економіст Альфред Маршалл (1842-1924) запропонував розглядати четвертин фактор — підприємницькі здібності людей. Деякі сучасні економісти виділяють ще один фактор виробництва — «знання» у розумінні досягнень науки, інформації, технології, науково-технічного прогресу.
Праця — сукупність умінь, навичок, фізичних та інтелектуальних можливостей людини, тобто її робоча сила, яку вона використовує у процесі виробництва.
Земля (природні ресурси) — так називають усі блага природи, які людина використовує у процесі виробництва: земля, надра, водні, лісові, біологічні, агрокліматичні та всі інші види природних ресурсів, які ви вже знаєте з географії, біології, фізики й інших наук.
Капітал — усі засоби виробництва, створені людиною; приміщення, обладнання, машини, матеріали, інструменти, напівфабрикати, а також кошти, тобто грошовий капітал, призначений для організації виробництва. Процес нагромадження коштів і їх використання для ведення виробництва називається інвестуванням.
Підприємницькі здібності — здатність людей до організації виробничої, торговельної, комерційної та іншої ділової, економічної діяльності. Це особливий економічний фактор, який забезпечує комбіноване поєднання всіх інших ресурсів у єдину систему в процесі виробництва товарів та послуг. Підприємницькі здібності виявляються через особливий вид діяльності, яку називають підприємництвом. Детальніше про це йтиметься у наступних темах. Особливості різних видів економічних ресурсів Наявність численних економічних ресурсів у різних народів в усі часи вважалась основою багатства. Так, у ско-тарів-кочівників багатство вимірювалось поголів'ям худоби. Навіть слово „капітал” походить з латинської — «голова», «головний». У поміщиків Русі багатство визначалося кількістю кріпаків, тому що їхній дохід залежав від кількості працюючих. В англійських лордів багатство залежало від земельних володінь, за які селяни платили орендну плату з одиниці площі. У заможних городян в Європі XIX-XX ст. мірилом багатства була кількість прибуткових будинків. У купців різних країн і часів — обсяги торгових оборотів.
Розглянемо коротко основні риси економічних ресурсів, як їх розуміє сучасна наука.
Земля Природний ресурс земля — вихідний фактор виробництва, без якого матеріальне виробництво зовсім неможливе. До нього зараховують землю і все, що розташоване на ній і в ній: орні площі, ліси, ресурси річок, озер, морів, океанів, корисні копалини, тобто все, що людина бере від природи. Це природне середовище, де відбувається життєдіяльність людини.
У первісному суспільстві людина лише споживала природні блага. З розвитком господарських відносин стає очевидним, що життєві умови, даровані природою, не всюди однакові й змінюються з часом, а багатства, які можна отримати від використання землі, залежать від якості самої землі та способів господарювання. Відтак з'являється прагнення до привласнення і відстоювання права на земельні площі певними групами людей з метою їх подальшого використання для отримання прибутків.
Особливе ставлення людей до землі яскраво описано українськими класиками. У п'єсі «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого читаємо: «Ох, земелько, свята земелько, Божа ти дочечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Приобрітав би тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пшениця і колоситься жито, і все то гроші, гроші, гроші...»
Уся величезна різноманітність природних ресурсів і фізико-біологічні особливості землі надають різні можливості для господарської діяльності, що відображається в земельному кадастрі. З їх урахуванням люди обирають відповідні способи використання землі. Так, у Земельному кодексі України земельні ресурси поділяються за цільовим призначенням: землі сільськогосподарського призначення, населених пунктів, промисловості, транспорту, зв'язку, оборони, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, лісового фонду, водного (у т. ч. підводного) фонду. Обмеженість земель зумовлює раціональне використання їхньої природної родючості, поліпшення стану природних об'єктів, використання інтенсивних технологій, які забезпечують підвищення продуктивності та ефективності господарювання і подальшого використання землі. Праця Ресурс «праця» об'єднує всі фізичні й розумові здібності людей для здійснення виробництва. Без праці неможливі ні використання природних багатств, ні виробництво товарів. Ефективність праці залежить від доцільного застосування тих здібностей, з якими ми народилися, і знань, яких ми набули в навчанні, сили наших м'язів та вправності наших рук, нашого розуму й пам'яті та соціального досвіду.
З певного віку всі працездатні люди, що мають належні фізичні та розумові здібності, є трудовими ресурсами. Особливості трудових ресурсів ви вже вивчали на уроках географії. Основні риси праці як фактора виробництва ми розглянемо при вивченні ринку праці.
Праця й земля — традиційні виробничі фактори. Але щоб виробляти товари, у сучасному господарстві їх самих недостатньо. Ще з давніх-давен людина використовувала допоміжні засоби, що полегшували її працю (плуг, рибальські снасті, кресало, скребок, молоток тощо). Ці інструменти були знаряддям, «капіталом» трудівника, слугували підвищенню ефективності його праці. У сучасному виробництві належна їх ефективність досягається завдяки застосуванню складних машин, устаткування та технологій.
Капітал До нього належать усі задіяні у процесі виробництва предмети й засоби виробництва і кошти, а також складські запаси готової чи незавершеної продукції, що є сировиною для подальшого виробництва, необхідні приміщення.
Арістотель першим спробував пояснити, що таке капітал. Він запровадив поняття «хремастика» — мистецтво забезпечувати достаток, діяльність, спрямована на нагромадження коштів. Пізніше вчені-економісти А. Сміт і Д. Рікардо ототожнювали капітал з нагромадженою працею, запасом матеріальних цінностей, призначених для подальшого виробництва й отримання доходу. їх наступник К. Маркс дійшов висновку, що джерелом капіталу є присвоєна власником засобів виробництва додаткова вартість продукції, вироблена живою працею.
Дослідники XX ст. також по-різному підходили до розуміння сутності капіталу. Американський економіст І. Фішер так іменував запас багатства, здатного забезпечувати його власникові постійний дохід у вигляді «потоку послуг». Англієць Дж. Хікс капіталом вважав сукупність товарів виробничого призначення, Пол Хейне — благом, що його можна використовувати для виробництва майбутніх благ. Деякі вчені вважають капіталом також час, як окремий фактор виробництва, що створює дохід.
Поняття «капітал» часто вживається у різних значеннях: грошовий капітал — кошти, призначені для організації та розширення виробництва, для придбання знарядь, матеріалів і сировини: матеріальний капітал — засоби виробництва тривалого й короткочасного використання; людський капітал — знання, працездатність, досвід, енергія, освітні, культурні, етичні цінності і традиції людей тощо.
Товар - це продукт праці, який задовольняє будь-яку потребу людини й призначений для обміну шляхом купівлі-продажу. Товар, як і все сутнє у цьому світі, має матеріальний характер, але може виступати і як річ, і як послуга.
Товар має дві властивості: споживчу вартість і вартість. На це вказує вже великий Аристотель, коли пише про те, що сандалії можна використати двояко: їх можна взути і користуватись ними, а можна їх обміняти на іншу річ. Ці властивості товару існують як дві протилежні, але нерозривні його сторони.
Споживча вартість - це здатність товару задовольняти якусь потребу людини. Вона представлена у самій речі, тотожна сукупності тих хімічних і фізичних властивостей, які притаманні самому предмету. Так, хліб або сіль самі по собі і є споживчі вартості, бо саме завдяки своїм хімічним і фізичним властивостям вони здатні задовольнити певні потреби людини.
Потреби людини задовольняються завдяки споживчим вартостям, а оскільки останні у своїй переважній більшості створюються в процесі суспільного виробництва, то його кінцевою метою виступає саме виробництво споживчих вартостей.
Споживча вартість завжди має свою якісну і кількісну характеристики. Якісна - визначається мірою задоволення конкретної потреби й найповніше виявляється в якості товару. Саме якість стає найважливішим показником ефективності функціонування виробництва. Якість споживчої вартості має всебічну форму прояву. Це і надійність, і естетичність, і економічність, і багато інших моментів.
Кількісна сторона споживчої вартості виявляється у самій кількості товару і вимірюється показниками ваги, об'єму, довжини тощо.
Споживча вартість безпосередньо не характеризує економічні відносини між людьми, і саме цьому вона не вивчається політекономією, а є предметом такої загальної економічної науки, як товарознавство.
Суспільне виробництво можна визначити як сукупність тісно взаємопов'язаних між собою виробництв, які разом і створюють увесь комплекс необхідних для суспільства матеріальних благ і послуг. Це суспільне виробництво і виступає об'єктом вивчення політекономії.
У практичній площині суспільне виробництво поділяють на дві великі сфери: сферу матеріального виробництва і сферу нематеріального виробництва. У першій створюються матеріальні блага, які мають уречевлений характер. До цієї сфери належать такі галузі народного господарства, як промисловість, будівництво, сільське господарство, вантажний транспорт і т.ін. У сфері нематеріального виробництва результати праці людини, як правило, не набувають уречевленого характеру і виступають у вигляді послуг. До цієї сфери належать такі галузі, як освіта, охорона здоров'я, культура і мистецтво, пасажирський транспорт тощо. У тих галузях, в яких виробництво представлено як продукцією у вигляді уречевлених матеріальних благ, так і послугами, віднесення до тієї чи іншої сфери здійснюється на основі того виду продукції, який переважає в структурі продукції галузі. У процесі функціонування всього суспільного виробництва створюється певний обсяг продукції, яка включає величезний перелік матеріальних благ і послуг, необхідних для забезпечення життєдіяльності всього суспільства. Увесь цей обсяг продукції й утворює сукупний суспільний продукт.
Сукупний суспільний продукт являє собою всю сукупність матеріальних і духовних благ, які створені в суспільстві за певний термін, як правило, за один рік. Форми, в яких виступає сукупний суспільний продукт, можуть бути різними, але, як правило, визначають такі його форми: валовий суспільний продукт, кінцевий суспільний продукт, валовий національний продукт, валовий внутрішній продукт і чистий продукт, або національний дохід.
Валовий суспільний продукт (ВСП) являє собою всю сукупність виробленого в матеріальному виробництві продукту. Він розраховується шляхом включення до його складу всієї продукції, яка вироблена на підприємствах і в галузях матеріального виробництва. Цей показник є дуже важливим, бо він в узагальненому вигляді відображає складні взаємовідносини між підприємствами в процесі створення матеріальних благ. Проте показник ВСП має суттєвий недолік, який полягає в тому, що цей показник містить так званий повторний рахунок. Він виникає тому, що до вартості продукції підприємства додається і вартість отриманої від інших підприємств сировини, палива, матеріалів тощо. Ця вартість вже облікована як продукція підприємства, що виробило ці матеріали. Тому на підприємстві, яке отримало їх, вони повторно ураховуються у вартість виготовленої продукції. Чим більший рівень спеціалізації виробництва і чим більше розвинена кооперація, особливо в умовах виготовлення технічно складної продукції, тим більший повторний рахунок. Він суттєво збільшує вартість усього валового суспільного продукту.
Для того щоб скласти уявлення про дійсну величину того продукту, який вироблено в країні за певний період, розраховують кінцевий суспільний продукт (КСП). За натуральною формою він включає готову продукцію, що призначена як для виробничого, так і для особистого споживання. За вартісною формою КСП являє собою суму ВСП, зменшену на величину повторного рахунку. Для обчислення КСП необхідно від ВСП відняти матеріальні витрати, тобто оборот предметів праці (МВ) і додати амортизацію (А). У вигляді формули це можна подати в такий спосіб:
КСП = ВСП - МВ + А.
Як ВСП, так і КСП розраховуються для матеріального виробництва. Проте в суспільному виробництві має місце й невиробнича сфера або, як ще говорять, нематеріальне виробництво. Для того щоб порахувати всі результати господарчої діяльності, які б включали як продукцію, що набуває уречевленої форми, так і послуги, використовують дещо іншу систему показників, яка отримала назву системи національних рахунків (СНР).
Довгий час у колишньому Радянському Союзі під час підрахунку сукупних результатів виробництва застосовували балансовий метод. Цей метод був розроблений і вперше використаний у двадцяті роки в колишньому СРСР. Але він мав і певні недоліки. Головні з них полягали в тому, що ця система розрахунків, по-перше, передбачала обчислення виробленого продукту тільки для сфери матеріального виробництва, а по-друге, вона була пристосована для неринкової (соціалістичної) економіки і тому її не можна було використовувати в нових умовах господарювання, які передбачали перехід до ринкових відносин.
Застарілість системи балансів усе частіше давалася взнаки і вже у 1988 р. у колишньому СРСР почали застосовувати так звану систему національних рахунків. Ця система була розроблена відомими вченими-економістами В. Леонтьєвим та С. Кузнецем (США). Вона являє собою систему статистичних даних, що характеризує стан і динаміку економіки за певний період. Система національних рахунків була прийнята ООН і рекомендована для використання в усьому світі.
Система національних рахунків базується на певних принципах. Найважливіші з них полягають у такому:
o застосування подвійного запису. Наприклад, якщо підприємство придбало якісь матеріальні цінності, то ця подія буде зафіксована в надходженнях за рахунком "Надходження матеріалів" і водночас за рахунком "Оплата покупок";
o використання єдиних правил, за якими ведеться обчислення як на рівні підприємства, так і на рівні всього суспільного виробництва. Це дає можливість зіставляти як дані по підприємствах, так і узагальнені дані по усьому суспільному виробництву.
Слід зазначити, що систему національних рахунків можна чітко уявити тільки тоді, коли усвідомлені її особливості стосовно об'єктів, до яких вона застосовується.
З цього погляду слід відзначити таке:
1. У системі національних рахунків увесь валовий продукт поділяється на дві групи: а) товар і б) послуги. Вони, у свою чергу, діляться на ринкові, що надаються на платній основі, і неринкові, що надаються безоплатно або з пільгами.
2. Залежно від цільової спрямованості діяльності господарюючих суб'єктів уся економіка поділяється на такі сектори (сфери):
o нефінансові корпорації (реальний сектор);
o фінансові корпорації (банки, пенсійні фонди, страхові компанії тощо);
o державне управління (сектор загального управління - органи державної влади, їх послуги - пільгові або безоплатні);
o домашні господарства - це фізичні особи, які є власниками основної частки ресурсів, а, з іншого боку, вони є основними, кінцевими споживачами виробленого в суспільстві продукту.
3. Усіх суб'єктів, що діють в економіці, поділяють на резидентів, громадян даної держави, і нерезидентів, які не є громадянами цієї країни.
Система національних рахунків має певну сукупність макроеконо-мічних показників. Центральним серед них виступає валовий внутрішній продукт (ВВП). Цей показник являє собою вартісну оцінку всієї продукції сфери як матеріального, так і нематеріального виробництва, виробленої всіма виробниками даної країни незалежно від їх національної належності.
Головною умовою при розрахунках ВВП є виключення повторного рахунку. Він виникає тоді, коли намагаються підрахувати вартість усього виробленого в суспільстві продукту, підсумовуючи вироблені в усіх галузях економіки товари та послуги. У цьому випадку і виникає повторний рахунок. Розглянемо це на прикладі. Якщо підрахувати вартість якоїсь кінцевої продукції, наприклад, автомобіля, то неважко уявити, що в ціну цієї продукції входить вартість металу, який пройшов кілька стадій обробки. Спочатку з чавуну зробили сталь, тоді зі сталі прокат, тоді з прокату різні деталі автомобіля і, нарешті, їх склали й отримали кінцевий результат. На кожному етапові вартість продукції (сталі, прокату, виробів металообробки й виробів машинобудування) включала вартість металу. Це повторювання (а це і є повторний рахунок) багатократно збільшило ціну кінцевого продукту, а через це й усього сукупного продукту.
Щоб уникнути повторного рахунку й отримати показник реально виробленої продукції (ВВП), у системі національних рахунків застосовується показник доданої вартості. Додана вартість являє собою ту вартість, яка створена на підприємстві саме зусиллями його працівників. Вона включає заробітну плату, прибуток і амортизацію.
Що стосується вартості використаної сировини, матеріалів, енергії тощо, які отримано підприємством від інших поставщиків і у виготовленні чого дане підприємство участі не брало, то й вартість цих матеріалів, сировини, енергії і т.ін. не буде включатись до доданої вартості.
Розрахувати для підприємства розмір доданої вартості неважко. Для цього достатньо взяти ринкову (валову) ціну виробленої підприємством продукції і відняти від неї вартість поточних матеріальних витрат, але додати величину амортизації. Що ж стосується всього ВВП, виробленого в суспільстві, то його величина буде дорівнювати сумі доданої вартості, створеної в усіх галузях і на всіх підприємствах даної країни.
Сам механізм підрахунку ВВП може бути різним. У сучасних умовах розрізняють три методи підрахунку валового внутрішнього продукту.
По-перше, шляхом підсумовування доданої вартості по всіх галузях національної економіки. Цей метод дозволяє чітко визначити співвідношення різних галузей у створенні ВВП. Під час розрахунку ВВП цим методом до частки ВВЙ, створеної в галузях сфери матеріального виробництва, додається та його частка, яка створена у сфері послуг, а також чисті податки. Останні являють собою непрямі податки на товари, послуги та імпорт за відрахуванням тих державних субсидій, які надані державою в процесі виробництва цих товарів.
По-друге, ВВП можна розрахувати шляхом підсумовування витрат. До цих витрат буде віднесено:
а) кінцеві витрати домашніх господарств. Це витрати на товари повсякденного попиту, послуги й товари довготривалого використання;
б) кінцеві витрати державних установ, пов'язані з організацією управління. Сюди ввійде заробітна плата державних службовців, а також витрати на придбання необхідних для функціонування цих органів товарів та послуг;
в) кінцеві витрати некомерційних установ, тобто громадських об'єднань, профспілок, політичних партій, які надають відповідні послуги як суспільству загалом, так і його окремим громадянам;
г) валові капіталовкладення, які включають у себе як безпосередньо самі капіталовкладення, так і амортизацію;
д) витрати на збільшення матеріальних оборотних засобів, які призначені для формування запасів;
є) чистий експорт товарів та послуг, який являє собою різницю між експортом країни та її імпортом.
По-третє, ВВП можна підрахувати на основі доходів. При цьому підсумовують усі первинні доходи, тобто ті доходи, які ще не підлягали перерозподілу. До них належить заробітна плата найманих працівників, доходи від підсобного господарства, прибутки підприємців, рента, позичковий відсоток, а також амортизаційні відрахування. Цей метод підрахунку ВВП найменш поширений, бо схильність людини приховувати свої доходи (головним чином через їх оподаткування) робить такий підрахунок валового внутрішнього продукту не зовсім точним.
Слід відзначити, що ВВП, розрахований одним з цих методів, усе ж не включає деяких результатів діяльності людей. Так, у ньому не находить відображення тіньова економіка, праця домашніх господарок, бартерні операції тощо.
Ще один важливий показник у системі національних розрахунків - це національний дохід (НД). Він складається із заробітної плати (ЗП), відсотка ( %), прибутку (Р) і ренти (II):
НД = ЗП + % + Р + Я.
Якщо до національного доходу додати непрямі податки (НП), то це буде чистий національний продукт (ЧНП), а коли у свою чергу, до ЧНП додати амортизацію (А), то це буде валовий внутрішній продукт:
ВВП = ЗП + % + 3 + II + НП + А.
Валовий внутрішній продукт є надзвичайно важливим макроекономічним показником, а тому стосовно нього і з його участю розраховують ще кілька показників.
По-перше, розрізняють два поняття: ВВП номінальний і ВВП реальний. Номінальний ВВП являє собою весь вироблений у суспільстві продукт за певний період (як правило, за рік), виражений у поточних цінах. Що ж стосується реального ВВП, то він розраховується шляхом поділу номінального ВВП на індекс цін. Це можна подати у вигляді такої формули:
Співвідношення реального ВВП та номінального дає можливість розрахувати показник, який має назву дефлятор ВВП. Він може бути розрахований за такою формулою:
За рахунок показників, розрахованих на базі ВВП, можна отримати показники для характеристики рівня розвитку суспільного виробництва країни порівняно з іншими країнами. Для цього найчастіше використовують показник ВВП на душу населення. Дуже поширеним є й показник продуктивності суспільної праці, який розраховується шляхом поділу ВВП на всю кількість робітників, зайнятих у суспільному виробництві. Розглянуті показники розраховують, як правило, за кілька років, що дає можливість чітко визначити тенденції в розвитку продуктивності праці й зростання матеріального добробуту нації.
Поряд із показником ВВП розраховують також показник валового національного продукту (ВНП). Різниця між ними полягає в такому: ВВП розраховується за так званою територіальною ознакою, тобто він включає вартість усієї продукції, виробленої в одній країні незалежно від національної належності виробника. Що ж стосується ВНП, то він розраховується як вартість усієї продукції, виробленої національним виробником як у межах країни, так і за її кордонами. Кількісно від ВВП показник ВНП буде відрізнятися на суму так званих факторних доходів, до яких відносять заробітну плату найманих робітників, ренту, позичковий відсоток, прибуток підприємців, що працюють за кордоном. При цьому отримані й переведені в країну з-за кордону факторні доходи будуть зменшені на величину аналогічних доходів, вивезених із країни іноземцями. Слід зауважити, що для розвинених країн різниця між ВВП та ВНП не дуже велика і становить не більше одного відсотка.