Узагальнення поточної облікової інформації.

Групування інформації з проводок шляхом перенесення на відповідні бух рахунки для накопичення і узагальнення називається систематичним обліком.

Господарські операції відбуваються і реєструються у певній хронологічній послідовності.

Залежно від обсягів інформації і рівня узагальнення рахунки бух обліку поділяються на:

1. Синтетичні – призначені для обліку економічно однорідних засобів, їх джерел та господарських процесів у грошовому вимірнику. Облік який здійснюється на підставі таких рахунків називається синтетичні.

2. Аналітичні – призначені для формування детальної інформації про конкретні види засобів, джерел їх утворення та господарських процесів у грошовому, натуральних та трудових вимірниках. Облік здійснюваний на підставі аналітичних рахунків називається аналітичним.

Поточне узагальнення змін що відбувається у складі господарських засобів і їхніх джерел здійснюється за допомогою оборотних відомостей (відображення господарських операцій за синтетичними та аналітичними рахунками являє собою поточний бухоблік. Рахунки відкривають на пілставі даних балансу і протягом місяця на них із журналу реєстрації господарських операцій переносять проведені кориспонденції рахунків. На підставі цих даних наприкінці місяця за кожним рахунком визначають обороти за дебетом і кредетом, і виводять кінцеве сальдо.).

Оборотна відомость є способом узагальнення даних поточного бухобліку з метою перевірки повноти і правильності облікових записів і характеристики руху засобів та джерел їхнього утворення за звітній період.

Оборотні відомості складають за синтетичними і аналітичними рахунками:

1. Оборотно-сальдова відомість.

2. Шахова оборотна відомість.

3. Оборотно-сальдова відомість аналітичних рахунків до синтетичного 201 рахунку.

4. Оборотно-сальдова відомість аналітичних рахунків до синтетичного 672 счета.

Приклад задачі: (у зошиті)

1. Баланс (початковий).

2. Журнал реєстрації господарських операцій.

3. Синтетичний облік.

4. Оборотно-сальдова відомість.

Оцінювання та калькулювання

Оцінка господарських засобів – це переведення натуральних показників у грошові.

Стаття 4 закона України про бухоблік одним із принципів бухобліку визначає єдиний грошовий вимірник.

Єдиний грошовий вимірник - це вимірювання і узагальнення всіх господарських операцій в єдиній грошовій одиниці.

Оцінка являється складовою методу бухобліку і тісно пов’язана з іншими його елементами:

1. Балансом.

2. Документацією.

3. Інвентаризацією.

4. Рахунками бухобліку.

5. Калькуляцією.

Оцінку можна характеризувати я процес визначення вартості об’єкта за якими повинні визначатися і відображатися статті у фінансовій звітності.

Об’єктами оцінки бухобліку є основні засоби, нематеріальні активи, капітальні фінансові інвестиції, запаси, дебіторська заборгованість, довгострокові поточні зобов’язання.

Технологія оцінки – це послідовність процесу оцінки вартості активів і зобов’язань яка містить такі етапи:

1. Визначення об’єкта.

2. Цілі і функції оцінки.

3. Розробка способів оцінки.

4. Обґрунтування найефективнішого способу оцінки з метою визначення достовірної вартості майна і зобов’язань.

Принциповий за собівартістю вважається загальноприйнятою оцінкою активів підприємства. Згідно з цим принципом активи оцінюються за первісною вартістю яку називають фактичною (історичною) собівартістю. Вона визначається у момент придбання активу (за випадками переоцінки).

Національними стандартами бухобліку України встановлені різні правила визначення первісної вартості активів підприємства:

1. Види активів:

1) основні засоби і нематеріальні активи.

1.1. придбані за плату (сума фактичних витрат на придбання, спорудження і виготовлення. Внесений в статутний капітал).

2) запаси.

2.1. Придбані за плату (це собівартість запасів, яка складається із сум сплачених згідно з угодою постачальнику і транспортно-заготівельних витрат).

2.2. виготовлені власними силами (це виробнича собівартість внесений в зареєстрований капітал).

2.3 Безоплатна (справедлива вартість та витрати на доставку).

3) поточна дебіторська заборгованість. (сума визнаного доходу від реалізації товарів та послуг).

Дата оцінки – це точно зафіксований момент часу на який здійснюється оцінка. Може бути здійснена на дату придбання або вибуття об’єкта, на дату складання балансів.

ПСБО 19 «об’єднання підприємств» дає таке визначення справедливої вартості. це сума за якою може бути здійснений обмін активу зобов’язання у результаті операції між обізданим, зацікавленими і незалежними сторонами.

За наявності активного ринку базою для визначення справедливої вартості є риночна вартість.

Використовуючи ПСБО, методи оцінки активів зобов’язань підприємство визначає самостійно в наказі про облікову політику.

Основні вимоги до оцінки:

1. Реальність.

2. Своєчасність.

3. Доречність.

4. Єдність.

5. Побаченість.

Економічний зміст методів оцінки активів.

Методи оцінки:

1. Необоротні активи. Первісна вартість (історична) фактична собівартість необоротних активів у сумі грошових коштів, сплачених, переданих для придбання (створення).

2. Переоцінена вартість (вартість необоротних активів після їх переоцінки).

3. Вартість що амортизується (первісна або переоцінена вартість необоротних активів за вирахуванням їх ліквідаційної вартості).

4. Ліквідаційна вартість (сума грошових коштів або вартість інших активів яку підприємство повинно одержати від реалізації (ліквідації) необоротних активів по закінченню терміну їх корисного використання за вирахування витрат з продажу).

5. Запаси які вибувають:

ідентифікована собівартість (собівартість кожної одиниці обліку запасів за умовою організації складського обліку кожної одиниці запасу). Середньозважена собівартість (це сумарна вартість залишку запасів на початок звітного місяця і вартість одержаних у звітному місяці запасів поділена на сумарну кількість запасів на початок звітного місяця і одержані у звітному місяці запасів).

ФІФО (оцінка за собівартістю перших за часом надходження запасів на підприємство).

Нормативний (оцінка за нормативними витратами полягає у застосуванні норм витрат на одиницю продукції які встановлені підприємством з урахуванням нормальних рівнів використання запасів, праці, ВИРОБНИЧОЇ ПОТУЖНОСТІ).

Ціна продажу (оцінка за цінами продажу ґрунтується на застосуванні підприємствами торгівлі середнього відсотка націнки товарів).

Калькуляція. Національним стандартом визначено витрати як зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов’язань, які призводять до зменшення власного капіталу (за винятком зменшення капіталу за рахунок його вилучення).

Виражені в грошовій формі поточні витрати є собівартісні. Собівартість – це витрати у вартісному вираженні які пов’язані з виробництвом та придбанням певних активів.

Для визначення собівартості використовується спосіб який називається калькуляцією.

Калькуляція – це бухкатегорія яка є способом грунтування витрат визначення собівартості отриманих цінностей, виготовленої продукції і виконаних робіт, і визначається як:

1. Обчислення у єдиному грошовому вимірнику у результаті будь якого господарського процесу.

2. Обчислення собівартості одиниці продукції (робіт, послуг).

Калькуляція це спосіб групування витрат для обчислення собівартості одиниці придбаних запасів виробленої та реалізованої продукції виконаних робіт та наданих послуг. Є планові і звітні.

Планові (нормативні) складають на основі прогресивних норм витрачання засобів виробництва і робочого часу і використовують як вихідні дані при встановленні цін.

Звіті складені за даними бухобліку відображають фактичні витрати. Калькулювання собівартості це процес обчислення вартості об’єкта обліку який здійснюється різними методами в залежності від їх виду, типу і характеру організації виробництва. Калькулювання здійснюється у всіх господарських процесах.

Складовою процесу калькулюванню є калькуляційний облік – це система аналітичного обліку витрат на виробництво в інтересах достовірного і точного калькулювання.

Поєднання система калькуляційного обліку та калькуляції здійснюється при застосуванні того чи іншого методу калькулювання. Метод калькулювання – це сукупність способів аналітичного обліку витрат на виробництво та прийомів обчислення собівартості калькуляційних об’єктів.

Методи калькулювання відрізняються методикою калькуляційного обліку і способами калькуляції.

Простий метод (використовується на моновиробництвах), де всі витрати безпосередньо відносяться на виготовлений продукт.

Попередільний метод (попроцесний) використовується у послідовних виробництвах і за кожним із них окремо обчислюється витрати.

Позамовний метод використовується у складних паралельних виробництвах.

Нормативний метод полягає у визначенні фактичної собівартості виробленого продукту як алгебраїчна сума витрат за нормами, відхилень від норм а також змін норм. При цьому методу собівартість продукції визначається шляхом додавання нормативних витрат та виявлених відхилень від норм при обчисленні фактичної собівартості.

Собівартість продукції залежно від обсягу витрат поділяється на:

1. Технологічну собівартість (прямі витрати на сировину, матеріали, енергію, оплату праці з нарахуваннями).

2. Виробнича собівартість – це технологічна собівартість, плюс загально виробничі витрати. Підприємства з метою аналізи впливу адміністративних витрат може визначати повну собівартість готової продукції, яка включає виробничу + адміністративні витрати. Повна собівартість реалізованої продукції + витрати на збуд.

Класифікація витрат виробництва:

1. Місце виникнення (в основному виробництві, цеху, бригаді; в основному у допоміжних).

2. Вид витрат (за елементами, за статтями витрат).

3. Спосіб включення до собівартості (прямі, непрямі групи витрат).

4. Відношення до виробничого процесу (основні).

5. Ступінь впливу обсягу виробництва на рівень витрат (це умовно змінні і умовно постійні).

6. Структура витрат (одноелементні або просту, і комплексні або складні).

Національні стандарти бухобліку передбачають облік тільки виробничої собівартості.

Місце виникнення витрат – це структурний підрозділ підприємства де здійснюється первісне споживання виробничих ресурсів.

Кожне підприємство з урахуванням специфіки діяльності самостійно визначає методи обліку витрат, перелік статей і методику калькуляції.

Витрати поділяються на прямі та непрямі:

Прямими називають витрати які безпосередньо пов’язані з виробництвом конкретної продукції, і можуть бути прямо включені в їх собівартість. До них відносять прямі матеріальні витрати, прямі витрати на оплату праці та інші прямі витрати.

До непрямих відносять витрати які мають загальний характер виробництва і в момент здійснення їх неможливо віднести на конкретний вид продукції або робіт послуги. Такі витрати розподіляються між окремими витратами продукції непрямим шляхом, згідно з обраною підприємством базою розподілу (пропорційна основній зарплаті).

Відносно виробничого процесу витрати поділяють на основні та накладні:

Основними називають витрати безпосередньо пов’язані з виробництвом і передбачення його технологією.

До накладних належать витрати на обслуговування, організацію та управління виробничим процесом.

Обсяг виробництва по різному впливає на рівень витрат. Для аналізу цього впливу розділяють на умовнозмінні та умовнопостійні.

Умовнозмінні витрати – це витрати, абсолютна величина яких збільшується із зростанням обсягу випуску продукції, або зменшується зі зменшенням обсягу виробництва. До них належать витрати, сировини, витрату на оплату праці.

Умовнопостійні витрати – це витрати, абсолютна величина яких залежно від збільшення або зменшення залишається постійною. (Витрати на утримання будівель).

Одноелементними називають витрати які не можна розкласти на складові частини і які включають тільки один вид витрат.

Комплексні складаються з декількох одноелементних.

Документування та інвентаризація. Техніка і форми бухобліку.

Поняття про документи.

Положення про документальне забезпечення записів у бухобліку затверджене наказом Міністерством Фінансів України від 24 травня 1995 року. Визначає пордок створення і відображення у бухобліку, а також зберіганню первинних документів, облікових регістрів, бухзвітності підприємства, їх об’єднаннями незалежно від форм власності (крім банків).

Документування – це суцільне та безперервне спостереження за господарськими операціями на підприємстві.

Документ – це письмовий доказ здійснення господарської операції або розпорядження на її здійснення.

Первинні документи повинні мати обов’язкові реквізити:

1. Назва документа.

2. Номер.

3. Назва підприємства на якому складений документ.

4. Зміст господарської операції

5. Обсяг операції і одиниця виміру.

6. Грошова сума.

7. Ціна.

8. Місце здійснення операції.

9. Підписи осіб, відповідальних за здійснення операції і складання документа.

10. Печатка підприємства.

Залежно від характеру операції та технології обробки даних до первинних документів можуть бути включені додаткові реквізити.

Керівник підприємства затверджує перелік осіб які мають право давати дозвіл (підписувати первинні документи) на здійснення господарських операцій, пов’язаних з відпуском майна, видачі грошей.

Первині документи підлягають уніфікації і стандартизації.

Уніфікація це розробка єдиних зразків документів для оформлення однотипних господарських операцій.

Стандартизація – це встановлення для бланків однотипних документів однакового найбільш раціонального розміру.

Класифікація бухдокументів.

Класифікація – це умовне групування бухдокументів за визначеними ознаками:

1. За місцем складання. Документи поділяють на зовнішні та внутрішні.

2. За призначенням. Бух документи поділяються на: розпорядчі, в яких міститься розпорядження щодо здійснення тієї чи іншої господарської операції; вони не є підставою для запису операції в обліку (накази, розпорядження, доручення). Виконавчі, які підтверджують факти виконання операції (касовий ордер, квитанції).Документи бух оформлення до яких належать розпорядчі та групування відомості. Комбіновані.

3. За порядком складання. Поділяють на первинні та зведені. Зведені документи складаються на підставі первинних.

4. За способом використання.

5. За змістом. Поділяють на грошові, розрахункові і матеріальні.

6. За способом охоплення операції. Разові і накопичувані.

7. За технікою складання. Заповнювані ручним способом або виготовлені машинним способом.

8. Порядок опрацювання бухдокументів – це ряд процедур які передбачають послідовне здійснення: перевірки, розцінки, контирування і групування. Перевірка здійснюється за формою, змістом і арифметичними операціями.

Розцінка або таксування полягає у проставленні у відповідних графах документа ціни і суми, тобто переведення натуральних вимірників у грошовий.

Групування документів полягає в об’єднанні однорідних за змістом первинних документів у групи з метою підготовки зведених даних.

Контирування передбачає зазначення у первинних або зведених документах бух проводки.

Виправлення помилок у первинних документа.

Види помилок:

1. Локальні – перекручування інформації тільки в одному регістрі.

2. Транзитні – якщо помилка автоматично проходить через декілька помилкових регістрів.

Помилки виправляють:

1. Коректорний спосіб – виправляються в первинних документах створених ручним способом.

2. Способом сторно – виправляються помилки за минулий звітний період. Цей спосіб передбачає складання бухдовідки до якої помилки вписується червоним чорнилом, внесення цих даних до облікового регістру в якому виявлено помилку, ліквідується неправильний запис і відображається правильні суми та кореспонденція рахунків бухобліку.

Виправлення помилки «виправлено» і підтверджено підписом осіб, що підписали цей документ із зазначення дати виправлення.

У документа якими оформлені касові операції та операції з цінними паперами виправлення не допускаються.

Організація документообігу.

Документообіг – це рух документів від моменту їх складання, опрацювання і використання за призначенням у визначений період часу і до передачі в архів. Це прискорення руху документів.

Документ та обіг на кожне підприємство являється обов’язковим для всіх працівників підприємства.

Етапи документа обігу відображається у спеціальному документі який називається планом або графіком.

Графік документа обігу документа на підприємстві має забезпечити актуальну кількість підрозділів та виконавців, через які проходить кожен первинний документ. Визначити мінімальний термін його знаходження в підрозділі, а також сприяти поліпшенню облікової роботи. Графік оформлюється у вигляді схем.

Інвентаризація.