1. Політичні ідеї Стародавньої Індії

Индия. (II тыс. до н.э.) Книги «Веды»: кастовая система, социальное неравенство. В Ведах говорится о делении общества на 4 варны(сословия), кот. созд. Богами из Пуруши(мирового тела и духа) В VI в. до н.э. возникла философия буддизма, которая ликвидировала кастовую систему, создание социального равенства через благородные поступки.

2. Китай (V в.до н.э. )Конфуций. Основной принцип государственного устройства – патриархальность , которая выражена в словах Конфуция: «Император должен быть императором, отец – отцом, сын - сыном». Принцип социальной справедливости выражен в словах: «Стыдись быть бедным, когда в стране есть путь. Стыдись быть знатным и богатым, когда в ней нет пути». На Древнем Востоке представление о политике и власти носило религиозно-мифологический характер, где основная форма правления – восточная деспотия.

Конфуцій (551-470 pp. до н. е.), який захищав інтереси різних верств суспільства, прагнув примирити майнову багату знать зі спадковою знаттю. Вчення Конфуція за характером етико-гуманістичне. Головна увага зверталась на обґрунтування необхідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові. Управляти державою, за Конфуцієм, покликані благородні мужі на чолі з государем (царем, володарем) - сином неба. Слідом за прихильниками правління знаті Конфуцій твердив, що поділ людей на вищих і нижчих не усувається. Відмінність поглядів Конфуція від поглядів спадкової знаті полягала в тому, що в доктринах Конфуція виділялись благородні не за походженням, а за моральними якостями та знанням. Благородний муж - це зразок моральної досконалості, людина, яка всією своєю поведінкою утверджує норми моралі. Саме за такими критеріями Конфуцій пропонував висувати на державну службу. «Якщо висувати справедливих і усувати несправедливих, то народ підкорятиметься, буде покірним». Головне завдання благородних мужей Конфуцій бачив у вихованні повсюдно людяності. В поняття людяності Конфуцій вкладав особливу, неспівпадаючу з сучасним змістом суть: виховання такої поведінки, яка б відповідала моральним цінностям сімейно-кланових колективів та патріархальних общин. Людяність включала: піклування батьків про дітей, синовню повагу до старших в сім'ї, а також справедливе ставлення між тими, хто не зв'язаний родинними стосунками. «Повага і шана до батьків і повага до старших в сім'ї, а також до старших братів - це основа людяності». Загальним принципом взаємовідносин між людьми стало: «не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Перенесений в сферу політики такий принцип має стати фундаментом всієї системи управління. Володар, цар, імператор має стати володарем, сановник - сановником, батько - батьком, син - сином та ін. Володар мав ставитись до підкорених як до своїх дітей, дбати про достаток продовольства в країні, захищати ЇЇ зі зброєю і виховувати народ. «Управляти - отже поступати правильно». І народ зобов'язаний проявляти синовню повагу до правителів, незаперечно їм підкорятися. Багато століть конфуціанство поряд з буддизмом і лаоською релігією виступало панівною ідеологією феодального Китаю.

3. Мо Цзи (479-400 рр. до н. є.), засновник моїзму. Мо Цзи розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу. "Воля неба" виявляється в тому, що "небо" дотримується всезагальної любові і приносить усім користь. Ця всезагальність "неба", що відіграє в моїзмі роль зразка й моделі для людських стосунків, містить визнання рівності всіх людей. Наслідувати небесний зразок означає шанувати мудрість як основу управління, а важливим моментом такого мудрого управління є вміле поєднання настанов (моральні форми впливу на людей) з покараннями (насильство). Мо Цзи висунув ідею договірного походження держави. У давнину не було управління, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча. Зрозумівши, що причиною безладу й хаосу в суспільстві є відсутність старшинства та управління, люди обрали найбільш доброчесну і мудру людину правителем, зробили її "сином неба", який покликаний створювати єдиний зразок справедливості в суспільстві й забезпечувати у ньому порядок. Бідність Мо Цзи вважав джерелом безпорядків у державі.

4. Шан Ян (390- 338 рр. до н. є.), правитель області Шан, був теоретиком легізму та засновників школи "законників". Він виступив з обгрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання. Організація державного управління має грунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів - "фа" (звідси китайська назва цієї школи - "фацзя"), які спираються на суворі покарання. Уявлення легістів про жорстокі закони як основний засіб управління пов'язані з розумінням відносин між державною владою і населенням як антагоністичних за своєю природою. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Ідеал "законницької" держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.

В цілому на початок II ст. до н. є. офіційна державна ідеологія у Стародавньому Китаї поєднувала в собі властивості як легізму, так і конфуціанства, що відіграло значну роль у подальшому розвитку держави і права в цій країні.

Внаслідок економічної відсталості, завойовницьких війн й інших причин багато держав Раннього Сходу втратили незалежність або загинули. Виниклі в них політичні навчання, як правило, не одержували подальшого розвитку. Послідовна наступність історії політико-правової думки зберігалася лише в Індії й Китаї.

5. Вершиною давньогрецької філософської і політичної думки є вчення Сократа, Платона та Арістотеля. Сократ (469-399 рр. до н. е.) не залишив по собі писемних творів; свої погляди він викладав в усних бесідах, письмово зафіксованих його учнями. З ученням Сократа пов'язані початок переходу політичної думки з дотеоретичного на теоретичний рівень і створення політичної етики. Він вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об'єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права. Розробку морально-політичної проблематики Сократ підніс на рівень понять і визначень, поклавши тим самим початок власне теоретичних політичних досліджень. Мислитель прагнув обґрунтувати раціональну, розумну природу моральних, політичних і правових явищ, вважаючи розумне, справедливе і законне тотожним. Збіг законного і справедливого є бажаним, розумним станом справ, а не повсюдною реальністю. Для такого збігу слід неухильно дотримуватися законів. Сократ був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів не уніфікацію думок і поглядів, а відданість і підпорядкування законам.

Теоретична позиція Сократа не тотожна тим чи іншим реально існуючим у його часи політичним порядкам. Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану проти народу, - тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших - плутократією, а правління всіх - демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей). Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні особи. Він не поділяв досить поширеної думки про те, що мистецтво державного управління дається людині саме по собі, тоді як навіть у не настільки важливих сферах люди досягають успіху лише після відповідного теоретичного навчання і практичної підготовки. Сократівський ідеал правління заперечував принципи не лише демократії, а й родової аристократії, олігархії, а особливо тиранії. Вчення Сократа справило значний вплив на всю подальшу історію філософської і політичної думки, особливо на політичну філософію Платона й політичну науку Арістотеля. Платон (427-347 рр. до н. е.) - учень Сократа - є одним з найвидатніших мислителів в історії філософської і політичної думки. Своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах «Держава», «Політик» і «Закони».

6. Вчення Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явиш. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповідно, наявні форми держави є лише спотвореними відображеннями деякої ідеальної справедливої держави. Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала - дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани - правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкорятися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства. Ідеальна держава Платона - це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один - найдостойніший), або аристократією - владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління - тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні. Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це - тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід. Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окремих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління - олігархію. Це влада небагатьох - жадібних і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу - демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.

Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Справді, основною формою демократії в ті часи були народні збори, тобто збори вільних громадян полісу. На таких зборах верховодили вожді народу - демагоги, не було належної організованості, компетентності й виваженості у прийнятті політичних рішень. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу - охлократію. Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії - багатство, в демократії - свобода. Саме з демократії виростає ЇЇ продовження і протилежність - тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія - найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство.

Платон (427-397 гг. До н.Э.)

Платон стремится утвердить идею незыблемости, общезначимости и

государственных установлений. В своих произведениях «Государство», «Законы»

Платон впервые сформулировал целостное учение об общественном устройстве,

центральное место в кот. занимает представление об идеальном государстве.

Государство возникает вследствие того, что отдельный человек не способен

самостоятельно удовлетворить все свои потребности в пище, жилище, одежде.

Задача государства обеспечить реализацию общих интересов граждан. Обеспечению

общих интересов должны быть подчинены их частные интересы. Идеальное

государство – это сообщество граждан, кот делятся на 3 сословия: философы,

воины и трудящиеся. Философам должна принадлежать власть, поскольку они

обладают добродетелью мудрости и поэтому способны руководствоваться разумно

понятыми общими интересами. На воинов возлагались задачи проведения в жизнь

решений философов и охраны общественного порядка. Трудящиеся должны были

производить материальные блага. Рабство у Платона как бы вынесено за скобки,

как условие деятельности свободной части общества – граждан государства.

Идеальная форма правления государством - аристократическая либо

монархическая, смотря по тому, принадлежит ли сознание высших идей нескольким

или одному. Но есть еще 4 формы: тимократия, олигархия, демократия и тирания.

Тимократия – власть честолюбцев. Честолюбие влечет за собой страсть к

обогащению. В результате она перерастает в олигархию – господство немногих

богачей. Здесь гос-во раскалывается на 2 части: 1 –богатые, 2 – бедные. Между

ними идет непрерывная борьба, она заканчивается перерастанием демократии –

власти большинства. Здесь осуществляется власть демоса, черни, толпы. При

отсутствии разумного регулятора свобода ведет к анархии, хаосу в гос. делах.

В условиях общественно беспорядка власть захватывает какой-либо сильный род,

а самый ловкий и коварный из его среды становится тираном. Так демократия

перерастает в тиранию.

7. Аристотель (384-322 гг. До н.Э.)

Трактат «Политика» - главное произведение в области политики. Человек

рождается политическим существом. Политика – это прежде всего сфера гос.

отношений, а человек по самой своей природе – гражданин. Государство

рассматривается им как высшая форма общения, общественных связей. Сущность

гос-ва в политическом общении людей, соединившимся для достижения каких-либо

целей. Формы правления делятся на правильные и неправильные. В основе

классификации лежит принцип: служит ли данная форма правления достижению

общей пользы или личному благу правителей. Правильная – при ней преследуется

общее благо, независимо от того, правят ли один, немногие или многие.

Неправильная – при этой форме преследуются частные цели. Неправильные формы

выступают как отклонения от правильной. В первую группу входят монархия,

аристократия и полития. Отклонение от монархии – тирания, от аристократии –

олигархия, от политии – демократия. Самая наилучшая форма правления –

полития. В этой форме правит большинство в интересах общей пользы. Она

соединяет в себе лучшие стороны олигархии и демократии, но свободна от их

крайностей и недостатков. В ней доминирует средний элемент во всех сферах

общественной жизни: в правах – умеренность, в имуществе – средний достаток,

во власти – средний слой. В целом, Аристотель утверждает необходимость

подчинения частных интересов интересам государства.

Політичні ідеї Платона (428-347 pp. до н.е.)

Політичне вчення Арістотеля (384-322 pp. до н.е.)

У діалогах "Держава", "Закони" та ін.: •    Розробив концепцію полісу, чотирьох стадій його розвитку та занепаду •    Обґрунтував положення про людину як суспільну істоту •    Заснував учення про природ­ний та суспільний розподіл праці як основу суспільної стратифі­кації •    Обґрунтував концепцію ідеаль­ної держави, основними харак­терними ознаками якої є муж­ність, мудрість, самодостатність, справедливість і рівність •    Запропонував модель держав­ного устрою, в якій регламента­ція життя громадян набирає всезагального, тотального харак­теру Основа такого ладу - детальні й суворі закони, законопослушність громадян

У творах "Політика", "Афінська політія" та ін.: •    Визначив людину як "політич­ну істоту", чия сутність прояв­ляється насамперед у державно­му житті •    Уперше розмежував владу на законодавчу, адміністративно-управлінську та судову •    Визначив правильні та непра­вильні форми державного прав­ління •    Найкращим державним ладом вважав змішану форму влади, коли править середня верства населення •     Політику тісно пов´язував з моральністю (доброчесностями) та етикою, які вважав вступом до політики