5.4. Філософія

XVII – XVIII ст. були епохою бурхливого розвитку філософії. Феноменальним явищем в історії української культури тут була творчість Григорія Савича Сковороди (1722-1794). Він народився в с. Чорнухи Лубенського полку у сім’ї малоземельного козака. Навчався в Київській академії, був співаком придворної капели у Санкт-Петербурзі, перебував у складі посольської місії за кордоном, а згодом викладав у Переяславському колегіумі поетику, працював домашнім учителем. У 1759-1764 і 1768 рр. був викладачем Харківського колегіуму. Після цього до самої смерті був мандрівником-філософом. Г. Сковорода називав Гетьманщину (Лівобережну Україну) своєю матір’ю, а Слобожанщину – рідною тіткою, бо він тут довго жив і любив цей край.

Г. Сковорода є найяскравішим і найхарактернішим представником української філософської думки. Його творчість багато в чому була обумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку філософії в Україні. Філософія для Г. Сковороди є сенсом всього людського життя. Характерним для поглядів цього філософа є широке використання ним мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність життєвої істини. Реальність, за Г. Сковородою, є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму (природи), мікрокосму (людини) й світу символів, який, на думку філософа, краще за все втілений у текстах Біблії. Кожен з цих світів складається з двох елементів. Один – це зовнішній прояв відповідного світу. Другий – його внутрішня суть. Наприклад, світ природи складають різноманітні матеріальні речі. Але всі вони є лише відображенням, «тінню» Бога, який їх створив і наділив, таким чином, частиною своєї божественної суті.

Так само й мікрокосм, людина, є єдністю двох елементів: тіла і душі. Тіло є лише «тінню» душі. Остання виражає внутрішню суть цієї людини, її справжнє «обличчя». Душа людини, в свою чергу, пов’язана з Богом (як Творцем всього сущого). Оскільки людська душа наділена частиною божественної сили (в першу чергу свободою волі, можливістю робити самостійні дії), то людина, за Г. Сковородою, не є лише пасивною частиною матеріального світу. Навпаки, вона може і повинна бути активним творцем. Але для того, щоб творити, кожна людина повинна обов’язково займатися самопізнанням. Тобто «вивчати» себе, щоб краще знати свої можливості як творця. Користь самопізнання, на думку Г. Сковороди, полягає ще й у тому, що, пізнаючи себе, людина водночас пізнає й свого власного Творця, тобто Бога, його найвищу Волю, від якої залежить усе в світі.

Способом для людини бути активним творцем і пізнавати Бога є вивчення світу символів, втіленого у біблійних текстах. І тут також чітко відокремлюються два елементи – зовнішній (назва символу) і внутрішній (його значення, зміст). Наприклад, слово «змій» означає «зваблювання, спокуса» та ін. Пізнання змісту біблійних символів не є, за Г. Сковородою, суто кабінетним зайняттям. Навпаки, кожна людина, залежно від конкретних обставин свого життя і потреб у тих чи інших символах Біблії, може і повинна займатися вивченням цієї священної книги повсякденно. Тому Г. Сковорода і стверджує, що філософія – це суть самого життя людського, а не якась абстрактна і відірвана від повсякденних людських проблем теорія чи схема.

«Розшифровка», пізнання біблійних понять-символів – це, на думку Г. Сковороди, пошук оптимальної «моделі взаємовідносин» (говорячи сучасною мовою) людини із зовнішнім світом, у якому вона живе. Той, хто успішно навчається протягом свого життя пізнавати себе і Бога у біблійних текстах, той і має можливість прожити успішне, щасливе життя. Г. Сковорода вважав, що головне джерело всіх людських бід – обрання неправильного життєвого шляху, зайняття у житті не тим, до чого тяжіє людина («не своєю справою»). А таке явище виникає саме через невігластво самої людини, через її невміння і небажання пізнавати через Біблію Бога і себе.

Філософські погляди Г. Сковороди відбилися й на його поетичній творчості. У рукописних збірках «Сад божественних песен» і «Басни Харьковские» Г. Сковорода пропагував високі моральні якості людини, закликав добувати знання, заохочував до добрих справ. Яскраву картину тогочасної реальності Г. Сковорода відобразив у знаменитому вірші «Всякому городу нрав и права», слова якого І. П. Котляревський пізніше вклав в уста Возному в п’єсі «Наталка-Полтавка». Літературні твори Г. Сковороди відзначені щирим патріотизмом, любов’ю до Батьківщини та її історії. «Не ищи счастья за морем. Ударь кресалом и выкресишь огонь у себя дома и не будешь ходить по соседним хатам и просить: позич де, мне огня». Завершуючи характеристику творчості Г. Сковороди, вважаємо за потрібне навести слова його молодшого сучасника, згодом – засновника Харківського університету Василя Каразіна: «Мы под казацким чубом и в украинской свитке получили своего Пифагора, Оригена, Лейбница».